Транснаціональні партії та групи. Вплив Европартій на формування політики ЄС

Реалізація євроінтеграційного курсу України потребує консолідації зусиль дипломатів та не­урядових суб’єктів політики у просуванні інтересів країни в європейській спільноті. Значний потенціал у формуванні сприятливого для європейської інтеграції іміджу держави та досягненні політичної під­тримки позиції країни у ЄС має міжпартійне співробітництво, зокрема, взаємодія із європейськими транснаціональними партіями, які стають дедалі впливовішим суб’єктом європейської політики.

Провідні політичні сили країн Західної Європи - консерватори та соціал-демократи - завжди мали значний вплив на процеси формування та розвитку Європейського Союзу. Так, ідейними на­тхненниками створення ЄС на початку 50-х років минулого століття були французький прем’єр-міністр, консерватор Р. Шуман та канцлер фРн, голова німецьких християнських демократів К. Аденауер. На рубежі XX-XXI ст. важливу роль у поглибленні процесів європейської інтеграції відіграв лідер францу­зької правоцентристської партії Ж. Ширак, за часів президентства якого Франція підготувала проект Ницького договору, що поклав початок розширенню Євросоюзу. Чимало положень підготовленої фра­нцузькими консерваторами концепції майбутнього політичного устрою ЄС знайшли відображення у проекті Конституції ЄС 2004 р. [33, с. 77]. Хоча спроба ратифікації Конституції виявилася невдалою, основні її змістовні положення були запозичені Лісабонським договором, який набув чинності у грудні 2009 р.

Не менш важливу роль у становленні політичної системи та розвитку Європейської спільноти загалом відіграли й соціал-демократи. На початку 1950-х рр. західноєвропейські соціалістичні та соці- ал-демократичні партії активно включилися у процес євробудівництва, зокрема працювали у напрямі зміцнення статусу Європейського парламенту. Саме група європейських соціалістів наприкінці 1960-х років ініціювала розгляд питання щодо запровадження прямих виборів до Європарламенту та неодно­разово виступала із пропозицією збільшення його повноважень [23, с. 193].

Зрештою, представники консервативних, соціалістичних, а також ліберальних європейських партій першими об’єдналися у політичні групи відповідного ідеологічного напряму у Європарламенті.

З моменту заснування Європейського парламенту його позиції в системі керівних органів ЄС істотно зміцнились. Із набуттям чинності Лісабонським договором його повноваження розширились до повноважень Ради Міністрів ЄС майже в усіх сферах політики Євросоюзу. Нині прийняття більшості рішень у сфері загальноєвропейської зовнішньої політики потребує участі Європарламенту. Зокрема, попереднього схвалення Європарламенту вимагає укладення договорів про приєднання нових дер- жав-членів до ЄС, а також окремих міжнародних угод ЄС із третіми країнами (в тому числі й Угоди про асоціацію) або міжнародними організаціями [13, с.119].

Посилення ролі Європарламенту у законодавчому процесі та політичному житті ЄС прискори­ло розвиток європейських транснаціональних політичних партій [11, с. 43], у яких з’явилися реальні шанси для реалізації своїх політичних цілей. Їх політичні групи у складі Європарламенту ставали дедалі більш консолідованими, конкуренція між ними зростала. У процесі політичної структуризації Європар- ламенту інтеграція національних фракцій в європейські політичні групи відбувалася за принципом іде­ологічної близькості. У парламенті сформувалося шість основних політичних груп, які об’єднують представників наступних сімей політичних партій:

- соціал-демократи - до складу цієї групи входять усі провідні соціалістичні, соціал-демократичні та лейбористські національні європейські партії.

- правоцентристи - об’єднує європейські християнсько-демократичні, консервативні партії;

- ліберали - включає представників партій ліберального і центристського спрямування;

- ліві - об’єднує крайні ліві соціалістичні та комуністичні партії;

- зелені та регіоналісти - поєднує національні партії екологістів та регіоналістів;

- євроскептики та крайні праві - включає європейські націоналістичні партії та партії антиєвро- пейського спрямування.

