Істрія України як суспільний процес і наука (джерельна база, історіографія)

Істрія України як суспільний процес і наука (джерельна база, історіографія)

Історія України – галузь історичної науки, що вивчає історію українського народу та Української держави. Як наука, історія України виникла ще в епоху Київської Русі. Першими писемними джерелами з історії України є літописи, які розповідають про Київську Русь, про боротьбу проти шляхетської Польщі, султанської Туреччини. З часом Історія України поповнювалася новими історичними працями. Історія України нерозривно пов’язана з такими велетнями історичної науки, як М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський. До утворення незалежної Української держави історія України як наукова галузь майже не розвивалась. Українські землі розглядались як частина інших держав (імперій), а український народ – як бездержавна нація. Щодо періодизації історії України (тобто поділу її на окремі періоди), то необхідно відзначити, що серед істориків немає єдиної точки зору. Переважна більшість учених поділяють історію України за принципом, якого дотримувався Михайло Грушевський: історія України стародавньої доби, історія України княжої доби, історія України литовсько-польської доби, історія України епохи козаччини і гетьманської держави, історія України періоду боротьби за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), історія України в часи Української національно-демократичної революції (1917 – 1920 рр.), історія України в радянську державність, історія України в період незалежної Української держави.

Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу з'ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє. Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого.

Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей. Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:

*речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;

*етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;

*лінгвістичні — дані з історії розвитку мови;

*усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки;

*писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

Серед історичних джерел, на які спирається сучасна історична наука, чільне місце посідають літописи — хронологічні записи про події, складені по роках. Літописання в Україні з'явилося вже в першій половині XI ст. за правління Ярослава Мудрого. Найдавніше літописне зведення було створене в Києві близько 1037—1039 pp. З роками воно доповнювалося, а в 1113 р. чернець Києво-Печерського монастиря Нестор закінчив зведення літопису, названого ним «Повість минулих літ». Взявши за основу праці своїх попередників, Нестор додав від себе нарис про розселення народів після всесвітнього потопу, праслов'янську історію і розселення слов'ян. Історична частина Несторового твору починається 852 роком, а закінчується 1117. Цей високохудожній твір мав величезний вплив на розвиток історичної думки в Україні. «Повість» була щонайменше тричі переписана. До нас дійшла вона у Лаврентіївському списку та Іпатіївському літописі.

Державотворчі процеси на українських землях до ІХ ст.

Формування й розвиток Давньоруської державиАрхеологічні пам'ятки (черняхівська, зарубинецька, корчуватська культури) свідчать про те, що предками українців були східні слов'яни. Східні слов'яни упродовж І тисячоліття н. е. пройшли шлях від військово-демократичної організації племен до ранньофеодальної держави. На цьому шляху простежується принаймні чотири етапи.Наприкінці старої ери завершується епоха первіснообщинного ладу у східних слов'ян. В історії їхнього розвитку настає етап розкладу родового ладу і зародження «військової демократії» (II ст. до н. е.- II ст. н. е.).Наступний етап (ІІ-VІ ст.) характеризується як етап розквіту «військової демократії» - перехідної форми управління суспільством, що поєднувала елементи громадського самоврядування та публічної влади.У письмових джерелах VII ст. уже не трапляється назва «анти», зате дедалі частіше - «слов'яни», «склавени», «скіїавіни». Починається наступний етап історії східних слов'ян — етап утворення ядра давньоруської державності - своєрідної федерації князівств під назвами «Русь, Руська земля» (кінець VІ-VІІІ ст.)На рубежі VІІІ-ІХ ст. придніпровський союз союзів племен «Руська земля» об'єднував не лише регіони Київського, Переяславського, Чернігівського князівств, а, за твердженням академіка Б. Рибакова, охоплював територію близько 120 тис. кв. км і сягав на північ аж до Західної Двіни. Правила у цьому державному об'єднанні, згідно з літописом, династія Кия, представниками якої в IX ст. були Дір і Аскольд. Змістом завершального етапу формування давньоруської державності є об'єднання південного і північного ранньодержавних утворень у Давньоруську державу з центром у Києві.Отже, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві - закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян.

