Передмова до третього видання

«Націоналізм», який вийшов першим виданням... в 1926 році, виступив з ідеологією, яка рвала з цілим світоглядом драгомані-вського «демократизму» і соціалізму Маркса—Леніна, просякнутого отрутою москвофільства....

Основні ідеї «Націоналізму» були: передусім антитези драго-манівському «малоросіянству». Трактуванню України як провінції Росії, що претендувала лише на деякі «полегші» культурного і соціального характеру, «Націоналізм» противоставляв ідею політичної нації: нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно — повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціальним — негація соціалізму. Це була повна антитеза «гермафродитському» світоглядові тодішнього демо-соціалістичного українського провідництва.

На питання «ЩО?» «Націоналізм» відповідав: незалежність і повний сепаратизм, підкреслення останнього в антиципації майбутніх гасел «федерації», «самостійності», але... в рамках «общего отечества» Росії. На питання «Як здобувати свою мету?» «Націоналізм» відповідав: боротьбою, національною революцією проти Московщини; не шляхом «порозуміння» чи «еволюції».

Ці тези були цілковитою антитезою драгоманівства і соціалізму, бо ідеологія Драгоманова уймалася, ним же самим, в його «гімні»: «Гей, українець просить не много....» Ідея «Націоналізму» замість «немного» — ставляла «все!» Замість «просить» — жадає і здобуває. Також дальшу драгоманівську мудрість (з того ж гімну): постулат «любови» «ко всім словянам», а в першу міру до москалів, як до «старшого брата», що мав вести інших, «Націоналізм» відкидав як наївне і шкідливе капітулянство. За питанням «ЩО?», «Яка мета нації?», і за питанням «ЯК осягти її?», на третє питання — «ХТО має це довершити?» — «Націоналізм» відповів: людина нового духу. Якого? Духа протилежного западницькому духові речників української інтелігенції ХХ-го віку з «рабським мозком» і «рабським серцем» (слова І. Франка)... протиставив «Націоналізм» безкомпромісовий войовничий дух, примат його сили над силою матерії... Крім того, в окремім розділі «Націоналізму» протиставлено євнуховському «реалізмові» ту містику, без якої всяка політика мертва; містику, яка є джерелом життя нації та її сили....

Виносячи свою ідеологію націоналізму проти банкрутуючих ідей нашої епохи, проти «модерної демократії» (приязної і до СССР і до комунізму), проти комунізму і соціалізму, проти наднаціонального інтернаціоналізму, «Націоналізм», проти їх «розуму без віри основ», видвигнув віру; проти їх духа ідеалізму, ви-гідництва і матеріального «щастя» — ідеалізм, проти духа крутійства і «мирної еволюції» — прапор боротьби. Цей прапор мусів дістатися до моделей нового духа; не до людей вмираючої псев-доеліти...; не до рук безідейних полатайків і матеріалістів, а до людей нової еліти, людей з основними прикметами нового лицарства: з мудрістю, шляхетністю, відвагою. Такою була теза «Націоналізму»....

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Наш час є часом сумерку божків, до яких молився XIX вік. Катастрофа 1914 р. не даремно перелетіла через наші голови: всі «незрушимі» засади і «вічні» закони суспільної еволюції розсипалися в порох, отвираючи безконечні перспективи перед людською волею.

Лише один закон вийшов неткнутим з катастрофи. Це — закон боротьби, яку Геракліт називав початком усіх речей, закон вічного суперництва націй, який панує над світом тепер так само, як панував у початках історії нар'одів і держав....

В цій книзі хочу усталити поняття українського націоналізму, так як я його розумію. А розумію його не як ту чи іншу програму, не як відповідь на завдання нинішнього дня... — лише як світогляд. Як певний світогляд протиставляю своє поняття націоналізму дотеперешньому нашому націоналізмові XIX віку, націоналізмові упадку або провансальству. До цього типу його провансальства я зараховую... дивну мішанину з кирило-мефо-діївства й драгоманівщини, легалістичного українофільства й народництва з їх крайніми течіями, марксизму й комунізму з одного боку, «есерівства» і радикалізму — з іншого, нарешті — з правих ідеологій, починаючи від Куліша і кінчаючи неомонар-хізмом....

Ч. 2. ЧИННИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

II

Воля як закон життя.— її форми. — Воля влади. — Воля від'ємного моменту. — Дві перші вимоги волевого націоналізму

На цій волі (не на розумі), на догмі, аксіомі (не на доведеній правді), на самостійнім, не на деривативнім постуляті, на бездоказовім пориві, мусить бути збудована наша національна ідея, коли ми хочемо утриматися на поверхні жорстокого життя. Бо воля нації до життя як «пождання неясно відчутого другого ладу речей» (Ф'іхте) є підставою всякого, опертого на ній, свідомого стремлін-ня, всякої ідеї. Бо розум..., ідея, лише тоді стає порушаючою силою, коли сама «діє як афект» (Йодль), «Воля влади» (Ніцше), «життєвий елян» (Бергсона), «жадоба перемоги» (Джека Лондона), чин до чину, «без мети», щоб «гнатися в безвість» (Лесі Українки), «фантазія» (Шевченка), який він жертвував видимий світ, звеличення «залізної сили ентузіазму», елементи «нерозсудного» (Гоголя), «правда сильного» і «право сили» (Куліша),— ось як характеризували цю волю чужі і наші провідники.

