Господарство Німеччини в міжвоєнний період

За ступенем монополізації господарства Німеччина на початку першої світової війни знаходилась попереду всіх європейських держав. Ще у домонополістичний період капіталізму державна влада цієї країни підтримувала тісні зв’язки з великим капіталом, надаючи останній усесторонню підтримку. В роки війни монополії ще більше зблизились з реакційним державним апаратом. Для керівництва воєнної перебудови промисловості та переключення сировинних, паливних та продовольчих ресурсів на потреби мілітаризованого господарства були створені спеціальні регулюючі органи.

Державне регулювання охопило, перш за все, сільське господарство та розподіл продовольства. До війни Німеччина значну долю своїх потреб в зерні, м’ясі, молочних продуктах та іншому продовольстві перекривала за рахунок ввезення. На початку війни у зв’язку з морською блокадою ввезення продовольства в Німеччину скоротилося більш, ніж на 2/3.

Уряд Німеччини дуже швидко мусив стати на шлях жорсткого нормування продовольчого споживання. Був виданий закон про хлібні монополії, згідно з яким виробники зобов’язані всі зернові продукти здавати державі. Для забезпечення населення всіма важливими видами продовольчих продуктів вводилася карткова система. Війна потребувала централізації постачання підприємств, що виконували військові замовлення, важливішими видами сировини. Військове міністерство зосередило в своїх руках важливіші види сировини та палева та розподіляло їх серед промислових підприємств у відповідності до характеру та кількості замовлень, що виконувалися. Воно також здійснювало міри з розподілу між підприємствами робочої сили (для цього використовувалася жіноча праця та праця військовополонених). Для робітників було встановлено жорсткий режим примусової праці за мізерну зарплатню.

Імперіалістична Німеччина проводила організоване пограбування сировинних запасів окупованих територій. З Бельгії, Північно-східної Франції, Польщі німецькі загарбники вивезли великі запаси бавовни, вовни, каучуку та інших видів промислової сировини. Війна різко посилила позиції монополістичного капіталу. За часи війни значно зросли прибутки фінансової олігархії, підвищився рівень концентрації виробництва, зросло значення монополії в економіці країни. Велика буржуазія вийшла з війни ще більше збагаченою та потужною. Разом з цим війна привела до загального зруйнування господарства капіталістів. До кінця війни в країні відбулася деградація продуктивних сил (не оновлювався основний капітал промисловості; сили робочого класу, що мав напівголодне існування, билу виснажені; продуктивність праці в усіх найважливіших галузях промисловості значно знизилася.)

За Версальським мирним договором територія Німеччини значно зменшилася. Німеччина повинна була повернути Франції захоплені в неї у 1871 році Ельзас та Лотарингію з багатими залізорудними та калійними корисними копалинами. Франції були передані у власність також вугільні шахти Саара (з правом викупу), а сама Саарська область на п'ятнадцять років переходила під керівництво ліги націй, після чого передбачалось провести плебісцит у населеній переважно німцями Саарській області на предмет її державної приналежності. Знов створеній у 1918 році польській державі було передано анексійовані у 18 сторіччі, за часів розподілу Речи Посполитої провінції Познань та Західна Пруссія, низка районів Східної Пруссії та Померанії, в основному заселених поляками. В результаті Польща отримала «коридор» між німецькими територіями до берегів Балтійського моря. Польща зазирала на порт Данциг (Гданськ), але він був заявлений «вільним містом» та переходив під управління Ліги націй. До Бельгії відійшли округи Ейпен та Мальмеді, територія Морене, до Данії – Північний Шлезвиг. Чехословаччина отримала Тульчинський округ. Під управління Ліги націй перейшла Мемельська область, у 1923 році Мемель (Клайпеда) була передана Литві. В цілому Німеччина втратила біля 73 тис. кв. км, або 13,5 % території, на якій проживало 6,5 млн. людей, або 10 % населення. На втрачені землі приходилося 75 % видобутку залізної руди та цинку, 20 % видобутку вугілля, 20 % виплавляння чавуну. Німецькі колонії, що підмандатні Лізі націй були роздані найбільш впливовим учасникам коаліції, що перемогла, таким чином Німеччина втратила багато джерел сировини та ринки збуту.

