Тема 12. Економічний розвиток україни в умовах радянської економічної ситеми та його трактування в економічній думці

 

1. Народне господарство України під час I-й Світової і Громадянської війн (1914-1920 рр.).

2. К. Маркс та його економічні погляди.

3.НЕП і відновлення народного господарства України в 20-х рр. Ленінська теорія соціалізму.

4. Індустріалізація і колективізація: позитивні і негативні наслідки. Економічні погляди М. Соболєва, Б. Брускуса.

5. Господарські реформи Н.С.Хрущева в Україні

6. Реформи в 1965-80 роках в промисловості, сільському господарстві, їх результативність.

 

1 питання

І Світова Війна мала руйнівний вплив на економіку України. Припинилася зовнішня торгівля, завмерли величезні порти. Заводи і фабрики збільшували воєнні замовлення і скорочували випуск предметів широкого вжитку. Величезних матеріальних і людських втрат завдала Перша Світова війна західноукраїнським землям.

На початку 1918 р. в Українській народній республіці з'явилися власні українські паперові гроші з державною символікою. В обігу були і карбованці, і гривні.

Нестача потрібної кількості розмінної монети та інші обставини викликали появу окремих міських грошей з різними назвами (бони, чеки, розмінні знаки).

Окупанти розробили і здійснювали в Україні загарбницьку воєнно-економічну політику, яка повинна була не лише забезпечити термінові потреби Німеччини та Австро-Угорщини в українському хлібі та промисловій сировині, а й переслідувала далекосяжну мету — назавжди перетворити Україну на свій аграрний придаток й навічно закріпити її за собою.

Відновлювалася розбалансована фінансово-кредитна система України. Вдалося створити державний бюджет. Україна платила велику контрибуцію іноземним державам своїми природними багатствами, виробами народних промислів.

Тривало подальше скорочення промислового виробництва. На металургійних заводах півдня з 63 доменних печей на кінець травня 1918 р. працювало чотири, а на кінець серпня — лише дві.

Велике значення у державі мало аграрне питання. Масового характеру набуло безробіття. Підірваними були продуктивні сили сільського господарства. Через скорочення у 1918 р. посівних площ майже наполовину, порівняно з довоєнним періодом, зменшилася товарна маса зерна. Внаслідок цього зросла спекуляція. Ціни на продукти харчування та товари масового вжитку значно зросли.

Більшовицький режим проводив в Україні сувору економічну політику під назвою "воєнного комунізму". Вона передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову мобілізацію, централізований розподіл продуктів і товарів.

Важлива роль у формуванні економічної політики в цілому належала організації продовольчої справи, введенню продрозверстки. Одним з перших законодавчих актів Уряду УРСР було проголошення державної монополії на хліб, цукор, сіль і газ. Одночасно встановлювалися тверді ціни заготівлі та продажу цих продуктів.

Продрозверстка мала згубні економічні та політичні наслідки. Вона позбавляла селян матеріальної зацікавленості у виробництві більшої кількості продуктів, що призводило до скорочення сільськогосподарського виробництва і занепаду всього господарства. Фактично безкоштовне вилучення у селян не тільки надлишків, а й частини необхідного насіннєвого матеріалу, а також зловживання, які припускалися при його проведенні, викликали невдоволення селян, яке переросло в широкий повстанський рух.

Виходячи з теоретичної установки більшовиків виникала необхідність ліквідувати товарне виробництво на селі. Це означало на практиці ліквідувати заможних селян, особливо тих, які застосовували найману працю. Проте й середняки теж хотіли торгувати продуктами своєї праці, а торгівля, за уявленням більшовиків, вела до капіталізму. Тому кардинальне вирішення цього питання вбачалося в створенні колективних форм обробітку землі.

Для того щоб заспокоїти українське селянство, третій український радянський уряд, сформований 21 грудня 1919 р., припинив колективізацію, яка в Україні зустріла значно більший опір, ніж в Росії.

Важливими напрямами політики "воєнного комунізму" стали введення загальної трудової повинності та мілітаризація праці. 21 січня 1920 р. була створена Українська трудова армія. Її завданням було максимальне збільшення заготівель продовольства, видобутку палива, сировини, встановлення трудової дисципліни на підприємствах, забезпечення підприємств робочою силою.

