Економічне становище української держави в другій половині 90-х років



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Економічне становище української держави в другій половині 90-х років



Влітку 1994 р. новим Президентом України було обрано Леоніда Кучму, на якого покладалися великі надії. Він спирався на підтримку промислового ди­ректорату, частини державної номенклатури та лівих політичних сил. До того ж Москва ясно дала зрозуміти, що його прихід до влади був би для неї бажаним. Кучма вів передвиборну боротьбу під гаслами радикальних економічних реформ, відновлення зв'язків з Росією та іншими країнами СНД, боротьби з корупцією та організованою злочинністю.

Головною проблемою, яка постала перед новообраним Президентом, була економічна криза. її подо­лання з нетерпінням очікувала вся Україна. Перші кроки Президента Кучми у цій сфері були багатообіцяючими. У жовтні 1994 р. він проголосив страте­гію економічних перетворень, яка була в принципі схвалена Верховною Радою. Вона передбачала звільнення цін, обмеження дефіциту державного бюдже­ту, впровадження вільної внутрішньої і зовнішньої торгівлі, введення суворої монетарної політики, ма­сову приватизацію великих підприємств і проведен­ня земельної реформи.

У перші 2-3 роки після проголошення економічного курсу Л. Кучми в українській економіці на­мітилися певні позитивні зрушення. Почалась реальна приватизація. В 1995 р. в Україні було роздержавлено 16 265 об'єктів, з яких 4051 належали до загальнодержавної власності. Це вдвоє більше, ніж у 1994 р. У підсумку за 3,5 року частина державної власності в Україні скоротилася з 96 до 62 %. Другим важливим підсумком прискорення економічних реформ було досягнення в 1996 р. фінансової стабілізації. У результаті темпи зростання цін і зменшуватися з 400 % в 1992 р. до 40 % в 1996.

Зниження інфляції сприятливо вплинуло і на стабілізацію курсу національної валюти щодо долара. У вересні 1996 р. була проведена грошова реформа.ЇЇсуть полягала у фактичній деномінації в 100 тис. разів карбованця, який був тоді в обігу, і заміні його гривнею. Разом з тим було також здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, роздержавлення земель, почав розвиватися ринок цінних паперів. Усунуто таке потворне породження адміністративної системи, як тотальний товарний дефіцит.

Згадані заходи дали позитивні результати. Насамперед це знайшло відображення в зменшенні темпів падіння ВВП. Якщо до 1994 р. ВВП постійно скорочувався, то в 1995 р. вперше його скорочення не перевищило рівня попереднього року. Така ж тенденція мала місце і в 1996 р. В 1997 р. темпи падіння ВВП ще більше сповільнилися — 3,2% проти 10,1% в 1996 р. Аналогічна ситуація складалася м промисловості та сільському господарстві. Заробітна плата з жовтня 1994 р. по квітень 1997 р. зросла у валютному еквіваленті більш як у 4 рази — з 22 до 90 доларів США. Середньомісячна інфляція у 1997 р. не перевищувала 1%.

Однак, не дивлячись на деяку стабілізацію, що намітилася на 1997 р. у ряді галузей, економічну кри­зу подолати не вдалося. І без того непросте фінансове становище України значно погіршилося через на­слідки кризи в Південно-Східній Азії (1997 р.) та Росії (1998 р.). Крайньо складною залишалася фінан­сова ситуаціябільшості промислових підприємств. В 1997 р. збитковим було кожне друге підприємство (в 1995 р. – кожне п'яте, в 1990 р. – кожне одинад­цяте). У січні-лютому 1999 р. порівняно з аналогічним періодом 1998 р. абсолютний обсяг прибутку в економіці зменшився на 40%, при цьому в будівниц­тві й торгівлі було отримано взагалі від'ємний фінан­совий результат. Якщо на початку 1999 р. заборгованість українських підприємств перед бюджетом ста­новила 13,3 млрд. грн, то на середину року – вже 16,4 млрд грн. Платіжна дисципліна була майже відсутня; почалася повальна бартеризація еконо­міки. За даними на кінець 1997 р., близько 40% всієї промислової продукції реалізовувалося за бартером (на початку року – 32%). В паливно-енергетичному комплексі рівень бартеру досяг 45%, машинобуду­ванні – 48, виробництві будматеріалів – 58, цук­ровій промисловості – 62%. В шинній і нафто­хімічній промисловості бартер став практично єди­ним засобом розрахунків. На 1999 р. грошима оплачувалося трохи більше третини всієї продукції.