Партійну систему Європарламенту часто визначають як "дво- плюс кілька" партійну, де домі­нують дві найбільші політичні групи (група Партії європейських соціалістів та група Європейської на­родної партії), що представляють найвпливовіші ідеології - соціал-демократичну та консервативну. Кожна з цих груп завжди контролювали не менш, ніж 30-35% місць у Європарламенті, в той час, як інші, менші за чисельністю політичні групи - від 3 до 10% [13, с. 61]. Таким чином групи ліво- та правоцент- ристів найбільше впливають на формування політики у Європарламенті, проте кількість місць, що во­ни контролюють, не дає можливості жодній з них домінувати над іншою.

Вибори 2009 року суттєво не змінили розстановку політичних сил у Європарламенті. Як і в Пар­ламенті попередніх двох скликань, нині найбільшими є група Європейської народної партії (EPP) (265 мандатів), група "Прогресивний соціал-демократичний альянс" (S&D) (184 місця) та Європейська лібе­рально-демократична група (ALDE) (84 місця). Втім, усі три партії втратили певний відсоток місць порів­няно з результатами виборів до Європарламенту 2004 р. При цьому найбільшої поразки на останніх виборах зазнали соціал-демократи, чия кількість зменшилась на 2,6% (правоцентристи втратили 0,7% місць, ліберали - 1,3%) [6]. Нинішнє представництво лівоцентристів у Європейському парламенті (25% місць) є найменшим за весь період його існування. Після виборів 2009 р. розрив між право- та лівоцент- ристами збільшився (у парламенті шостого скликання група Європейської народної партії мала 36,7% місць, соціал-демократи - 27,6%, нині правоцентристам належить 36% місць, лівоцентристам - 25%) [15;19]. На відміну від трьох провідних європейських партій, менші партії на останніх виборах покращили свої результати. Так, кількість зелених і регіоналістів (група "Зелені-Європейський вільний альянс" (Greens/EFA) у Європарламенті сьомого скликання зросла на 2%. В цілому позиції правого флангу у ни­нішньому складі Європарламенту посилились: відсоток місць новоутвореної євроскептично налаштова­ної консервативної групи Європейських консерваторів та реформістів (ECR)* (7,5%) та групи "За вільну і демократичну Європу" (EFD) (4,3%) перевищує кількість місць, що мали групи "Союз за Європу Націй" (5,6%) та "За незалежність і демократію" (2,8%) у парламенті минулого скликання.

Таким чином, у Європарламенті сьомого скликання найпотужнішою залишається група Європейсь­кої народної партії. Її представники головують у 10 з 22 парламентських комітетах, ще в п’ятьох - обійма­ють посади заступника голови. Окрім Європейського парламенту правоцентристи мають сильні позиції у двох інших інститутах ЄС, які беруть участь у законодавчому процесі: Раді ЄС та Європейській комісії. Бі­льшість міністрів Ради ЄС (18 з 27) є представниками правоцентристських партій, що входять до складу Європейської народної партії. Правоцентристи переважають і в Європейській комісії: 12 з 27 її членів та Голова Ж. М. Барозо, який за підтримки ЄНП вдруге був обраний на цю посаду у 2009 р. [5, с. 19].

Зазначимо, що європартії не лише формують політику Європарламенту, але й здійснюють не­прямий вплив на прийняття рішень в інших інституціях ЄС. Так, провідні європартії (Європейська на­родна партія, Партія європейських соціалістів та Європейська ліберально-демократична та реформістська партія) регулярно проводять координаційні наради керівників партій із головами дер­жав з метою узгодження їх позицій напередодні засідань Європейської ради. З метою вироблення членами однієї партії спільної лінії у певних сферах політики ЄС європартії також організовують зу­стрічі із міністрами в окремих галузях напередодні засідань Ради Міністрів ЄС. Окрім цього європартії підтримують тісні зв’язки із єврокомісарами, які представляють політичні партії, що входять до складу їх політичних груп в Європарламенті [10, с. 12]. До того ж експерти відзначають тенденцію зростання впливу європарламентаріїв на внутрішньополітичні процеси в країнах-членах ЄС [2, с. 56].