Характерними для економіки "воєнного комунізму" були натуралізація господарських відносин і різке знецінення грошових знаків. Запровадження продрозверстки, скорочення промислової та сільськогосподарської товарної маси, обмеження торгівлі й товарообігу зумовили знецінення карбованця. Внаслідок нього для покриття державних витрат радянський уряд був змушений стати на шлях посиленої емісії паперових грошей, які дедалі більше втрачали свою цінність.

Негативно вилинула на економіку заборона кооперації та промислів. Найбільших руйнувань зазнали галузі важкої промисловості. Виробництво кам'яного вугілля, залізної та марганцевої руд, чавуну і сталі скоротилося до мінімуму.

Великі економічні втрати, яких зазнала Україна внаслідок першої світової війни, ще більше зросли в наступні роки. Часта зміна політичної влади зривала роботи з налагодження виробництва. Кожного разу цей процес слід було починати знову. Особливого занепаду та руйнування зазнали промисловість та сільське господарство. Трагічні соціально-економічні наслідки мала більшовицька політика "воєнного комунізму", необхідність скасування якої на початку 1921 р. стала очевидною.

2 питання

В умовах радянської економіки марксизм був основним економічним ученням. Його родоначальниками були німецькі мислителі-революціонери Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Вони спростовують уявлення про заробітну плату як ціну праці.

Основна ідея "Капіталу", який був головною працею К. Маркса присвячена процесу нагоромадження капіталу. Основний задум полягає в тому, щоб показати вплив цього нагромадження на стан класу. За Марксом, концентрація і централізація капіталу приводить до зростання органічного складу капіталу. Це означає повільніше зростання змінної частини капіталу в порівнянні з постійною. Звідси витікає важливий для робочого класу висновок: оскільки попит на робочу силу визначається тільки величиною змінного капіталу, остільки при зростанні органічного складу капіталу потреба капіталу в робочій силі росте повільніше, ніж росте капітал в цілому. Створюється відносно надмірне населення - надмірне в порівнянні з потребою капіталу в робочих руках.

Кульмінацією цього є формулювання К.Марксом загального закону капіталістичного нагромадження. У цьому законі показаний причинний зв'язок між нагромадженням капіталу і положенням робочих. На основі цього закону Маркс виводить капіталістичний закон народонаселення. Тут же дається критика мальтузіанству.

Підводячи підсумок проведеному аналізу капіталізму, К.Маркс формулює основну його суперечність. Вона полягає в суперечності між суспільним характером виробництва і приватнокапиталістичною формою його привласнення. У результаті, за Марксом, в надрах капіталізму дозрівають суб'єктивні і об'єктивні умови його загибелі. Могильником капіталізму є робочий клас. У цьому бачиться його історична місія. 2-й том "Капіталу" присвячений дослідженню процесу обігу капіталу. На відміну від своїх попередників К.Маркс по-новому поставив і вирішив питання про обіг капіталу. А.Сміт і Д.Рікардо ототожнювали капітал із засобами виробництва. Вони обіг капіталу зводили до простого переміщення засобів виробництва. Маркс же визначив капітал як вираз виробничих відносин між класами і вперше в економічній науці показав обіг капіталу як зміну виразів цих класових відносин.

Меркантилісти звели кругообіг капіталу до грошової його форми. Фізіократи, А.Сміт і Д.Рікардо розглядали кругообіг капіталу в продуктивній формі. Маркс же виходить з єдності всіх трьох форм капіталу - грошової, продуктивної і товарної, розглядаючи їх кругообіг і досліджуючи різні стадії, через які проходить капітал в своєму русі.

За Марксом, капітал проходить в своєму русі три стадії. На першій стадії гроші перетворюються на елементи продуктивного капіталу - засоби виробництва і робочу силу. На другій стадії здійснюється процес виробництва. Створюється новий товар. На третій стадії відбувається реалізація товару. Він перетворюється на гроші.

Відповідно цим трьом стадіям капітал по черзі виступає в грошовій, продуктивній і товарній формі. Він не тільки послідовно приймає ці різні форми, але і в кожен даний момент знаходиться одночасно у всіх трьох формах.

Капітал, який представляє єдність одночасного кругообігу грошового, продуктивного і товарного капіталу, Маркс назвав промисловим капіталом.

