В цей час прослідковуються перші контакти з германськими племенами, зокрема готами.

Слов'яни та германські племена

Готи (Гутанс – самоназва) – східно-германські племена, ймовірно вихідці із Скандинавії.

На початку I столітті н. е. готи рушили на південь, в Померанію і зупинились у районі гирла Вісли. Їх прибуття ототожнюють із виникненням Вельбарської культури, котра змінила звичний хід розвитку місцевих археологічних культур. Протягом II століття вони мігрували на південний схід уздовж Вісли й оселились в Північному Причорномор'ї.

Готи надали руху слов'янським племенам, і поділили східне слов'янство на дві частини, власне, на дві історично-культурні області: верхньодніпровську і дністровську, поглибивши розмежування, що сталося ще в індоєвропейському світі,— між землеробами і скотарями. Тепер цей етнічний поділ пролягав у межах єдиної землеробської культури східного слов'янства.

У III сторіччі готи розділилися на дві гілки: остготи (остроготи, гревтунги – осіли у пониззі Дніпра) і вестготи (візіготи, тервінги - зосередилися між Дністром та

Дунаєм). Вестготи почали одне з перших великих "варварських" вторгнень до Римської Імперії у 263 р., пограбувавши Візантій 267 року. 268 року вони потерпіли нищівну поразку в битві при Найсусі (Naissus) і були витиснені за Дунай 271 року. Вони оселилисяся на північ від Дунаю, де створили незалежне королівство у покинутій римлянами провінції Дакія.

Ймовірно також, що впродовж II—III ст. н. е. давні слов'яни відтіснили й асимілювали певну частину германських та інших етносів, належність яких не встановлена.

Розширення місця проживання давніх слов'ян спостерігалося й у ІІІ—ІУ ст. н. е., але, на жаль, джерела цього часу майже відсутні. Так, згідно з Пейтингеровими таблицями, в Прикарпатті зафіксовано місцерозташування венедів та сарматів, яке, ймовірно, відповідає реаліям, до навали гунів IV ст. н.е.

Вважають, що готи також взяли участь у формуванні Черняхівської культури

Сама по собі Черняхівська культура сприймається неоднозначно. Черняхівська культура – це одна з перших культурних спільностей II—IV ст., що виникли на українському грунті, складалася з трьох основних локальних груп: Північно-Західне Причорномор'я, межиріччя Дністра і Дунаю та лісостепова зона України. Етногенетичним її ядром, довкола якого розміщувалися «інфільтраційні кола», вважається Середня Наддніпрянщина. І ядро культури, і периферійні її зони мали слов'янську етнічну основу з чималими субстратними етнічними домішками: скіфів і сарматів — здебільшого в Північно-Західному Причорномор'ї; гетів, даків і готів — у Дністро-Дунайському межиріччі; готів і вельбарців — у лісостеповій зоні. Іншоетнічні компоненти надавали їй етнічно-культурного розмаїття, що відбилося в багатстві архітектурних рішень, у побуті, у способі господарської діяльності, розвитку незвичних для слов'ян ремесел. Наукові данні засвідчують, що формування єдиної світоглядної системи, спільних традицій, як і схожих тенденцій розвитку матеріальної культури та соціального устрою, є свідченням того, що черняхівська культура набувала ознак етнокультурної та соціально-економічної спільності.

Вирішальними для подальшого розвитку східно-слов'янських племен у IV ст. н.е. стають такі події як утворенні держави Германаріха, та поява гунів.