Головна причина переходу українських підпри­ємств на бартер – плачевний стан їх обігових засобів і особливо гостра нестача готівки. З іншого боку, підприємства не могли поповнювати свої обігові засо­би за рахунок кредиту, оскільки ставки були непо­сильними для більшості з них. В результаті частка кредитів у фінансуванні інвестицій скоротилася з 49% ВВП у 1992 р. до 5% в 1996. Значно сприяє бартеризації і діюча податкова система. Вона зму­шувала підприємців, які, в принципі, мали мож­ливість розрахуватися "живими" грошима, йти на здійснення товарообмінних операцій, бо тільки так вони могли послабити дію податкового пресу.

Криза істотно вплинула на інвестиційну сферу, що проявилося в падінні норм прибутків, зниженні національного доходу. За підрахунками експертів, для нормального розвитку української економіки потрібно 40-50 млрд. дол. Оскільки таких засобів в уряду не було, основний розрахунок робився на при­плив іноземних інвестицій. Однак з моменту прого­лошення незалежності країни потреби в капітало­вкладеннях істотно перевищували пропозицію. За пері­од з 1991 по 2001 р. в Україну надійшло лише 3,9 млрд. дол. США іноземних інвестицій, тоді як, наприклад, за цей же період в Угорщину з населенням уп'ятеро меншим, ніж в Україні, та Польщу – приблизно по 40 млрд. дол. інвестицій, Росію – 21 млрд. дол., Румунію – 8 млрд. дол., порівняно невелику Словач­чину – 3,5 млрд дол. При цьому в Україні обсяг іноземних інвестицій на душу населення становив всього 79 дол. {серед країн колишнього СРСР цей показник був менший тільки в Білорусі). Причини такого несприятливого становища пов'язані з не­стабільною політичною ситуацією в країні, частою зміною і заплутаністю податкового законодавства, корумпованістю чиновництва, небажанням бюрократії допускати іноземний капітал в Україну через неможливість впливу на нього тощо.

Одним з небагатьох порівняно динамічно реалізовуваним блоком економічних перетворень на мікро-рівні стала приватизація. Вона планувалася як еле­мент системи ринкових реформ. А паралельно з нею повинен був бурхливо розвиватися новий приватний капітал. Ефективний з моменту народження, він по­кликаний був рекрутувати в приватизовані підприєм­ства і власників з досвідом конкурентної поведінки, і нові відносини управління, і засоби для розвитку, а самий процес перетворити з формально юридичної дії в реальну економічну трансформацію. Новий при­ватний капітал мав можливість стати власником при­ватизованих підприємств безпосередньо в процесі масової приватизації, в основному за допомогою фінан­сових посередників.

Приватизація змушена була відігравати невлас­тиву їй авангардну роль, створюючи корпоративний сектор економіки, ринкову інфраструктуру, проша­рок дрібних власників, систему позабанкових фінансових посередників. В 1997 р. частка держави в ос­новних фондах виробничого сектору економіки змен­шилася з 81,4% (1990 р.) до 55,7%, в чисельності працівників (без колгоспів і малих підприємств) – з 82,9% (1992 р.) до 60,6%, в прибутку (без сільсько­го господарства) — до 29,7%. До 1 січня 1999 р. частка держави в основних фондах цього сектору наблизилася до 50%, за кількістю працівників – до 58-55%.

У 1997 р. вперше проявилася і різниця в ефектив­ності роботи державних підприємств і акціонерних товариств. Дані економічних досліджень за галузями, в яких державний сектор не регулював ціни, свідчи­ли, що при загальному для обох груп погіршенні об'ємних показників недержавні підприємства краще використовували працю і капітал, досягли вищої рен­табельності. За даними Фонду державного майна, за 9 місяців 1999 р. частка продукції, вироблена роздержавленими підприємствами, у промисловості склала 55,1% від загального обсягу виробництва в Україні, а вартість основних фондів і нематеріальних активів приватизованих підприємств – 53,4% від загальної вартості цих показників всіх підприємств. Аналогічні процеси відбувалися в сільськогосподар­ському виробництві, де колективні підприємства про­довжували втрачати свої позиції. Якщо в 1997 р. приватні господарства виробили 55,7% всього про­довольства, то в 1998-му – вже 58,8%. У 2000 р. у підсобних та фермерських господарствах вирощува­лося майже 98% картоплі, 84% – овочів, 11,4% – зернових культур.