У другому розділі „Капіталу” досліджується теж рух капіталу, але вже з боку часу - швидкість обороту і її вплив на величину додаткової вартості. У цьому ж розділі Маркс заглиблює вчення про основний і обіговий капітал.

Попередники Маркса в основу ділення капіталу на основний і обіговий поклали довговічність кожної частини капіталу. Для Маркса ж початковим пунктом цього ділення є подвійний характер праці. Він дозволяє зрозуміти процес перенесення вартості з засобів виробництва на продукт праці.

Третій том "Капіталу" присвячений процесу капіталістичного виробництва, узятого в цілому, тобто в єдності виробництва і обігу. У ньому розкриваються поверхневі явища капіталістичної дійсності. При наближенні до поверхні явищ абстрактні категорії приймають перетворену форму.

Так, додаткова вартість виступає в перетвореній формі прибутку, а норма додаткової вартості виступає в перетвореній формі норми прибутку.

Наступний ступінь конкретизації - це перетворення прибутку в середній прибуток. Остання є результат перерозподілу прибутку між різними галузями виробництва. Утворення середнього прибутку перетворює вартість в ціну виробництва. Остання включає витрати виробництва і середній прибуток. Таким шляхом Марксом вирішується протиріччя між законом вартості і фактом отримання рівного прибутку на рівновеликий капітал.

Тут же Маркс формулює закон тенденції норми прибутку до пониження. Цей закон витікає із зростання органічної структури капіталу. Останнє у вартісному виразі представлено як відношення постійного капіталу до змінного. При зростанні капіталу частка змінного капіталу, що створює додаткову вартість, відносно скорочується. Це веде до скорочення норми додаткової вартості, отже, до скорочення норми прибутку.

У наступних розділах Маркс досліджує процес розподілу прибутку між різними капіталістами і ті конкретні форми, в яких прибуток в результаті цього процесу виступає. За Марксом, додаткова вартість виступає в чотирьох конкретних формах: а) підприємницького доходу; б) торгового прибутку; у) відсотку; г) ренти.

Маркс особливо підкреслює, що виробничі відносини, тобто використання найманих робочих, абсолютно приховані. Відсоток виступає як плід капіталу-власності, що відокремився від капіталу-функції.

Підприємницький дохід виступає на поверхні як "плата за працю" підприємця. За зовнішньою протилежністю відсотка і підприємницького доходу ховається одне і те ж джерело - додаткова вартість.

Аналіз конкретних форм додаткової вартості закачується аналізом ренти. Основою марксовой теорії ренти є вчення про вартість і ціни виробництва. Цю основу він застосував і до сільського господарства. Д.Рікардо досліджував тільки диференціальну ренту. К.Маркс дав вчення про абсолютну ренту. Він показав, що і гірші ділянки приносять їх власникові ренту. Причиною абсолютної ренти є приватна власність на землю. В результаті сільськогосподарські продукти продаються за їх вартістю. Різниця між їх вартістю і суспільною ціною виробництва утворює абсолютну земельну ренту.

Марксів аналіз ренти, по-перше, розкрив особливості розвитку капіталізму в сільському господарстві, по-друге, виявив причини його відставання від промисловості і, по-третє, створив теоретичну основу для аграрної програми соціалістичної партії - вимога націоналізації землі.

Завершальний том "Капіталу" як би підводить підсумок всьому дослідженню. Він знов підкреслює основну межу своєї методології - за відносинами речей розкрити відношення людей.

 

3 питання

Становище України на початку 20-х років було надзвичайно важким. Політика "воєнного комунізму", яка історично була першою формою командно-адміністративної системи, призвела більшовицьку Росію, а отже, і Україну до катастрофи.

Запровадження НЕПу повинно було врятувати економіку країни від повного розвалу. Головна увага в новій економічній політиці приділялася заходам щодо підвищення продуктивності сільського господарства на основі зацікавленості селянина в своїй праці. З цією метою в країні запроваджувався натуральний податок, значно менший від продрозверстки, розміри якого доводилися до селянина навесні, хоча ці розміри протягом року могли збільшуватися. Всі надлишки зерна після внесення податку залишалися селянинові, він міг ними вільно розпоряджатися.