Наднаціональний чинник (партійна приналежність) відіграє дедалі більшу роль при прийнятті рі­шень у Європарламенті. Аналіз результатів голосувань за останні 25 років свідчить про посилення ідеоло­гічних кліважів у парламенті кожного наступного скликання, в той час, як вплив національних, регіональних інтересів, а також індивідуальних уподобань на вибір європарламентаріїв поступово нівелюється [13, с. 43]. Нині саме партійна належність, а не національні інтереси або про/анти-євроінтеграційні позиції є визначальним чинником поведінки як окремих парламентаріїв, так і політичних груп Європарламенту.

Свідченням цього процесу є зростання консолідованості політичних груп європартій у Європарла­менті кожного наступного скликання. У парламенті сьомого скликання показники згуртованості політичних груп є достатньо високими: від 0,82 до 0,93 (при максимальному значенні 1), за винятком групи "За вільну і демократичну Європу" (EFD) - 0,49). Вони значно перевищують коефіцієнт консолідованості європарламен- таріїв за національною ознакою [17. с. 63]. Голосуючи, більшість європарламентаріїв дотримуються курсу своєї політичної групи, таким чином розподіл голосів здебільшого відбувається за ідеологічною лінією ліві/праві.

Найбільш згуртованою політичною групою із найсильнішою внутрішньопартійною дисципліною у нинішньому складі Європарламенту є група Європейської народної партії (EPP).

Ще одним фактором, що впливає на результати голосувань у Європарламенті, є формат утво­рюваних політичними групами коаліцій. Визначальну роль при створенні коаліції відіграє ідеологічна дистанція між партіями. Зазвичай у Європарламенті формується два типи коаліцій:

-"широка коаліція", що створюється на базі груп Європейської народної партії (EPP), "Прогре­сивний соціал-демократичний альянс" (S&D) та Європейської ліберально-демократичної групи (ALDE);

-лівоцентристська та правоцентристська коаліції на чолі із групою Європейської народної партії та групою "Прогресивний соціал-демократичний альянс".

Аналіз коаліційної поведінки політичних груп у Європарламенті першого-п’ятого скликань пока­зав, що ліво- та правоцентристи частіше об’єднувались у широку коаліцію при голосування, якщо ма­ли схожі партійні позиції у певній сфері європейської політики. При збільшенні ідеологічної дистанції між партіями частота утворення широкої коаліції зменшувалась [13. с 43].

У 2009-2011 році у Європарламенті збереглася тенденція до утворення "широкої коаліції" при голосуванні з більшості питань політики ЄС, в тому числі з питань зовнішньої політики. Проте, у пев­них сферах політики ЄС (екологія, охорона здоров’я, громадянські свободи, гендерна рівність, розви­ток, міжнародна торгівля) конкуренція між політичними групами різного ідеологічного спрямування посилилася [17, с. 18]. Європейські експерти, прогнозують подальше посилення впливу ідеологічного чинника на коаліційну поведінку політичних груп Європарламенту.

Отже, європартії відіграють дедалі вагомішу роль у політичному житті ЄС. Вони не лише формують політику Європейського парламенту, але й впливають на прийняття рішень в інших інституціях ЄС.

Останні вибори до Європарламенту в цілому не змінили конфігурацію партійної системи ЄС. Проте, в Європарламенті сьомого скликання лівоцентристи контролюють меншу кількість місць порів­няно із попереднім періодом, натомість посилились позиції правого флангу парламенту.

Незважаючи на втрату двох партій, група Європейської народної партії залишається найчисленнішою, найбільш консолідованою та найвпливовішою політичною силою у складі нинішнього Європарламе­нту. Сильні позиції ЄНП у Європарламенті підкріплюються підтримкою правоцентристської більшості у двох інших інститутах ЄС, які беруть участь у законодавчому процесі: Раді ЄС та Європейській комісії.