Виникнення держави Русь.

Версії походження Київської держави.

Серед науковців існує декілька теорій походження Давньоруської держави. Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, в якості аргументів висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва “Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів - “ руотсі ”. Антинорманська теорія наполягає на тому, що назва “Русь” походить від назви річок у Центральній Україні - Рось, Роставиця. А у Скандинавії жодне джерело не вказує на плем'я або народ русів. Окрім цього, декілька ісламських мандрівників і письменників називають русів слов'янськими племенами. Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака, згідно з якою поляни є не слов'янами, а різновидом хозарів. Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї чи іншої теорії. Найбільш прийнятною, на наш погляд, є теорія взаємовпливу багатьох факторів, включаючи варязький і хозарський, у процесі становлення ранньофеодальної держави - Київської Русі. Основними ознаками будь-якої середньовічної держави, в тому числі Київської Русі, були: розміщення населення не за національним (у той період за племінним) принципом, а за територіальним, поява влади, не пов'язаної з волевиявленням народу, збирання данини для утримання цієї влади, династичний (спадковий) характер влади вождя.

Внутрішня і зовнішня політика київських князів

(кінець IX - початок XII ст.).

Київська Русь пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Змістом першого етапу (друга половина ІХ – кінець Х ст.) було утворення і становлення Давньоруської держави династії Рюриковичів, активне розширення її кордонів, формування системи васально-ієрархічних відносин, протистояння з Візантією, Хозарським каганатом, печенігами.

У 879 р. помер володар Новгородської землі князь Рюрик, і владу передали Олегу – регенту малолітнього сина Рюрика – Ігоря. Літописний документ свідчить, що у 882 р. Олег здійснив похід на Київ, вбив Аскольда і захопив владу. Київ став столицею об’єднаного князівства.

Олег (882–912 рр.).

За час свого князювання Олег приєднав до Русі сіверян, древлян, уличів, тиверців, племена кривичів, радимичів та новгородських слов’ян. Олег ходив походами на Візантію, уклав з нею вигідні договори (907 р., 911 р.).,так за умовами першого договору руські купці вели торгівлю без сплати мита і безкоштовно могли перебували в Константинополі протягом шести місяців. Другий договір передбачав і регулював відносини між обома державами в різних випадках і сферах.

Під час здійснення одного із численних походів на сусідні території князь Олег загинув.

Ігор (912–945 рр.).

В 914 році Ігор здійснив похід на древлян, які намагалися відокремитись від Києва. У 941 році він організував похід на Візантію, щоб забезпечити інтереси торгівлі. В 944 р. відбувся другий похід Ігоря на Візантію, який вводив обмеження купцям з Київської держави, але забезпечував їх основні інтереси. Численні і широкомасштабні воєнні походи вимагали значних витрат і ресурсів, що підштовхувало князя збільшувати данину із підкорених земель. Одне із таких збирань данини в 945 р. Призвело до повстання древлян, під час якого було вбито Ігоря.

Ольга (945–964 рр.).

Княгиня Ольга провела реформу, якою внормувала розміри повинностей з феодально залежного населення. В зовнішній політиці Ольга керувалася виключно дипломатією. У 946 р. та 957 р. вона відвідала Константинополь, була прийнята візантійським імператором, прийняла християнську віру, провела переговори про відносини двох держав. В часи правління княгині Ольги зріс міжнародний авторитет Київської держави.

Святослав (964–972 рр.).