Натуральний податок розглядався як частина відрахувань від виробленої продукції з урахуванням розмірів урожаю, матеріального становища, кількості членів сім'ї та інших показників, що характеризували господарство. Бідні селяни повністю звільнялися від податку. На 1923—1924 рр. і на наступні роки був запроваджений єдиний сільськогосподарський податок, який замінив численні натуральні податки. Після проведення грошової реформи (1924 р.), яка зміцнила грошову систему, податок сплачували в основному грошима.

Для реалізації надлишкової продукції, що залишалась у селян, необхідно було відновити вільну торгівлю, яка була заборонена в період "воєнного комунізму". Перехід до свободи "обігу" було зроблено, хоча командні важелі економіки (важка промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля) залишались під контролем держави. Відновлення торгівлі в країні давало змогу оживити господарство, забезпечити продуктами харчування і сировиною, необхідною для відбудови промисловості. Щоб зберегти владу в своїх руках, більшовики змушені були піти на поступки селянству, відмовитися від продрозверстки і перейти до натурального, а згодом до грошового податку, дозволивши вільну роздрібну торгівлю, дати змогу громадянам виявити певну особисту ініціативу. Здійснення нової економічної політики почалося в надзвичайно несприятливих умовах. Нестача палива призводила до загострення транспортної кризи, викликаної цілковитою зношеністю вагонів і паровозів. У містах з'явилося багато безробітних. У країні панував голод.

Рішення про перехід до нової економічної політики дали ефект не відразу. Проте країна повільно почала виходити з економічної кризи.

НЕП сприяв розвитку кооперації. Вона почала відроджуватися як розгалужена система самоврядних господарських організацій. Поширився добровільний кооперативний рух, розгорталася діяльність промислової, споживчої, сільськогосподарської, кредитної кооперації. В Україні формувалась єдина система кооперації, яка об'єднувала всі споживчі товариства в містах і селах. Великих успіхів досягла кооперація в справі заготівлі та збуту продукції.

Розвиток української економічної думки з переходом до мирної відбудови народного господарства на засадах нової економічної політики зумовлювався, з одного боку, цими засадами й можливостями, які вони відкривали, з другого — ступенем їх критичного сприйняття. Розробка і впровадження НЕПу пов'язані передусім з ім'ям і діяльністю Леніна, погляди якого по суті визначали розробки економічних проблем представниками офіційного напряму економічної думки й ті альтернативні пропозиції, що висувалися вченими-економістами революційної школи. Концепція НЕПу донедавна розглядалася в історико-економічній літературі як вершина теоретичної ленінської думки. Проте сьогодні, коли є можливість порівняти цей теоретичний рівень із рівнем розробки на той час політико-економічних проблем у працях відомих теоретиків дореволюційної школи, в тому числі багатьох українських учених-економістів, доводиться визнати, що НЕП не був результатом якогось нового, якісно відмінного від ортодоксально марксистського, теоретичного осмислення соціалілізму та його економічних засад. НЕП був лише спробою досягти поставленої марксизмом мети обхідними, відмінними передусім від воєнно-комуністичних, шляхами. Основною його рисою стала прив'язка до проблеми забезпечення економічної раціональності при збережені неринкової спрямованості. Про це передусім свідчить та аналогія, яку проводив сам Ленін між планом соціально-економічних перетворень, виробленим ним на початку 1918 р. на базі власної моделі держкапіталізму і НЕПу. План цей, як відомо, передбачав використання цілого ряду ринкових за своєю природою заходів — фінансово-кредитних, оподаткування, оплати праці, кооперації, товарообміну тощо. Головного ворога на шляху до здійснення соціалістичного ідеалу він вбачає у класах «дрібних виробників та дрібних землеробів».

У доповіді на III конгресі Комінтерну влітку 1921 р. Ленін наголошує, що «головне питання революції полягає тепер у боротьбі проти цих двох останніх класів». Але їх не можна ні експропріювати, ні вигнати, і саме через це, на його думку, «нам потрібний блок або союз пролетарської держави з державним капіталізмом проти дрібнобуржуазної стихії».

Вимушений визнати ринок і торгівлю після нової невдалої спроби організувати товарообмін (продуктообмін) залишками (від продподатку) селянської продукції, Ленін тут же вимагає взяти їх під жорсткий контроль.

