Економічна політика Франції у 50-70 роках.

Франція після Другої Світової війни швидко модернізувала своє господарство. Темпи розвитку були вищі, ніж середні в економічно розвинених державах, але нижчі ніж у Японії, Італії. У структурі господарства зменшилася частка сільського господарства, галузей добувної промисловості, транспорту, зв'язку. Розширилася сфера матеріального виробництва. Традиційні галузі французької промисловості — текстильна, швейна, деревообробна, харчова — поступилися першістю галузям важкої промисловості. На етапі відбудови найшвидше розвивалися вугільна, газова, електроенергетична, нафтопереробна галузі. Вирішальне значення мали автомобільна, хімічна, переробна, електрична галузі, частково сільськогосподарське машинобудування, їхнє зростання було пов'язано з воєнними замовленнями, переорієнтацією на виробництво споживчих товарів, на потреби міжнародного ринку. Швидкі темпи розвитку (10% середньорічних) хімічної промисловості зумовлювалися розвитком нових видів сировини, застосуванням добрив у сільському господарстві. Були створені атомна, авіаракетна, радіоелектронна галузі, започатковано виробництво точної механіки, оптики. Виникла нова сучасна структура промислового виробництва.

Важливою особливістю повоєнного розвитку Франції було збільшення обсягу інвестицій. Як і в інших економічно розвинених країнах, зменшилася частка виробничих і збільшилася частка невиробничих вкладень. Значно посилилося державне втручання в господарське життя.

Франція першою серед економічно розвинених держав стала на шлях програмування національної економіки.

У 1954—1957 рр. господарство Франції розвивалося за планом модернізації економіки. У 1958—1961 рр. було проголошено перехід від протекціонізму до "відкритої економіки". Оскільки в 50-х роках промисловість не відчувала труднощів зі збутом товарів, зусилля держави були спрямовані на розвиток виробничих потужностей. У 60-х роках зросли державні закупівлі, проводилася політика "колективного будівництва".

Повоєнний період характеризувався швидким зростанням концентрації та централізації капіталу. Цей процес відбувався у двох напрямах: злиття великих і середніх капіталів, розорення і об'єднання невеликих сімейних і ремісничих підприємств.

Однією з ознак французької економіки було зміщення позицій іноземного капіталу. Економіка Франції у 70 — 80-х роках розвивалася надзвичайно динамічно. Однак на початку 80-х років у Франції спостерігалися значний бюджетний дефіцит, посилення інфляції. Збільшився пасив платіжного балансу. Значних розмірів набув відтік валюти за кордон. Спад виробництва супроводжувався зростанням соціальних конфліктів.

На економіку Франції негативно впливали воєнні витрати. Франція систематично випробовувала ядерну зброю, створила власний ядерний потенціал. Величезні масштаби виробництва воєнної техніки гальмували нормальний процес індустріального відтворення.

 

2 питання

80-ті роки в США — це роки президентства Р. Рейгана. Два строки — з 1980 по 1988 р.— Рейган та його адміністрація перебувають при владі. Рейган увійшов в icтopiю з власною програмою соціально-економічного розвитку країни — «рейганомікою».

У «рейганоміці»та концепції «сильної Америки» відбито прагнення великого капіталу США обмежити державне регулювання економіки і «оздоровити» її за рахунок гри вільних ринкових сил, тобто ліквідації державних перепон для діяльності монополістичного капіталу та посилення воєнно-політичного тиску США на світовій арені.

Мабуть, буде зайвим спинятися на оцінках, даних цій npoгpaмi в момент и запровадження та в перші роки реалізації підтвердилося те, про що попереджали відомі американські економісти. Проголошена республіканцями «економічна революція» провалилася. Її почали називати «контрреволюцією консерваторів».

Основний зміст економічної програми своєї адміністрації президент Рейган виклав у виступі на об’єднаному зaciданні обох палат конгресу США 18 лютого 1981 р. Програма називалася «Новий початок Америки. Програма оздоровлення економіки». Вже сама назва концентровано виявляла рішучий намір нового уряду здійснити дійову терапію національного господарства, яке протягом 70-х років перебувало у найтяжчому стані від часів катастрофічної кризи 1929 — 1931 рр. В економіці наростали застійні явища, що проявлялися у сталому уповільненні темпів економічного зростання, підвищення продуктивності праці, збереженні високого рівня безробіття, двозначних цифрах інфляції, розбалансованості платежів тощо.