У відповідності до Версальського договору пізніше була визначена сума репарацій, що повинна сплатити Німеччина. За умови оплати репарацій було конфісковано 5 тис. паровозів, 150 тис. вагонів, 140 тис. молочних корів. А в подальшому Німеччина повинна була постачати вугілля, будівельні матеріали, хімікати, та такі платежі йшли Франції, Бельгії та Італії. Країнам-переможницям також гарантувалися торгівельні та інвестиційні пільги. На Німеччину покладалися також витрати з утримання окупаційних військ на лівому березі Рейну. В цілому слід зазначити, що економіка Німеччини в результаті розв’язання війни опинилася на порозі руйнації. Але не дивлячись на військовий розгром, вже в 1927 році монополістичний капітал Німеччини в галузі важкої промисловості не тільки повністю відновився, а й значно перевищив довоєнний рівень свого розвитку.

Економіка Німеччини була відновлена за рахунок:

1. фінансової допомоги монополій США та Англії. У 1924 році США був розроблений «план Дауеса», що спрямований на відновлення німецького капіталізму. За умовами цього плану щорічно зменшувалися репараційні платежі Німеччини країнам-переможницям, припинилася окупація Рурського вугільного басейна. Протягом кінця двадцятих років ХХ ст. американський капітал потрапляв до Німеччини у формі запозичень та прямих вкладень у промисловість, міське та комунальне господарство. Крім того, американські монополісти скуповували акції важливіших німецьких монопольних об’єднань.

2. Розорення та збідніння народних мас.

3. Раціоналізація – введення нових машин, ліквідація малих, технічно відсталих підприємств, різке підвищення інтенсивності праці и т.п. Як слідство – продуктивність праці значно зросла, але зростав і такий макроекономічний показник як безробіття.

В Німеччині, де панівною формою монополії довгий час були картелі та синдикати, після війни широке розповсюдження отримали трести та концерни. У 1937 році концерни контролювали 84 % всього капіталу німецьких акціонерних товариств. Сталевий трест, що виник у 1926 році на підґрунті важливіших металургійних акціонерних товариств, на початку 30-х років ХХ ст. являв собою промислову державу. Йому належали тисячі гектарів землі, суднобудівні, металургійні заводи, а також кам’яновугільні шахти та залізорудні підприємства. На підприємствах Сталевого тресту Німеччини в той час працювало 25 тис. робітників. У військовій промисловості як і завжди в цей період панівні позиції займав концерн Крупа («сімейне» монополістичне об’єднання). До складу цього концерну входили сталеволитейні та військові заводи в Ессені, суднобудівна верф у Килі та низка інших підприємств. Світова економічна криза 1929-1933 рр. у Німеччині набула особливо руйнівного та тривалого характеру. К 1932 року промислове виробництво Німеччини, у порівнянні із 1929 роком скоротилося на 40 %, кількість повністю та частково безробітних досягло 8 млн. людей.

Причини важкого становища німецької економіки в період економічної кризи:

- Німеччина обкладена репараційними платежами та іншими боргами;

- Припинився приток іноземного капіталу до німецької промисловості;

- Капіталістична раціоналізація вже у передкризовий період призвела до значного безробіття, що в роки кризи ще більше зростає.

У 1933 році до влади в Німеччині прийшли фашисти. Їх економічна програма була цілком орієнтована на підготовку до війни за «життєво важливий простір для нації». Світова економічна криза посилила загарбницькі тенденції німецької фінансової олігархії, що закликала розірвати Версальську угоду та стати на шлях підготовки до війни з метою захоплення великих колоніальних володінь та здійснити старий план встановлення світового панування Німеччини. Підготовка до нової світової війни відкрила монополіям перспективи виходу з кризи. Використовуючи антикапіталістичні настрої дрібного капіталу, фашиська партія висунула демократичні лозунги: знищення світового фінансового капіталу, надання селянам високих цін за сільгосппродукцію, безробітним – роботу, а робочим високу зарплатню. Прийшовши до влади, фашисти швидко відкинули антикапіталістичну фразеологію та відкрито стали підтримувати капіталістичні монополії, вони розігнали профспілки, надали підприємцям право встановлювати таку зарплатню, яку вони вважають за потрібне, негайно відмінили свободу слова. Закон 1934 року «Про організацію національної праці» заборонив профспілки, декларував припинення в Німеччині класової боротьби та об’єднання робочих та фабрикантів у єдиний «Німецький трудовий фронт». У 1938 році трудова повинність стала всезагальною.

Користуючись підтримкою правлячих кіл західних країн, що підтримували фашизм, Німеччина вдосконалила свою військову машину, без зусиль приєднала Австрію, окупувала Чехословаччину, розв’язала другу світову війну напавши на Польщу 1 вересня 1039 року.

