Стан культури України у XVI - XVII ст

Культура України XVI — першої половини XVII ст.

 

Своєрідність української культури XVI — першої половини XVII ст. зумовлювалася тим, що український народ був позбавлений власної державності. Українські землі перебували у складі кількох держав. Тож умови для культурного поступу українців, що перебували в тих державах, були неоднаковими.

 

Сприятливі умови склалися у Великому князівстві Литовському. Збираючи українсько-руські землі, литовські князі прагнули прилучитися до великої культури Київської Русі, надбання якої не відкидалися, а підтримувалися й відроджувалися разом із православною вірою та руською мовою і правом, що визнавалися державними. Литовські можновладці перебрали й традиційний для Русі-України спосіб життя.

 

Ситуація змінилася, коли українські землі потрапили під владу Польщі. Маючи високорозвинену культуру, спрямовану на західноєвропейський католицький світ, Польське королівство домагалося підкорення українських земель задля збільшення території та збагачення. Відмінна культура українців перешкоджала загарбницьким планам корони. Тому ні про яку підтримку й заохочення культурного поступу українців за давніми традиціями не було й мови.

 

Водночас через Польщу в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації та Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти. Не маючи власних вищих навчальних закладів, українці навчалися в європейських університетах, прилучаючись там до західноєвропейських наукових і мистецьких ідей, збагачуючи ними рідну культуру. Та хоч які перспективи розгорталися перед українцями, що потрапляли в науку на чужину, вони не могли замінити навчання рідною мовою на батьківщині. Бо досяжними європейські університети були для одиниць. Численні протестантські та єзуїтські школи і колегіуми, що з'являлися в українських землях під впливом реформаційного руху, не могли зарадити справі, бо ж головну мету виховної діяльності такі навчальні заклади вбачали в наверненні якомога більшої кількості українців до католицької віри або протестантизму.

 

Розуміння великої небезпеки, пов'язаної з розгортанням мережі єзуїтських і протестантських навчальних закладів, спонукало українців подбати про оновлення власної освіти.

 

Відродження української школи розпочалося з діяльності Острозької академії. Вона була створена 1576 р. з ініціативи князя Костянтина II (Василя) Острозького. Головну мету власної діяльності члени осередку вбачали у відродженні української культури на засадах православ'я. Найефективнішим засобом досягнення такої мети, за їхнім переконанням, була школа. Таку школу й було створено не пізніше 1578 р. Давні слов'янські традиції поєднувалися тут із надбанням тогочасного європейського шкільництва. В Острозькій школі ґрунтовно вивчалися мови — слов'янська, грецька й латина. Викладалися в ній і «сім вільних наук» — граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.

 

Шкільна програма, за якою здійснювалося навчання в Острозькій школі, передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. Власне, тому сучасники називали Острозьку школу і школою, і колегіумом, і академією. Ця «слов'яно-греко-латинська школа» була фактично першим вищим навчальним закладом не лише в Україні, а й у Східній Європі.

 

Освітні й виховні ідеї Острозької академії були підхоплені братствами, зусиллями яких почали створюватися братські школи. Перша така школа з'явилася у Львові 1586 р., а незабаром їх почали закладати скрізь по Україні. На початку XVII ст. братських шкіл налічувалося близько 30. Їхнє головне призначення — надавати добру освіту й виховувати відданість давнім традиціям та батьківській вірі. Братські школи, так само як і Острозька школа, були слов'яно-греко-латинськими. Крім названих мов, учні в них опановували вже згадані «сім вільних наук».

 

Року 1615-го постала братська школа в Києві. Вона швидко здобула славу найавторитетнішого навчального закладу в Україні. До її заснування доклали зусиль учені, письменники й поети, провідні діячі православної церкви, які гуртувалися навколо архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького. Першим ректором Київської братської школи був Йов Борецький.

 

Восени 1631 р. в Києві виникла ще одна школа — Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Незабаром Лаврську школу було об'єднано з Київською братською. Об'єднана школа почала діяти у вересні 1632 р. Називалася вона колегією. Київська колегія (незабаром Києво-Могилянська академія) тривалий час була єдиним вищим навчальним закладом України, Східної Європи та всього православного світу.

Потреба національного самозбереження, яка особливо гостро постала після Люблінської унії, спричинила надзвичайне піднесення української культури. За відсутності держави культура залишалася єдиною цариною, де українці могли боронити свою самобутність. Саме тому культурне життя в Україні XVI — першої половини XVII ст. визначають як національно-культурне відродження.