Двома провідними напрямами програм були цілеспрямована зміна в орієнтації державної економічної політики та обмеження роль держави в економіці на користь приватного сектора. В цілому «рейганоміка» передбачала відхід від кейнсіанської тактики «швидкого реагування» на зміни господарської ситуації та пропонувала зосередити державну економічну політику на тривалому стимулюванні «більш ефективного функціонування приватного ринку».

У лютневому виступі президента перед конгресом було визначено чотири головні напрями програми:

1) обмеження загальних витрат державного бюджету (особливо за рахунок скорочення витрат на соціальні потреби i державних субсидій у деяких галузях промисловості, торгівлі, сфери послуг та досліджень);

2) зменшення податків i збільшення норми амортизацій, спрямоване на зростання капіталовкладень та нововведень у приватному секторі;

3) обмеження державного регулювання тоді, коли воно збільшує «необхідні витрати виробництва приватного сектора (напр.: ліквідація численних заходів по охороні здоров'я та навколишнього середовища);

4) обмежувальна кредитка політика, націлена на уповільнення темпів інфляції та оздоровлення долара.

Для виправдання «рейганоміки» було обрано з теоретичного арсеналу буржуазної політекономії ті засоби, які рекомендували інші, відмінні від кейнсіанських форми державної економічної політики i які доводили здатність капіталістичного ринку автоматично, без втручання держави забезпечити «могутній економічний розвиток».

Одним з цих засобів була так звана концепція «економіки пропонування», тобто теорія економіки, орієнтованої на пропонування. Зміст «економіки пропонування» можна висловити досить стисло — це критика наявної державної політики, орієнтованої насамперед на попит, тобто політики, спрямованої на стимулювання економічного зростання завдяки підтриманню ефективного попиту. Це критика «надмірної» ролі державних витрат i державного регулювання процесу господарювання.

Основними «конструктивними» тезами «економіки пропонування», пов'язаними у двофакторній моделі ринку «попит — пропозиція» саме з пропозицію, є скорочення оподаткування, щоб заохотити зростання виробництва, згортання державних витрат, зменшуючи цим заборгованість i знімаючи загрозу галопуючої інфляції.

Поряд з «теорію пропонування» у «рейганоміці» спостерігається ще одна течія буржуазної економічної думки. Насамперед, тут слід відзначити монетаризм. Передусім монетаризм відкидає його фіскальні заходи як неефективні або такі, що мають інфляційний характер.

Практичне застосування в США монетаристських ідей безпосередньо призвело до скорочення соціальних витрат держави поряд зі збільшенням воєнних витрат.

 

3 питання

Динаміка розвитку зовнішньої торгівлі істотно вплинула на ситуацію на світовому ринку. Провідне місце належало економічно розвиненим країнам. Перше місце в світовому експорті зберегли США — 15,4 %.

Відбулися принципові зрушення в товарній структурі міжнародної торгівлі. Значення сировини і продуктів харчування зменшилося, а палива — зросло. Значно розширилася торгівля готовими виробами. У структурі промислових товарів 1/3 припадала на машини, обладнання, засоби транспорту. Соціалістичні країни індустріалізували господарства на власній технічній базі, тому їхня частка у світовому імпорті-експорті машин була незначною — 12—13 %.

Ринком збуту продукції обробної промисловості, що швидко зростав, були країни, що розвиваються. У свою чергу, вони постачали па світовий ринок менше ніж 10 % готових виробів, 1,3 % машин і обладнання.

Змінився географічний розподіл зовнішньої торгівлі, що визначався економічною інтеграцією країн і відбувався в рамках ЄС, РЕВ, Європейської асоціації вільної торгівлі. До її складу входили Великобританія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія, Швеція.

Загальною тенденцією для всіх країн, що розвиваються, було поступове зменшення взаємної торгівлі. Основні їхні партнери — економічно розви­нені країни світу. Зовнішня торгівля між останніми розвивалася найбільш динамічно і становила до 80 % їхнього торгового обороту.

