Перехід українських земель під владу іноземних держав (Литви, Польщі, Угорщини, Молдавії).

 

Термін «Україна» відомий ще з часів феодальної роздробленості. Пізніше він став власним ім'ям південно-західних руських земель. Вперше назва Україні з'явилася в Київському літописі під 1187 р. і стосувалося території Переяславської, Київської і Чернігівської земель. Під 1189 р. Україна іменувалася також Галицька земля, куди входили Галицька земля, куди входили Галичина, Буковина, Покуття і Подністров'я аж до берегів Чорного моря і гирла Дунаю. У Галицько-Волинському літописі під 1213 р. назва «Україна» поширюється на Волинську і Подільську землі. Населення стало називати цю місцевість України (у значенні «край», «Країна»), а себе - українцями. Разом з цією назвою існувало і традиційне - «Русь», «Руська земля» (наприклад, Галицька Русь, Карпатська Русь). Українці Карпатської Русі називали себе русинами.

На території Південно-Західної Русі історично склалися Київська, Переяславська, Чернігово-Сіверська, Подільська, Волинська і Галицька землі, а також Північна Буковина і Закарпаття. Саме на цій досить великій території в період феодальної роздробленості поступово сформувалася українська народність, першоосновою якої була давньоруська народність.

Історичним центром формування української народності стало середнє Подніпров'я (Київщина, Переяславщина, Чернігівщина), до якого тяжіли інші землі України. Центром цього процесу залишався Київ.

Головними умовами формування української народності були: усвідомлення спільності походження та власної назви; чітке визначення території для проживання і виробничої діяльності подальший розвиток землеробства, скотарства, ремесел, промислів, торгівлі, зміцнення економічних та політичних зв'язків між землями Україні; виникнення української мови для спілкування, самобутніх рис культури, побуту і характеру; прагнення до єдності в процесі наростання 'визвольної боротьби.

Українська народність у процесі, свого формування не. Литовські і польські феодали докладали зусилля, щоб розірвати давні зв'язки земель Україну з Московським великим князівством, до якого вони тяжіли як до об'єднавчого центру. Згідно Кревської унії (1385) Польщі та Литви католицька церква поширювала свій вплив не тільки на литовські, а й на білоруські й українські землі. Це викликало протест православного населення Литви. Православна церква України та Білорусії виділялася в Київську митрополію, незалежну від Московської. Порушення релігійної єдності створювало загрозу послаблення зв'язків між братніми народами. Але українці і білоруси продовжували підтримувати зв'язки з російськими.

Польські феодали протягом тривалого часу домагалися об'єднання Польщі й Литви в одній державі з метою зміцнити своє панування, захопити нові землі. Врешті-решт, їм вдалося заручитися підтримкою впливових литовських, білоруських і українських феодалів і домогтися, щоб сейм прийняв відповідний державний акт. На загальних польсько-литовському сеймі (з'їзді) у Любліні в 1569 р. була проголошена унія, згідно з якою Велике князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в одну державу Річ Посполиту.

Внаслідок цього білоруські землі залишилися під владою Литви, а українські землі перейшли до Польщі. Україна ділилася на Волинське, Брацлавське, Київське, Чернігівське і Подільське воєводства. Західноукраїнські землі входили до Російське і Белзьке воєводства. Шляхетсько-магнатські сеймики у воєводствах стали знаряддям панування як польських, так і українських феодалів над населенням України, де панував тяжкий соціальний і національний гніт. Почалося загарбницькі колонізаційний рух польських магнатів і шляхти на Україні, земельні багатства якої залучали феодалів.

Польські феодали, використовуючи владу і релігію, намагалися позбавити український народ його мови і культури. Проводилася політика ополячення і окатоличення безправного населення України. Щоб зберегти свої маєтки, українські феодали самі брали католицьку віру, відмовлялися від рідної мови і культури. У 1596 р. на церковному соборі в Бересті (Білорусь) з ініціативи єзуїтів, магнатів і шляхти, польського уряду і за згодою українських феодалів і значної частини вищого православного духовенства було проголошено унію католицької та православної церков України та Білорусії. Уніатство несло українському і білоруському народам позбавлення релігії їх предків, рідної мови та культури, загрозу розриву духовних зв'язків українського народу з братнім російським народом. Православна церква опинилася поза законом, і Київська митрополія стала уніатською, підпорядкованої Папі Римському. Польсько-шляхетський уряд оголосило унію обов'язковою для всіх православних Речі Посполитої (українців і білорусів). Українські селяни, міщани, козаки, частина шляхти, старшини і духовенства боролися проти уніатства. Ця боротьба була складовою частиною визвольного руху українського народу проти польсько-шляхетського панування.