Однак масштаби позитивних змін були мінімальни­ми, загальноекономічна динаміка залишалася нега­тивною. Приватизація не виправдала сподівань су­спільства в тому значенні, що сама по собі не забезпе­чила створення розвинутих конкурентних ринків, не привела до кардинальних змін в господарській пове­дінці власників і вищих менеджерів, не запобігла погіршенню становища української економіки. Якщо спочатку масова сертифікатна приватизація привела до розпилення власності серед дрібних акціонерів і переважання працівників у структурі власності біль­шості приватизованих підприємств, то надалі послаблення контролю за державною власністю, особливо у традиційно прибуткових сферах, призвело до масо­вого присвоєння державного майна. В результаті в Україні склалася ситуація, коли, за даними фахівців, близько двох десятків "сімей" (кланів) захопили 4/5 так званої загальнонародної власності, залишив­ши всім іншим для боротьби за персональне фізичне виживання 1/5 цієї власності. Це була плата за політизацію і соціалізацію процесу, за можливість швид­кої приватизації в країні практично без приватного капіталу, за тотальне домінування у приватизаційному процесі корумпованої бюрократії. Як наслідок, в Україні, за словами відомого економіста О.Пасхавера, почався процес формування бюрократичного капіта­лізму, коли бюрократія визначає темпи, пропорції, якість створення і відтворення приватного капіталу.

Загострення економічної ситуації передусім відби­лося на становищі населення. Якщо у 1997 р. ВВП на душу населення в Україні становив 1040 дол. США, то в 1998 – 816, а в 1999 – близько 600 (у розвинутих країнах цей показник становить від 25 до 42 тис. дол. США). Протягом 1997—1999 рр. середньомісячна заробітна плата, що виплачувалася вкрай нерегулярно, знизилася у валютному еквівален­ті майже вдвічі й склала менше 50 дол. США. Спосте­рігалося постійне зростання цін на основні продукти та споживчі товари. Збільшилась чисельність офіційно зареєстрованих безробітних, що становила на 1999 р. близько 1,5 млн. чол. За межею бідності опи­нилося близько половини українських громадян. За даними ООН, Україна за індексом людського розвитку, який враховує стан здоров'я, рівень освіти та реальну купівельну спроможність населення, з 1994 по 1999 р. перемістилася з 54-го на 102-ге місце у світі.

Причини такого становища крилися в низькій якості економічної політики, яка проводилася про­тягом всіх останніх років, відсутності політичної волі щодо оптимізації податкової системи, зниженні бюджетних витрат тощо. Зокрема жорсткі податкові вимоги і фінансові обмеження, що з них випливали, при високих цінах на кредитні ресурси паралізува­ли виробничо-споживчий обіг. Якщо у 1995 р. по­даткова недоїмка становила 2,4%, то у 1998 — 39%, тобто в бюджет було сплачено тільки 61% всіх на­рахованих податків.

Втрата виробниками обігових засобів, як один з найгірших наслідків завищеного оподаткування (за різними даними, прямі й непрямі податки сягали 60—50%), привела до зниження конкурентоспромож­ності продукції: підприємства змушені були йти на дорожчу закупку сировини, матеріалів, енергоносіїв шляхом невигідного для них бартерного обміну, що звужувало зовнішній і внутрішній попит на вітчиз­няні товари. За наявності ж попиту виробники не мали можливості на нього реагувати через відсутність грошових засобів. Кредитування в свою чергу стри­мувалося із-за великого ризику неповернення взя­тих кредитів. Таким чином, хибна податкова систе­ма стала головним блокуючим механізмом економі­чної активності в будь-якій формі. Але держава, замість того, щоб зупинити і кардинально, до розум­них меж, зменшити податковий прес, вишукувала нові джерела і бази для оподаткування.

Значною мірою існуюча податкова система об'єктивно сприяла формуванню "тіньової" економіки,що становить значну загрозу для економічної безпе­ки держави (втрати державного бюджету від "тінізації" економіки, за словами Президента України, становили 12-15 млрд. грн на рік). "Тіньова" еко­номіка, яка є неоподаткованою структурою, має дві складові. Перша з них – це економіка, в якій гро­мадяни діють цивілізованими методами, але прихо­вують свій прибуток від оподаткування ("тінь" на 1999 р. забезпечувала доходи щонайменше для 75% населення України). Значною мірою вона була об'єк­тивною реакцією суб'єктів господарювання і насе­лення на втрату державою її можливостей ефектив­но керувати економічними процесами та необхідні­стю компенсувати неофіційною індивідуальною ак­тивністю обвальне падіння соціального захисту. "Тіньова" економіка стала результатом пошуку підприємствами шляхів самозбереження в умовах тотального податкового пресингу, котрий робить не­можливим їхнє функціонування у правовому просторі. Друга складова — кримінальний сектор, який має значну вагу і, на думку окремих спеціалістів, стано­вить не менше половини обсягів "тіньової" економі­ки, характеризується навмисним ухиленням від дій державних регуляторів, перерозподілом офіційно чи неофіційно виробленого товару, незаконним викори­станням державних ресурсів, присвоєнням в тій чи іншій протиправній формі прибутку від реалізації товару чи надання послуг, розкраданням, шахрай­ством, рекетом, наркобізнесом та іншими видами кри­мінальної діяльності.