Стимулюючим фактором зростання міжнародної торгівлі, зміни її товарної та галузевої структури було поглиблення міжнародного поділу праці під виливом науково-технічного прогресу. Внаслідок спеціалізації, кооперування, особливо в обробній промисловості, в торговий оборот залучалися проміжні товари (вузли, деталі). Значний вплив мало зростання обсягу міжнародних внутрішньокорпораційних поставок транснаціональних ком­паній і міжнародних монополій, що перевищував 30% товарообігу на світовому ринку. Зменшилася залежність економічно розвинених держав від натуральної сировини, що витіснялася синтетичними замінниками. Індустріалізація сільського господарства спричинила повну самозабезпеченість продуктами харчування і зменшення їхнього імпорту.

Протягом 50 —60-х років для більшості економічно розвинених країн постійною ознакою був пасив зовнішньої торгівлі внаслідок перевищення імпорту над експортом. Лише в США, Японії, Італії, ФРН експорт постійно був вищим, ніж імпорт. Торговий дефіцит компенсувався за рахунок доходів від іноземних інвестицій, туристичного бізнесу, продажу послуг в інших сферах. У 70-х роках науково-технічний прогрес посилив інтеграційні процеси в європейських країнах, які сприяли їхньому економічному суперництву з США та Японією. Назріла проблема створення для ЄС єдиної валютної системи. У 1973 р. в ЄС вступили Великобританія, Ірландія, Данія, що посилило його економічну могутність.

Протягом 70 —90-х років продовжувала свою діяльність Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). До неї входили: Австрія, Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія. Між державами було скасовано митні бар'єри па кількісні перевезення товарів. Однак у цій спільноті відсутні єдині зовнішні тарифи. Кожна країна з державами провадить самостійну економічну політику: товари цих країн не можуть вільно пересуватися усередині ЄАВТ.

Структурні зміни в економіці економічно розвинених держав супроводжувалися розвитком сфери нематеріального виробництва, тобто сфери послуг. Найприбутковішими у цій галузі є фрахт, транспорт, туризм.

У міжнародно-економічних відносинах величезне значення має науково-технічна інформація. Економічно розвинені країни особливу увагу сьогодні приділяють розвитку науково-технічного прогресу. Значні інвестиції вкладаються у НДДКР.

Наймогутніший економічний потенціал сконцентровано у сімці країн - США, Японії, Німеччині, Франції, Великобританії, Канаді, Італії. Інтернаціоналізація виробництва сприяє підвищенню ефективності національних економік, прискорює розвиток науки, техніки, зростання життєвого рівня.

Закінчилася конфронтація між так званим соціалістичним табором і економічно розвиненими державами. Дедалі більше країн, вирвавшись із "соціалістичної" системи, намагаються ввійти в економічні, політичні, культурні, воєнні структури Європейського Союзу.

Особливою тенденцією міжнародних економічних відносин стало не тільки зростання інвестицій на модернізацію виробництва, а й раціональне його розміщення. Усуваються шкідливі для людини і навколишнього середовища енергоємні виробництва.

У "третьому світі" з'явилися країни, які швидко розвиваються. Вони виробляють і експортують готову продукцію, в тому числі наукоємну. Для цього створюються промислові зони, звільнені від податків та мита. Головний напрям їхнього розвитку становить експорт товарів на світовий ринок. Організатором промислового виробництва у цих країнах та регулятором експортно-імпортних операцій є транснаціональні компанії. Світове співтовариство мусить рахуватися з тим, що у "третьому світі" зберігається градація країн на слаборозвинені, середнього розвитку і такі, що вийшли на сучасний рівень.

Світ сьогодні економічно інтегрується. Головна мета союзів держав, яких сьогодні є господарське зближення в ім'я прогресу. Наймогутніший з них — Європейський Союз.

На сьогоднішньому етапі світова економіка формується в процесі інтер­націоналізації господарського життя. Понад 200 незалежних держав пов'язані у сфері виробництва, капіталовкладень, міграції робочої сили в області науки і техніки.