Наприкінці ІІІ – поч. IV ст. н.е. Германаріх підкорив готські, частину германських и місцеві племена в Північному Причорноморрі і на північ від нижнього Дунаю. Хоч точні данні про розміри його держави відсутні, ім'я Германаріха збереглося в скандинавських епосах. Про нього згадує Йордан: «Після поразки герулів Германаріх пішов військом проти венетів, які, хоч і були погано озброєними, були могутніми завдяки своїй чисельності і пробували спочатку оборонятися. Однак нічого не варте велике число непридатних для войни, особливо в тому випадку, коли і бог відступає і множество озброєних підступають. Ці венети, походять від одного кореня і нині відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавенів. Хоч і тепер, за гріхи наші, вони лютують повсюди, але тоді всі підкорилися владі Германаріха»

Прокопій Кесарійський так описує життя ранніх слов'ян: "Племена

Ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна

Живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи

завжди ведуться спільно... Вступаючи у битву, більшість йде на

Ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж

Ніколи на себе не одягають; деякі не мають (на собі) ні хітона, ні

(грубого) плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова,

Повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим

Не відрізняються. Всі вони високі і дуже сильні, тілом же та

Волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до

чорноти, але всі вони трохи червонуваті... Та й ім'я за старих

часів у склавинів і антів було одне".

Держава Германаріха як політично-військове утворення проіснувала недовго і в 370 – ті роки впала під натиском гунів. Під тиском гунів вестготи перейшли Дунай, та поселилися на територіях підвласних римлянам. Однак внаслідок голоду та невиконання римлянами взятих на себе зобов'язань, розпочалася війна, внаслідок якої, імператор Валент та більша частина військ були знищені готами при Андріанополі, чим відкрили шлях у внутрішні провінції «варварським» народам.

Гуни

На сьогодні є достатню підстав стверджувати, що саме гунське вторгнення значною мірою стимулювало давні слов'янські племена до розширення ареалу свого розселення. Основними ворогами гунів тривалий час залишалися германці (готи та ін.) й іраномовні племена (алани), котрих завойовники постійно переслідували, відтісняючи далі на захід та південь. За цих умов слов'яни або стали природними союзниками гунів, або вміло скористалися ситуацією, що склалася. За словами Йордана "Гуни, взяли Антів в оборону проти готів і при допомозі вірної їм частини готів знищили цього своєвільного Вінітара". В V ст. вони продовжували рух на захід, відтіснивши германців до Ельби, а згодом і за цю річку.

Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та Східну Римську імперію. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті у 451 p. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов'яни, починаючи з V ст., потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 p., походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними. Прокопій пише що " Гуни, Болгари, Словяни і Анти, від коли настав імператором Юстініан, набігаючи що року на Ілїрію і Тракію, чинили страшні спустошення людям". В іншому місці згадується - "Гуни (Болгари), Анти і Словени переходили за Дунай та незвичайно непокоїли Римлян".

Нестримне слов'янське нашестя призвело до того, що вже 577 p., слов'яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов'яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність слов'янської експансії у цей період свідчить той факт, що тогочасні західні автори у своїх творах називають навіть Пелопонес Славонією. Для подальшого етногенезу слов'ян особливе значення мало не лише військові здобутки, а й налагодження співробітництва з Візантією у справі колонізації Балкан. Переконливою ілюстрацією цього є результати археологічних досліджень, унаслідок яких була відкрита "празька культура" (Прага — Корчак). Історичні події VI—VII ст. цілком збігаються з писемними відомостями того часу. "Празька культура" вважається загальновизнаною достовірно праслов'янською за своєю належністю.

Анти

Свідчення візантійських, готських, латинських та арабських авторів VI—VII ст. про антів — це перші незаперечні історичні згадки про слов'янські племена на східноєвропейській рівнині. Як повідомляли тогочасні історики, (візантійський — Прокопій Кесарійський, готський — Йордан та ін.), анти являли собою частину слов'ян-венедів. Перша згадка про них у писемних джерелах датована 375, остання — 602 р. н. е. Мовою антів, на думку лінгвістів, була слов'янська. Імена вождів (Бож, Мезамир, Лаврит та ін.) теж звучать як слов'янські. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко виражене слов'янське забарвлення.Енергійні анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від

нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568—635 pp.) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються, а от склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України у VII—IX ст. Саме тому, на думку фахівців, цілком закономірно, що етнонім "склавини", трансформувавшись з часом у "слов'яни", дожив до наших днів.