За останні роки "тіньовий" сектор економіки Укра­їни збільшувався катастрофічними темпами, його обсяги на 1999 р. досягли не менше 60% ВВП. За словами голови Державної податкової адміністрації України М. Азарова, у "тіньовій" економіці в цей час оберталося 10—12 млрд. дол. США і більше 6 млрд. грн (для порівняння: в легальному обігу перебувало близько 10 млрд. грн). На думку зарубіжних фахівців, за 10 років незалежності з України було нелегально вивезено приблизно 40 млрд. дол. США, які осіли в іноземних банках. Отже, сконцентрова­ний у "тіньовій" економіці капітал не направлявся на інвестування національного виробництва, не міг бути використаним для підтримки соціальної інфра­структури, об'єктивно сприяв зростанню податково­го пресу, що у свою чергу ще більший обсяг економі­ки заганяло в "тінь". Відповідно держава втрачала можливості реального управління економікою, ос­кільки більше половини економічної діяльності мало неофіційний характер, функціонувало стихійно чи під прямим контролем кримінальних структур і не потрапляло під дію державно-правових регуляторів. По суті, "тіньова" економіка стала економічною та фінансовою базою утворення паралельної державі інфраструктури влади. Водночас, перебуваючи під постійною загрозою викриття та страхом застосу­вання репресивних санкцій з боку влади, "тіньовий" сектор економіки блокує утворення великого легаль­ного національного капіталу, оскільки вільні фінан­сові ресурси направляються за кордон для забезпе­чення їх збереження. Це утворює певний інвести­ційний вакуум, який заповнюється іноземним капі­талом, ставлячи національну економіку під суттєвий зовнішній вплив. "Тіньова" економіка деформує свідомість людей, веде до правового нігілізму, ото­тожнення ринкових відносин з протиправною діяль­ністю, що формує психологічний опір реформам.

Негативним фактором для розвитку української економіки став величезний зовнішній борг.Протягом 1994-1999 рр. він зріс більше ніж втричі й становив 12,5 млрд. дол. США при ліквідних валют­них резервах у 768 млн. дол. Сюди додавалося три­ваюче зростання внутрішньої заборгованості з ви­плати заробітної платні, стипендій, пенсій та інших соціальних виплат, загальна сума яких збільшилася з 36 млн. грн у 1994 р. до 12 млрд. грн у 1999 р. За оцінкою Рахункової палати, лише за 9 місяців 1998 р. на обслуговування й погашення державного внутріш­нього і зовнішнього боргу було витрачено майже 10 млрд. грн, тобто 95% усіх доходів держбюджету. Незважаючи на тривалу системну кризу та її вкрай негативні наслідки, економічна політика держави протягом 1990-х років не мала стратегічної основи, здійснювалася фрагментарно, переважно зусиллями Національного банку України, що зовсім недостатньо для формування умов економічного росту. Уряд у різних складах виявився нездатним забезпечити необхідне управління економічними процесами, ви­являв недостатньо ініціативи, значною мірою спри­яв "тінізації" української економіки, нерідко відля­кував зовнішніх інвесторів своєю непередбачуваністю та корумпованістю. Яскравим свідченням остан­нього став один із колишніх прем'єр-міністрів П. Лазаренко, який з 1999 р. перебуває в американській в'язниці й звинувачується у "відмиванні" сотень мільйонів доларів США. {Загальна сума незаконних операцій Лазаренка, за даними швейцарських слідчих, складає близько 880 млн. дол. СІЛА.) Не характери­зувалася плідністю законотворча діяльність Верхов­ної Ради, яка замість прийняття життєво необхід­них законів багато часу й енергії витрачала на внутрішні міжусобиці. Не на висоті виявився і сам Президент. Зокрема він не зумів ефективно скорис­татися делегованим йому Конституцією правом про­тягом трьох років видавати укази з економічних пи­тань, не врегульованих законом. Чимало помилок було допущено у кадрових питаннях. Як наслідок, майже кожен рік позначався зміною уряду (у червні 1995 р. замість В. Масола головою уряду був при­значений Є. Марчук, у травні 1996 р. його замінив П. Лазаренко, у червні 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко). Все це обернулося для держави катастрофічними економічними збитками, створило несприятливий економічний режим у країні. Якщо у 1990 р. ВВП становив 157,9 млрд. дол. США, то у 1998 – лише 40,8 млрд. дол. Рівень падіння склав 74,2%, причому на 1994—1998рр. припадає 51,4%.

