Ідеологи української державності (поч. XX ст. )

Микола Міхновський

Самостійна Україна (1900) [239]

Кінець XIX віку визначився явищами, що характеризують новий зворот в історії людськості. Ці явища свідчать про те, що п'ятий акт великої історичної трагедії, званої «боротьбою націй», вже почався і закінчення наближається. Ці явища — це збройні повстання поневолених націй проти націй гнобителів. На наших очах відбулися криваві повстання вірмен, кретян-греків, кубанців і нарешті боерів. Коли ще поглянути на цю більше чи менше гостру боротьбу — у її перших фазах — яку провадять зрабовані народи Австрії, Росії та Туреччини проти націй-панів, на той смертельний антагонізм, який існує поміж німцями й французами, англичанами й росіянами, коли зважити, яку страшну масу регулярно війська утримують ворожі поміж себе нації, то стане зовсім очевидним, що всесвітове національне питання вже зовсім достигло, хоч і далеко стоїть від необхідного, дійсного та справедливого розв'язання. Проте шлях до розв'язки єдино можливий, певний і корисний показали нації, що вже повстали проти чужого панування, у якій формі зверхництва воно не виявлялося б, і цей шлях суперечить Гаазькій конференції.

Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває у становищі зрабованої нації.

Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виявитись у формі незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного державного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всесторон-нього духовного розвитку й осягнення найліпшого матеріяльного гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальносте можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальносте є метою — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головною передумовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.

Отже, виникає питання, чи визволення національне можливе для нас?

П'ятий акт драми ще не наступив для нашої нації: вона переживає ще й досі довгий і важкий антракт у своїй історії: за коном щось діється, йде якась пильна праця, від часу до часу грюкотить грім, але завіса ще не піднялася. Антракт власне починається з 1654 року, коли українська республіка злучилась з московською монархією політичною унією. З того часу українська нація політичне й культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода нівечиться, нація знесилюється, гине, але потому знову відроджується, з-під попелу старовини виникає ідея нової України, ідея, що має перетворитись у плоть і кров, прибрати конкретні форми.

Від часу Переяславської конституції минуло сьогодні 247 років, незабаром Росія справлятиме 250-літній ювілей цієї події.

Коли доводиться нам йти на свої збори під допитливими поглядами цілої фаланги державних шпіонів, коли українцеві не вільно признаватись до своєї національности, і коли любити вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання, яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубильців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На підставі якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Чому навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т. д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?

Чи становище царського правительства відносно нас є становищем права чи тільки сили, насилля? Відомо гаразд, що ми влас-новільно прийшли до політичної унії з московською державою і заступником її — царським правительством. Ця власновільність, на думку наших неприхильників, забороняє нам нарікати на несправедливість того, що нам діється, бо ми ніби самі того хотіли, самі обрали собі те правительство. Це твердження примушує нас розглянути природу й характер угоди з 1654 року....

Переяславський контракт так формулював взаємні й обопільні відносини держав (наводимо головніші пункти, надаючи їм характер сучасних висловів):

1. Власть законодатна й адміністраційна належиться гетьманському правительству без участи і втручання царського правительства.

2. Українська держава має своє окреме самостійне військо. 4. Суб'єкт не української національности не може бути в уряді

в державі українській. Виїмок становлять контрольні урядники, що доглядають певність збирання данини на користь московського царя.

6. Українська держава має право обирати свою голову держави по власній уподобі, повідомляючи лише царське правительство про своє обрання.

13. Незламність стародавніх прав, як світських так і духовних осіб, і невтручання царського правительства у внутрішнє життя української республіки.

14. Право гетьманського правительства вільних міжнародних взаємин з чужоземними державами.

Аналізуючи ці постанови Переяславської конституції, приходимо до висновку, що в ній наявні усі ці прикмети, які характеризують «спілку держав». Таким чином, головніший закид, який роблять нам наші суперечники, стараючися довести нам безвиглядність наших стремлінь, закид, ніби ми ніколи не творили держави і через це не маємо за собою історичні підстави,— є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права. Через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає і литовсько-руське князівство, де геній нашого народу був культурним фактором, і найголовніше галицько-руське князівство, спроба злучити до купи усі галузі, усі гілки нашого народу в одній суцільній державі, спроба, повторена далеко пізніше Богданом Хмельницьким і ще раз — Іваном Мазепою.