У Європарламенті сьомого скликання зберігається тенденція до посилення впливу наднаціо­нального фактору на процес прийняття рішень. Голосуючи, європарламентарії здебільшого дотриму­ються курсу своєї політичної групи. Натомість вплив національних, регіональних інтересів, а також індивідуальних уподобань при голосуванні європарламентаріїв поступово зменшується.

Зважаючи на зростання впливу європартій на формування політики ЄС, корисною з точки зору просування інтересів України у євроспільноті була б інтенсифікація зв’язків політичних партій України із європартіями та їх політичними групами у Європарламенті.

Об’єднання депутатів у політичні блоки та групи є обов’язковою передумовою для інтеграції і важливим елементом діяльності Європейського Парламенту. Вони кореспондуються з партійними групами, які діють у парламенті кожної держави-члена, але й суттєво від них відрізняються. Ці відмінності стосуються дії політичної групи в Європарламенті, а об’єднання в масштабах Європи сприяє досягненню згоди з багатьох важ­ливих питань політики держав-членів ЄС. З часів Маастрихтського дого­вору формування політичних груп у Європарламенті відбувається не на основі національної чи національно-територіальної приналежності, а за політичними інтересами. Регламентом Європейського Парламенту виз­начено, що політична група має включати депутатів більше, ніж однієї країни. Мінімальна кількість членів для створення політичної групи: 23 особи, якщо група складається з представників 2х держав; 18 - якщо складається з представників 3-х країн; 14 - якщо до її складу входять представники 4-х і більше країн[38, с. 86].

При цьому забороняється членство в іншій політичній групі. Формування політичних угруповань зумовлює виникнення потужних європейських політичних осередків, які політично структурують не тільки Європейський Парламент, але й парламенти держав-членів, розви­ваючи при цьому підходи до міжнародної політичної партії як результату європейської інтеграції.

Варто згадати резолюцію Асамблеї ЄСВС, яка у 1953 році фор­мально визначила існування політичних груп, а в червні того ж року на її основі конституювалося 3 політичні групи, які на сьогодні за­лишились найпотужнішими політичними осередками: група христи­янських демократів; група соціалістів; група лібералів, а також тих, що приєдналися.

Головною умовою було утворення групи з визначеним мінімумом депутатів (у 1958 році - 9, а потім - 17; у 1965 році - мінімум був знижений до 14). У 1973 році регламент Асамблеї передбачив нововведення і встано­вив зв’язок між чисельністю членів групи і кількістю країн, до яких вона належить. Таким чином, якщо до групи входять представники 3 держав- членів, то її чисельність має складати не менше 9 осіб. Одночасно зростала кількість груп: до 1965 року їх було вже 6, а після загальних виборів до Європарламенту в 1979 році - 7. Найчисленнішою була група соціалістів, другою - група християнських демократів, потім - група консерваторів, гру­па комуністів, група лібералів, група європейських демократів за прогрес та група захисту незалежних депутатів. Вибори у 1984 році змінили склад Європейського Парламенту, а отже і політичних груп. Але найпотужнішою політичною силою все ж таки залишалась група соціалістів. У 1999 році кількість політичних груп збільшилась до 9, а після останніх виборів до ЄП кількість груп зменшилась до 7, як і у1979 році[15, с. 73].

Вирішальним фактором у роботі парламентаріїв є транснаціональні фракції. У парламенті, обраному в 1999 році, скасована практика форму­вання фракцій однією країною-членом.

Сьогодні у Парламенті представлено понад 70 національних політичних партій, об’єднаних у сім багатонаціональних політичних груп.

ЄНП(ХД/ЄД) - група Європейська народна партія (християнські де­мократи) та Європейські демократи (Group of European People’s Party (Christian Democrats) and European Democrats) (265 особ);

СДПЄ - група Соціал-демократична партія Європи (Socialist Group) (200);

ЄЛДП - група Європейська ліберально-демократична партія (Group of Alliance of Liberals and Democrats) (90);

група Зелені \ Європейський вільний Альянс (Group of Greens\ European free Alliance) (42);

ЄОЛ \ ЛЗС - група Європейські Об ’ єднані Ліві - Ліві Зелені Скандинавії (Group of European United Left - Nordic Green Left) (41);

НД - група Незалежність та Демократія (Independence and Democracy Group) (24);

СЄН - група Союз за Європу Нації (Union for Union of Nations Group) (44);

ПФ - позафракційні (Non-attached members) (28).

