ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Історія України як наука та навчальна дисципліна. Періодизація курсу. Джерелознавство та історіографія історії України.



Історія України як наука та навчальна дисципліна. Періодизація курсу. Джерелознавство та історіографія історії України.

Історія – наука про життя та розвиток суспільства. Буває:

1)історія окремих країн і народів;

2)Всесвітня. Є багатогалузевою наукою, складається з ряду самостійних галузей істричного знання. Це економічна, політична, військова історії, історія держави і права.

Історія України - наука, що вивчає в хронологічній послідовності розвиток людського суспільства на українських землях і його закономірності. Предметом історії України є суп.,ек.,пол..,культ. розвиток укр.. земель починаючи з давніх часів і до сьогодення.

Є багатофункціональною наукою: 1)пізнавальна(вивчення історичного шляху країн та народів); 2)світоглядна(формує об’єктивні знання на основі отриманих фактів); 3)виховна(формує якості громадянина, а зокрема патріотизм).

Періодизація-поділ процесу розвитку на основні якісно-відмінні періоди. Має такі періоди: 1.період Київської Русі 2.литовсько-польський період 3.козацький період—формування козацтва, нац-визвольна війна, руїна, доба гетьманщини. 4.доба культурно-нац. та держ. відродження Укр. (19ст-1920р) 5.радянський період (поч.. з 1920-зак. на поч..1990) 6.розбудова незалежної української держави (поч..з1991-триває досі). Джерела: речові(археологія), етнографічні(опис побуту, звичаїв, культури), лінгвістичні (дані про розвиток мови), усні (усна народна творчість),писемні(актові матеріали (результат діяльності офф.установ) та оповідні (літописи,спогади,листи…), фотодокументи. Історіографія-наука, що вивчає історію історичної науки.


 

 

Теорії походження Давньоруської держави. Причини її виникнення.

Існують 2 точки зору на утворення К. Русі: норманська теорія і теорія природничо-історичного утворення Київської Русі.

1) Норманська теорія - про несамостійний розвиток державності (засновники - німецькі вчені Байєр і Міллер) – спирається: а) на «Повість минулих років» - (основне джерело того часу, написаний київським ченцем Нестором на поч. 12 ст. , де перекладається легенда про запрошення слов'янськими племенами в якості князів 3-х братів на чолі з Рюриком (Синеус, Трувор) - варягів (вікінгів, норманів) по походженню; б) першими керівниками К. Русі були нормани-князі Рюрик, Олег; в) у творах римських істориків і ряді інших неслов’янських літописів затверджується про дикість і відсталість східнослов’янських племен, що говорить нібито про їхню нездатність без допомоги ззовні заснувати таку могутню державу, як К. Русь.

2)Теорія природного історичного процесу утворення класів і держави у східних слов'ян: а) для цього існували всі необхідні економічні, передумови: достатньо високий розвиток інших сил (археологами знайдені залізні знаряддя праці; доведене відділення ремесла від с/г та інше, що говорить про майнову диференціацію, від котрої один крок до утворення класів і держави); численні успішні військові походи слов'ян приносили прибуток і прискорювали процес класоутворення; захоплення старійшинами общинних земель говорить про початок складання феодальних відносин тощо; б) археологічні розкопки вказують, що кількість поховань воїнів-норманів мізерно мала в порівнянні зі знайденими похованнями російських воїнів; в) у літописах наступних сторін нормани не згадуються, тому можна зробити висновок, що їх кількість була малою і вони швидко злилися з корінним населенням - ослов'янилися; г) порівняльний аналіз залишків озброєнь норманів і слов'ян говорить про приблизно однаковий рівень розвитку продуктивних сил; д) у літописах прямо говориться; що ще до приходу варягів. Висновок: із норманами або без норманів, східні слов'яни були в силах зробити останній крок від розкладання первіснообщинного до феодального товариства.


Організація системи влади Київської Русі

Найважливішим з влади були княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва. Влада й престиж, що ними користувався князь, у свою чергу зобов'язували його забезпечувати підданим справедливість, порядок і захист. У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян або, рідше, проводилася загальна мобілізація. Численність цього війська була відносно невеликою - десь близько 2-3 тис. чоловік, а той менше. Аналогічно суспільствам, що не мали ще державної організації, управлінням князівством у цілому займалися також особисті слуги князя, такі, зокрема, як дворецький, управляючий маєтком та інші, оскільки не існувало чіткої різниці між державною і приватною управлінськими функціями. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначенні ним судді згідно з "Руською правдою" Ярослава Мудрого. Зрозуміло, що княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але разом із тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була відносно нерозвиненою й примітивною.

У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. Згодом розвинулася складніша система оподаткування, що включала кожне господарство (яке називалося "дим" або "соха"). До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою.

За порадою і підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи - органу, що виник із старших членів дружини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи читко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки з боку цього впливового органу, що представляв усю боярську знать. Тому князі, як правило, брали до уваги позицію боярської думи. Демократичну сторону політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори громадян, що виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних слов'ян. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду ("ряд"), за якою князь зобов'язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену між фракційних суперечок.