Ленін модифікує свою модель «держкапіталізму», включаючи до неї (поряд із концесіями, орендою промислових і торговельних підприємств тощо) и кооперацію дрібних виробників. На його думку, кооперативна торгівля вигідніша й корисніша, ніж приватна: вона полегшує облік, контроль, нагляд, договірні відносини між державою (радянською в даному випадку) й капіталістом. Та головне, у чому В. І. Ленін вбачав перевагу кооперації, це те, що вона полегшує об'єднання, організацію мільйонів населення, потім всього населення поголовно, а ця обставина, в свою чергу, є гігантський плюс із точки зору подальшого переходу від державного капіталізму до соціалізму. Сутність й кінцева мета даного процесу залишаються незмінними: перехід від дрібного виробництва до великого. Щоправда, тепер, як зазначає Ленін, це відбувається вже на основі попереднього піднесення дрібного селянського господарства, яке повинна дати політика кооперативна, і в «невизначений строк».

Таким чином, відновлення товарно-грошових відносин і ринку, визнання доцільності поширення їх на сферу державної промисловості (комерційний розрахунок), допущення співіснування різних форм власності та інші заходи, що обумовили принципову відмінність нової економічної політики від попередньої й відкривали можливості кардинального перегляду соціалістичної доктрини марксизму, принципових змін у теоретичні уявлення Леніна з найважливіших політико-економічних проблем того часу не внесли. У ринку він продовжує вбачати лише стихійне начало, що породжує капіталізм, використання товарно-грошових форм бачить в обліково-розрахунковому варіанті, єдино сприйнятною для соціалізму та найефективнішою формою власності вважає державну. З початку введення НЕПу Ленін акцентує увагу на посиленні планових засад та «командних висот» в економіці, оволодінні державою ринком, торгівлею, фінансово-кредитними підоймами тощо, багато сил докладає до створення єдиної централізованої планової системи управління господарством, підкреслює, що нова економічна політика не змінює єдиного державного господарського плану й не виходить за його межі, а змінює підхід до його здійснення.

У такій постановці концепція НЕПу знайшла відбиток і в партійних та державних документах того часу, виступах та статтях партійних і державних діячів в Україні, економістів-марксистів НЕП розглядався як тимчасовий відступ. Відновлення, хоча б часткове, «приватновласницьких відносин» з приватними торговими орендами, перехід до бюджетної грошової системи, до самоокупності тощо оцінювалися як вимушені обставинами засоби.

На суперечливість таких взаємовиключних засад НЕПу, що витікали з ленінської концепції держкапіталізму, звертали увагу так звані ліві комуністи. В Україні один з них — М. Осинський ще в 1918 р., захищаючи «чистоту» комуністичних принципів, слушно указував на неспроможність самої ідеї держкапіталізму, несумісність впровадження його засад з завданням обмеження і витіснення капіталістичних відносин з економіки країни. Він справедливо вважав, що «капіталізм і буржуазія, як клас, не можуть існувати за умови регулювання господарства пролетаріатом... тільки влада свого рідного класу може втручатися у святая святих капіталістичного господарства — у фінансову сторону справи, у накреслення та здійснення плану виробництва». Цю точку зору поділяв тоді М. Бухарін, а пізніше — представники так званої троцькістської опозиції (в Україні, зокрема, відомий економіст того часу І. Дашковський).

З інших позицій — необхідності повернення економічної політики радянської держави на грунт економічної дійсності та загальноприйнятих економічною наукою уявлень, щодо можливостей і рушійних сил суспільно-економічного розвитку — аналізували основні засади та повороти цієї політики вчені дореволюційної школи. Один із відомих на той час в Україні вчених-економістів Я. Діманштейн, ще в 1920 р. проаналізував усю беззмістовність протиставлення планового начала нібито повністю анархічному капіталістичному господарству. Останнє, доводив учений, завдяки приватній ініціативі, механізму ринку та ринкових цін, які забезпечують постійну рівновагу між виробництвом і споживанням, є «переважно планомірним». Спроби ж організувати управління ринковим господарством з єдиного центру порушують органічну природу внутрішнього ринку, ослаблюючи або обмежуючи його обсяг і можливості зростання, отже, й зростання виробництва. На думку вченого, це логічно призводить до розпаду й дезорганізації мінового господарства «в результаті усунення об'єктивного критерію господарської діяльності. Соціалізму, який нічого нового до винайдених уже регуляторів існуючого господарства не додає, потрібно тільки перенести цей механізм ринку на свою економіку.