Не вдалося Л. Кучмі розгорнути й широко рекла­мовану боротьбу з такими чи не найбільшими пере­шкодами на шляху досягнення економічного про­цвітання і демократії в Україні, як корупція та ха­барництво.Особливістю українського економічного життя стало поступове злиття влади й бізнесу. З одного боку, численність заборон, обмежень, необ­хідність ліцензувань тощо, а також надзвичайно ви­сокий рівень податків і нецивілізовані методи діяль­ності податкових адміністрацій до крайнощів утруд­нюють бізнесову діяльність. З іншого – окремі підприємницькі структури підкупляють чиновників, проштовхують своїх лобістів в органи виконавчої, законодавчої чи представницької влади загальнодер­жавного і регіонального рівнів, добиваючись надан­ня пільг з усіх цих обмежень. (За даними Державної податкової адміністрації, на 2000 р. 364 народні депутати України мали офіційний дохід від комерційних структур. Парламентарі очолювали 202 підприємства і були засновниками 473 підприємств. Загалом народні депутати мали пряме або непря­ме відношення до господарсько-фінансової діяльності 3105 підприємств. У 1999 р. ці підприємства імпор­тували на територію України сировини та товарів народного споживання на 13,2 млрд. грн (25,3% імпор­ту України); експортували на 5,2 млрд. грн (10,1% експорту України). За результатами госпо­дарської діяльності в 1999 р., згадані підприємства мали недоїмку до бюджету в розмірі 4,1 млрд. грн.) Таким чином, апарат органів влади спочатку формує масу перешкод на шляху розвитку бізнесу, а потім за винагороду дозволяє наближеним бізнесменам ці перешкоди обходити. Як наслідок, державна влада, в т. ч. і її вищі ешелони, що нерідко використову­ється для незаконного збагачення окремих осіб, ухи­лення від відповідальності, переслідування опонентів тощо, дедалі більше зрощується з напів- або й цілком злочинними кланами, втрачає імунітет проти кримі­нальної корозії. Показовою у цьому зв'язку стала заява посла США в Україні С. Пайфера, який згідно з даними тижневика "Зеркало недели", на початку грудня 1999 р. зазначив, що найвище українське керівництво "повинне розірвати свої зв'язки з осо­бами, які втягнуті в корупційну діяльність або ма­ють відношення до кримінальних угруповань".

Злочинні утворення продовжували контролювати переважну більшість суб'єктів підприємницької діяльності, значну частину державних підприємств (за результатами експертних досліджень, організо­вана злочинність контролює в Україні до 85% банків і не менше 40-50% приватних підприємств), мали суттєвий вплив на розподіл ліквідної продукції українського ринку. У грудні 1999 р. Президент Кучма змушений був визнати, що "криміналізовані буквально всі сфери економіки" і "доводиться гово­рити про фактичну втрату керованості" економіч­ними процесами. Зміцнівши, мафіозні структури почали ставити перед собою не лише економічні, а й політичні цілі, намагаючись опанувати легальні ме­тоди впливу на соціально-політичні процеси, інстру­менти володіння публічною політикою, введення своїх людей у структури влади. В результаті Украї­на перетворилася в одну з найкорумпованіших дер­жав світу. (За результатами опитування автори­тетного британського тижневика Тhе Есопотіst, у 1998 р. Україна одержала найвищий бал за рівнем корумпованості серед 97 країн світу. За 1999 р., згідно з міжнародним індексом корупції, Україна посіла 21-ше місце у списку найбільш, корумпова­них країн світу, а за оцінками експертів Всесвітньо­го економічного форуму третє місце після Болівії і Колумбії серед 59 країн світу з найвищим рівнем корупції в політиці. У 2000 р. у традиційному рейтингу корумпованості країн, випущеному міжнарод­ною організацією "Тrапsраrепсу Іпtеrпаtіопаl", Украї­на третя у світі за рівнем корумпованості після Нігерії і Югославії.)

Отже, відсутність достатньої політичної волі, про­фесіоналізму законодавчої і виконавчої влади в умін­ні поєднати світовий досвід з конкретними україн­ськими умовами для проведення структурних ре­форм, безплідна й виснажлива боротьба всередині

самої влади зумовили затяжний економічний спад, привели до зниження довіри суспільства не лише до влади, а й до об'єктивно необхідних ринкових ре­форм. Досягнута ціною жорсткої монетарної полі­тики макроекономічна стабілізація без врахування пріоритетів і потреб національної економіки, без ство­рення сприятливих умов для промислової і підприєм­ницької діяльності супроводжувалася наростанням фінансової незбалансованості, зниженням якісних по­казників у виробничій сфері, погіршенням галузе­вої структури промислового виробництва, що вело до серйозного порушення основних параметрів еко­номічної безпеки України.