Таким чином українська держава в цій формі, у якій вона сформована і уконституйована Хмельницьким, є справді державою з точки міжнародного права. Суперечники наші ще закидають нам і те, що українська республіка, сформована Переяславською умовою, не була самостійною державою, бо платила «даниною» царському правительству. Коли й так, то все ж навіть з їх точки зору українська республіка була напівнезалежною державою на зразок Болгарії, колись Сербії та інших балканських держав. Але півнезалежні держави відзначаються тим, що не мають права міжнародних взаємин з зовнішнього боку: тим часом Переяславська конституція надавала це право українській державі.... Переяславська конституція була стверджена обома контрагентами: народом українським і царем московським на вічні часи. Московські царі чи імператори не виповнили своїх обов'язків по конституції 1654 року і поводяться сьогодні з нами так, наче б Переяславська конституція ніколи й не існувала. Вони чинять з нами так, наче наша нація зреклася своїх державних прав, віддалася на ласку російським імператорам і згодилася поділити однакову долю з росіянами, що самі обрали собі царів. Але наш нарід ні сам, ні через своє правительство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікався прав, що належаться йому по Переяславській конституції. Через те Переяславська умова є обов'язкова для обох контрагентів: московської монархії і української республіки на підставі засади, що ніяка умова не може бути знищена або змінена однобічною волею одного контрагента без виразно висловленої згоди другого. Через те «Единая недълимая Россія» для нас не існує! Для нас обов'язкова тільки держава московська, і всеросійський імператор має для нас менш ваги, ніж московський цар. Так каже право! Та в дійсності ніякої ваги не має Переяславська конституція, всеросійські імператори є наші необмежені пани, а Переяславська конституція тільки «історичним актом» та й годі. Як же з погляду права віднестись до такого знущання над правом? Коли один з контрагентів, каже право, переступив контракт, то другому контрагентові лишається до вибору: або вимагати від свого контрагента виконання контракту у тому розмірі й напрямку, у якому він був прийнятий обома ними, або, узнавши контракт зломаним у всіх його частинах, зірвати усякі взаємини з контрагентом.

І тоді вже є панування сили, але не вплив права.

Наші суперечники можуть відповісти нам, що хоч справді контракт був повернений внівець насиллями, облудою й підступом одного з контрагентів, але другий контрагент вже згубив не тільки право розпоряджатися своєю долею, а й навіть право протестувати, бо своїм довговіковим мовчанням він освятив неправні вчинки, і те, що було придбане кривдою, на підставі задавнення стало правним. Тому вже пізно відшукувати колишні права.

Але в цьому міркуванню немає ані крихітки правди. Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що захоплене грабівницьким або злодійським шляхом. Друге: розуміння про задавнення не може відноситись до зневолення свободи. Задавнення може мати вагу тільки в правних відносинах, але не в безправних, а такі відносини московської монархії до української республіки. У міжнаціональних відносинах задавнення може мати місце тільки відносно тих націй, що вже вимирають, що вже не мають життєвої сили, бо доки нація живе, доки відчуває себе живою і сильною, доти нема місця для задавнення. Але мимо цього розмова про задавнення не може грати ніякої ролі, бо наш нарід своїми повсякчасними протестами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Мефодіївське Братство, Шевченко, селянські повстання 80-років і т. д.) перервав течію задавнення, давши напрям розв'язати суперечку про обов'язковість Переяславської конституції цим способом, який може вважатись єдино дійсним і серйозним, себто силою. Та навіть, коли б ми не бачили у нашій історії безупинних протестів, то й тоді наше власне існування є протест проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас обов'язок розбити пута рабства, щоб — спадкоємці Богдана Хмельницького — ми по вправу могли користуватись нашою спадщиною!