Аналогічну позицію відстоював і М. Соболєв, звертаючи увагу на безперспективність адміністративного втручання держави у встановлення цін. Зміна цін сільськогосподарських продуктів та промислових виробів заслуговує дослідження як покажчик взаємовідносин між містом і селом, як барометр соціально-економічної ситуації.

Показова в цьому відношенні й теоретично змістовна праця Б. Бруцкуса «Проблемиы народного хозяйства при социалистическом строе», опублікована ним у журналі «Экономист» на початку 1922 р. В ній детально аналізується господарська система державного «марксистського соціалізму», як така що «заперечує ринок і ринкові ціни як регулятори розподілу продуктивних сил», підмінивши їх державним контролем, який «не гарантує господарської раціональності підприємств і зовсім не має того вирішального значення, яке має ціннісний облік». Критично проаналізувавши методологічну неспроможність спроб винайти систему натурального або трудового обліку, вчений відзначив як позитивний факт, що державна влада, офіційно визнавши трудовий облік обов'язковим, не стала чекати його результатів і запропонувала державним підприємствам орієнтуватися на ринок, хоч цим «наше державне господарство виходить за межі соціалізму, як він розуміється у марксизмі». Гострій критиці піддав Б. Бруцкус ідею єдиного плану соціалістичного господарства як «центральну ідею марксизму», роблячи акценти на ірраціональності такого плану через відсутність ціннісного обліку та практичну нездійсненність у масштабі країни, на прагненні соціалістичної держави «централізувати в руках своєї бюрократії всі розподільчі функції». На думку Б. Бруцкуса, в умовах країни, де «політична влада остаточно злита з економікою», це відкриває ще більший простір для різних політичних впливів на економічне життя, може призвести до неефективного витрачання коштів тощо.

Звичайно, подібна критика не могла бути в ті часи сприйнята економістами-марксистами ні в цілому, оскільки в принципі заперечувала економічні можливості існування соціалізму саме в тому варіанті, який ними мислився як єдино можливий, хоча б і у перспективі, ні в тих конструктивних моментах цієї критики, які залишаються актуальними й сьогодні.

Товарно-грошовий обмін і торгівля продовжували розглядатися лише як тимчасовий пережиток старої економіки, обумовлений збереженням у народному господарстві елементів приватної власності на засоби виробництва.

Важливе значення для відбудови народного господарства, оздоровлення фінансів і ліквідації бюджетного дефіциту мала грошова реформа, проведена в 1922 р. Суть її полягала в тому, що в країні були випущені десятикарбованцеві банкноти-червінці, які прирівнювалися до десятикарбованцевої старої золотої монети.

Наприкінці 20-х років Сталін поклав край новій економічній політиці. Безпосереднім приводом до відміни НЕПу стала хлібозаготівельна криза 1927— 1928 рр. У січні 1928 р. почали застосовувати адміністративний тиск на тих селян, які не бажали продавати надлишки зерна державі за низькими закупівельними цінами, їх оголошували куркулями, притягували до суду, звинувачуючи в спекуляції, а хліб конфісковували. Це нагадувало продрозверстку. НЕП було остаточно відкинуто. Зміна політики потребувала застосування інших методів управління економікою. НЕП з його спрямованістю на госпрозрахунок, матеріальні стимули, розвиток ініціативи й ентузіазму людей замінили командно-адміністративною системою керівництва.

 

Птання

Українська РСР, увійшовши до складу Радянського Союзу, і остаточно втратила ті формальні ознаки незалежності, якими вона нібито користувалася після її утворення. Скасувавши НЕП, керівництво країни взяло курс на індустріалізацію і колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно було привести до "побудови матеріально-технічної бази соціалізму". Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв'язку з цим, — це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Не маючи змоги одержати іноземні позики, а також через відсутність внутрішнього капіталонагромадження (націоналізація підприємств різко знизила ефективність виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку). Сталін і його оточення почали швидкими темпами розвивати важку промисловість за рахунок перекачування в неї коштів, що нагромадилися в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших галузях.

