Становище українських земель у складі Великого князівства Литовського у XIV – XVI ст.




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Становище українських земель у складі Великого князівства Литовського у XIV – XVI ст.



Становище українських земель у складі Великого князівства Литовського у XIV – XVI ст.

Перший етап (1340-1362 рр.) – проникнення литовців на українські землі. Для боротьби з Тевтонським орденом розрізнені язичницькі литовські племена в середині XIII ст. під керівництвом князя Міндовга об’єдналися у єдину державу – Велике князівство Литовське. За часів правління Міндовга (1230-1263 рр.) головним об’єктом литовської експансії стали західноруські (білоруські) землі. У часи його наступника – Гедиміна (1316-1341 рр.) до складу Литовської держави почалося приєднання (у 30-ті роки ХІV ст.) українських земель: Берестейської, Турово-Пінської, Прип’ятьської та інших. Внаслідок польсько-угорсько-литовської боротьби за галицько-волинські землі Польща отримує Галичину, Литва – Волинь. У 1355-1356 рр. він завоював Чернігово-Сіверщину, а у 1362 р. захопив Київ і всю Київщину. Після того, як влітку 1362 р. військо Ольгерда на р.Сині Води (притока південного Бугу) розгромило татарські війська, – Київщина, Поділля і Переяславщина остаточно відійшли до Литви. Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі (столиця – Вільно). Майже 90% населення становили русини, тобто українці та білоруси.

Другий етап (1362-1385 рр.) – утвердження литовського правління. Утвердження литовського правління на українських землях відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. майже до кінця ХІV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Тут збереглася стара система управління,

Третій етап (1385-1480 рр.) – посилення централізму у Литовській державі і ліквідація залишків автономії українських земель. Подією, яка докорінно змінила становище південно-західних руських земель, стала Кревська унія (1385 р.). Основними чинниками, які зближували інтереси правлячих кіл Литви та Польщі були як внутрішня нестабільність, так і зовнішня небезпека, зокрема загроза Тевтонського ордену, посилення московського князівства тощо. За цих умов Польща запропонувала Литві шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайло об’єднати сили двох держав. 14 серпня 1385 р. у м. Крево між Литвою і Польщею було укладено Кревську унію, за умовами якої литовський князь Ягайло, одружуючись з польською королевою Ядвігою, отримував титул короля Польщі, зобов’язувався перейти до католицької віри і окатоличити литовців та « навіки приєднати всі свої рідні землі, литовські та руські до корони Польської»

У 1430 р. умирає Вітовт. Після його смерті литовські і руські князі обрали великим князем Литовським Свидригайла Ольгердовича (1430-1452 рр.), активного супротивника Польщі, який орієнтувався на руських православних феодалів. У тому ж 1430 р. поляки розпочали проти нього війну, захопили Волинь і Поділля. Незадоволені політикою Свидригайла литовські магнати у 1432 р. обрали великим князем литовським Сигізмунда (брата Вітовта), котрий поновив унію з Польщею. У 1440 р. руські князі організували змову і убили Сигізмунда. Після цього на білоруських і українських землях почалися анти литовські повстання.

Четвертий етап (1480-1569 рр.) – посилення литовсько-російської боротьби за вплив на українські землі. Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Об’єднуючи навколо себе навколишні землі, воно перетворювалося протягом другої половини ХV ст. в єдину централізовану державу. З поваленням у 1480 р. татаро-монгольського іга Москва все активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Скасування автономного статусу українських земель викликало невдоволення та опір серед місцевої еліти.

Берестейська церковна унія та її значення в історії України

Ідея об'єднання християнської церкви постала чи не відразу після її розколу в 1054 р. на православну та католицьку. Спроби реалізувати її здійснювалися неодноразово, але відповідні умови склалися лише в XVI ст., прийняття унії, на думку українських єпископів, мало вирішити проблему полонізації та покатоличення православних українців, бо, ставши частиною єдиної церкви, вони отримали б повну рівноправність у Речі Посполитій, зокрема, українські міщани більше не зазнавали б дискримінації в містах, а православну знать перестали б ігнорувати при розподілі службових посад.

Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський! православний єпископ Ґедеон Балабан. З нею погодилася решта єпископів і навіть сам митрополит Михайло Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводили таємно з огляду на неприязнь до неї у суспільстві, насамперед з боку братств. Узгодивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо, вони погодилися на об'єднання православної церкви з католицькою. На-прикін. 1595 р. папа Климент VIII проголосив офіційне визнання унії та Гарантовані права і привілеї української церкви.