 

Інституціоналізм

Інституціоналізм – це напрям економічної теорії, який виник наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в буржуазій літературі США і вважається, передусім, явищем американським, хоча одержав широке розповсюдження як в теорії, так і в практиці цивілізованих країн світу. Прикладом можуть бути Франція, Швеція, Японія, державна політика яких спирається на рекомендації інституціоналізму.

Термін „інституціоналізм” походить від слова „інституція” (лат. institutio – образ дії, звичай, порядок, що прийнятий в суспільстві), а також близького до нього слова „інститут” (англ. institute – закріплення цих звичаїв і порядків в вигляді законів). Практично всі автори інституціоналізму до інститутів відносять як категорії політичної й правової надбудови, так і філософські поняття й економічні явища: державу, сім’ю, мораль, право, приватну власність, систему грошового обігу, кредит і т.ін. В цілому категорія „інститут” в концепціях інституціоналістів виступає як допоміжний інструмент. Впровадження цього терміну лише віддзеркалило характерне прагнення представників напрямку вивчати наряду з економічними й неекономічні явища. В наш час термін „інститут” в певній мірі втратив свою провідну роль, зберігши значення етимологічної основи – назви напрямку.

Сутність інституціоналізму як напряму економічної теорії полягає в обґрунтуванні використання різного роду інститутів (держави, права, вартості, ціни) для державного контролю над соціально-економічними процесами.

Чинники виникнення й етапи розвитку інституціоналізму:

а) чинники першого етапу історичної еволюції інституціоналізму (на межі ХІХ- ХХ ст.):

- динамізм економічного розвитку США в середині ХІХ ст., який дав підґрунтя для розповсюдження точки зору щодо ролі науки і техніки як самостійної сили соціально-економічного зростання. Це стало умовою розповсюдження ідеї державного управління наукою і зумовило головну особливість методології інституціоналізму – технологічний детермінізм;

- в останній третині ХІХ ст. економіку США стали потрясати періодичні економічні кризи, які змінювались довготривалими депресіями. Стало спостерігатись очевидне розходження пануючої в той час теорії економічного лібералізму й реальної історичної картини американського суспільства. В цих умовах актуальною виявилась вимога інституціоналістів критично переглянути основні положення традиційної буржуазної політичної економії, що обумовило другу рису методології інституціоналізму – соціальний критицизм;

б) другий етап еволюції охоплює 20-30 рр. ХХ ст. і характеризується широким розповсюдженням й значним впливом інституціоналізму. Цьому сприяли суттєві зміни в економіці, а саме: перехід від капіталізму так званої вільної конкуренції до монополістичного капіталізму, посилення економічної ролі держави на основі капіталістичного усуспільнення виробництва. В цих умовах виникла потреба пізнати й розкрити внутрішні закономірності капіталізму й запропонувати практичні рекомендації, що забезпечать його розвиток. Пошук різних варіантів державного контролю над економікою – особливість буржуазної політекономії ХХ ст., на відміну від буржуазної економічної науки ХІХ ст. Інституціоналісти виступили з цією ідеєю одними з перших і в теоретичному плані підготували певну платформу для подальшого розповсюдження кейнсіанства;

в) На третьому етапі еволюції інституціоналізму – в 40-50-тих рр. в зв’язку з розвитком кейнсіанства, представники якого розробили конкретні варіанти державного регулювання економіки, вплив інституціональної теорії дещо зменшився. Але в цей період представниками інституціоналізму опубліковано декілька робіт й висунуто змістовні концепції;

г) починаючи з 60-х рр. знову посилився вплив інституціональних розробок і в наш час цей напрямок являється однією з теоретичних основ державної економічної політики багатьох країн світу.

Загальної для всіх представників інституціоналізму завершеної економічної доктрини не існує. Їх об’єднують методологічні принципи.

Особливості методологічних принципів інституціоналізму:

1. Основою методології є принцип технологічного детермінізму: розвиток науки і техніки призводить до розвитку соціально-економічних систем.

2. Розширене трактування предмету політичної економії. Інституціоналісти намагаються створити економічну теорію на базі комплексу наук – соціології, психології, права.

3. Еклектичність напрямку – інституціоналізм поєднує складну добірку концепцій.

4. Спирається на метод „соціальної психології”, наявність елементів „соціального критицизму”.

5. Історичний підхід: держава повинна змінювати систему інститутів, присовуючи їх до історичної зміни умов господарювання.

6. Ігнорування абстрактно-дедуктивного методу, емпіризм і прагматизм.