У результаті „сталінського стрибка” в індустріалізації України, поглибилися диспропорції в розвитку господарства, зріс дефіцит товарів широкого вжитку, посилилась інфляція. Загострив проблему постачання населення міст продовольством і неврожай 1928 р. в Україні. Була запроваджена карткова система розподілу продуктів. Населення невеликих міст, які не забезпечувалися продуктовими картками, голодувало. Лише в січні 1935 р. карткову систему було скасовано й встановлено єдині ціни на хліб. Отже, головна ідея п'ятирічних планів з індустріалізації країни і одночасного піднесення життєвого рівня населення в ході так званого „соціалістичного будівництва” не була втілена в життя, особливо щодо піднесення матеріального рівня життя народу.

Індустріалізація докорінно змінила структуру господарства, зокрема співвідношення між промисловістю і сільським господарством у загальному обсязі валової продукції. Продукція машинобудування в кінці 30-х років випередила всі інші галузі промисловості, а частка важкої промисловості в господарському виробництві становила у 1938 р. 92,5 %.Такий непропорційний розвиток промисловості негативно вплинув на економічне становище України. Якщо промисловий потенціал її у 7 разів перевищував рівень 1913 р. (за цим показником Україну можна було вважати однією з передових індустріальних країн Європи), то рівень розвитку провідних галузей економіки залишався низьким порівняно з розвиненими країнами світу.

Величезної шкоди сільському господарству України з трагічними наслідками для населення завдали сталінські надзвичайні методи проведення так званих „соціалістичних перетворень” на селі. Особливо це виявилося в період здійснення масової колективізації сільського господарства.

Приступивши до здійснення індустріалізації країни швидкими темпами, Сталін, і його оточення вирішили взяти курс на колективізацію сільського господарства, щоб заходами позаекономічного примусу змусити хліборобів сплачувати ще і своєрідну данину на розвиток промисловості. Досягти цього можна було тільки за умови насильницького об'єднання селян в колективні господарства та встановлення в сільському господарстві командно-бюрократичної системи управління, як це було в промисловості.

Отже, в ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства. Найжахливішим наслідком "перетворень" на селі був голод 1932 —1933 рр. Селяни, як за часів кріпосного права, були прикріплені до місцевого проживання паспортною системою, запровадженою в 1932 р.

Усі зусилля партійних, державних, господарських органів були спрямовані на підтримання нереальних, форсованих темпів індустріалізації. Для закупівлі за кордоном промислового устаткування потрібна була валюта. Отримати її можна було тільки експортуючи сировину, зокрема зерно (між іншим, ціни на хліб на міжнародному ринку різко знизились). Проте керівництво СРСР не бажало знижувати темпи індустріалізації. Експорт зерна, незважаючи на зниження цін, зростав.

Після таких адміністративних дій, коли з колгоспних і селянських комор вимели все до зернини, взимку 1932— 1933 р. в селах України розпочався масовий голод. Жорстокість, з якою проводили зернозаготівлю в 1932 р., прирекла на голодну смерть мільйони українських селян.

Колективізація призвела до відчуження селянина від землі, до запустіння українських сіл, їх соціального і духовного занепаду. Погляди, що сформувалися у економістів-марксистів на початку НЕПу, визначили ту суперечливість його заходів, які врешті-решт прирекли цю політику на загибель під тиском командно-адміністративної системи. З одного боку, в офіційних колах визнавали, що відновлення ринку, приватної торгівлі та дрібного промислового підприємництва, бурхливий розвиток селянської кооперації, відродження фінансово-кредитної системи, госпрозрахунок державних підприємств сприяють успішній відбудові та піднесенню народного господарства. З іншого боку, економісти-марксисти шукали причини перманентно-кризового стану, з якого народне господарство в роки непу виходило лише на короткі відрізки часу, в «стихії ринку», породжуваній, за їхнім переконанням, діяльністю приватного капіталу та дрібнотоварним селянським господарством. Вони намагалися з марксистських позицій обґрунтувати необхідність посилення пресингу держави щодо ринкового механізму та його інститутів: витіснення приватника з виробництва й торгівлі, передусім оптової, посилення процесів одержавлення кооперації та усуспільнення селянських господарств тощо.

