Причини розпаду Київської Русі. Відокремлення князівств від Києва.

Феодальна роздробленість не була випадком, і всі країни Європи пройшли, через неї.

1) У результаті розвитку феодальних відносин всередині 11, на початку. 12 ст. настає криза росту, коли стара форма об'єднання земель (К. Русь) уже не відповідає прогресу і перестає бути необхідною, тому що: а) унаслідок розвитку натурального господарства ніхто з феодалів не був зацікавлений в об'єднанні з іншими феодалами, тим більше, що між ними постійно були заздрість, ненависть, ворожнеча, тобто не було ніякої економічної причини триматися старого об'єднання (К. Русі); б) феодали, у своїх вотчинах за допомогою особистої дружини могли одержати все необхідне із селян, і без помочі великого Київського князя, через що влада останнього на час виявилася зайвою (до цього феодали годувалися з княжої данини і військових походів); в) місцеві феодали в себе у вотчинах вже обзавелися чималими штатами управління і дружинами, що давало їм можливість самостійно вести господарство, а з іншого боку - поборотися за владу з великим Київським князем (як правило, їхнім родичем); г) ріст і зміцнення міст - перетворив їх в економічні, політичні центри значних феодальних вотчин і убезпечив від нападу великого київського князя або кочівників.

2) Величезні географічні розміри К. Русі об'єктивно сприяли росту сепаратизму, а з іншого боку, в умовах загострення соціальної боротьби, великий київський князь змушений був сам їх посилювати.

3) Насильницьке об'єднання східнослов'янських земель у 9 сторіччі дало обернену реакцію в 12 ст.; майже поголовне прагнення до самостійності значних і дрібних феодалів тим більше, що області склалися переважно в рамках колишніх племінних спілок.

4) Зміна торгової кон'юнктури - Західна Європа спочатку торгувала безпосередньо з Близьким Сходом. Крім того, Київська Русь втратила важливий торговий маршрут до Чорного моря. Сутність і значення феодальної роздробленості. По своїй суті вона явилася перехідним періодом від ранньофеодальної держави К. Русі, (механічного об'єднання земель) до зрілого феодального товариства (централізованій державі). У цей перехідний період завершується складання всіх основних рис і інститутів феодалізму (основних феодальних повинностей селян, основних прав феодалів, системи феодально-станової ієрархії, основних елементів феодального апарату і т.п.) тільки не в рамках усієї держави (як на стадії централізованої держави), а лише в рамках окремих феодальних вотчин і князівств. Тобто, феодальна, роздробленість була закономірним і більш високим етапом у розвитку феодальної держави, чим ранньофеодальна К. Русь, тому що. сприяла росту продуктивних сил і більш гнучко захищала інтереси панівного класу (одна з основних функцій держави). Водночас, феодальна роздробленість знизила обороноздатність країни, що в умовах посилення монголо-татар призвело до трагедії. Спочатку, у 12 ст., Київська Русь розпадається на 12 князівств (їхнє число постійно змінювалося), найбільшими з який були: Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородська феодальна республіка й ін. Потім їхнє число на початку 13 ст. дійшло до 50, а в XIV сторіччі - навіть 250.

 

 

10. Утворення єдиної Галицько-Волинської держави. Політика Р.Мстиславича.

Виникненню і піднесенню Галицько-Волинської держави сприяло:вдале географічне положення,необхідність боротьби (спільної) двох князівств проти агресії з боку Польщі, Угорщини, а згодом і монголо-татарського іга, енергійно об’єдналась політика князів Романа (1199-1205) та Данила (1238-1264). Існування на території князівства багатих родовищ солі, а це сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 році після смерті Володимира Ярославича,Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Галицько-Волинське князівство на рубежі ХІІ-ХІІІ ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. 1203р. – приєднує Київ и Переяслав. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров’я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається у західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. З часом Роман стає політичною фігурою на Європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін та прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-Волинське князівство втягується у жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася у тодішній Католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобув собі славу Роман. В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогом. Проте галицько-волинському князю не вдалося об’єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.

 

 

11. Відновлення Галицько-Волинської держави. Політика Д.Галицького.

У 1238 р. в період міжусобних воєн та іноземного втручання Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові — Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура. Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингісханом на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста — Галич, Володимир, Кам'янець. Згодом Данило Галицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай — столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папським легатом. Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці — Львів, Володимир, Лучеськ. У 1264 р. Данило Романович помирає.

 

12. Галицько-Волинська держава за наступників Д.Галицького.

Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі було поділено між трьома нащадками князя – Левом, Васильком і Шварно. Найпослідовніше продовжував державницьку політику свого батька Лев Данилович (1264 – 1301 рр.) Хоча він і був змушений визнати свою залежність від хана, приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Територія Галицько-Волинської держави-найбільша за всю свою історію. На рубежі XIII – XIVст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева – князя Юрія I (1301 – 1315 рр.). Це був період, коли Золота Орда, яка роздиралася внутрішніми міжусобицями та чварами, поступово втрачала владу над підкореними територіями. Юрій прийняв королівський титул. Стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. Наступниками Юрія I стали його сини – Андрій та Лев II (1315 – 1323 рр.). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Трагічно для них закінчилась боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули. Загибель Андрія та Лева II урвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до поширення політичної ролі та впливу галицького боярства, зростання чвар та міжусобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинських земель. Лише 1325 р. внаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви главою держави було обрано 14–річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича. Юний князь проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько – Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму. Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – у складі Молдавського князівства.