Російська держава і доля українського народу

Єдиний Російська держава, яке в XIV - XV ст. формувалося на землях Північно-Східної Русі, протистояло агресивним устремлінням феодалів Золотої Орди, Литви, Польщі, Туреччини, Кримського ханства. Найбільшим подвигом російського народу стало повалення золотоординського ярма: переможна Куликовська битва (8 вересня 1380 р.), в якій разом з військом московського князя Дмитра Донського брали участь загони з України і Білорусії, поклала початок звільненню і об'єднанню російських земель. У 1480 р. золотоординське військо назавжди відступило з спустошених російських земель, а сама Золота Орда розпалася на ряд питомих ханств.

Сильне Російське держава стала центром тяжіння поневолених людей українських і білоруських земель, де розгорталася народно-визвольна боротьба, активізувався рух за возз'єднання з Росією. Звичайно, панівні кола Росії піклувалися про свої класові інтереси, про розширення своїх земельних володінь. Об'єктивно ж їх державні дії сприяли звільненню і возз'єднання російських земель. Об'єднавча політика Росії сприяла посиленню визвольного руху на Україну. Важливу політичну значимість мало звільнення (в результаті російсько-литовської війни 1501 -1503 рр..) Та возз'єднання з Росією Чернігово - Сіверщини (1503), населеній українцями і росіянами.

Іноземне панування гальмувало економічний, політичний і культурний розвиток України, заважало розвитку зв'язків з Російською державою, возз'єднувальний політика якого грала прогресивну роль в історичній долі українського народу.

Соціально-економічний розвиток і феодальне гноблення народних мас Україні

Панування феодалів. Маєтку-фільварки. Монастирські володіння

Панівним класом-станом на Україну були феодали - князі, бояри, магнати, шляхтичі, старшини, вище духовенство. Литовські великі князі і польські королі вважали українські землі власністю своїх держав і розпоряджалися ними на користь феодалів. Вони роздавали грамоти на володіння землями і угіддями з правом експлуатації селян, які проживають на цих землях. Права феодалів на володіння землями, закабалення і закріпачення селян узаконювалися в державних актах - Литовських статутах 1529, 1566 і 1588 pp., А також в численних привілеї, які забезпечували феодалів шляхетські звання, державні посади, звільнення від повинностей і податків.

З другої половини XIV і до середини XVII ст. на Україні виникло чимало магнатських і шляхетських володінь, які охоплювали величезні простори українських земель. Литовські, польські та українські феодали гнітили залежних селян і міщан, перетворюючи їх на кріпаків. Князям Острозьким на Волині належало близько 700 кв.км. земель, міста Острог, Броди, Чуднів, Городечна, сотні сіл. Магнати на Україні 170 містами і 740 селами. Князь Ярема Вишневецький успадкував або захопив на Полтавщині 53 містами села, експлуатував 40 000 селянських і міщанських дворів, отримував прибуток від 423 млинів.

Феодальне господарство залишалося натуральним, тобто забезпечувало в основному потреби власника маєтку. Але товарно-грошові відносини, які швидко розвивалися, підривали його замкнутість, змушували пристосовуватися до запитів ринку. Тому феодали почали створювати власні господарства - фільварки, засновані на примусовому підневільній праці селян - панщині. Крім землеробства і скотарства, у фільварках розвивалися промисли - рибальство, винокуріння, пивоваріння, селітроваріння, млинарство, бджільництво. Торгівля продукцією цих промислів приносила феодалам чималі прибутки.

Феодальне фільваркове господарство вело до обезземеливанию селян і поширенню панщини, з якої виростало кріпосне право. Розвитку фільварків і посиленню експлуатації селян послужила так звана «Волочна поміра», що проводилася на підставі литовського урядового закону «Статути на волоки» (1557).

Згідно з цим законом общинні землі ділилися на волоки (поля - по 16-21 га), причому кращі землі віддавалися під фільварки, а гірші - селянам.

На Україну міцнів і ширився церковно-монастирське землеволодіння. Духовенство отримувало від литовських князів та польських королів грамоти на володіння землями і селянами. Найбільші земельні володіння належали монастирям - Печерському, Микільсько - Пустинному, Видубицькому (Київ), Дерманському (Волинь), Межигірському (Київщина), Мгарському (Полтавщина), Густинському (Чернігівщина) та іншим. На Україні діяло не менше 100 монастирів. Значні земельні багатства належали православному і уніатського духовенства - митрополитів, єпископів, архімандритів, які теж пригноблювали залежних селян і слуг.