...В жадобі жити, розростатися змагатися й є суть життя, а не в її наслідках; в сліпім дінамізмі, що не має ні ім'я, ні постаті і який ми усвідомлюємо лише тоді, як він вибухає в нас....Головним методом наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими в хвості йдуть мотиви.

...Ці афекти, емоції одиниці стають величезною соціальною силою, динамічним двигуном суспільности, що втримує її при житті, спричиняє її зріст і розвій....

Всяка отже збірна філософія гуртованої одиниці {а в першій мірі нації) повинна бути збудована не на відірваних засадах логіки, лише на цій волі до житти, без санкцій, без оправдання, без умотивування, яку... треба плекати і розвивати, бо з нею живе і вмирає нація... Не обгижуватй цю — виявлювану в діяннях одиниць волю нації до розросту, пориву наперед їй, лише зміцнювати її. І це зміцнення має бути першою і головною засадою тієї національної ідеї, яку я тут ставлю на місце кволого інтелектуалістичного, безвольного, «кастратного» про-вансальства.

...В ще більш чистім виді (ніжу насолоді риском і в героїзмі) виявляється воля до влади в нічим не прикрашенім, голім стремлінні до неї, в жадобі панування....

В так зрозумілім житті та його суті є два моменти, тісно між сполучені: в боротьбі за розріст і перевагу розрізняємо експансію як ціль, боротьбу як засіб....

Боротьба взагалі, війна як її форма зокрема....Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії— означив я як першу підставу націоналізму, який тут протиставляю драгоманівщині. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жадної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу....Першу з цих підстав протиставляю... (тим, хто вірить) сліпо в творчу силу інтелекту. Другу —...пацифізмові нашого провансальства.

Розділ III

Романтизм, догматизм, ілюзіонізм — третя вимога націоналізму

... Я згадав вгорі дві головні підстави всякої революційної ідеї, отже і національної: перша — волюнтаризм (антиінтелектуалізм), друга — войовничість (антипацифізм). Тепер, отже, до цього приводить третя — «романтика». І ні одна велика ідея, що сперечається з другими за панування, не є жива, коли вона не перейнята цим духом «романтики».

Я говорив про романтичний характер великих доктрин. Тепер треба підкреслити їх другий аспект: догматизм, безсанкціо-нальність. Ті доктрини завжди з'являються в супроводі категоричного наказу, почуття, що наказує безоглядний послух....

«Романтичні» ідеї,...сполучені з релігійним почуванням (аб: солютною вірою в них), дуже часто з 'являються в історії в формі так званих «ілюзій», легенд, міфів....Одна з таких образових ілюзій, охоплених у «гвалтівну і ясну» формулу, це легенда «останнього бою», що забезпечить перемогу справі....

...Я говорив про «романтичний» характер великих революційних ідей і про їх «релігійний», догматичний характер. «Ілюзіонізм» є синтезою обох: він протиставляє «змисловому» — ірраціональне, надзмислове, конкретному — невидиме і незнане і це «теологічне» в нім, він протиставляє доказам — голу афірмацію, і це «догматичне» в нім. І первень чуттєвий, «ілюзіонізму»...— умотивовують його войовничість, антипацифізм. Як такий «ілюзіонізм» входить складовою частиною (разом з релігійністю) до згаданої третьої підстави всякої, отже і національної, революційної ідеї — романтизму.

Розділ IV

Фанатизм і «аморальність» як четверта вимога волевого націоналізму

...Там, де заламується в нації її агресивний характер, заламується рівночасно й запал до оборони своїх прав....

Не важне, чи нація агресивна чи ні, чи ідея агресивна чи ні. Важне, чи ідея сполучена з відповідним чувством, з абстрактною волею жити і рости, чи, навпаки, ця ідея є розумовою абстракцією, що хоче забити афект (як це робив Драгоманов і драгоманівці). В першім випадку — така ідея переможе, в другім — вмре....

...Всі великі події в історії — наслідок фанатичних ідей....

До емоціональносте і фанатизму великих ідей, які рушають масами, треба додати ще одну їх прикмету: «аморальність». Це не є, звичайно, аморальність в змісли увільнення від етичного кри-терія, від морального ідеалізму....Коли говорю про «аморальність» тих ідей, то тут розумію їх суперечність з буденною мораллю..., з точки погляду політично-бездоганного міщанина; який до загальнонаціональних, взагалі громадських справ підходить з міркою своїх приватних вигід, турбот та інтересів....