 

Реформи заради добробуту»

У листопаді 1999 р. в Україні відбувся другий тур президентських виборів, де зійшлися діючий Прези­дент Л. Кучма та лідер комуністів П. Симоненко. Український народ, поставлений перед дилемою: комуністичне вчора чи шлях реформ, важкий і не­послідовний, обрав останнє. Він ще раз надав кре­дит довіри Л. Кучмі, сподіваючись від нього актив­них та рішучих дій у розв'язанні існуючих проблем. Після президентських виборів кардинальних змін зазнала розстановка політичних сил у законодавчій гілці влади, де досі домінували представники лівих сил. У січні 2000 р. одинадцять парламентських фракцій заявили про створення правоцентристської більшості у Верховній Раді та прагнення до конст­руктивної співпраці з Президентом, спрямованої передусім на реформування української економіки. Реалізацію курсу реформ було покладено на новий Кабінет міністрів, який у грудні 1999 р. очолив ко­лишній голова Правління Національного банку України Віктор Ющенко,керівник "нової хвилі", не пов'язаний з партійно-номенклатурним минулим. Урядова програма виходу з економічної кризи отри­мала назву "Реформи заради добробуту".

Після невпинного економічного занепаду протягом десяти останніх років перебування В. Ющенка на посаді прем'єр-міністра України повернуло українцям віру в можливість стабільної економіки ти поліпшення життя, відновило довіру до нашої держави з боку Заходу, одним із свідчень чого стало рішення Ради ЄС у жовтні 2000 р. про вилучення України з переліку країн з неринковою економікою. Його уряд починав із ситуації, коли країна стояла перед загрозою дефолту, проблемами продовольчої безпеки, енергосистема не одержувала реальних грошей, обсідали внутрішні й зовнішні борги, додавали тривоги нестабільні ціни й нестабільні гроші тощо. За рік, незважаючи на припинення притоку в державу коштів МВФ, вдалося уникнути дефолту, реструктуризувати й скоротити на 17% (на 2,1 млрд. дол. США) обсяг зовнішнього державного боргу, який протягом 1993-1999 р. щорічно збільшувався в середньому на 64% і на початок 2000 р. становив 12,4 млрд. дол. США, зберегти життєстійкість енергетичної системи і по­вернути назад наростаючий процес "віялових" відклю­чень електроенергії, перейти до політики збалансова­ного державного бюджету, вжити комплекс заходів для зміцнення фінансової дисципліни в країні, замі­нити розрахунки грошовими сурогатами на розрахун­ки реальними грошима, утримати стабільність грошової одиниці й поліпшити збирання податків на­стільки (за даними ДПАУ, за підсумками 2000 р., над­ходження в бюджет збільшилися проти попередньо­го більш як на 5 млрд грн), що це дало змогу майже на третину скоротити заборгованість із виплати зар­плати (у бюджетній сфері на 52%: з 540,6 млн. до 262,1 млн. грн), а пенсії навіть підвищити на 10%, закріпити тенденції до економічного зростання.Якщо протягом 1992-1999 рр. розмір валового про­дукту країни скоротився на 60%, то протягом 2000 р. він вперше за десятиріччя виріс майже на 6%. Здійснене на ринкових засадах реформування про­мисловості дало змогу не тільки зупинити спад ви­робництва, а й забезпечити його реальне зростання. За підсумками 2000 р., темп приросту промислового виробництва становив 12,9%. Поліпшилася структура реалізації. Питома вага промислової продукції, реалізованої за бартером, за вісім місяців 2000 р. була майже вдвічі меншою, ніж у 1999 (17 проти 33,5%). Позитивна тенденція до скорочення бартерних операцій мала місце в усіх галузях. Поліпшились фінан­сові результати діяльності галузей промисловості. Порівняно з відповідним періодом 1999 р. сума збит­ків зменшилася з 575,1 до 51,6 млн. грн (збитковими залишалися машинобудування (-35,3 млн. грн) та лег­ка промисловість (-16,3 млн.)). Обсяг отриманих при­бутків зріс із 131 до 4380,6 млн. грн. Аналіз свідчить, що найістотнішими чинниками пожвавлення промис­лового розвитку у 2000 р. були: сприятлива кон'юн­ктура зовнішніх ринків, у результаті якої вперше в історії молодої держави експорт перевищив імпорт більш як на 700 млн. дол., поглиблення процесів ре­формування власності та розвитку підприємництва, часткове оздоровлення фінансового стану підприємств та підвищення на цій основі інвестиційної активності. У 2000 р. Україна залучила рекордний обсяг прямих іноземних інвестицій у сумі 750 млн дол. США. Ста­тистично значущою стала залежність між поглиблен­ням реформ у сфері власності, розвитком підприєм­ництва та пожвавленням виробництва. Найбільші темпи приросту виробництва було отримано саме в тих галузях, де істотно переважала недержавна власність (частка промислової продукції, яка випус­калася підприємствами недержавної форми власності, зросла з 71,4 до 75,7% і досягла в чорній мета­лургії 85,9%, кольоровій металурги 86,2, деревообробній і целюлозно-паперовій промисловості 96,8, легкій промисловості 97,8, харчовій промисловості - 93,7%). Певні позитивні зрушення сталися у формуванні галузевої структури виробництва через прискорений розвиток деревообробної і легкої промисловості та окремих високотехнологічних підгалузей машинобудування, однак структурні зміни ще не стали провідною ланкою поліпшення якісних по­казників роботи. Домінуючою пропорцією промис­лового виробництва залишалася й навіть мала тен­денцію до збільшення і так значна частка сировин­них галузей — чорної та кольорової металургії, хімічної і нафтохімічної промисловості. їхня частка зросла на 4,4%, натомість частка продукції машино­будування зменшилася на 4,1%.