Михайло Грушевський

На порозі нової України (1918) [240]

ОЧИЩЕННЯ ОГНЕМ

Де не помагають ліки, оздоровлює залізо,

Не помагає залізо — оздоровлює огонь.

(Старе латинське лікарське правило)

 

Останні тижні внесли дуже багато в роз'яснення політичної ситуації, хоч перериви в телеграфічних і поштових зносинах, у діяльності преси і т. ін. дуже обмежують той матеріял, яким ми розпоряд-жаємо безпосередньо. І в тім, наприклад, і боротьба великоросійських большевиків з Українською Республікою за сей час розкрила дуже значно свій власний підклад, свої підстави, свій дійсний зміст. Піднята нібито в інтересах перемоги крайніх демократичних і соціялістичних гасел, а властиво — демагогічних кличів, над розважнішою, бо обрахованою на реальні наслідки, роботою Української Центральної Ради та її правительства, вона все більше стає ясною в своїх реальних мотивах і завданнях, що зовсім не мають нічого спільного ні з соціалістичними, ні з демократичними завданнями.

З повною очевидністю виступає мотив боротьби національної в самій грубій і неприкрашеній формі, принаймні в поглядах і висловах рядової маси. Для неї завдання сього походу — «бити хохлів», що по 250-літнім поневоленні наважились піднести голови й скинути з себе московську кормигу. Інтелігентніші проводирі большевиків не виявляють так щиро дійсних національних мотивів, але з їх тактики виступає так само ясно де завдання: повернути назад у московську службу збунтованих українських підданих, а для того знищити культурні центри України, інтелігентні сили українські. Українців ловлять, арештують, розстрілюють тільки за те, що вони українці....

В сій погоні за утікачем з московської неволі — «хохлом», в запалі боротьби з ним, большевицькі проводирі без церемонії викинули старі гасла «права самовизначення народів аж до повного відділення» й перешилися в «федералістів»,— дуже оригінальних «федералістів», які своїм завданням поставили «об'єднання демократії», великоросійської й української, і, очевидно,— всякої іншої з колишньої Російської імперії.

Не знаю, як витримає й переживе федералістична ідея сей тяжкий удар, який задають їй Леніни і Троцькі, називаючи себе федералістами. Дуже трудно буде комусь, принаймні якийсь час, називати себе федералістом, коли федералістами Леніни і Троцькі вважають себе, а під сим «федералізмом» лежить у дійсності самий поганий, терористичний централізм.

Старий московський централізм виступає тут ще раз перед нами — під маскою большевизму. Півроку тому він виступив під фірмою правлячих російських соціялістів-революціонерів, Ке-ренського і К°, котрі «про оказію» мали теж у програмі федералізм, а в дійсності всю енергію своєї внутрішньої політики всадили в боротьбу з дійсним федералізмом бувших недержавних народів Російської імперії. Вони впали, а на місце їх виступили ще більш рішучі «федералісти» большевицькі, які для врятування російської власти не спиняються перед руйнуванням і різнею.

їх рішучість у сім напрямі без сумніву оцінили відповідно і московські промислові круги, які вже два місяці тому заявляли з повною отвертістю, що признають усяку власть, яка задержить у своїх руках непокірні провінції Росії (Україну, розуміється, в першу чергу), і так само — шановні союзники заклопотані тим, щоб було з кого взяти все вложене в Російську державу їх буржуазією.

Роля їх у поході большевиків на Україну буде, правдоподібно, незадовго освітлена вповні. Але вже тепер стає ясно, як близько стояли вони до всього, що гальмувало мир, що підтримувало анархію, що могло спинити транспорт і будучий товарообмін — вивіз збіжжя до центральних держав, а з другого боку — підтинало са-моозначення народів і охороняло ідею «єдиної неділимої»....

Так вирисовується вже тепер у головних контурах обстанова сеї катастрофи, котру мусіла перейти наша Україна на порозі свого нового життя, того великого огненного очищення, в котрім, видко, му-сіли згоріти різні старі упередження, пережиті традиції й погляди, щоб не заважити в новім поході. Добре, чи зле се, не можна тепер того оцінити, але з реальними сими фактами прийдеться порахуватись.