Коли стало відомо про наміри православних єпископів, українська громада вибухнула від обурення. З осудом виступив навіть князь К.-В. Острозький. Його роздратувало, що єпископи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з Римом

Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596 р. у м. Бересті (нині м. Брест у Республіці Білорусь) був скликаний церковний собор. Із самого початку він розколовся на два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Православні засудили унію й ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників. Уніатський собор проголосив об'єднання з католицькою церквою, визнавши її догмати й зверхність Папи Римського, але зберігши православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні. Уніати отримували значні привілеї: духовенство звільнялося від податків, шляхтичам відкривався доступ до державних посад, міщани зрівнювалися в професійних правах з католицьким міщанством.

Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розкол у 1054 р., а й розширила його: до двох церков — католицької та православної додалася третя — уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку — православна більшість на чолі з двома владиками, що відмовилися від унії, з другого — уніатська меншість разом із митрополитом та рештою єпископів. Обидві сторони розпочали затяту боротьбу в усіх напрямках. Польський уряд цілком під тримав уніатів, проголосивши уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України. Всі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Словом, Берестейська унія спричинила до великого духовного розколу української нації.

 

становище українських земель у складі Великого князівства Литовського у XIV – XVI ст.

Перший етап (1340-1362 рр.) – проникнення литовців на українські землі. Для боротьби з Тевтонським орденом розрізнені язичницькі литовські племена в середині XIII ст. під керівництвом князя Міндовга об’єдналися у єдину державу – Велике князівство Литовське. За часів правління Міндовга (1230-1263 рр.) головним об’єктом литовської експансії стали західноруські (білоруські) землі. У часи його наступника – Гедиміна (1316-1341 рр.) до складу Литовської держави почалося приєднання (у 30-ті роки ХІV ст.) українських земель: Берестейської, Турово-Пінської, Прип’ятьської та інших. Внаслідок польсько-угорсько-литовської боротьби за галицько-волинські землі Польща отримує Галичину, Литва – Волинь. У 1355-1356 рр. він завоював Чернігово-Сіверщину, а у 1362 р. захопив Київ і всю Київщину. Після того, як влітку 1362 р. військо Ольгерда на р.Сині Води (притока південного Бугу) розгромило татарські війська, – Київщина, Поділля і Переяславщина остаточно відійшли до Литви. Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі (столиця – Вільно). Майже 90% населення становили русини, тобто українці та білоруси.

Другий етап (1362-1385 рр.) – утвердження литовського правління. Утвердження литовського правління на українських землях відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. майже до кінця ХІV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Тут збереглася стара система управління,

Третій етап (1385-1480 рр.) – посилення централізму у Литовській державі і ліквідація залишків автономії українських земель. Подією, яка докорінно змінила становище південно-західних руських земель, стала Кревська унія (1385 р.). Основними чинниками, які зближували інтереси правлячих кіл Литви та Польщі були як внутрішня нестабільність, так і зовнішня небезпека, зокрема загроза Тевтонського ордену, посилення московського князівства тощо. За цих умов Польща запропонувала Литві шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайло об’єднати сили двох держав. 14 серпня 1385 р. у м. Крево між Литвою і Польщею було укладено Кревську унію, за умовами якої литовський князь Ягайло, одружуючись з польською королевою Ядвігою, отримував титул короля Польщі, зобов’язувався перейти до католицької віри і окатоличити литовців та « навіки приєднати всі свої рідні землі, литовські та руські до корони Польської»

У 1430 р. умирає Вітовт. Після його смерті литовські і руські князі обрали великим князем Литовським Свидригайла Ольгердовича (1430-1452 рр.), активного супротивника Польщі, який орієнтувався на руських православних феодалів. У тому ж 1430 р. поляки розпочали проти нього війну, захопили Волинь і Поділля. Незадоволені політикою Свидригайла литовські магнати у 1432 р. обрали великим князем литовським Сигізмунда (брата Вітовта), котрий поновив унію з Польщею. У 1440 р. руські князі організували змову і убили Сигізмунда. Після цього на білоруських і українських землях почалися анти литовські повстання.

Четвертий етап (1480-1569 рр.) – посилення литовсько-російської боротьби за вплив на українські землі. Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Об’єднуючи навколо себе навколишні землі, воно перетворювалося протягом другої половини ХV ст. в єдину централізовану державу. З поваленням у 1480 р. татаро-монгольського іга Москва все активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Скасування автономного статусу українських земель викликало невдоволення та опір серед місцевої еліти.





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.247.17 (0.007 с.)