Нормування й регулювання цін, податкова політика, побудована «за класовим принципом», посилення директивності, масштабності та деталізації планування, поширення планових засад на сферу фінансово-кредитної діяльності, торгівлю тощо — основний зміст і напрям розробок П. Жигалка, К. Максимова, Е. Квірінга, Г. Гринька, Г. Окунева, О. Шліхтера, В. Чубаря, В. Введенського, П. Віткупа, С. Кузнєцова, Я. Дудника, В. Мишкіса, О. Лозового, В. Качинського, І. Клименка та багатьох інших економістів, партійних та господарських діячів того часу. Їхня діяльність у галузі створення засад соціалістичного планування, безпосереднього використання марксових схем відтворення (з ленінськими доповненнями) як методологічної його бази, розробка, балансового методу та побудови народногосподарських балансів як основи планів, вироблення принципів кредитного планування, планового ціноутворення, планування товарообігу.

Такі елементи в працях економістів-марксистів виявлялися в ході критичного аналізу практики госпрозрахунку, ефективності капіталовкладень, порівняльного аналізу застосування різних форм сільськогосподарської кооперації, критики «закону первинного соціалістичного нагромадження», сформульованого Є. Преображенським та практично втілюваного Г. П'ятаковим. Були вони й у висновках про необхідність дотримання пропорційності в розвитку різних сфер і галузей народного господарства, передусім промисловості й сільського господарства, попиту й пропозицій, про неприпустимість встановлення державою довільних цін, не рахуючися з реальними міновими еквівалентами тощо. Проте розв'язання цих проблем і суперечностей економісти-марксисти пов'язували не з посиленням природних регулюючих засад і функцій ринку, а навпаки, з підпорядкуванням його плану, позбавленням ринкових відносин та їх інститутів — ціни, прибутку, госпрозрахунку, кредиту тощо — їх природного змісту.

Ці найдосконаліші інститути капіталістичного господарства, які, за виразом П. Жигалка, «мають виключно службове значення» в нових умовах, розглядалися як «технічні засоби експлуатації підприємств», розвитку господарства в потрібному напрямі”. Таку думку поділяла абсолютна більшість економістів-марксистів. Завершений вираз вона одержала в марксистській літературі наприкінці 20-х років, коли процеси одержавлення охопили майже весь товарообіг, кредитну систему й тим самим підпорядкували державному впливу значну частину селянського обороту, звівши до мінімуму сферу ринкових відносин. Це не могло не вести до модифікації сутності товарно-грошових і ринкових відносин та інститутів у напрямі перетворення їх на обліково-розрахункові та планові важелі держави й відповідно до зміни розуміння змісту цих категорій.

Про небезпечність такого перетворення ринку та ринкових інститутів попереджали вчені-економісти дореволюційної школи ще на початку непу. Негативні наслідки адміністративного впливу на ціни як такого, що викликає кризові потрясіння в економіці, глибоко аналізували М. Соболєв, Я. Діманштейн, К. Клопотов, Л. Діц, А. Золотарьов, В. Зейлінгер, П. Покорський тощо. Довільне нормування цін на продукти сільського господарства (як і промисловості), попереджали вони, може призвести тільки до розриву зв'язків між цими галузями господарства. Вчені наголошували на перевагах ринкового механізму регулювання цін для відновлення нормального господарського обороту, а не адміністративних розпоряджень знизити ціну, які віддаються тресту. Такі розпорядження, зазначав зокрема М. Соболєв, завжди суб'єктивні. Особливу увагу вчені дореволюційної школи звертали на процеси деформації кредиту, який із самого початку його відновлення при непі будувався як знаряддя планового централізованого керівництва економікою. Виразно це виявилося вже у принципах відродження системи кредитної кооперації переважно на державних засадах.

Досліджуючи засади і функції кредиту в умовах НЕПу, вчені попереджали про негативний вплив його якісного, переродження яка ефективність народногосподарського розвитку. Введення планових засад у кредитування промисловості, вважав Я. Діманштейн, може призвести до повного усунення межі, між банківським кредитуванням та державно-бюджетним фінансуванням. На цьому шляху втрачаються ті економічні, комерційні засади, на яких кредит будується і дає можливість, враховуючи кон'юнктуру, впливати н