США зберігають промислове і науково-технічне лідерство у світі, починаючи з 20-х років ХХ сторіччя, тому не дивовижно, що саме тут починається Третя промислова революція. Хронологічно, її початком вважається поява першого микропроцессора, що перевернув сучасну техніку і технологію.

Її джерелом були значимі відкриття у фізиці (наприклад, особливості структури і розподілу атомного ядра; пізніше - керована ядерна реакція; квантова теорія, основи електроніки), хімії, біології, технічних науках.

Науково-технічна революція базувалася на трьох науково-технічних напрямках: освоєння енергії атома; створення синтетичних матеріалів; кібернетика й обчислювальна техніка. Вищим науково-технічним досягненням ХХ сторіччя стало освоєння людиною космічного простору в результаті синтезу науково-технічних напрямків: математика і космонавтика; теорія керування й ЕОМ; металургія і приладобудування ракетної й оптичної техніки.

Технічний прогрес початків проникати й у побут. Проте, основні досягнення НТР в умовах протистояння двох систем використовувалися в основному військовими галузями. Інші тіньові сторони НТР - вичерпання природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, посилення експлуатації країн, що розвиваються. Ці причини викликали кризу 70-х років: енергетичну, технологічну, економічну, екологічну, соціальну.

Матеріальною основою подолання кризи стала друга НТР або інформаційно-електронна революція, що ознаменувала перехід від постіндустриального технологічного засобу виробництва. Її ядром стала тріада базових науково-технічних напрямків: мікроелектроніка; біотехнологія; інформатика.

Ці базові напрямки є фундаментом якісних змін усіх сфер життєдіяльності товариства - виробничої і соціальної. Вичерпання традиційних енергоресурсів і їх висока екологічна небезпека змушують шукати й освоювати нетрадиційні, практично невичерпних джерела енергії (сонячної, вітряної і т.д.), використовувати високотемпературну провідність і мікропроцесорну техніку для накопичення і заощадження енергії. Але це ща попереду.

Підходить до свого закінчення залізний вік (залізо було основним конструкторським матеріалом практично 3 тисячоріччя). Пріоритет віддається матеріалам з особливими властивостями: композитам, кераміці, пластмасам і синтетичним смолам, виробам із металевих порошків. Відбувається освоєння принципово нових технологій - геотехнології при видобутку сировини, маловітходних і безвідхідних технологій при його опрацюванні, мембранні, плазменні, лазерні, електроімпульсивні технології.

Корінні зміни відбуваються в техніці, зв'язку і транспорті. Волокно-оптичні лінії зв'язку, космічний, факсимільний, стільниковий зв'язок здійснюють переворот у цій галузі. До принципово нових видів транспорту ставляться кораблі на повітряних подушках, залізничний транспорт на магнітній подушці, електромобілі тощо. Проходить уже друга «зелена революція» у виробництві. На перший план виходить виробництво екологічно чистих продуктів харчування з використанням методів біотехнології, скорочення забруднення природного середовища гербіцидами і пестицидами, мінеральними добривами, використання мікропроцесорної агротехніки й інтенсивних технологій, що забезпечує одержання прогнозованих врожаїв.

Якщо для першої НТР було характерно наукове і військове освоєння космосу, то для другої - технологічне і промислове.

В даний час здійснюються комерційні запуски супутників, без них не можливо існування сучасного зв'язку. Доведено, що в космосі можна вирощувати кристали, використовувати унікальні біотехнології.

Друга НТР обумовила радикальні зміни у формах організації виробництва. Поступово місце гігантів займають малі і середні підприємства з виробничим циклом, що гнучко програмується і швидко перебудовується. Ці підприємства можуть за умови виникнення необхідності об'єднуватися в м'які інтеграційні форми - консорціуми, асоціації, багатогалузеві фінансово-промислові групи. Такі трансформації дозволяють забезпечити і прискорити реакцію на ринкові зміни, сприяють зниженню накладних витрат.

Дрібний і середній бізнес у Японії, Італії, Іспанії, Франції й інших країнах випускають більше половини валового національного продукту, забезпечують додаткові робітники місця, відрізняються високою швидкістю реакції на іновації.