Досі, хоч з різними тривогами й небезпеками, наша українська справа плила в попутнім вітрі загальної революції. Тільки тепер усі сили — і революційні і контрреволюційні, всі заінтересовані в цілості російської фірми і просто ворожі українству елементи змобілізувались і повстали, щоб дати генеральну битву нашому національному життю.

Українство кінець кінцем її виграє, се ми знаємо. Але втрати її будуть великі, се ми бачимо. І розстрілюються в ній не тільки люди, а й ідеї. Руйнуються не тільки міста, а й традиції. Багато згоріло вже в сім великім огні, і ще згорить. Люди вийдуть із нього нові й новими очима глянуть на світ.

Горять, між іншим, історичні, культурні, економічні і всякі інші зв'язки народу українського з народом великоруським. Історія сих двох «братніх народів» вступає, видима річ, в ту стадію, в яку вже раніше вступила історія двох інших слов'янських братів — українського і польського.

Раніше український народ мав діло з бюрократією й правительством, від котрого в якійсь мірі ще могло відмахуватись великоруське громадянство. Тепер ми, самим очевидним способом, маємо боротьбу самих народів — великоруського й українського' Один наступає, другий борониться.

Історія сих двох «братніх народів» вступила в стадію, про котру оповідає біблійна історія перших братів:

І спитав Бог: Каїне, де твій брат Авель?

Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання

Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії(1920) [241]

IX

...Можемо собі уявити фізіономію будучої української республіки, як вона складається в процесі революції. Се буде властиво федерація громад і їх рад, котра тільки поволі, в процесі культурної й економічної творчості вироблятиме свої внутрішні зв'язки.

Як у багатьох інших справах, так і тут реальний розвиток революції відкидає нас від шаблонів новітньої європейської демократії назад, до ідей і бажань нашого старого народництва, яке при всій своїй романтичній закрасці мало під собою, як тепер виявляється, досить твердий грунт реальних умов і традицій, в яких сформувалось життя нашого народу та його домагання.

Воюючи проти поліцейсько-бюрократичного, централістично-деспотичного режиму царської імперії, воно глибоко перейнялось недовір'ям і ненавистю до централізму й бюрократизму й не мирилося з ним в ніякій формі в будуччині. Основою будучої організації воно клало автономну громаду, комуну, наділену можливою повнотою власті в широкім самоврядуванні, свобіднім від втручань адміністрації, і свобідне об'єднування сих комун по принципах географічних, комунікаційних і економічних в ширші союзи, з певними осередніми органами, не наділеними, одначе, ніякими дискреційними адміністраційними правами в тій сфері, що належала до компетенцій комуни. Сі принципи лягли, напр., в основу «Вільної Спілки» Драгоманова, що відбивали в собі сі настрої українського тодішнього народництва, в котрих було дещо від Прудонової апотеози федералізму і дещо з анархізму, до котрого вона схилялась.

Але коли прийшла революція й поставила конкретні завдання негайного політичного й соціального будівництва, українське громадянство не відважилось розгорнути свою стару ідеологію до кінця.

Розміри і можливості революційного руху ще не вияснилися вповні, українське громадянство забагато покладалось на прогнози чисто політичного характеру революції, які ставились в російських кругах, до котрих Українці звикли прислухатись. Під їх впливами українське громадянство теж уважало своїм завданням якнай-скорше вивести свій край з стадії революції в стадію конституційної, парламентарної еволюції та в її рамцях вести соціалістичне будівництво. Тому брало готові шаблони західноєвропейської демократії та старалось, нашвидку прочистивши їх від пережитків централізованого поліцейсько-бюрократичного режиму, зробити тим способом досить міцною посудиною для нового соціалістичного змісту. Така посередня форма була підхожа і для буржуазної демократії (неукраїнської переважно), котру українські соціалістичні партії не рішались дражнити, рахуючись з малою, як їм тоді здавалось, приготованістю до політичної акції українського селянства та малою чисельністю й відірваністю від грунту робітництва України. Сей посередній характер між західними буржуазно-республіканськими взірцями і тою соціалістичною радянською республікою, котру виковує нам життя, мала наша конституція 28 квітня, прийнята Центральною Радою в останні години свого існування.