 

 

Основні напрями державної політики гетьмана І.Виговського. Причини

Громадянської війни.

У жовтні 1657 р. на козацькій раді було ухвалено передати гетьманську булаву І.Виговському, що означало зміцнення старшинсько-козацької і шляхетської олігархії в українській державі. Йому протидіяла група козацької старшини на чолі з полтавським полковником Пушкарем, запорізьким кошовим отаманом Барабашем, які спиралися на незадоволені козацькі низи і найбідніші. Царський уряд фактично підтримав опозиційних рух проти Виговського, сподіваючись змусити його дати згоду на введення російських гарнізонів в Чернігів, Ніжин, Переяслав тощо, евакуацію козацьких частин з Південної Білорусії і припинення зносин зі Швецією. Ці обставини підштовхнули Виговського до рішучих дій. У травні 1658 р. він розгромив війська Пушкаря і Барабаша під Полтавою. Царські війська відступили за московський кордон. Розрив з Москвою ставав неминучим.16 вересня 1658 р. у Гадячі було укладено угоду України з Польщею і Литвою, яка дістала назву Гадяцької унії. Згідно з нею Річ Посполита мала перетворитися на федерацію трьох незалежних республік, об’єднаних лише спільно обраним королем. Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств ставала самостійною державою під назвою Князівства Руського. Найвища законодавча влада в ньому мала належати депутатам від усіх земель України. Виконавча влада зосереджувалась в руках виборного гетьмана, якого затверджував король. Велике князівство Руське одержувало свій судовий трибунал, свої фінанси, монету. Кількість козацької армії мала становити 30 тис., до неї долучалось 10 тис. регулярного найманого війська. Мала бути скасована унія у всіх 3-х державах, православна церква, зрівняна у правах з римо-католицькою, а у спільному сенаті діставали місця православні митрополит і єпископ. Одним з пунктів угоди було заснування на Україні двох університетів, колегіумів, гімназій та інших шкіл. Вводилась свобода друку і слова навіть у справах релігійних.Весною 1659 р. 100 тис. російська армія вирушила на Україну. Під Конотопом (29.06.1659) вона була повністю розгромлена українським військом.Однак використати блискучий успіх Виговський не зміг. Проти нього утворилась сильна промосковська партія, яка добилася його усунення від влади і проголошення гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663). Нав’язані йому силою нові «Переяславські Статті» суттєво урізали автономію козацької держави.

 


25. Внутрішня та зовнішня політика лівобережних гетьманів доби „Руїни".

І. Брюховецький (1663 – 1668 рр.) В червні 1663 р. козацька чернь, підтримана селянами та бідним міщанством обрала гетьманом Брюховецького. Перебуваючи у цілковитій залежності від Москви, Брюховецький робив царському урядові одну поступку за іншою. Він із готовністю схвалив невигідний Переяславський договір 1659 р., запропонувавши, крім того, власним коштом утримувати російські залоги на Україні. У 1665 р., висловивши бажання «постати перед ясними монаршими очима», він у супроводі почту з п'яти сотень козаків здійснив подорож до Москви. Найбільше обурення серед українців викликав Андрусівський договір 1667 р., який рішуче повернув їх проти Брюховецького та Москви.У 1667—1668 рр. по Лівобережжю прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх українських прибічників. Весною 1668 р., коли полки Дорошенка перейшли на Лівий берег, розгніваний натовп колишніх прихильників спіймав Брюховецького й забив до смерті.

Дем'ян Многогрішний (1668—1672). Під тиском поляків Дорошенко був вимушений повернутися на Правобережжя й призначити наказним гетьманом Лівобережної України чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного. «Людина проста й неписьменна», Многогрішний мав репутацію ватажка, здатного змусити підлеглих якщо не віддано служити собі, то хоч коритися. Дем'ян Многогрішний повідомив росіян про невдоволення українців і настояв на виведенні з Лівого берега московських залог. Ідучи на компроміс, цар погодився обмежити кількість залог п'ятьма найбільшими містами.Крім часткового відновлення автономії, втраченої його попередником, Многогрішний також узявся за встановлення на Лівобережжі правопорядку, спираючись на загони своїх компанійців. Проте фатальними недоліками гетьмана були нетактовність і невміння порозумітися із старшиною. Побачивши, що непокірний гетьман втрачає підтримку, цар віддав наказ заарештувати Многогрішного, піддати його тортурам і заслати до Сибіру.

