Проблеми соціально-економічного реформування української економіки в перші роки незалежності

24 серпня 1991 року Верховна Рада проголосила Акт незалежності України. Цей день відкрив нову еру в історії нашої держави. Одним із найважливі­ших завдань, що постали перед першим всенародно обраним Президентом України Л. Кравчуком, Вер­ховною Радою та урядом: забезпечити українсько­му народові нормальні умови життя, підняти рівень його добробуту. Для цього необхідно було здійснити перехід від командної до ринкової економіки, що дало б змогу вивільнити творчу енергію народу та якісніше реалізувати можливості вітчизняного еко­номічного потенціалу.

У березні 1992 р. Верховна Рада України затвер­дила "Основи національної економічної політики". У документі передбачалася структурна перебудова господарства України. Велике значення надавалося конверсії оборонної промисловості, перерозподілу ма­теріальних і трудових ресурсів на користь тих ви­робництв, які забезпечують населення споживчими товарами. Передбачалося переорієнтувати машино­будування на задоволення потреб агропромислового сектору, легкої та харчової промисловості. Було за­явлено про вихід з рубльової зони.

Важливу роль у становленні ринкової економіки України відіграв закон "Про приватизацію майна державних підприємств". Почалося створення ма­лих та спільних підприємств, товариств різного рівня відповідальності, кооперативів тощо. Розпочалися деякі зрушення в аграрному секторі. Зокрема, створювалися фермерські господарства, чому сприяв За­кон "Про селянське (фермерське) господарство". У січні 1992 р. Верховна Рада ухвалила Закон "Про форми власності на землю", яким проголошувалася рівноправність усіх форм власності на землю. Прий­малися інші закони і постанови. У Міжнародний валютний фонд було представлено розширену про­граму ринкових перетворень, яка була ним схвале­на. Україна стала членом МВФ.

Разом з тим економічні перетворення йшли над­звичайно повільно. Український народ, тривалий час перебуваючи в колоніальному становищі, втратив колишні демократичні інститути і традиції само­врядування, а тому змушений в процесі державо­творення спиратися на реалії, успадковані від ім­персько-тоталітарних структур, як в політиці, так і в економіці. Ознаками останніх були: тотальне одержавлення економіки; панування монополізму, ко­мандних форм і методів управління; екстенсивний шлях розвитку господарства; структурна та терито­ріальна диспропорційність республіканської еконо­міки, її побудова на принципі незавершеності; знач­на мілітаризація економіки; катастрофічна еколо­гічна ситуація; психологічний клімат колективної пасивності та ін., що суттєво послабило стартові мож­ливості України на шляху самостійного розвитку. До того ж держапарат, чиновництво України знач­ною мірою стали уособленням консервативної сили, яка готова швидше повернутися в минуле, ніж ру­хати реформи вперед.

Значною перешкодою на шляху переходу від тоталітаризму до демократії була відсутність цілісної концепції суспільної трансформації, а тому багато прийнятих в Україні законів виявилися відірваними від життя і належним чином не спрацювали. У пост­радянському просторі, за словами С. Кульчицького, створилася унікальна соціально-економічна ситуація, до якої не підходив весь нагромаджений людством досвід реформ. Просуватися вперед можна було лише методом проб і помилок, пристосовуючи законодав­ство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пекучих проблем сьогодення. До того ж у колишніх союзних республіках чітко проявилася цілком зро­зуміла закономірність: радикалізм нового законодав­ства був тим меншим, чим кращим виглядало поточ­не становище. Ситуація в Україні, зокрема, була кра­щою, ніж в Росії, особливо щодо продовольчого по­стачання населення. Відповідно серед української політичної верхівки переважали настрої на користь якомога повільнішого просування в реформах.

Небезпека такого підходу виявилася вже у січні 1992 р., коли Росія розпочала лібералізацію цін, вна­слідок якої вартість газу в Україні за 1992 р. зросла в 100 разів, а нафти – в 300 разів. Величезна залежність української економіки від російських енергоносіїв призвела до різкого зростання собівартості продукції, падіння виробництва, розкручуван­ня маховика інфляції. Кризу в промисловому виробництві поглибив розрив економічних зв'язків із колишніми союзними республіками. Адже промисловість України виробляла не більше 20% кінцево­го продукту. Основна частина її товарної продукції являла собою напівфабрикати або комплектуючі вироби, призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках. Але ситуація погіршувалася не стільки через зруйнування старих структур, скільки через те, що вони не були замінені новими. На відміну від російських лідерів, українські не вияв­ляли бажання проводити радикальну економічну реформу. Заявляючи про прихильність до ринкових регуляторів, вони зберігали, попередню вертикальну систему управління господарством, систему держза­мовлення, централізований розподіл найважливіших ресурсів. У промисловості та сільському господарстві продовжував домінувати державний сектор.