7. Визнання суперечностей капіталізму.

В першій половині ХХ ст. чітко визначилися три течії інституціоналізму:

- соціально-психологічна;

- соціально-правова;

- емпірична, або школа кон’юнктурознавства.

Засновником соціально-психологічного інституціоналізму був американський вчений Торстейн Веблен (1856-1929). Головний труд – „Теорія празного класу” (1899 р.). Його місце в буржуазній економічній науці визначається декількома моментами:

- один з перших буржуазних вчених, хто намагався довести неспроможність „конкурентної економіки” і аргументував ідею „соціального контролю” за господарською діяльністю;

- перший з американських буржуазних економістів, який звинуватив монополістичну буржуазію, фінансову олігархію в „празному” способі життя і запропонував механізм обмеження влади цього класу;

- започаткував новий методологічний прийом – технологічний детермінізм, використавши технологічний підхід до аналізу економічних явищ. Технологізація в подальшому одержала широке розповсюдження політекономії.

Предметом економічної науки Т.Веблен вважав „поведінку людини в її відношенні до матеріальних засобів існування”.

Робочий клас не розглядався Вебленом як самостійна соціальна сила. Він вважав, що інтереси робочих суперечливі і це не дає можливості об’єднати робочий клас навколо загальної програми, він може лише підтримати інтелігенцію. Зміст соціальних програм Веблена у тому, щоб забезпечити реалізацію інтересів науково-технічної інтелігенції, тобто, регулювати виробництво так, щоб не допустити страйку цього класу, бо він паралізує суспільство.

Програма перетворення суспільства, що запропонована Т.Вебленом, об’єктивно виступала не тільки як критика капіталізму і його суперечностей, але як форма захисту суспільства й пошуку шляхів збереження системи. По суті Т.Веблен запропонував своєрідний проект реформування капіталізму шляхом модернізування системи інститутів.

Засновником соціально-правового інституціоналізму є Джон Коммонс (1862-1945). Основні праці – „Правові основи капіталу”(1924), „Інституціональна економічна теорія” (1934). Головна ідея, що закладена в творах, – економічні відносини реалізуються через суд і юридичні акти.

Предметом політичної економії, на думку Коммонса, є правові відносини обміну, а головною категорією – угода.

Як і Веблен, Коммонс вважав, що кожне відношення містить можливість суперечності і суперечності є у кожній угоді (угоди: адміністративні, ринкові, розподілу). Суперечності в угодах можна розв’язати, використовуючи правові інститути. Таким же шляхом можна розв’язати суперечності між трудом і капіталом. Для цього необхідно і достатньо утворити союзи робітників, об’єднання підприємців і можна знайти компроміси, рішення, що обумовлять класову злагоду. Пропонував державі пристосовувати інститути права до нових історичних умов, що надасть змогу перебудувати суспільство на розумних началах.

Ідеї Комонса були впроваджені в програмах буржуазно-демократичних партій, а також у конкретній діяльності американських профспілок і уряду (зокрема в галузі трудового законодавства, законодавства по соціальному страхуванню).

Засновником емпіричного інституціоналізму (кон’юнктурно-статистичного) є Уеслі Мітчелл (1874-1948). Головний труд – „Економічні цикли”(1913). Головна ідея – вивчення кон’юнктури ринку як підґрунтя активного втручання держави в економіку.

За ініціативою Мітчелла в 1924 році при Гарвардському університеті було створено комітет соціально-економічних досліджень, на підставі якого утворилась відома гарвардська школа кон’юктурознавства.

Досліджуючи цикли, Мітчелл дійшов висновку про необхідність державного регулювання економіки. Головним завданням вчених-економістів вважав розробку його конкретних варіантів й форм. Він пропонував активно впроваджувати програмування економічного розвитку й антикризове регулювання; коригування механізму грошового обігу; регулювання рівня зайнятості; державне страхування від безробіття; створення відповідних державних установ (інститутів), що здатні реалізувати й координувати ці програми.

Ідеї представників раннього інституціоналізму широко використовувались інституціоналістами 30-60-х рр. ХХ ст. (неоінституціоналістами). На цьому еволюційному етапі інституціонального напряму його представники дуже активно виступили на захист державного регулювання економіки й дали своє обґрунтування проблеми.