Добре є все, що зміцнює силу, здібності й повноту життя..., зле — що їх ослабляє....

Мораль, яка є мораллю всіх нових і свіжих рас, всіх сильних одиниць, всіх нових, повних майбутности, ідей....

Все тут сказане треба зачислити до однієї (четвертоїз головних прикмет всякої великої ідеї і руху, що йде під її прапором)... Ця ідея є непримирима, безкомпромісова, фанатична, «аморальна», за свої приписи бере лише те, що в інтересі species. Цими прикметами відзначається кожна велика національна ідея, і це, а ніщо інше, дає їй таку вибухову силу в історії.

Розділ V

Свідоцтво історії— «романтизм» як чинник поступу — синтеза раціоналізму та інтернаціоналізму — п'ята вимога волевого націоналізму

Історія підтверджує правдивість сказаного вище. Бо в ній перемагають лише ідеї характеру «романтичного», релігійного, ідеї агресивні, емоціональні й фанатичні....

Природа не знає гуманности й справедливости, вона знає лиш заслуги й винагороди....Природа винагороджує лише в пропорції до сусиль і заслуг — для її мети. В суспільнім житті обов'язує та сама засада, і не одна нація не дістане в дарунок жнив від «справедливої» природи, коли вона не сіяла; ні одна не дістане незалеж-ности, коли не хоче і не може її осягнути, коли не має почуття й сили здорових рас, що хочуть панувати над людьми, землею, повітрям і морями, служачи собі і —людському поступові....

Так ми прийшли до певного доповнення нашої четвертої підстави всякої великої ідеї: не лиш фанатична, безкомпромісова повинна бути вона, але й служити інтересам поступу, як ми його тут розуміємо, себто, як право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації....

Розділ VI

Творче насильство та ініціативна меншість як порядкуючі сили — шоста вимога волевого націоналізму

«Без насильства і без залізної безоглядности нічого не створено в історії» — така була теорія основоположників революційного соціалізму....

...З експансії своєї країни зрікається лиш той, в кого цілком завмерло почуття патріотизму, хто прагне не розвою, не поступу, лише застою з правилом «не руш мене». Тому то, нація або ідея, яка стремить розірвати залізні пута індивідуалізації; яка дбає не про конкретне, але про «вічне» — мусить признати величезну ролю в житті нації насильству. Без нього не усунути ні змиршавілого, без нього не розчистити площі до будови нового....

...Агресивність, не компроміс — такий шлях кожної нової ідеї, яка протиставляє себе другій, яка разом з цією другою себе взаємно виключають.

Ця відповідь є відповіддю на питання —«як?» Разом з тим стоїть ще може важніше питання — «хто?» Хто впроваджує в світ і здійснює якусь ідею? Провансальці, демократи і прочі народолюбці відповідали — завше народі Ми відповідаємо — ніколи не народі Народ є для всякої ідеї...— чинник пасивний, той що приймає. Чинником активним, тим, що несе ідею, тим, де ця ідея зароджується є — активна, або ініціативна меншість.

...Це група, яка формує неясну для «неусвідомленої» маси, ідею, робить її приступною цій масі і, нарешті, мобілізує «народ» для боротьби за цю ідею.

...Ніколи пасивна юрба, лише активна меншість є суспільно-творчою силою....Роля цієї меншости величезна, особливо як повитухи нових ідей....Всі революції, через які якась політична групка (меншість), повалюючи свій уряд, знов ставить законодавство і адміністрацію під безпосередні впливи особистих ініціатив, є соціологічні феномени цього порядку....

Творче насильство — як «що», ініціативна меншість — як «хто», ось підстава всякого майже суспільного процесу, спосіб, яким перемагає нова ідея. Ці два моменти, як домагання практичної політики, є шостою підставою і складовою частиною всякої нової ідеї, що здобуває собі право на життя....

Ч. 3. УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ

Розділ І

Новий національний «ерос»

...Коли отже українська ідея хоче підняти боротьбу з іншими за панування, мусить в першу чергу залишити прокляту спадщину невільничих часів. Мусимо перевести основну переоцінку вартостей. «Фанатизм», «інстинктовані почуття», «емоційність» замість «розумовости», дух «національної нетерпимости»,— все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже й молоде українство. На місце amor intelektualis (любов до роздумів — Уклад.) повинна стати віра, яка не знає сумнівів, і пристрасть, що не знає жадних «чому». Прив'язання до свого мусить доповнити воля, витиснути свою печать на чужім; замість залежности від стихії — мусить стати воля привести її до послуху. Мусимо нести відважно свою віру, не схиляючи чола ні перед чужим, ні перед власними «маловірами». Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї, і агресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря. «Фанатизм», «примус», а не «ніжність» сповняють основну функцію в суспільнім житті, і їх місце лишитися незайнятим. Не займемо ми, займе хтось інший.

Природа не зносить порожнечі.