Використання ЕОМ, особливо персональних комп'ютерів і інформаційних технологій дозволило автоматизувати складні процеси управління виробництвом, економікою і соціальною сферою, що дозволяє підвищити обгрунтованість рішень, а також якість контролю за їхнім виконанням і за якістю продукції. Рівень автоматизації управлінської праці, її фондоозброєнність, наблизився до аналогічних показників у сфері матеріального виробництва.

Значні зміни відбулися в сфері обігу. Для проведення маркетингових досліджень і прогнозів, кривої формування цін, аналізу ринкової кон'юнктури, опрацювання банківської і комерційної інформації, розрахунків системи економічних індикаторів і індексів, необхідні сучасні інформаційні технології.

Внутрішня торгівля теж стала електронною. Про це свідать наступні нововведення:

- продаж електронних товарів (аудіо-, відеоапаратури, персональних комп'ютерів, калькуляторів, електронних ігор, будильниківтощо);

- використання електронних касових апаратів і фасованих товарів з обов'язковим електронним (або штрих-) кодом;

- безготівкова торгівля за допомогою електронних кредитних карток.

Природно, що зміни відбуваються і банківській сфері. Так, широко використовуються банкомати - автомати для видачі готівки по електронних кредитних картках.

Що стосується країн-лідерів епохи НТР, то тут відбуваються значні зміни. На друге місце після США швидко і упевнено вийшла Японія, причому в більшості сучасних галузей вона наздогнала США. Приклад Японії вселив надію в так називані «нові індустріальні країни», або як їх ще називають «азіатські дракони» - Південну Корею, Сінгапур, Тайвань, Гонконг, Малайзію, Індонезію. Вони розвивають найсучасніші галузі промисловості, пов'язані з електронікою, як самостійно, так і на основі японських і американських технологій. Деякі учені вважають, що саме країни басейну Тихого океану сформують найбільше активну зону економічного і науково-технічного розвитку світу в XXI сторіччі.

 

Неоінституціоналізм

З середини 60-х рр. виник новий етап еволюції неоінституціоналізму. На формування інституціональних ідей в цей період суттєво вплинуло розгортання науково-технічної революції. Спираючись на принцип технологічного детермінізму, сучасні інституціоналісти розглядають НТР як „безкровну революцію”, що веде до зростання заробітної плати, подоланню суперечностей між попитом і пропозицією, забезпеченню без кризового розвитку й таким чином до трансформації й поступовому самозникненню капіталізму. На цій метрологічній основі розвинулись ідеї „стадій економічного зростання”, „індустріального суспільства”, „нового індустріального суспільства”, „постіндустріального суспільства” тощо. Останнім часом все частіше йде мова про трансформацію капіталізму в „суперіндустріальне суспільство”. Не залишались без уваги й процеси, що відбувались під впливом НТР в країнах, що в минулому називались соціалістиними. На основі аналізу цих процесів і їх соціально-економічних наслідків було запропоновано ідею зближення двох економік, утворення „змішаної економіки”, а в кінцевому підсумку – конвергенції двох систем.

Найяскравішими представниками сучасного інституціоналізму являються провідні американські вчені-економісти Джон Кеннет Гелбрейт (народ. 1908), автор відомих книг „Нове індустріальне суспільство” (1967), „Економічні теорії й цілі суспільства” (1973), та Уолт Уїтмен Ростоу (народ. 1916), автор книги „Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест” (1960).

Гелбрейт широко відомий як прихильник державного регулювання економіки у широкому розумінні. Він пропагандист ідеї планування економіки

У.У.Ростоу аргументував альтернативу вченню К.Маркса про суспільно-економічні формації. Визнаючи виключний вплив науково-технічного прогресу на розвиток суспільства, автор представив історію суспільства у вигляді п’яти фаз, аналіз змісту яких і чинників переходу від однієї стадії до іншої й становить сутність концепції „стадій економічного зростання”. Такими є: „традиційне суспільство”; „стадія переходу”, яка створює умови для злету; „стадія вирішального зрушення” пов’язується з різким зростанням капіталовкладень; „стадія зрілості”, особливістю якої є масове оволодіння результатами технічного прогресу; „період високого рівня масового споживання” супроводжується скороченням робочої сили, зайнятої в сільському господарстві, розвитком промисловості (зокрема автомобільної), сфери послуг, будівництвом доріг. На цій стадії влада переходить від власників до менеджерів, змінюється система цінностей.