В 964–966 рр. Святослав здійснив походи до Оки і Волги, де підкорив в’ятичів та фінські племена, знищив Хозарський каганат, хоча цим самим відкрив кочівникам Азії (печенігам) шлях на Русь. В 968 р. Святослав вирушив у Болгарію, маючи на меті поширити свою владу на Дунаї та Балканах. Він втрутився у війну Болгарії та Візантії. Під час другого походу Святослава на Балкани відбулась вирішальна битва під Доро-столом. Наслідком битви стали переговори Русі та Візантії. В 972 р., повертаючись додому після одного з походів, Святослав зіткнувся з печенігами і загинув у бою. За часів Святослава значно зростає територія та роль Київської держави у вирішенні міжнародних питань.

Характерними ознаками цього етапу історії Київської Русі були: розширення території країни; вихід на міжнародну арену; зосередження уваги на зовнішій, а не на внутрішній політиці; активність князя і військової дружини у військовій сфері. Негативними факторами влади на той час ще була недостатня консолідованість території держави, слабкість великокнязівської влади, несформованість системи васально-ієрархічних відносин.

І-й етап Початок князювання Рюриковичів: Олега (882-912 рр.); Ігоря (912-945 рр.); Ольги (945-969 рр.); Святослава (869-972 рр.)

Основні напрямки політики:

Ø зовнішньої: 1) активне розширення державних кордонів, приєднання – древлян, сіверян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів – Олегом; в’ятичів, ятвягів, ясів, косогів – Святославом; 2) походи на Візантію з метою укладення вигідних торговельних угод, витіснення хозарів.

Ø внутрішньої: 1)централізація управління державою; 2) придушення автономістських виступів підкорених народів; 3) упорядкування збору данини; 4) адміністративна реформа; 5) підтримка нових форм феодальної експлуатації (відробітки, грошова рента).

ІІ-й етап Розквіт і піднесення (кінець Х – середина ХІ ст.).Час князювання Володимира (978-1015 рр.); Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.). Русь стала найбільшою державою Європи.

Основні напрямки політики:

Ø Зовнішня політика: зміцнення кордонів держави; повернення Червенських міст; активізація міжнародних контактів, домінування дипломатії над зброєю. Ярослав - тесть Європи; захист від набігів ятвягів, печенігів, волзьких булгар; будівництво укріплених ліній; розширення кордонів на захід та північ (до Чудського озера); зміцнення зв’язків з Візантією.

Ø Внутрішня політика: зміцнення влади київського князя; боротьба з сепаратизмом місцевих князів; адміністративна реформа. Заміна місцевих князів своїми ставлениками та синами; військова реформа. Слав’янізація дружин; судова реформа. “Руська правда” Я.Мудрого; карбування власної монети; створення системи освіти.

Білет № 6

26.

Вступ до СРСР

30 грудня 1922 року УСРР разом з РСФРР, Білоруською РСР та Закавказькою Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою (Грузія, Вірменія, Азербайджан) увійшла до складу СРСР на федеративних засадах, а фактично була анексована, втрачаючи таким чином номінальну незалежність, яку мала доти. У жовтні 1924 року Таганрозький і Шахтинський округи були передані до складу РСФРР. У жовтні 1925 року постановою ЦВК СРСР «Про врегулювання кордонів Української СРР з Російською СФРР і Білоруською СРР» до України було приєднано територію з населенням 278 тис. чол., а до складу інших республік, передусім до РСФРР, було передано від України територію з населенням близько 479 тис. чол.[11]. Водночас Кубань, яка була заселена переважно українцями, не увійшла до УРСР та була поступово зрусифікована.

Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР, де сформувалась і зміцнилась радянська форма державності. Після стрімкого дипломатичного прориву 1921 р., коли було укладено ряд угод з країнами Прибалтики та Польщею, активність УСРР на міжнародній арені поступово затухає. Це зумовлювалося як небажанням західних держав юридично визнати усі радянські республіки, так і зміцненням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви.