Та революція не давала себе зацитькати, зачарувати ніякими компромісами і не хотіла спинятись серед дороги. Опинившись між двома непримиренно-ворожими контрастами старої царської Росії й Росії комуністичної, наш край не міг ізолюватись і зіста-тись нейтральним.

Уже в повстанні 1918 р., хоч як було воно відразу засмічене націоналістичними й контрреволюційними елементами, все-таки пробивається, хоч несміливо й невиразно, новий провідний мотив: роз-" риву з буржуазією, з буржуазною демократією та її державними шаблонами. Дальший процес революції поглиблював усе більше отеє відречення від старої псевдодемократії, що в дійсності була наругою з принципу власті народу, держучи трудові маси в твердій власті нетрудової меншості: всегда нині і присно і во віки амінь!

На місце її все з більшим переконанням і зрозумінням стала прийматись як чергова організаційна форма республіка рад — робітничих і селянських, з виключенням від політичних прав і власті елементів нетрудових і допущенням до користання політичними правами трудової інтелігенції. Диктатура трудового народу в формі «радянської соціалістичної республіки», яка в силу даних умов в найближчім часі мусить бути федерацією сільських громадських рад з включеними між ними («вкрапленнями», я сказав би по-російськи) радами робітничими, а, може, також і трудово-інтелігентськими.

Безстороння оцінка реальних умов українського життя приводить до переконання, що ся форма організації мусить бути прийнята. Ті, хто не вірять, що демократичні форми можуть бути здані до архіву вже тепер, все-таки, рахуючись з сими обставинами, мусять щиро і чесно прийняти радянську форму для сього переходового моменту та постаратись якнайповніше використати її для діла економічного і культурного, для будівництва соціалістичного, поки ся форма переживеться. Для даного моменту, повторюю, іншої форми нема, і хто хоче служити своєму народові, мусить використати сю форму.

Коли буржуазна демократія не пережилась, її прихильники можуть бути певні, що вона пробереться, протече в сю форму. Але, може, вона, буржуазна демократія, таки дійсно відмирає разом з буржуазними формами економічного життя, з класовими протилежностями, з класовою державою і витвореним ним правом?

Той, хто вдумливо і об'єктивно придивляється до величезного перевороту, який твориться й росте в житті, в усіх сферах його, хто не закриває собі навмисно очей і вух, той, хоч як би цінив дореволюційні (властиво — передвоєнні) форми життя, не може задавити в собі сумніву, що се таки можливе: що сі старі форми — для короткості вжиємо сього імені — «буржуазного життя», вони дійсно відмирають, зникають, гинуть. Тому замість конвульсійно чіпатись їх, замість безнадійно латати старі міхи, нездатні витримати нового вина, розум наказує братись до нових форм, даних життям, до нових міхів — може, й грубо вироблених та несовер-шенних, але міцних і витривалих — та старатись можливо використати та удосконалити на потребу життя.

Це буде легше і природніше для тих, хто не буде невільничо й безтямно триматися взірців західноєвропейської буржуазної демократії, а попробує на хвилю відчепившись від них, стати на грунт наших історичних прецедентів і традицій нашого народництва. Для них відступлення від букви буржуазної демократії не буде ні страшне, ні трагічне.

Прошу собі пригадати конституцію нашої старої республіки XVII в. Кому в ній належала власть, хто мав в ній політичні права? Тільки революційний озброєний український народ — козацтво.

Буржуазні верстви та шляхта, яка приймала козацьку зверхність, духовенство й міщанство — вони стояли під протекторатом «військового рейменту», користувались самоврядуванням, яке забезпечував їм сей реймент, але не брали участі в правлінні, не мали голоса ні в військовій раді, ні в раді генеральної старшини, тільки місцеве врядування відбувалося при фактичній участі їх представників, особливо в справах мішаних.