„Стадійна” ідея Ростоу надала поштовх розвитку теорій „індустріального суспільства”, „нового індустріального суспільства, „постіндустріального суспільства”, в яких було закладено вихідні ідеї концепції „конвергенції”. Саме цим, а також ідеєю необхідності державного регулювання економіки визначається історичне місце інституціоналізму.

Неокейнсіанство

 

Особливістю методології неокейнсианства в порівнянні з теорією Кейнса є переважання кількісного аналізу і вивчення економіки в розвитку під впливом НТП. Звідси - зміна проблематики теорій державного регулювання: від концепцій зайнятості і розробки антикризових програм економісти перейшли до розробки концепцій економічного зростання і шляхів забезпечення його сталості. Найбільш значний вплив на економічну практику в цьому напрямі надали роботи А. Хансена и Л. Харріса. Причини кризи ці учені пояснювали не тільки зниженням частки споживання в національному доході і продуктивністю капіталу, що знижується, а й дією так званого акселератора (що було новим в політекономії). "Числовий множник, на який кожен долар прирощеного доходу збільшує інвестиції, називається коефіцієнтом акселерації, або просто акселератором", - писав А. Хансен. За допомогою цього коефіцієнта він намагався встановити залежність нагромадження від споживання, першого підрозділу суспільного виробництва від другого і з'ясувати за яких умов нагромадження може здійснюватися незалежно від споживання. Таким чином, неокейнсіанці запропонували обширнішу програму державного регулювання економіки.

У післявоєнний період найбільшу популярність в економічній літературі Заходу здобули неокейнсіанскі моделі економічного зростання, висунуті, окрім Е. Хансена, англійським економістом Г.Ф. Харродом, та американцем - Е. Домаром.

Неокейнсіанська теорія стала однією з основ так званої політики допомоги розвитку держави Африки, Азії і Латинської Америки з боку країн з ринковою економікою. Адже згідно цієї теорії експорт капіталу в країни третього світу стимулює ділову активність як в країнах-експортерах, так і в країнах-імпортерах. Проте, оскільки цьому вивозу заважає сильний ризик і інші перешкоди в багатьох країнах, що розвиваються, західним урядам необхідно заохочувати цей експорт капіталу, зокрема за рахунок вивозу державного капіталу.

Макроекономічна рівновага припускає наявність певних пропорцій і на грошовому ринку. Найважливіша з них - рівновага між попитом і пропозицією грошей. Попит на гроші визначається величиною грошових коштів, які зберігають господарські агенти, тобто по суті це попит на грошові запаси, або номінальні грошові залишки. Аналіз попиту на гроші і вивчення умов рівноваги на ринку привели до виникнення двох основоположних шкіл в цьому питанні: монетаристскої та кейнсианской. Монетарісти підкреслюють важливу роль грошей в процесі господарського розвитку, вважають, що саме зміну грошової маси має першорядне значення для пояснення циклічного розвитку ринкового господарства.

Економічна криза 1973-1975 рр. сприяв формуванню нової течії - посткейнсіанства - визнаним лідером якого є представниця англійської кембріджської школи Дж. Робінсон. Її теорія - посткейнсіанске трактування економічної ролі держави. Посткейнсіанці звинуватили неокейнсіанців в тому, що вони приписували теорії Дж.М. Кейнса статистичний характер. Особливістю посткейнсіанства є критичний аналіз теорій "граничної корисності" і "граничної продуктивності капіталу", спроба спертися на класичну буржуазну політекономію, введення в сферу дослідження соціальних інститутів (наприклад, вивчення ролі профспілок). Як представник лівого перебігу кейнсіанства Дж. Робінсон виступила із захистом інтересів немонополізованих прошарків суспільства, фермерів, службовців і робочих; критично проаналізувала роль монополій, засудила гонку озброєння, аргументувала необхідність підвищення купівельної спроможності мас і обмеження прибутків монополій. Головним гальмом на шляху "ефективного попиту" Дж.Робінсон вважає розподіл національного доходу на користь пануючих класів. Це знижує платоспроможний попит населення і приводить до труднощів щодо реалізації продуктів, до кризи. Вона закликає державу встановити економічну рівновагу шляхом зменшення соціальної нерівності, збільшення податків на прибуток, підвищення заробітної плати і поліпшення соціального забезпечення.