Спричинені війною та політикою “воєнного комунізму” економічна розруха та політична нестабільність посилювалася трагедією голоду 1921-1923 рр. Виникла нагальна необхідність рішучих дій. Запроваджена більшовиками у 1921 р. нова економічна політика замінила продрозверстку продподатком, створила умови для формування ринку, кооперування трудящих, посилила стимули до праці та ділової активності. Саме на базі непу в середині 20-х рр. народне господарство республіки перевищило показники дореволюційного рівня. У цей час активні теоретичні пошуки моделі існування радянських республік в умовах ворожого оточення 30 грудня 1922 р. перейшли у практичну площину – утворився Союз РСР. У травні 1925 р. затверджено новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до СРСР. Фактичне торжество сталінського плану автономізації відбулось – республіка остаточно втратила незалежність.

Намагаючись вписатись у графік світового розвитку, сталінське керівництво у другій половині 20-х рр. взяло курс на форсовану модернізацію економіки, що викристалізувався у формулу “великого стрибка”. Стержнем нового курсу була індустріалізація, тобто кількісне і якісне зростання промислового потенціалу. Для такого зростання потрібні були значні кошти, сировина і робочі руки. Тягар матеріального забезпечення кардинальних перетворень в індустрії ліг на плечі селянства. В результаті за здійснений індустріальний стрибок було заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору 1932-1933 рр., втратою селянином відчуття хазяїна, тривалими деградацією і дезорганізацією аграрного сектора.

Голодомори 1921- 1923, 1932- 1933, 1946-1947.

Голодомор в Україні 1921—1923 — масовий голод в південних областях України в 1921—1923 роках, спричинений неврожаєм і вивозом хлібу на експорт радянською владою. Голод спричинили засухи і неврожай, що в 1921 р. охопили найважливіші зернові регіони Росії — Поволжя і Північний Кавказ, а в Україні її південні степові райони. Про голод в Україні почав заявляти на весь світ уряд УНР в екзилі вже восени 1921 року. Так, у вересні 1921 року повноважний представник УНР Олександр Шульгин звернувся з проханням про допомогу голодуючому українському населенню до Нансена, а через місяць це питання місія УНР порушила в Парижі. На жаль, тоді західний світ так і не перейнявся трагедією українського селянства, страшний голод поширювався далі півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року додається Миколаївщина та Одещина.

Голодомо́р 1932—1933 років — масовий штучний голод у 1932—1933 роках, що призвів до багатомільйоних людських втрат в сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. 7 серпня 1932 року з'явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назваю «Закон про п'ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років.

Третій голодомор, який влаштувала народам СРСР російсько-комуністична диктатура 1946—1947, був спричинений не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцією сталінського Політбюро з метою забрати в селян залишки зерна і продати чи подарувати його братнім режимам в соціалістичному таборі. Так 1946 з СРСР вивезено 350 тисяч тонн зерна до Румунії, у 1947 — 600 тисяч тонн зерна — до Чехословаччини, за тих два роки Польща отримала з Радянського Союзу 900 тисяч тонн хліба. А в Молдові, Бессарабії й південних областях України шаленів голод і лише за перше півріччя 1947 офіційно зареєстровано 130 випадків людоїдства. Катастрофічне становище з продовольством в Україні могли врятувати державні позички зерна.

Мінімальну допомогу продовольством Україна все ж таки одержала, але це не могло вже відвернути катастрофу. Страждали і помирали у селах і містах України люди різних національностей — українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи, ін. Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в Україні понад 1 млн. людей. Тоталітарною владою голод замовчувався.

35.Західна Україна (західноукраїнські землі) не є сталим історично-географічним поняттям. Найкраще означити цей реґіон можна як українські землі, які до 1939 р. не перебували під владою Росії і Радянського Союзу. Після завершення першої світової війни територія Західної України стало дещо більшою, аніж вона була за часів габсбурзької влади. У результаті післявоєнного врегулювання кордонів до неї відійшла частина земель колишньої Російської імперії: Волинь, Полісся і Холмщина увійшли до складу відновленої польської держави, а Бессарабія підпала під владу Румунії.

Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 рр. розділили між собою три держави – Польща, Румунії і Чехо-Словаччина. У кожній з цих держав українці становили національну меншість.

80-90 % західноукраїнського населення становили селяни. Західноукраїнські землі у міжвоєнний період були одним з найбільш аґрарно перенаселених країв Європи. Тяжке економічне становище ускладнювалось ще й національним чинником. Для зміцнення польського елементу на "східних кресах" Речі Посполитої, у 1920 і 1925 роках сойм ухвалив закони про надання землі тут польським офіцерам та солдатам. На східно-українські землі внаслідок цієї акції переселилося бл. 200 тис. польських осадників. Подібну політику, хоча й з дещо меншим розмахом, проводив і румунський уряд. На відміну від Варшави і Бухаресту, празький уряд не практикував заселення українських земель чеськими і словацькими колоністами. Щобільше, чеська влада доклала чималих зусиль для впровадження кращих методів сільського господарства, організувала сільськогосподарські школи.

Становлячи більшість сільського населення, українці перебували у меншості серед населення великих і середніх міст. Соціальні відмінності співпадали з національними. Український селянин чув себе покривдженим польським, мадярським чи румунським поміщиком і нерідко ворогував з євреєм – власником сільського магазину, який небагато платив за сільські продукти й дорого брав за промислові товари.

У межах кожної держави західні українці демонстрували різний рівень національної свідомості й політичної активності. Найтяжча політична і культурна спадщина дісталася тій частині західноукраїнського населення, яка перед першою світовою війною належала до Російської імперії. Українці Волині, Полісся, Холмщини і Бессарабії за рівнем освіченості та національної свідомості значно поступалися навіть населенню Закарпаття.

Польська й румунська політика щодо українців, загалом не відрізнялася. Подібність цієї політики випливала зі схожості обидвох держав: у результаті повоєнного врегулювання вони одержали більше територій, аніж могли втримати. Політичні рухи насильно приєднаних національних меншостей становили серйозну загрозу для територіальної цілісності та стабільності цих держав. Тому польський і румунський режими зосередили зусилля на насильному викоріненні культурних, мовних і релігійних особливостей національних меншостей: українців, білорусів, німців, литовців, угорців та ін

Для українців Західної України підвалиною їхньої ідентичності була приналежність до своєї церкви. Це однаково стосувалось і греко-католиків Галичини, і православного населення Волині, Полісся і Буковини. У Румунії правлячу церкву перейменували у "православно-румунську", а автономну буковинську метрополію підпорядкував собі румунський патріархат. Українських священиків не допускали до вищих посад у церковній ієрархії, українським кандидатам чинили перешкоди при вступі до семінарій. У Польщі найбільших репресій зазнала православна церква на північно-західних землях. Наприкінці 1930-х років тут провели акцію насильної "ревіндикації" (примусового навернення у католицьку віру), під час якої було знищено близько 200 православних церков, а ще 150 передано римо-католикам.

Щоб розбити єдність українського руху польський уряд підтримував регіональні тенденції серед менших етнічних груп – лемків, гуцулів і бойків, а також русофільський рух у Галичині. Польська влада намагалася повернути навспак процес самоідентифікації галицьких українців до стану, що існував ще перед кінцем XIX ст. Офіційні документи свідомо уникали окреслення "український", замінюючи його старими термінами "русинський" або "руський". При цьому "русини" трактувалися не як окрема нація, а як "етнографічний матеріал" для будування польської або російської націй. Українська мова вважалася "винаходом більшовиків", якої ніхто не знав перед революцією.