Депутати кожної політичної групи зобов’язані голосувати, керуючись власною позицією, а не виконувати чиїсь вказівки. Депутатські привілеї, що включають в себе правила імунітету, а також матеріальну винагоро­ду за роботу, значною мірою схожі на привілеї національних парламентів. Але Європарламент не можна розглядати як аналогічну національним парламентам інституцію, бо він не обирає уряд, який би діяв на рівні ЄС і вважався структурою, яка може вважатись урядом у повному розумінні цього слова.

Певною проблемою залишається врегулювання статусу політичних партій в Європарламенті, про що свідчить відсутність на наднаціональному рівні чіткого механізму функціонування транснаціональних політичних партій. Хоча у березні 2006 року Європейський Парламент ухвалив пе­реважною більшістю (498) голосів постанову «Про статус політичних партій». Звіт, на основі якого було ухвалено постанову, містить інформацію про поточний стан політичних партій у ЄС та пропозиції щодо того, як розвивати стабільність і фінансову автономність цих партій. Значна ува­га приділяється функціям та повноваженням європейських політичних партій, а отже наднаціональних груп депутатів, сформованих навколо політичних програм та цінностей. Європейський Парламент пропонує по­силити стабільність і незалежність цих груп. Зокрема низка законодавчих пропозицій мають сприяти більшій фінансовій незалежності, адже досі вони мали набагато менше можливостей для самофінансування[29, с. 141].

Договірні засади європейських партій регулюються ст. 191 Договору про Європейські Спільноти. Основою діяльності європейських партій є ухвалені ними статути. Сформовані відповідними європейськими партіями фракції діють на основі Розділу V Регламенту Європейського Парламенту, положення якого є обов’язковими нормами внутрішньої організації діяльності цього органу.

Основними цілями європейських партій є насамперед втілення волі громадян Союзу, а в ідеалі - це формування європейської свідомості (ст. 191 Договору про Європейські Спільноти), ухвалення у виборчих програ­мах спільних дій, а також взаємодія з національними партіями держав- членів та партіями зі статусом спостерігача з інших європейських країн. Формами організації європейських партій є з’їзд, правління або рада партії, президія та генеральний секретаріат. Сюди ж слід додати конференції партійних лідерів та голів урядів, а також положення, що стосуються діяльності фракцій в Європейському Парламенті [15, с. 19].

Практична діяльність європейських партій зосереджується на розробці виборчих програм, основних напрямів у роботі фракцій в складі Європейського Парламенту, узгодженні позицій між керівниками партій та лідерами урядів напередодні засідань Європейської Ради, а також на інформуванні засобів масової інформації про свою діяльність та позицію в органах ЄС.

Крім національних партій, в окремих організаційних структурах європейських партій представлені також відповідні фракції в ЄП, члени Комісії, якщо вони є членами однієї з політичних партій, що входить до складу фракції, голови фракцій Парламентської Асамблеї НАТО, Ради Європи, а також Комітету регіонів. Європейські партії поділяють свої членські організації на національні партії з повноправним статусом, асоційованим або статусом спостерігача. У чоти­рьох найбільших європейських партіях функціонують структурні підрозділи, які відрізняються між собою щодо процедур голосування, кворумів та по­вноважень. Всі сім груп багатонаціональних партій, які представлені в Європарламенті, проводять з’їзди, мають правління, виконавчу дирекцію, секретаріат і влаштовують (за винятком фракції Європейської партії зелених) зустрічі партійних лідерів. Діяльність цих структур частково доповнюється радами партій або ж робочими групами з розгляду окремих проблем шля­хом створення інших офіційних або неформальних комісій. Найвищим органом європейських партій, уповноваженим приймати рішення, є з’ їзд, який скликається щорічно (ЄЛДПР), кожні два (ЄНП/ХД та СДПЄ) або три (ЄФПЗ) роки. В його роботі беруть участь члени правління та певна кількість делегатів, що визначається або за результатами виборів до Європейського Парламенту (ЄЛДПР та ЄФПЗ), або за чисельністю відповідної фракції в ЄП (ЄНП/ХД та СДПЄ), причому спеціально враховується ще й кількість населення відповідної держави-члена[35, с. 81].