 

Книгодрукування. Розвиток шкільництва безпосередньо був пов'язаний із книгодрукуванням. Адже без книжок школи не існували б. Ось чому за тих часів разом із навчальними закладами створювалися й друкарні. Так було в Острозі, Львові, Києві.

 

Одначе перші українські друкарні з'явилися набагато раніше. Їх заклав наприкінці XV ст. у Кракові, тодішній столиці Польського королівства, український першодрукар Швайпольд (Святополк) Фіоль. У 1491 р. він надрукував чотири богослужбові книги кирилицею: «Осьмогласник», «Часослов», «Тріодь пісна» і «Тріодь цвітна». Поява у Кракові кириличних книгодруків для православної церкви обурила польських можновладців. Фіоль зазнав переслідувань, йому було заборонено друкувати книжки, а друкарню зруйновано.

 

На початку XVI ст. з'явилися книгодруки білоруса Георгія (Франциска) Скорини. У 1517 р. в Празі він надрукував кирилицею «Псалтир», а 1519 р. — «Біблію руську». Книги Франциска Скорини були надзвичайно популярні в Україні, про що свідчать їхні численні рукописні копії.

 

Поширенню книгодрукування в Україні сприяла діяльність Івана Федоровича (Федорова). Зазнавши переслідувань у Московії, він на початку 70-х pp. XVI ст. прибув до Львова. У створеній коштом львівських міщан друкарні 1574 р. Іван Федорович надрукував «Апостол». Того самого року у Львові, в друкарні Федоровича, вийшов перший український друкований підручник для навчання грамоти — «Буквар». Іван Федорович надрукував іще один «Буквар» — 1578 p., під час перебування в Острозі, куди його запросив князь Острозький. Незабаром в Острозі Федорович видав Новий завіт (1580 р.) і справжній шедевр з-поміж стародруків — Острозьку Біблію (1581 p.). Вона була першим повним друкованим виданням Біблії церковнослов'янською мовою.

 

У першій половині XVII ст. найбільшим центром книгодрукування в Україні стала друкарня Києво-Печерської лаври. Заснував її 1615 р. архімандрит лаври Єлисей Плетенецький. Лаврська друкарня видала першу книжку 1616 p.; протягом другої половини XVII ст. в ній було видрукувано 120 найменувань книг — насамперед богословська та богослужбова література, а також букварі, словники, календарі, праці з історії тощо. Найуславленіше видання того часу — згаданий «Требник» Петра Могили. Друкарня Києво-Печерської лаври проіснувала понад 300 років. Видані в ній богослужбові книги мали свої особливості. Вони здебільшого містили передмови, післямови, присвяти, віршовані вставки, істотною рисою яких був національний характер, що позначився на мові видань та їхньому оформленні.

 

 

З-поміж перших друкованих українських книжок були граматики — підручники для вивчення мов: «Адельфотес» та «Граматика словенська». «Адельфотес» був складений у Львівській братській школі й надрукований 1591 р.

 

Значну працю здійснив український учений Лаврентій Зизаній. Свою книжку «Граматику словенську» він видрукував у Вільні 1596 р. Зизаній був також автором «Лексиса» — першого українського друкованого словника, де церковнослов'янські слова перекладалися українською мовою.

 

Найвизначнішою граматичною працею була «Граматика» Мелетія Смотрицького, що вийшла друком 1619 р. в м. Ев'ї (біля Вільна). Протягом двох століть вона була основним підручником граматики церковнослов'янської мови у школах України, Білорусі, Росії, Болгарії та Сербії. Не поступався популярністю й словник українського вченого Памва Беринди «Лексикон славеноруський», що вперше був видрукований друкарнею Києво-Печерської лаври 1627 р. У словнику, що складався з двох частин, було зібрано майже 7 тисяч слів. У першій частині церковнослов'янські слова перекладено книжною українською мовою, а в другій — витлумачено власні назви та імена людей.

 

Архітектура та образотворче мистецтво. В українській архітектурі XVI — першої половини XVII ст. було кілька визначальних особливостей. Яскравої самобутності їй надавали передусім оборонні споруди. За тих часів на українських землях зводили замки й міста-фортеці. Крім того, роль оборонних укріплень виконували численні культові споруди — церкви, монастирі, костьоли, синагоги. Порівняно з попередньою епохою будівництво фортифікацій зазнало суттєвих змін. Зумовлені вони були як розвитком артилерії, так і утвердженням нових мистецьких принципів, породжених добою Відродження. Поява нових видів вогнепальної зброї змушувала будівничих зміцнювати мури фортифікаційних споруд: вони стали вищими і значно ширшими. Винаходом тих часів були вежі-бастіони. Захисні мури й вежі зробилися більш ошатними: їх почали прикрашати різноманітними арками, парапетами, маківками. Замки у XVII ст. перетворювалися на розкішні палаци, де фортифікаційні споруди, крім основних, почали виконувати й суто декоративні функції.