За двадцять років перебування у складі Чехо-Словаччини українці Закарпаття і Пряшівщини швидко долужили те, чого їх було позбавлено за попередні п'ятдесят років угорського панування. Чехо-Словаччина, як і Польща, теж обіцяла впровадження автономії для українських земель; виконання цього рішення було відкладено аж до 1938 р. Але вона принаймні визнавала за більшістю українського населення право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці – Підкарпатської Русі (з 1928 р. – Підкарпатської руської землі). Празька влада визнавала "руський" характер цього краю, дозволивши представникам місцевого населення займати адміністративні посади. Найбільш помітними були успіхи у розбудові національної освіти. На момент входження Закарпаття і Пряшівщини у склад Чехо-Словаччини тут майже не було шкіл з рідною мовою навчання. У 1930-х рр. їх число доходило до 500. Чехо-Словаччина дала притулок і фінансову підтримку зразу декільком українським вищим навчальним закладам – Українському вільному університету (1921), Високому педагогічному інститутові ім. Драгоманова у Празі (1923-1933), Українській господарській академії у Подєбрадах (1922-1935).

36. Українське питання в міжнародній політиці напередодні та на початку Другої світової війни. Перший етап німецько-радянської війни на території України (друга половина 1941- перша половина 1942).

Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» — серйозним козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. Друга група — Англія, Франція і частково США, які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання.

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер майстерно використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками.

З середини 1939 р. західноукраїнські землі стали епіцентром європейської політики. Багато істориків вважають, що підписання радянсько-німецької угоди про ненапад 23 серпня 1939 р. відкрило шлях до початку Другої світової війни.

1 вересня 1939 р. масованим нападом на Польщу фашистська Німеччина розв'язала Другу світову війну, оскільки через кілька днів зв'язані з Польщею угодами про взаємодопомогу Англія та Франція змушені були оголосити війну Німеччині. Проте воєнних дій проти гітлерівської армії вони не розпочинали до 1940 р., коли стався напад Німеччини на Францію.

17 вересня 1939 р. за рішенням уряду СРСР війська Українського і Білоруського фронтів перейшли кордон і вступили на західноукраїнські землі.

У перші дні і тижні війни Червона армія змушена була відступати. На її матеріально-технічному і морально-психологічному стані негативно позначилися: воєнна доктрина, що не відповідала вимогам сучасної війни; незавершене переозброєння військ; дезорганізація командного складу внаслідок репресій 1937-1938 рр.; недооцінка керівництвом країни німецької загрози у червні 1941 р.; недооцінка боєздатності вермахту, який мав вже досвід ведення сучасної війни протягом майже двох років.

За перші три тижня війни СРСР втратив 3,5 тис. літаків, 850 тис. солдат, а до листопада 1941 р. потрапило в полон 3,8 млн червоноармійців, знищено 6 тис. танків.

У ході жорстокої Київської операції, що тривала з 7 липня по 26 вересня 1941 р., в оточення потрапили 4 радянські армії.

В цих умовах, коли бої тривали вже під Сталінградом, 28 липня 1942 р. з’явився сумнозвісний наказ №227, за яким передбачалося: розстріл у позасудовому порядку (на місті) тих, хто відступав; застосування загороджувальних загонів з військ НКВС, які розташовувалися позаду відступаючих частин Червоної армії; створення штрафних батальйонів; запровадження кримінальної відповідальності для близьких родичів тих червоноармійців, які відступали.

Тут тіки про жданівщину.41

У перші післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція, яка за ім’ям секретаря УК ВКП (б), який керував ідеологічною роботою в країні, отримала назву “Жданівщина”. Брутальній критиці та обвинувачуванням в “перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру” були піддані роботи істориків України “Нарис історії України”. Розпочалося цькування М.Рильського за його доповідь “Київ в історії України”, “Річниця Шевченка”, поетичні твори “Київські октави”. Журнал “Перець” звинувачувався у відсутності “гострої сатири на зовнішніх і внутрішніх ворогів”. Нищівній критиці було піддано у пресі вірш В.Сосюри “Любіть Україну”. Гострі нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу К.Данькевича “Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній відведено недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувались у зосередженості на “вузьких” українських темах.У біологічній науці поширилося “лисенківщина”. Після серпневої сесії ВАСГНІЛ 1948 р., коли перемогу здобули прихильники Лисенка, почалася чистка серед науковців. З Харківського університету було звільнено професора І.Полякова, з Харківського сільськогосподарського інституту – професора А.Делоне та ін.