Протягом 2000 р. вперше, за останнє, десятиріччя було призупинено спад виробництва і намітилися тенденції до зростання, передусім за рахунок приватного сектору, у сільському господарстві. При закладених у програмі уряду 1,6% зростання сільськогосподарського виробництва склало 7,6% . Позитивні зрушення сталися на тлі проведення аграрної реформи, значною мірою ініційованої Указом Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки" від З грудня 1999 р. За цей час відбулося масштабне паю­вання землі, щоправда, без права купівлі-продажу (6,4 млн. селян одержали у власність 26,5 млн. га), яке створило передумови для включення її в економіч­ний обіг. 11,4 тис. колективних сільськогосподар­ських підприємств було реформовано в 14,7 тис. господарств ринкового типу. Саме вони разом із 37 тис. фермерських та 11,5 млн. особистих селянських гос­подарств, на думку уряду, "заклали інституційну основу приватного господарювання". Стимули для на­рощування виробництва започаткувала лібералізація ціноутворення на сільськогосподарську продукцію. Українські банки стали більш охоче надавати креди­ти сільськогосподарським підприємствам. Все це привело до того, що селяни дедалі швидше позбуваються нажитих десятиріччями радянських звичок та мента­літету і переходять на працю за ринковими принципами. Водночас аграрна реформа в Україні поки що не привела до підвищення економічної ефективності аграрного виробництва. Показники продуктивності праці українських аграріїв порівняно з розвиненими країнами залишаються низькими. Так, на одного працівника АПК України припадає річна валова додана вартість – 2500 дол. США, що у 8-16 разів менше, ніж у розвинених країнах. Нові перспективи для ефективнішого господарювання, можливо, відкриє ухва­лений Верховною Радою 25 жовтня 2001 р. Земель­ний кодекс України, який закріпив приватну власність на землю в повному обсязі – її можна продавати, купувати, передавати у спадок.

Незважаючи на пожвавлення української економіки протягом 2000 р., вирішення більшості соціальних завдань розвитку, викладених в урядовій програмі "Реформи заради добробуту", відбувалося по­вільно. За окремими важливими параметрами, передусім зростанням реальних доходів населення, враховуючи інфляційні процеси в країні, змін на краще, по суті, не сталося. (Якщо взяти доларовий показник середньої зарплати в колишніх республі­ках СРСР, то в Україні він становив 54 дол. США, у Росії 81, у Білорусі 74, а в Таджикистані вза­галі 8,7 дол. Але ці "54 долари" за своєю суттю не можуть служити показником добробуту насе­лення. Адже при тому, що курс гривні до долара в 2000 р. залишався незмінним, інфляція склала майже 26%. Тобто вартість долара в Україні протягом 2000 р. знизилась на чверть, і на 1 дол. можна придбати значно менше умовного товару, ніж у 1999 р. Щоправда, в 1999 р., яків попередні роки, зарплата та пенсії часто не виплачувалися або виплачувалися вкрай нерегулярно.) В той час, коли левову частку прибутків громадян, як і раніше, поглинали витрати на харчування, житло, послуги житлово-комуналь­ного господарства, – на одяг, товари культурно-побутового призначення, медичне обслуговування, до­водилося заощаджувати здебільшого за рахунок кількості і якості продовольства, відпочинку тощо. Серед недоліківдіяльності уряду В. Ющенка у 2000 р. можна назвати й те, що йому не вдалося створити безпечні й стабільні умови для національного капіталу, добитися значного зниження податків, навести необхідний порядок у державному секторі економіки тощо. Однак згадані проблеми нагромаджувалися роками і їх вирішення потребує тривалого часу, оскільки Україна втратила свій шанс швидкого ефективного реформування ще в першій половині 90-х років, правильно обраних економічних орієнтирів та політичної волі.