...Ми не підходимо до сього революційного утвору з прийнятими нормами демократичного устрою. Але чи не знайдеться тут дуже близької аналогії з сим сучасним революційним утвором — радянською республікою, котра наділяє правами тільки ті верстви, на яких опирається її будова, в яких вона бачить охоронців своїх інтересів і самого свого існування?

А зрештою! Не кажучи вже, що в переважній більшості демократій ціла половина людності була позбавлена політичних прав (жіноцтво Г) і не можна сказати, щоб се занадто бурило совість сих демократичних громадянств,— чи не позбавлялись політичних прав цілі категорії людяності, як активне військо, урядовці (в декотрих конституціях), і се вважалось навіть архідемократичним тому що сі люди не вважалися вповні вільними в своїм політичнім самоозна-ченні, свобідними членами громадянства. Чи не знайдеться й тут аналогії для виключення від політичних впливів тої буржуазної верстви, власть і впливи котрої революція ставить першим своїм завданням зломити, щоб закріпити власть трудового народу?

В подробиці устрою сеї української радянської республіки, як вона може зложитись в процесі революції, не вважаю, розуміється, можливим входити. Для сього треба було б ближче приглянутись теперішньому станові речей на грунті, щоб зміркувати, як будуть укладатись відносини в найближчій, переходовій добі в результаті всіх тих глибоких змін, які пережила Україна й її трудові маси. Треба мати докладніші відомості про те, що я назвав комунальним правом,— те, що реально витворилось на місцях і повинно в процесі революції лягти в основу нової організації. Тільки на деяких загальних питаннях я вважаю потрібним спинитись, щоб їх підчеркнути.

Перше питання: що в тій радянській організації мусило б висуватись на перший план: чи принцип місцевості, себто кооперації різних трудових елементів: селянства, робітництва, трудової інтелігенції, об'єднаних разом, починаючи від найперших ступенів організації так, щоб уже в комуні сільській чи городській спільно засідали представники робітників, селян і трудової інтелігенції, по певному ключу, даному місцевими обставинами. Чи повинен заховуватись принцип куріальний так, щоб селяни, робітники і трудова інтелігенція мали свої окремі, паралельні ради першої, а, може, й другої інстанції, і тільки десь в вищій інстанції вони об'єднувались в спільнім органі?

Очевидно, з становища безкласового соціального устрою, в інтересах нейтралізації різниць інтересів, витворених буржуазно-капіталістичним устроєм, і витворення, можливо, одностайної трудової людності було б бажано куріальність, можливо, оминути, або принаймні ослабити. Тому, на мою гадку, партія УПСР повинна підтримувати принцип єдиної комунальної ради.

Друге питання: порядок інстанцій повинен бути можливо простий чи многостепенний? Між комунальною радою і всеукраїнським конгресом рад має бути одна, дві, три інстанції.

Громади сільські і громади районні (городські), на котрі в інтересах організації мусять, очевидно, поділитись більші міста (мабуть, будуть об'єднуватись в місцевих об'єднаннях, які приблизно відповідатимуть великій волості).

Слідуючою формою об'єднання міг би бути такий округ, як «земля», проектована законом Центр. Ради, проведеним фракцією УПСР. Приблизний поділ території України на такі землі на основі географічних, комунікаційних та економічних даних, приблизно з одним мільйоном людності в землі, був тоді вироблений і прийнятий, і сі землі мали заступити повіти з одного боку, губернії з другого.

Таким чином, найпростіша схема радянської організації була б така: робітничо-селянська рада громади (комуни), місцеве об'єднання (волость, місто), земля, всеукраїнський конгрес рад або Центр. Рада.

Зауважу, що в інтересах витворення єдиної трудової людності України витворювання великих міських індустріальних та інтелектуальних центрів представляється небажаним. З економічного, культурного і організаційного погляду теж краще, щоб елемент промисловий, ремісничий, інтелігентський не скупчувався в небагатьох центрах, а більш рівномірно розселювався по краю. Тепер іде стихійне розселення, розпорошення міської людності, особливо з великих центрів, по селах, по краю....

Тепер щодо об'єднань. При широкій автономії рад громадських (комунальних) компетенції рад місцевих (волостних, міських чи кантональних) не мають причин бути широкими, се ясно. Не так ясно, чи бажано надавати ширші компетенції радам земель?

