Економіка Франкської держави

 

Процес становлення феодальних відносин у Західній Європі найкраще продемонструвати держава франків. Франками називалися германські племена, які у III ст. прийшли в Галлію з нижньої течії Рейну. У V-VI ст. франки створили досить велике королівство, до складу якого, окрім Галлії, увійшли території ряду інших держав германців. З усіх «варварських» королівств, створених на руїнах Західної Римської імперії, держава франків була наймогутнішою. У Франкському королівстві феодальний лад затвердився раніше, ніж в інших державах Західної Європи.

Господарство франків, як і інших германських племен, було дуже примітивним. Їхнім основним заняттям було землеробство й скотарство, однак внаслідок поганої обробки землі врожай ледь перевищував посіяне, а скотарство було малопродуктивним. Фахівців-ремісників не існувало, а замість грошей засобом обміну була худоба.

Завоювавши Галлію, франки підкорили собі країну, де господарство було більш розвиненим, ніж на їхній батьківщині, у Німеччині. Хоча рабовласницька економіка Галлії, як і всієї Римської імперії, перебувала в стані глибокої кризи, вона перевершувала за своїм рівнем розвитку примітивне первісне господарство германців.

У Галлії існували великі рабовласницькі господарства, значного розвитку набули ремісництво і торгівля. Тут давно вже існували міста, яких не мали германці. Причому, господарство германців було натуральним, в той час як у Галлії й інших завойованих країнах вже розвивалося товарне виробництво.

Населення завойованої країни (галло-римляни) мало більш високий рівень розвитку культури, а природні умови сонячної, теплої Галлії більше сприяли розвитку землеробства, ніж заболочені ліси Північної Німеччини.

Все це вплинуло на розвиток господарства у Франкській державі і прискорило розпад первіснообщинного ладу.

Соціально-економічний лад держави франків характеризує Салічна правда – збірка судових звичаїв франкських племен, укладена на початку VI ст. Салічна правда свідчить, що після поселення в Галлії економіка германських племен зазнала серйозних змін і франки стали хліборобами.

Під впливом місцевого населення рівень агрокультури франків помітно підвищився. Вони стали застосовувати двопільну систему, сіяти злакові (пшеницю, ячмінь) та інші культури (боби, горох, льон), обробляти сади й виноградники, будувати спеціальні комори для зберігання хліба, розташовувати худобу в загонах тощо.

Наприкінці VI ст. у франків виникла індивідуальна земельна власність окремих малих родин — аллод, яку можливо буловільно відчужувати. Це сприяло поглибленню майнової і соціальної диференціації, що стало передумовою зростання укрупненої феодальної власності. Земля оброблялася в основному вільними селянами, але франкське суспільство використовувало і працю напіввільних (літів) і рабів.

У VIII-IX ст. у франкському суспільстві сформувалися основи феодального ладу, а саме:

- прискорився процес концентрації земельної власності, яка формувалася за рахунок королівських земельних пожертв світській і духовній знаті;

- відокремилися основні класи феодального суспільства.

В VIII столітті, у зв'язку з вичерпанням земельного фонду, була проведена аграрна реформа Карла Мартелла (715—741 р.р.), згідно якої було встановлено, що земельні дарування — бенефіції — даються не навічно, а на термін служби і надалі можуть бути передані іншому службовцю.

Значення аграрної реформи Карла Мартелла полягає у тому, що вона:

- зміцнила прошарок дрібних і середніх феодалів, які стали основою військової організації;

- зміцнила феодальну земельну власність і посилила селянську залежність, оскільки земля надавалася разом із її мешканцями;

- укріпила поземельні зв'язки між дарувателем і бенефициарієм і сприяла встановленню васальних відносин.

Протягом IX— Х ст. бенефіцій перетворився з довічного на спадкове володіння набув рис феоду, тобто спадкоємного умовного утримання, пов'язаного з обов'язковим несенням військової служби.

Параллельно формувався клас залежних селян. Розорені, вони легко потрапляли у поземельну й особисту залежність від великих землевласників. Проте, феодали не були зацікавлені в усуненні селян від землі, яка у той час була єдиним джерелом існування. Навіть позбавившись аллода, селяни брали у феодалів землю в користування за умови виконання певних робіт. Так, одним з важливих засобів феодалізації стала передача землі в прекарій — умовне утримання землі, коли власник передавав землю у тимчасове користування безземельній або малоземельній людині, за виконання панщину або сплати оброку. Втрата землі часто приводила до втрати особистої волі.

Залежне селянство каролингської вотчини поділялося на три основні групи:

1) колони, їх була більшість - особисто вільні люди, які перебували в поземельній залежності;

2) раби-серви - поземельно й особисто залежні люди;

3) літи - займали проміжне положення і перебували під патронатом феодала.

Поступово ці розходження стиралися, і селяни зливалися в єдину масу залежних. Всі вони платили оброк і виконували панщину.

Франкська держава мала міцне військо, яке складалося з одягнених у металеву збрую вершників. Воно стало завойовувати одну за іншою сусідні держави і племена германців. Збройні сили цих держав і племен складалися з селян-піхотинців, які не взмозі були протистояти натиску захищених бронею франкських вершників.