За образним порівнянням одного з відомих в Укра­їні аналітиків, українська економіка схожа на авто­мобіль, двигун якого протікає в кількох місцях. Уряд Ющенка лише "заліпив" найбільші "дірки", й еко­номічний автомобіль рушив з місця. Свідченням правильності обраного ним курсу, закладеного в урядовій програмі "Реформи заради добробуту", стало нарощування темпів економічного зростанняв січ­ні – квітні 2001 року порівняно з аналогічним пер­іодом попереднього. Так, за 4 місяці приріст реаль­ного ВВП становив 8,5% (у квітні зростання сягнуло майже 11%), продукції сільського господарства – 6%, промислового виробництва – 18,4%. Цей показник був одним із найкращих не лише серед країн СНД, а й у континентальній Європі. Зростання промислового виробництва в Україні в першому кварталі 2001 р. було зафіксовано в усіх без винятку галузях, при цьому найбільш істотне – у галузях, орієнтованих на кінцевого споживача, що свідчило про позитивні зміни в структурі економіки. Зокре­ма, у деревообробній промисловості зростання досягло 28,6 порівняно з аналогічним періодом 2000 р., у легкій — 27,4, целюлозно-паперовій — 26,6%, хар­човій — 22,7%. Рекордно високі темпи збільшення виробництва були зафіксовані в першому кварталі в машинобудуванні — 22,6%. Попри деяке погіршен­ня світової кон'юнктури, навіть у металургії обсяг виробництва в січні — березні зріс на 20,8%. За­гальний обсяг зовнішньої торгівлі товарами в пер­шому кварталі 2001 р. збільшився порівняно з від­повідним періодом минулого на 6,4% — до 7359,4 млн. дол., у тому числі експорт збільшився на 20,9%, склавши 3799,3 млн. дол. (зокрема, збільшився екс­порт машинного обладнання, швейних виробів і сільськогосподарської продукції), а імпорт скоро­тився на 5,8% до 3560,1 млн. дол. При цьому пози­тивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами становило 239,2 млн. дол. (за січень березень 2000 р. негативне сальдо становило 636,4 млн. дол.). Протягом січня-квітня 2001 р. в Україні зберігалася стабіль­ність на валютному ринку, знижувалося коливання курсу гривні, збільшився рівень золотовалютних ре­зервів Національного банку, надходження в держбюджет зросли на 14,2%, а обсяги кредитування реального сектору української економіки – на 13% порівняно з аналогічним періодом попереднього року. Рівень інфляції за цей час склав 4,3% (в т. ч. у квітні 1,5%), замість прогнозованих 7,8%, індекс споживчих цін становив усього 2,6%, що втричі мен­ше за відповідний показник 2000 р. Офіційний рівень безробіття у квітні знизився на 0,1% — до 4,1%. Реальні доходи громадян за перший квартал 2001 р. виросли на 6-7%. Такому зростанню спри­яло підвищення з 1 березня рівня зарплати праців­никам окремих галузей бюджетної сфери в середньо­му на 25%, збільшення пенсій з 1 лютого, а також погашення заборгованості з виплати зарплати. (За даними на 10 квітня, заборгованість з виплати зарплати в бюджетній сфері з початку року скороти­лась на 60,7%: з 262,1 млн. до 103,4 млн. грн.) До кінця 2001 р. планувалося також підвищення заробітної плати бюджетникам на 25-30%, а педагогам – на 50%.

На тлі ефективної діяльності уряду В. Ющенка повною несподіванкою стало рішення Верховної Ради України про його відставку. Власне результати урядової роботи ініціаторів відставки цікавили наймен­ше. Тому нагадування Кабінету Міністрів про виплату ним протягом року 6-мільярдної заборгова­ності з виплати зарплат і пенсій, нарощування темпів економічного зростання тощо почуті не були. При­чини відставки крилися у тому, що своєю політи­кою В. Ющенко викликав незадоволення комуністів та олігархів, які, по суті, об'єднались у нову парла­ментську більшість. Щойно розбагатілі побоювалися втратити свої прибутки, їх непокоїла боротьба прем'єр-міністра проти корупції та "тіньової" економіки, бо сформована система давала їм можливість зосереджувати і нагромаджувати капітал не стільки за рахунок організації ефективного виробництва, скільки за рахунок нечесної приватизації і неспла­ти коштів у бюджет. Тому, коли навівши елемен­тарний порядок в економіці, уряд В. Ющенка спро­бував зламати цю систему, ввести рівні правила гри на ринку для всіх, почав призупиняти процеси не­чесної пр<



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.231.243.21 (0.029 с.)