Не кажу, розуміється, про якусь власть їх в сфері самоврядування громад: в сю сферу рада землі повинна мішатись якнайменше, тільки регулюючи, а ніяк не адмініструючи, не декретуючи того, що входить в сферу компетенції громади. Але там, де кінчаться ресурси і можливості громадської чи волостної ради — в організації всякого рода технічної, культурної й організаційної помочі, де має лежати центр ваги: в руках всеукраїнського конгресу чи в руках ради землі?

Се питання має своє значення, бо від такого чи іншого розв'язання його залежить питання, чи українська радянська республіка має бути унітарна, чи федеративна.

Коли загальна організаційна робота буде скуплена в органах земель, а всеукраїнський конгрес обмежиться тільки тим, що доконче мусить бути скуплене в центральнім органі, як справи міжнародної політики, оборона, адміністрація військова і морська і т. ін., все ж інше буде віддано в компетенцію землі, то українська республіка в останнім рахунку буде федерацією земель — сполученими штатами України. Тоді тим самим відпаде питання про спеціальне становище країв, котрим історичні умови надали відмінну етнографічну, економічну чи культурну фізіономію, як, скажім, Крим, Бесарабія, Галиччина чи які інші.

Коли ж у центральних органах Укр. Республіки будуть сконцентровані великі, широкі й різносторонні компетенції, а ради земель гратимуть роль більш обмежену і тісну, тоді питання про становище таких країв з окремою фізіономією та їх право на ширшу автономію і федеральний зв'язок з іншими українськими землями виступить неминуче. Тоді, по аналогії з ними, можливо, що й інші більші території захотіли б користати з федерального права, як стара Слобідська Україна, Гетьманщина, Новоросія (Степова Україна чи Запорізька) і Україна Правобічна.

УПСР завсіди вважала своїм обов'язком притримуватись старих федералістичних принципів, висунених кирило-мефодіївцями (і ще раніше «Обществом Соединенных Славян», не кажучи про старші прецеденти). Вона вважала право на федеральний зв'язок не тільки правом України в відносинах до інших національних територій, але також і за окремими частинами української території признавала право домагатись федеральної української республіки. Я думаю, що тепер вона менше, ніж коли-небудь має причини відступати від сього свого принципу, особливо тому, що сей принцип має легке розв'язання питанням про землі спірні, не чисто українські, або поставлені в окремі, спеціальні умови. Питання тільки що корисніше: чи загальне переведення принципа широкої децентралізації земель усіх загалом, значить перетворення Української Республіки в більш-менш одностайну, рівномірну федерацію невеликих земель (між котрими знайдуть своє місце і ті землі, так би сказати, спеціального характера), чи допускати принцип федерації на спеціальне домагання, як свого роду території, з котрою в федеративнім зв'язку стоять деякі окраїнні землі більш відокремленого характеру?

Теоретично, здається, краще перше. Але бути доктринером в таких питаннях непринципіальних не вважаю потрібним, хочу підчеркнути з усею силою, що слідує.

Чи буде Українська Республіка формально зватись федеративною чи ні, фактично вона однаково повинна організуватись як федерація своїх фактичних республік-громад. Всяке накидування громадам механічної унітарності, примусових зв'язків буде величезною помилкою, яка викличе тільки відпір, реакцію, центробіжність, або й дасть грунт для нових усобиць. Як я вище сказав, об'єднання мусить вирости само собою в процесі життя, воно не може бути штучно форсованим, тим менше насильно, примусом накидуване.

Як відомо, натуральний процес в кожній добре налаженій, відповідно організованій федерації йде в напрямі об'єднання, в напрямі розвитку компетенцій центральних органів і добровільного самообмеження членів федерації в інтересах її одноцільності й одностайності. Чи буде українська республіка зватись федеративною чи ні, вона повинна йти сею дорогою добровільного розвитку тенденцій одності в процесі дружнього пожиття, а не дорогою «запросів» одностайності і уступок, «скидок» під натиском змагань до децентралізації.