На думку відомого американського економіста Джона Моріса Кларка (1884-1963), автора книги „Економічні інститути й добробут людей” (1957), відбулась революція в економічних функціях держави, яка від позиції спостерігача перейшла до виконання функцій організатора господарського розвитку. Завдання держави він вбачав в розробці антикризових заходів, стимулюванні прибутків, збільшенні державних витрат, що створюють „ефективний стабільний попит”, в інтересах зайнятості населення й завантаження підприємств. Велику увагу Дж.М.Кларк приділив інституту олігополії. Він виступив за контроль над трестами, щоб не допустити перетворення їх на монополії.

Впродовж багатьох років ідеї соціальної трансформації капіталізму розробляли американські вчені Адольф Берлі (1895-1971) й Густав Мінз (1896-1982). Широку відомість одержала їх спільна робота „Сучасна корпорація й приватна власність” (1932), в якій автори на підставі критики сучасної їм корпорації обґрунтували ідею розвитку акціонерного капіталу, що, на їх думку, призведе до усуспільнення виробництва й надасть йому колективний характер.

Кейнсіанство

Якщо інституціоналісти сформулювали ідею державного контролю над економікою, то представники кейнсіанства обґрунтували конкретні програми державного регулювання економіки. Кейнсіанство, як і інституціоналізм, не є однорідним напрямом економічної теорії. Кейнсіанські моделі державного регулювання економіки розрізняються як по сутності програм, так і змінюються по мірі історичного розвитку країн. Отже в різних країнах кейнсіанство має свої особливості.

Кейнсіанство – один з напрямів економічної теорії, метою якого є обґрунтування необхідності державного регулювання економіки та розробка конкретних його засобів і форм. Він сформувався в середині 30-х р.р. XX ст. і одержав назву за ім’ям його засновника – англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946 р.р.).

Особливість кейнсіанства як напряму економічної теорії полягає в тому, що предметом його дослідження служать макроекономічні процеси, національна економіка в цілому, кількісні функціональні залежності відтворення. Воно не займається дослідженням економічних законів і категорій, подібно до традиційної економічної науки, а спирається на дослідження цих законів і категорій попередньою економічною наукою. Головним моментом вкейнсіанств іє розробка загальних принципів й конкретних заходів державного регулювання економіки.

Основоположна ідея кейнсіанства: стихійній ринковий механізм саморегулювання не здатний розв’язати проблеми циклічних коливань і безробіття, а тому виникає необхідність державного регулювання відтворювальних процесів.

Чинники виникнення кейнсіанства (матеріальні передумови й історичне коріння):

- матеріальною передумовою кейнсіанства явилось гігантське усуспільнення капіталістичного виробництва, яке проявилось не тільки в пануванні монополій на початку XX ст., а й в формуванні державно-монополістичного сектору в економіці;

- різке загострення суперечностей капіталізму, що проявилось в найглибшій кризі 1929-1933 рр. Велика депресія наочно продемонструвала нездатність ринкової економіки до саморегулювання;

- успіхи на той час планомірно організованої економіки колишнього Радянського Союзу, що в 1928/29-1932/33 рр. виконувала перший п’ятирічний план;

- теоретично кейнсіанство було підготовлене інституціоналізмом. Інституціоналісти не дали практичних рекомендацій щодо державного регулювання капіталістичної економіки, але їх ідеї стали теоретичною платформою кейнсіанства.

Як й інституціоналізм, кейнсіанство не є монолітним напрямом. Розрізнюють наступні його течії по сутності програм:

- праве кейнсіанство, що виражає інтереси монополістичної буржуазії, орієнтованої на розвиток військово-промислового комплексу як основи для відтворення капіталу.

- ліберальне кейнсіанство, як і праве, підтримує інтереси монополістичної буржуазії, але виступає проти військово-промислового комплексу і прагне знайти інші заходи підтримки динамічної рівноваги в економіці;

- ліве кейнсіанство – його представники виступають за перерозподіл національного доходу на користь немонополізованих верств населення для підтримки ефективного попиту на ринку.

Така градація кейнсіанства відповідає сучасній дійсності. Поняття „ліві”, „праві”, „ліберальні” – це не просто слова, це визначена позиція, це конкретні рекомендації й дії, це конкретна соціально-економічна політика, що має місце в нашому сучасному житті.