 

Так, під час будівельних робіт у XVI ст. нових обрисів набув славнозвісний Луцький замок, збудований ще князем Любартом Гедиміновичем у XIV ст. Протягом XVI ст. зазнавала змін архітектура Кам'янець-Подільської фортеці, заснованої в XIV ст. Її вежі прикрасили ренесансними порталами, обрамленнями вікон та бійниць. Було перебудовано й замок в Острозі. Наприкінці XVI ст. його прикрасила Кругла, або Нова, вежа, увінчана кам'яною короною.

 

Яскравим прикладом тогочасного оборонного будівництва є замки в Дубні, Заславі, Теребовлі, Бережанах, Жовкві, Підгірцях, Бродах, Олеську, Острозі, Меджибожі та ін.

 

Нових обрисів набували укріплені культові споруди. Великі монастирі мали вигляд справжніх фортець, захищених міцними мурами з вежами-бастіонами. Такими, зокрема, є Троїцький монастир у Межиріччі під Острогом і Дерманський монастир на Волині, Бернардинський монастир у Заславі, Успенський Почаївський монастир. До оборони пристосовувались і окремі храми, як, приміром, Покровська церква в с. Сутківцях на Поділлі (за три км від Ярмолинців), Успенський собор Зимненського монастиря під Володимиром, Покровська церква А. Кисіля у Низкіничах, П'ятницька церква у Львові. Оборонного характеру надавали й мурованим синагогам, що будувалися за межами міських мурів.

 

Вплив ренесансового стилю передусім відбивався на міських житлових будинках. Унікальним зразком ренесансового будівництва став ансамбль львівської площі Ринок — будинок Корнякта і Чорна кам'яниця, а також споруди, пов'язані зі львівським Успенським братством — Успенська церква, каплиця Трьох святителів, вежа Корнякта. Авторами цих проектів були Павло Римлянин, Амброджо Прихильний, Петро Барбон та ін.

 

Протягом XVI ст. відбувалися важливі зрушення в розвитку скульптури. З'явилася монументальна скульптура. Вона виконувала функцію оздоблення архітектурних споруд. Прикметними у зв'язку з цим є скульптурні різьблення львівських каплиць Кампіанів та Боїмів.

 

За тих часів набув поширення й скульптурний портрет, що виконував функцію надгробного пам'ятника. Так, 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври було встановлено надгробок князя К. І. Острозького.

 

Протягом XVI — першої половини XVII ст. розвивався іконопис. Виняткової майстерності досягли українські митці у створенні іконостасів.

 

Українським іконам XVI — першої половини XVII ст. властиве продовження й удосконалення традицій візантійського іконопису. Дедалі частіше зображення на образах набували реалістичних рис. Розвиваються своєрідні мистецькі школи іконопису. Одна з них — Волинська. Справжньою перлиною українського мистецтва є іконостас П'ятницької церкви, створений львівськими митцями в першій половині XVII ст. До шедеврів українського мистецтва належить і іконостас львівської Успенської церкви. Ікони для нього малювали видатні львівські художники Федір Сенькович та Микола Петрахнович.

 

Поряд із церковним розвивалися й світські жанри. За тієї доби, зокрема, з'явилися портрет та батальне малярство. Показовими щодо цього є портрети князя Костянтина Острозького та львівського купця Костянтина Корнякта.

 

Досконалим видом тогочасного мистецтва була книжкова мініатюра та графіка. Яскравим взірцем використання українськими майстрами мотивів європейського Відродження можуть служити мініатюри Пересопницького Євангелія. Гравюра набула особливої популярності з появою друкарства. Високою майстерністю відзначалися графічні зображення львівського «Апостола» (1574 р.) та «Острозької Біблії» (1581 р.) Івана Федоровича. З-поміж тогочасних українських гравюр чимало присвячено світським сюжетам. Перші такі гравюри було вміщено як ілюстрації до книжки «Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного».

Мистецька спадщина XVI — першої половини XVII ст. — надзвичайно яскрава й розмаїта. Особливо вражає в ній те, як у тогочасних замках, церквах, іконах, скульптурах і гравюрних зображеннях поєднано художні традиції та досягнення ренесансної доби: нині шедеври українського мистецтва — не просто пам'ятки минулого, вони є відбитком характеру, світовідчуття українського народу. Саме тому мистецькі надбання наступних поколінь не заперечують їх, а продовжують, витворюючи разом невмируще дерево життя української культури.