XI

Ся фактично чи юридично федеративна Українська радянська республіка має бути самостійна — чи входитиме в склад іншої соціалістичної федерації? Так ставлю я се питання — по інерції того, як воно ставилось давніше. Але в процесі революції се питання так обтерлось і обточилось, що тратить майже всяку рацію в такій постановці, коли мислити собі будучі відносини в площині соціалістичних радянських республік. А я все досі розглядав, власне, в такій площині.

В минувшині ми ніколи не були приклонниками незалежності в ходячім, вульгарнім розумінні сього слова. Мати власну армію, митну сторожу, поліцію, в'язниці й шибениці — се ніколи не захоплювало українських народників....

Але се одна сторона справи. Є й друга.

Гасло української незалежності пішло в широкі народні трудові маси. І тут з ним нерозривно переплелись здорові ідеї суверенності трудового українського народу, недотиканості його прав, гасло боротьби проти всякої експлуатації України для яких-небудь завдань, для неї сторонніх; проти трактування України як колонії, а українського народу як дешевого гарматного м'яса чи дешевого матеріалу для експериментів.

Гасло незалежності за сі роки облилось кров'ю чесних і добрих синів українського народу, що складали свої голови за свободу й добро його трудових мас, їх суверенне право, свободу й незайманість їх політичного, соціального й культурного розвитку. А кров не вода і не забувається легко.

Після трьохлітньої кривавої боротьби під гаслами Незалежної України і Федеративної Совітської Росії добро і зло, гріхи і заслуги сих гасел так збились, так переплутались, так перемішались, що треба бути дуже обережним в розбиранні сього добра і зла, щоб не ввійти в конфлікт з тим, що має право на всяке наше поважання й признання і являється силою будучого, з якою зачіпатись шкідливо і небезпечно. Таке є і по українській, і по російській стороні.

Ми відкидаємо боротьбу з Совітською Росією, з комуністами-більшовиками, явну і тайну: тактику оружних повстань і політику зривання зсередини. Ми навчились шанувати в більшовиках провідників світової революції, котрим за се мусимо пробачити не одно з того, що нам боком вилазить, тим більше, що наші власні помилки оправдують не одно в їх упередженнях і помилках в відносинах до нас.

Ми переконались також, що об'єктивні дані, реальні умови українського життя, спадщина царської Росії не дають змоги будувати українське життя без замирення, без порозуміння з Росією. Зложивши пиху з серця, ми мусимо шукати порозуміння, мусимо доходити добросусідських, доброзичливих відносин з нею, навіть ціною певних уступок, бо інакше не зійдемо з нинішньої мертвої точки.

Але й повний поворот від незалежної України до «Федеративної Росії» для Українців, очевидно, також неможливий. Те, що сталось, відстатись не може....

Україна мусить бути вповні автономна, і щоб не викликати в сій справі ніяких підозрінь, краще не чіпати її незалежності. Питання про конфедерацію чи федерацію — се річ будучності. Для неї треба насамперед здобути довір'я трудового українського народу. А поки що не можна йти далі в сім напрямі поза воєнну та економічну конвенцію. Та, мабуть, і не буде в тім потреби, бо обставини переносять питання на інший грунт,— саме отої федерації соціалістичних республік Європи.

Се наш старий ідеал, який ні в кім не стріне опозиції і при добрій волі дасть нікому не обидне розв'язання питання. Коли Українська Радянська Республіка і Російська Совітська війдуть обидві як рівнорядні члени в склад світової, європейської федерації, — се зліквідує питання....

Володимир Винниченко

Про Українську державність (1917) [242]

... На засіданні Малої Ради я говорив і тепер повторяю: я думаю, що всяка державна будова тільки тоді може бути непохитною, коли в її основу положено не примус, а добру волю її складових частей. Російська федерація повинна будуватися саме на таких основах. Тому суверенність Української Установчої Ради необхідна як умова повного непримусового прояву доброї волі демократії України.

Але суверенність Української Установчої Ради цілком не пе-редрішає прояву сеї волі в напрямі відокремлення від Росії й незалежносте....