Державна стратегія стимулювання економічного зростання в розвинених країнах на різних етапах їх розвитку мала свою специфіку і брала на озброєння різні концепції, уміло поєднуючи рецепти неокласичного, кейнсіанского і неокейнсіанского напрямів. Система державного регулювання, що склалася в США після "великої депресії" 1929-1933 рр. була орієнтована переважно на управління чинниками попиту або сукупним попитом. Стимулювання розширення капвкладень відбувалося на основі низьких ставок відсотка, обмеження - шляхом їх підвищення. Через суспільні роботи регулювався рух зайнятості населення. З приходом до влади неоконсерваторов на чолі з Р.Рейганом була проголошена нова економічна політика, суть якої полягала в переході від економіки стимулювання сукупного попиту до економіки пропозиції на основі стимулювання в машини і устаткування, перспективні технології. Прихильники економіки пропозиції зробили упор на чинники, що підвищують виробничий потенціал економічної системи. Намітилися три напрями дії держави на економічне зростання: стимулювання НТР і розвиток наукових досліджень; збільшення витрат на освіту, підготовку і перепідготовку кваліфікованих кадрів в державному масштабі; глибока перебудова податкової системи.

Головною метою цієї політики стали високі темпи зростання виробництва, вирішення соціальних проблем зайнятості, безробіття, бідності, підвищення рівня доходів.

Модель державного регулювання Кейнса і неокейнсіанцев дозволила ослабити циклічні коливання протягом більш ніж двох післявоєнних десятиліть. Проте з початку 70-х років у міру розгортання II етапу НТР відбулися серйозні зміни в цих тенденціях, і почала виявлятися невідповідність між можливостями державного регулювання і об'єктивними економічними умовами. Вона могла бути прийнятна в умовах високих темпів економічного зростання, тенденції до зростання продуктивності праці і підвищенні ефективності виробництва. Високі темпи зростання національного доходу створювали матеріальну основу для його перерозподілу без збитку нагромадження капіталу. Проте в середині 70-х років умови відтворення різко погіршали. Впали темпи зростання виробництва, наступив період стагфляції. Реальність спростувала точку зору неокейнсіанцев, закон Філіпса, згідно якому безробіття і інфляція є зворотними величинами і не можуть рости одночасно. Всупереч теорії Кейнса інфляція супроводжувалася стагнацією виробництва і зростанням безробіття. Спроба оздоровити економіку шляхом дефіцитного фінансування сприяла лише накачуванню грошових коштів і розкручуванню інфляційної спіралі. Держава в 70-х роках зіткнулася з проблемою: як сприяти зростанню виробництва і зайнятості, не стимулюючи при цьому інфляцію, і як боротися з інфляцією, не перешкоджаючи при цьому зростанню виробництва, і не збільшуючи безробіття. Кейнсіанськая теорія відповіді на ці питання не дає. В умовах НТР виникла потреба в посиленні гнучкості, швидкій пристосовності галузей і компаній до різкої зміни поколінь техніки, технологій і знань. Це вимагало великої переорієнтації капвкладень, тобто більшій свободі підприємництва.

Проте вилучення значної частини прибутку через податкову систему (до50%) і бюрократичні системи централізованого регулювання стали гальмом на шляху структурних перетворень і технічного прогресу. Так, в США до кінця 70-х років видавалося щорічно до 7 тис. правил і вказівок, що регулювали діяльність приватного бізнесу.

Економічна криза 1979-1981 рр. стала кризою кейнсіанской моделі державного регулювання,відбулася перебудова системи державного регулювання і склалися нові моделі регулювання економіки.

.

Неолібералізм

 

 

Неолібералізм – це сучасний варіант неокласичної теорії. Сутність неолібералізму полягає в обґрунтуванні необхідності поєднання державного регулювання економіки з принципами вільної конкуренції й розробці на такому підгрунті визначеної економічної політики.

Існує декілька моделей неолібералізму: „лондонська”, „фрейбургська”, „паризька” й „чикагська”.