На з’їзді затверджують партійні статути та рамковий політичний курс, ухвалюють спільну виборчу програму та обирають нове правління. До його складу входять представники всіх членських партій. У СДПЄ відповідно до принципу рівності кожна партія має право делегувати двох своїх членів до складу правління. В ЄНП/ХД, ЄФПЗ та ЄЛДПР дотримуються прин­ципу пропорційного представництва. В переважній більшості випадків ухвалення партійних рішень в ЄНП/ХД та ЄЛДПР здійснюється простою більшістю - 50 % + 1 голос (кворум в ЄНП/ХД становить більшість від кількості осіб, які мають право голосу, в ЄЛДПР - щонайменше третина голосів всіх членів), тоді як в ЄФПЗ вимагається більшість у дві третини голосів (без встановлення мінімального кворуму). В СДПЄ процедури голо­сування виглядають диференційованіше. Організаційні та адміністративні питання вирішуються простою більшістю. Політичні рішення, як правило, мають ухвалюватись одностайно. У тих сферах, де можливим є ухвалення рішень Радою ЄС кваліфікованою більшістю голосів, в СДПЄ вимагається 75 % кількості тих, хто взяв участь у голосуванні, за умови явки щонай­менше 75 % кількості членів партії з правом голосу.

Правління партій покликані втілювати у життя рішення з’їздів, пред­ставляти партії у міжнародних відносинах і визначати рамковий політичний курс у період між з’їздами. Президії, що обираються із членів правління, репрезентують політичні партії в міжнародних відносинах, тоді як власне організаційна робота здійснюється генеральними секретаріатами.

 

Таблиця 1.1

Політичні групи в Європейському Парламенті

Політична партія/група (ідеологічний напрям)
К-сть місць	%	К-сть місць	%
Європейська народна партія (Християнські демократи) і Європейські демократи (ЄНП (ХД) / ЄД); напрям - християнсько- демократичний, консервативний		37,2		37,7
Партія європейських соціалістів (СДПЄ); напрям - соціал-демократичний, соціалістичний		28,8		27,3
Європейська ліберально-демократична та реформ партія (ЄЛДП); напрям - ліберальний, центристський		8,0		9,0
Група Зелені - Європейський вільний альянс (Зелені); напрям - екологічний, регіоналістський		7,7		5,7
Група Європейських об’єднаних лівих - Зелені ліві Скандинавії (ЄОЛ/ЗЛС); напрям - соціалістичний, комуністичний		6,7		5,3
Союз за Європу Націй (СЄН); напрям - націоналістичний, консервативний		4,8		3,7
Група за Європу Демократій та різноманіття (НД); напрям - антиєвропейський		2,5		2,1
Незалежні кандидати		4,3		9,2
Разом

 

Конференція партійних керівників та голів урядів (ЄНП/ХД, СДПЄ, ЄЛДПР), значення якої постійно зростає, не має жодних статутних повно­важень щодо ухвалення рішень. Однак на практиці, зокрема напередодні засідань Європейської Ради, вона виконує важливу функцію генерато­ра політичних імпульсів. Діяльність конференції партійних керівників та голів урядів доповнюється останнім часом зустрічами з міністрами в окремих галузях, щоб членами однієї з партій у межах відповідного бло­ку напередодні засідань Ради Міністрів економіки і фінансів виробити спільну лінію поведінки.

Таблиця 1.2.