За царювання Карла Великого (768-814 р.р.) до складу Франкської держави входила вже майже вся Західна Європа. У 800 р. Карл Великий був проголошений римським імператором. Так відбулося формальне відновлення Римської імперії. Однак, ця нова імперія являла собою тимчасове військове об'єднання племен і народностей, всередині якої не було постійних економічних зв'язків. Всі народи, які входили в імперію, мали однакове аграрне натуральне господарство. Тому імперія Карла Великого ненадовго пережила свого засновника. У 843 р., за часів його спадкоємців, його імперію було розділено на три королівства, які поклали початок майбутнім великим державам Західної Європи - Франції, Німеччині та Італії.

 

4.3 Розвиток феодалізму у Франції

 

Найбільш чіткі форми економічного ладу феодалізму склалися у Франції при династії Капетингів (кінець X століття). У IX-XI ст. помітно посилилася самостійність крупних феодалів-сеньйорів, чиї володіння фактично перетворилися на незалежні князівства, які майже не визнавали центральної королівської влади. Сеньйори значно розширили свої привілеї: вони мали власне військо, самі стягували податки з селян. Таким чином, у X-XI ст. пануючий клас повністю відокремився від інших прошарків, монополізувавши власність на землю. Поступово у Франції склалася стійка феодальна ієрархія. Нагорі цих «сходів» стояв король, який був верховним сеньйором всіх феодалів. Нижче розташовувалися найбільші світські і духовні феодали, які безпосередньо залежали від короля. До них належали герцоги, графи тощо. Формально, всі вони підпорядковувалися королю, тобто були його васалами, проте володіли величезними повноваженнями - могли вести війну, випускати гроші, здійснювати судові функції в межах своїх володінь. Нижчими за баронів були дрібні феодали - лицарі.

Для зміцнення непорушної феодальної монополії на землю було введено систему майорату, згідно якоїспадок передавався цілком або його дві третини тільки старшому сину померлого власника, а це означало, що маєтки не дробилися між численними спадкоємцями.

У XI ст. у Франції завершилося формування залежного від феодала селянства і всі його численні категорії злилися в єдиний клас кріпосних.

Кріпосна залежність селян у XI-XIII століттях виступала у формі серважу, оскільки основна маса селян складалася з сервів. Якутримувачі землі, вони повинні були відбувати численні повинності на користь сеньйора: крім виконання господарських робіт (панщини), селяни також віддавали феодалу «посівний» оброк - приблизно 25% урожаю (натуральний оброк). Крім того, десяту частину урожаю продукції тваринництва слід було віддавати церкві (церковна десятина).

У Х-ХІІІ столітті в сільському господарстві Франції спостерігалися помітні успіхи: розширювалися посівні площі, застосовувалися добрива, впроваджувалася трипільна система, збільшилася кількість вирощуваних сільськогосподарських культур, застосовувалися нові засоби праці, збільшилося поголів'я великої рогатої худоби, свиней, овець, яких стали утримувати в спеціальних приміщеннях.

Ще в другій половині XII століття у Франції почалося залучення в господарський обіг нових земель, проводилося розчищення лісів. Таким чином, в країні відбувалася так звана внутрішня колонізація.

В період розвиненого феодалізму у Франції, не дивлячись на політичну роздрібленість країни, почали розвиватися ремесла і торгівля. З XI століття міста починають відроджуватися і вести боротьбу зі світськими й духовними феодалами за політичні та економічні права. Розвертається процес «комунальних революцій»: міста вимагають статусу общин з управлінськими повноваженнями - «комун». Це означало право вибору міської ради і мера, власне військове ополчення, судочинство і фінанси. У містах на півночі Франції у XII столітті почалося виробництво суконних і льняних тканин. Це сприяло формуванню прошарку заможних ремісників, які очолили боротьбу селян проти духовних і світських сеньйорів, що вимагали від міст виплати великих податків. В результаті, міста отримали відносну самостійність, виражену в хартіях вільності. Почався процес створення цехів на основі розподілу праці.

Господарська спеціалізація сприяла зміцненню економічних зв'язків. У країні існував стійкий попит на залізну руду, сіль, сукно, полотняні тканини та інші ремісничі вироби.

При Людовику IX була затверджена єдина грошова система країни. Розвиток міст і торгівлі зумовив руйнування господарської замкнутості окремих регіонів країни.

На рубежі XІІІ-XIV століть у феодальних відносинах почали відчуватися помітні зміни. Для Франції цього періоду були характерні кризові явища, пов'язані з тим, що натуральне господарство, засноване на панщині і натуральному оброку, зайшло в безвихідь.

Зміна статусу міст обумовила зростання попиту на продукцію сільського господарства, що сприяло встановленню стійких економічних зв'язків між містами і аграрним сектором. Основним постачальником продукції на ринок став селянин, що зумовило поширення грошової ренти.

Селяни, які отримали «свободу», при цьому в більшості випадків втративши свою земляну ділянку, були змушені найматися на роботу. Так виникла категорія сільських найманих робітників.

Феодали все більше концентрували свої інтереси не на господарюванні, а на військовій і адміністративній службі. Таким чином, васальні зв'язки відривалися від земельних і перетворювалися на грошові відносини, що вело до руйнування колишньої феодальної ієрархії. Швидкий розвиток міст і становлення товарно-грошових відносин мали величезний вплив на соціально-економічний розвиток французького села. Прискорилася комутація ренти, форми кріпосної залежності пом’якшилися. Проте, відміна ряду кріпосних повинностей не врятувала селян від феодальної залежності, оскільки постійно збільшувалися обсяги викупних платежів та встановлювалися державні податки.