Окрім трьох течій в кейнсіанстві слід розрізняти і його історичну еволюцію як напрямку в цілому:

- власнокейнсіанством, як правило, називають економічну теорію Кейнса;

- неокейнсіанством (а надалі ортодоксальним кейнсіанством) – американський варіант кейнсіанства А.Хансена, й С.Харріса (як і власне кейнсіанство воно представляє собою праву течію, що робить ставку на ВПК). До неокейнсіанства відносять американську теорію „економічної динаміки” Р.Харрода, а також французький варіант кейнсіанства Ф.Перу (вони представляють собою ліберальну течію кейнсіанства);

- посткейнсіанство, що змінило неокейнсіанство, представлено англійськими вченими Дж.Робінсон (ліве кейнсіанство), Н.Калдором, Т.Сраффою, які звинувачують послідовників Кейнса в неправильному трактуванні його теорії, виступають проти ідеї внутрішньої стійкості капіталізму, за вдосконалення механізму регулювання капіталістичної економіки.

Свою економічну концепцію Дж.М.Кейнс обґрунтував в роботі „Загальна теорія зайнятості, відсотка й грошей” (1936 р.). Предметом його дослідження виступають кількісні функціональні залежності капіталістичного відтворення. Визначення предмету дослідження одночасно віддзеркалює методологічні принципи вирішення проблеми – макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних явищ і їх кількісну характеристику. Однією з особливостей методології Кейнса являється також врахування факторів соціально-психологічного розвитку.

Основна відмінність теорії Кейнса від класичної – заперечення саморегулювання ринкової капіталістичної економіки. Ніякого механізму, здатного забезпечувати таке саморегулювання і стабільний розвиток економіки, не існує. Повна зайнятість при капіталізмі досягається лише у рідких випадках, і, всупереч твердженню класичної теорії, вимушене безробіття має місце завжди. Саме тому Кейнс зосередив свої зусилля на розробці нової теорії зайнятості, висновки якої погоджувались би з дійсністю, а саме – з наявністю при капіталізмі періодичних спадів виробництва і спричиненого ними безробіття.

Головною проблемою відтворення Кейнс вважав ємність ринку та можливості його розширення відповідно до зростання пропозиції товарів. На думку Кейнса, попит та пропозиція не регулюються автоматично. Роль держави – забезпечити ефективний попит, який обумовить зростання економіки і зайнятості.

Конкретна програма Кейнса містить наступні пункти:

1. Зменшення банківського відсотку, що обумовить вкладання грошей у виробництво, а не в банк. Тобто держава повинна регулювати відсоток таким чином, щоб він був меншим порівняно з нормою прибутку у виробництві.

2. Мінімізація заробітної плати. Кейнс вважав, що у суспільстві діє психологічний закон накопичення, згідно з яким чим більше грошей одержує людина, тим більше її бажання обмежити споживання, щоб більше грошей накопичити. В такому разі частка грошей не доходить до ринку, що ускладнює реалізацію товарів.

3. Державне регулювання загальної суми інвестицій. Важливою складовою ефективного попиту являється концепція мультиплікатора. За Кейнсом, обсяг національного доходу, а відтак і сукупного попиту, залежить від загальної суми інвестицій. Цей кількісний зв’язок виражає особливий коефіцієнт – мультиплікатор, що показує наскільки дане збільшення інвестицій підвищує ефективний попит в цілому. Кейнс стверджував, що кожна одиниця приросту інвестицій призводить до багатократного приросту зайнятості, доходів і споживання.

(Окрім регулювання заробітної плати й норми позичкового відсотка, підтримку високого рівня інвестицій Кейнс пов’язував також з бюджетною політикою держави. Окрім мультиплікатора інвестицій в його концепції існують мультиплікатор державних витрат і податковий мультиплікатор. Зростання державних витрат може компенсувати скорочення або недостатнє зростання приватних інвестицій. Щодо податкової політики Кейнс стояв на позиції того, що навіть при сильному спаді не слід знижувати рівень оподаткування, тому що це не дозволить збільшити державні витрати в тій мірі, в якій необхідно для виходу з кризи.)

4. Додаткове залучення у виробництво робітників, які мають додатковий попит, що обумовлює зростання виробництва предметів споживання.

5. Розвиток військово-промислового комплексу як підґрунтя для відтворення капіталу.

В теорії Кейнса є певний сенс, але є й суперечності:

1. Зростання інвестицій не завжди спричиняє зростання зайнятості. В умовах науково-технічного прогресу зростання зайнятості – необов’язковий наслідок зростання інвестицій.

2. Зниження заробітної плати заважає реалізації товарів і прибутків.

3. Розвиток військово-промислового комплексу призводить до зростання зайнятості, але ж здійснюється шляхом перерозподілу національного доходу і теж знижує платоспроможний попит.

Та не зважаючи на суперечності, ідеї Кейнса стали підґрунтям, теоретичною базою економічної політики багатьох країн світу