Представництво держав-членів у політичних групах Європейського Парламенту

Країна	ЄНП/ХД	СДПЄ	ЄЛДП	Є I Є	Зелені	Д Н	Н Є и	Інші	Загалом
Австрія				-		-	-
Бельгія				-		-	-
Великобританія							-
Греція			-		-		-	-
Данія								-
Естонія				-	-	-	-	-
Ірландія					-			-
Іспанія						-	-	-
Італія						-
Кіпр		-			-	-	-	-
Латвія		-		-		-		-
Литва				-	-	-		-
Люксембург				-		-	-	-
Мальта			-	-	-	-	-	-
Нідерланди							-	-
Німеччина						-	-	-
Польща				-	-
Португалія			-		-	-	-	-
Словаччина			-	-	-	-	-
Словенія				-	-	-	-	-
Угорщина				-	-	-	-	-
Фінляндія						-	-	-
Франція							-
Чехія			-		-		-	-
Швеція							-	-
Всього

 

Як і в Парламенті минулого скликання, нині найбільшою залишається група Європейської Народної Партії (Християнські демо­крати) і Європейських Демократів чисельністю 264 особи (це єдина група, в якій представлені депутати з усіх 25 держав-членів ЄС). Друга за чисельністю - група Партії Європейських Соціалістів (200 осіб), а «третім полюсом» стала нещодавно створена група під назвою Альянс Лібералів і демократів за Європу (90 осіб). Далі представлені Ліві конфедералісти - 41, Зелені - 42, група Незалежність та демократія - 24 та група Союз за Європу Націй - 44 (табл. 1.2).

Автори вважають доцільним навести дані щодо розподілу депутатсь­ких мандатів відповідної держави за політичними партіями (табл. 1.1).

Як випливає з табл. 1.2, головні партійно-ідеологічні угруповання Європарламенту зберегли стабільний відсоток місць порівняно з результа­тами виборів до Європарламенту у 1999 р. Майже 1 % втратили соціалісти й 1 % записали до свого активу ліберали. Зменшилася кількість інших лівих та екологів, а також націоналістів та так званих «анти європейців», більше як вдвічі зросла кількість незалежних депутатів.

Кількісні зміни представництва партій у політичних групах Європейського парламенту схематично зображено на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Динаміка розвитку політичних груп в ЄП (порівняння за 1999 і 2013 рр.)

 

Такий розподіл сил у парламенті відбиває настрої громадян держав- членів ЄС. Імовірним варіантом розвитку подій є блокування європейських правих консерваторів з лібералами та реформістами (майже половина голосів, яка дає змогу перешкоджати будь-яким ініціативам лівих).

Вибори засвідчили, що громадяни ЄС виявляють найбільшу прихильність до політичних партій правоцентристського спрямування.

Для розуміння того, як функціонують транснаціональні політичні партії та яку роль вони відіграють у діяльності Європейського Парламенту зокрема і в євроінтеграції загалом, доцільно проаналізувати динаміку ста­новлення й розвитку політичних груп і транснаціональних політичних партій через їхнє чисельне зростання чи зменшення (Табл. 1.3).

Таблиця 1.3

Динаміка становлення й розвитку (збільшення чисельності) транснаціональних політичних партій з 1979 по 2004 рр.

 

Політична партія/група					1984\1986	1979\1981
Народна Партія Європи
Європейські Демократи
Партія Європейських Соціалістів
Європейська Ліберально- демократична та Реформ Партія
Група Зелених / Європейський Вільний Альянс					20*	-
19*	14*	-
Група Європейських Об’єднаних Лівих/Зелені Ліві Скандинавії
Коаліція Лівих	-	-	-
Союз за Європу Націй			* *	22**	30**	* *
Група за Європу Демократій та Різноманіття			20***	-	-	-
Європейські Праві	-	-	-			-
Інші

*Попередня назва «Європейський радикальний Альянс /Веселка» **Попередня назва «Союз за Європу / Об'єднання Європейських демократів»

***Попередня назва «Незалежні за Європу Націй»

 

Партії загальноєвропейського рівня мають суто декларативні ознаки. У зв’язку з еволюцією ЄС, очевидно, змінюватиметься і роль політичних партій під час підготовки та проведення виборів. Тим більше, що в абсолютній більшості країн-членів ЄС правлячі партії чи коаліції не змогли перемогти на виборах до Європарламенту. Узагальнено такий ре­зультат міг би бути оцінений як своєрідний вотум недовіри європейській політиці тих сил, що нині перебувають при владі. Проте це не така одно­значна тенденція, як видається на перший погляд. У переважній більшості випадків відсутність успіху правлячих політичних сил обумовлена їхніми проблемами у внутрішній політиці, які не мають прямого відношення до позиції у європейських питаннях[15, с. 75].