У кінці 1948 року була розгорнута компанія боротьби проти “низькопоклонства перед Заходом”, а згодом з “космополітизмом”. Відомі літератори Єврейського походження, були звинувачені в антипатріотизмі, схилянні перед культурою Заходу, замовчуванні зв'язків культури українського і російського народів. Більшість з них згодом були репресовані.

Протягом ХХ століття українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незважаючи на це здобутки українських митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригінальними.

Слово про похід Ігорів»

Слово о полку Ігоревім — давньоруська героїчна поема кін. XII ст., поетичний твір невідомого автора княжої доби історії України.

Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185 р. Цю історичну подію поет відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за ставлення особистого над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна, який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі й об'єднати давню й теперішню славу. Після описів підготовки до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слово…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, прославою спершу «старим князям» — Ігореві і Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.

Літопис Самійла Величка

Літопис Самійла Величка (роки народження і смерті невідомі) — наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози XVII—XVIII ст., який разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Грабянки й "Історією Русів" творить комплекс козацької історіографії. Сам літопис не дійшов до нас у належному вигляді – дуже знищений перший том, значно менше другий. Цілком ймовірно, що книга не закінчувалася 1700 роком, бо і в заголовку, і в багатьох місцях третього тому згадуються події принаймні до 1720 року. Тому, є думка, що втрачені й прикінцеві сторінки літопису. Самійло Величко для створення свого Літопису не обмежився вузькими локальними матеріалами та власними спогадами. Навпаки, він використав різноманітні іноземні джерела. Але за найправдивіше джерело для Величка правили діаріуш (Щоденник) козацького літописця Самійла Зорки, особистого писаря гетьмана Богдана Хмельницького та дрібні козацькі «кронички». Літопис Величка написаний українською літературною мовою 18 століття з елементами народної мови. Літопис є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів української історіографії 2-ї половини 17 — початку 18 століття. Літопис складається з 4 частин:

*перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — змальовує події 1648—1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, — щоденника польського хроніста Шимона Окольського — власний коментар;

*друга і третя частини, які охоплюють 1660—1686 та 1687—1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії;

*4-й частині зібрано додатки з різних документів 17 століття.

Істрія України як суспільний процес і наука (джерельна база, історіографія)

Історія України – галузь історичної науки, що вивчає історію українського народу та Української держави. Як наука, історія України виникла ще в епоху Київської Русі. Першими писемними джерелами з історії України є літописи, які розповідають про Київську Русь, про боротьбу проти шляхетської Польщі, султанської Туреччини. З часом Історія України поповнювалася новими історичними працями. Історія України нерозривно пов’язана з такими велетнями історичної науки, як М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський. До утворення незалежної Української держави історія України як наукова галузь майже не розвивалась. Українські землі розглядались як частина інших держав (імперій), а український народ – як бездержавна нація. Щодо періодизації історії України (тобто поділу її на окремі періоди), то необхідно відзначити, що серед істориків немає єдиної точки зору. Переважна більшість учених поділяють історію України за принципом, якого дотримувався Михайло Грушевський: історія України стародавньої доби, історія України княжої доби, історія України литовсько-польської доби, історія України епохи козаччини і гетьманської держави, історія України періоду боротьби за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), історія України в часи Української національно-демократичної революції (1917 – 1920 рр.), історія України в радянську державність, історія України в період незалежної Української держави.

Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу з'ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє. Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого.

Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей. Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:

*речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;

*етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;

*лінгвістичні — дані з історії розвитку мови;

*усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки;

*писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.