Після вимушеного, вслід за Росією, відпуску цін в січні 1992 р. в Україні проводилась відверто про-інфляційна політика, для якої характерні величез­ний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кре­дитна емісія, ріст цін, обвальне падіння реальних доходів переважної більшості населення. Уряд прак­тично не робив спроб удатися до жорсткої грошово-кредитної політики. У результаті восени 1992 р., під кінець перебування В. Фокіна на посаді прем'єр-міністра, місячна інфляція перейшла рубіж 50%, тобто стала гіперінфляцією. Порівняно з попереднім роком національний дохід за 1992 р. становив 85%, про­мислова продукція – 91%, продукція сільського господарства – 89%. Найбільший спад відбувся в транс­портному і сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній промисловості. Особливо вибухового харак­теру набуло зростання цін на товари широкого вжит­ку, які в 1992 р. піднялися більше як в 30 разів.

Із жовтня 1992 р. Верховна Рада України затвер­дила нового прем'єр-міністра Л. Кучму, колишньо­го директора найбільшого воєнного заводу "Південмаш". У листопаді новий уряд прийняв принципове рішення про вихід з рубльової зони. В країні була введена власна національна валюта – карбованець, що давало можливість оздоровити фінансову систе­му і на основі її стабілізації зупинити падіння ви­робництва. Однак у своїй політиці Л. Кучма акцен­тував увагу на відновленні порядку й адміністра­тивної системи управління економікою, а не на впро­вадженні ринкових елементів. На початку 1993 р. прем'єр одержав від Верховної Ради надзвичайні по­вноваження на найближчі шість місяців для здій­снення свого плану економічних реформ. Проте до якихось позитивних змін в економіці це так і не привело. У перші місяці намітилось деяке сповіль­нення спаду виробництва, однак воно було досягнуте дорогою ціною — посиленням кредитної емісії, без­перестанною роботою друкарського верстата. Інфля­ція до осені досягла рівня 70% в місяць. Намагання уряду Кучми стабілізувати становище шляхом від­новлення командно-адміністративної системи управ­ління державними підприємствами, введення дирек­тивних цін, обмеження доходів лише віддалило Україну від цивілізованої економіки. 21 вересня 1993 р. Верховна Рада вдовольнила прохання Кучми, який так і не зумів знайти спільну мову з Президентом Кравчуком, і звільнила його від обов'язків прем'єр-міністра. Уряд очолив сам Президент, а обов'яз­ки прем'єр-міністра виконував Ю. Звягільський.

Політика нового Кабінету Міністрів полягала у посиленні регуляції і податків. Вона, за словами історика Я. Грицака, зробила майже неможливою нор­мальну економічну активність – українські грома­дяни, які, скажімо, заробляли місячно еквівалент до 100 американських доларів, повинні були відда­вати державі у вигляді податку 90% цієї суми. Така ситуація вела або до гіпертрофованого зростання "тіньової економіки", або подальшого обмеження виробничої та комерційної діяльності. Зосередивши у своїх руках велику владу, Л. Кравчук виявив мало політичної волі для реформування країни. Його нерішучість у впровадженні змін пояснювалася небажанням зачіпати інтереси старої номенклатури, яка прихильно поставилася до української незалежності. Щоправда, така позиція новонавернених "незалежників", як правило, пояснювалась не якимись високопатріотичними мотивами, а прагматичним роз­рахунком: позбавившись московської опіки, вони ста­ли господарями ситуації в Україні. Зокрема зберіга­ючи за собою керівні пости, ця так звана "еліта" могла казково наживатися в умовах гіперінфляції за ра­хунок дешевих державних кредитів (у 1993 р. рівень інфляції в Україні становив 10 200% і, за оцінкою Світового банку, був найвищим у світі).

У 1994 р. економіка країни виявилася на межі краху. ВВП порівняно з попереднім роком впав на 23%, виробництво промислової продукції – на 27,8%, сільськогосподарської – на 16,5%. Капітальні вкладення за 1992-1994 рр. знизились на 57%. Фінансова система держави виявилася прак­тично зруйнованою. У жовтні дефіцит бюджету досяг 18,5 % ВВП. Ціни порівняно з 1991 р. зросли в 102 рази.

Подібна політика викликала значне невдоволен­ня серед українського населення, яке нерідко ото­тожнювало погіршення свого матеріального стано­вища із набуттям Україною державної самостійності. Передусім це відчувалося на зрусифікованих Сході, Півдні та в Криму, де почали проявлятися регіоналістські і сепаратистські тенденції, підтримувані Москвою.

Загострилося протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади, яке на фоні всеохоплюючої кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити свої повноваження, консервативна політика дискредитувала в очах збідніло­го народу ідею української державності і ринкової економіки. Намагання здійснити радикальні по­літичні й економічні реформи руками бюрократич­но-адміністративних структур, проти яких ця рефор­ма спрямована, були приречені на невдачу.