Поразка правлячих партій пояснюється тим, що громадяни використали вибори до Європарламенту як протест проти політики своїх національних урядів (зокрема така ситуація склалась у Німеччині, Австрії, Франції тощо). У багатьох державах-членах виборці несподівано віддали свої голоси за партії, які доволі скептично ставляться до ідеї розбудови Європейського Союзу. Наприклад, у Великобританії до трійки переможців увійшла Партія незалежності Сполученого Королівства, ключовою метою якої є вихід Великобританії з Європейського Союзу. Ці факти дають підстави говорити про поширення євроскептичних настроїв серед громадян ЄС. Важливим показником минулої виборчої кампанії є програш соціал-демократів (навіть враховуючи результати партнерів по внутрішній коаліції) у Німеччині, лейбористів у Великобританії, «Вперед Італія!» у Італії. Так само сумарна підтримка правлячої коаліції у Франції виявилась меншою, ніж електоральні здобутки опозиційної Соціалістичної партії. Серед нових членів ЄС та одно­часно сусідів України вражає фіаско польської Соціал-демократичної партії, яка змогла мобілізувати менше 10 % голосів. Саме у цьому разі мотивації національного та загальноєвропейського рівня мають однаковий контекст - виклики перших часів членства в ЄС прямо кореспондуються із здобут­ками правління останніх років, яке практикували польські ліві. Правлячі сили у цій країні переживають досить складні часи, і європейські вибори стали індикатором непевності їхніх позицій у внутрішньопольській політиці[10, с. 63].

Тому одним з важливих показників виборів 10-13 червня 2004 року ста­ла справжня інвазія в Європейський Парламент політичних сил та діячів, які відверто критикують процес євроінтеграції у його нинішньому вигляді. Євроскептики та єврокритики, які поділяють переважно націоналістичні позиції, отримали нагоду гучніше задекларувати свої погляди у новому складі Європейського Парламенту.

Отже, незважаючи на відчутні труднощі, абсентеїзм та доволі несподівані для багатьох результати, Європейський Парламент все ж було обрано. Його перша сесія розпочалась 20 липня 2004 року. Тому першочерговим постало питання про розташування сил у новообра­ному парламенті та створення наднаціональних політичних партій та політичних груп.

 

Висновок до розділу І

Виявлено, що європейською партією називається об'єднання партій країн-союзників в зонтичну організацію.

Досліджено, що європейські партії ґрунтуються на загальному світогляді. Довга історія у консерваторів, соціал-демократи, ліберали, зелені, ліві і євроскептики. Діяльність європартій ґрунтується на загальних зборах представників партий- союзників, політичного керівництва і секретаріату. На додаток до них, беруть участь в якійсь мірі об'єднання членів, такі як «молоді» або жіноче об'єднання, внесоюзніспостерігачі і представники дружних партій поза Європою.

Таким чином, європейські партії можна вважати головними чинниками впливу на європеїзацію країн-союзників. Проте, не кожен процес є результатом європеїзації за допомогою європейських партій, і на сьогоднішній день європеїзація партій підсилює європартії.

Отже, зважаючи на вищесказане, треба визнати важливу роль європартій в європеїзації, проте розвиток відбувається також поза межами держави. Переноситься також той досвід роботи, який в суспільних інститутах не пов'язаний з діяльністю партії, і щось витікаюче з особистого досвіду. У найближчому осяжному майбутньому усіляка європеїзація партій окріпне.

Розділ 2

Партійна система ЄС