Іван Самойлович (1672—1687). Побоюючись сильної гетьманської влади як такої, старшина три місяці зволікала з виборами наступника Многогрішного. Водночас вона звернулася до царя з пропозицією обмежити гетьманські прерогативи. Так, коли у 1672 р. гетьманом обрали Самойловича, йому поставили умови не судити й не карати представників старшини, а також не вступати у зовнішні зносини, не проконсультувавшись із старшинською радою. Самойлович протягом майже всього свого гетьманування він намагався підтримувати добрі стосунки зі старшиною. Самойлович сприяв формуванню старшинських династій на Лівобережжі.У зовнішній політиці Самойлович, як і всі гетьмани, намагався поширити свою владу на всю Україну. Чи не найщасливіший момент у кар'єрі Самойловича настав, коли Дорошенко урочисто склав перед ним гетьманську булаву, після чого він став величати себе «гетьманом обох берегів Дніпра». Проте через два роки турки витіснили Самойловича з його російськими союзниками з Правобережжя. Залишаючи ці землі, Самойлович організував масовий вихід правобережного населення на Лівий берег. Новим ударом по надіях Самойловича об'єднати Україну стало підписання у 1686 р. так званого «Вічного миру» між поляками та росіянами. За ним Київ і землі Війська Запорозького переходили під постійний суверенітет царя. Невдоволений московською політикою, Самойлович неохоче приєднався до грандіозного походу на Крим, що його у 1686 р. організували росіяни. Брак підготовки й тяжкі природні умови призвели до провалу цієї акції та великих втрат. Вороже настроєні представники старшини звинуватили Самойловича в тому, ніби він незаконним шляхом збагатив себе й свою родину, а російські воєводи звалили на нього вину за провал походу, внаслідок чого у 1687 р. Самойловича скинули й заслали до Сибіру.


26. Внутрішня та зовнішня політика правобережних гетьманів доби „Руїни".

І. Виговський у зовнішніх стосунках схилявся до заснування незалежного українського князівства. З цією метою він зміцнює зв'язки з Польщею. Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. У 1658 р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат. Ще навіть до підписання Гадяцької угоди Україну окупувало величезне, майже 150-тисячне московське військо під командуванням князя Олексія Трубецького. Спішно зібравши сили та з'єднавшись із своїми союзниками — поляками та кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29 червня 1658 р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою. У жовтні 1659 р., не маючи змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до Польщі.

Сподіваючись, що ім'я батька допоможе згладити внутрішні конфлікти, старшина обирає гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького. Переляканий силою російського війська й погрозами Трубецького, Юрій повірив підробленому тексту Переяславської угоди 1654 р. і у 1659 р. підписав новий і дуже невигідний варіант документу. У 1660 р. між Москвою та Польщею знову вибухнула війна за владу над Україною.

Козаки виступили проти Хмельницького, обравши наказним гетьманом Якова Сомка. У січні 1663 р. пригнічений власною неспроможністю опанувати становище Хмельницький складає гетьманську булаву і йде в монастир. Влада його наступника Павла Тетері обмежувалася лише Правобережжям. Разом із прибічниками він захопив Лівобережжя, спонукаючи короля Яна Казимира продовжувати наступ аж до Москви. Коли наступ провалився, Тетеря з поляками повернувся на Правобережжя, щоб придушити виступи проти шляхти, що відбувалися тут. Поведінка Тетері та поляків викликала загальну ненависть, внаслідок чого гетьман Правобережної України втратив серед козаків останніх прибічників, зрікся гетьманства і втік до Польщі.

Серед найдіяльніших прибічників відродження козацтва був 38-річний черкаський полковник і наступний гетьман Правобережної України Петро Дорошенко.В 1666 р. Дорошенко стає гетьманом. Він підкреслював, що ставить собі за мету об'єднати під власною зверхністю Право- і Лівобережну Україну. Щоб зміцнити своє становище, новий гетьман впроваджує ряд ретельно продуманих реформ. Щоб позбутися надмірної залежності від старшини, гетьман організовує 20-тисячний корпус найманців (сердюків), що підкорялися лише йому особисто. Проте найбільш далекосяжними були почини Дорошенка в царині зовнішніх відносин. На початку гетьманування Дорошенко, як і всі гетьмани Правобережної України, проводив пропольський курс. Але його політика докорінно змінилася, коли в січні 1667 р. поляки та росіяни підписали Андрусівський мир.

Восени 1667 р. об'єднане турецько-козацьке військо напало на польські сили в Галичині, змусивши короля Яна Казимира надати Дорошенку на Правобережжі широку автономію. Але цей успіх не задовольнив гетьмана. Щоб цілком позбутися поляків, він передає Україну під відносно символічну зверхність Туреччини. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко переходить із військом на Лівий берег і скидає свого суперника — гетьмана Івана Брюховецького. У 1668 р. Дорошенко досягає вершини влади, коли, спираючись на турків, підпорядковує як Право-, так і Лівобережжя та проголошує себе гетьманом усієї України.

Занепокоєні зростанням гетьманової влади, численні вороги взялися підривати її. Розуміючи безвихідь становища, він поступається гетьманськими клейнодами на користь Івана Самойловича, нового гетьмана Лівобережжя. Турки знайшли Дорошенкові досить несподівану заміну. В 1677 р., сподіваючись використати славне ім'я Хмельницьких, вони призначають Юрія гетьманом Правобережжя. Проте титул цей мало чим допоміг, бо у другому гетьмануванні Юрій виявився таким самим нездарою, як і в першому.

Його влада була настільки хисткою та ще й деспотичною, що у його мусульманських покровителів зрештою увірвався терпець і в 1681 р. вони стратили його.

 


 

Наслідки.

У липні 1942 р. на всій території У був встановлений окупаційний режим. Фашисти позбавляли населення цивільних прав, заявили, що їхня ціль - змусити українців працювати на Німеччину (2,3 млн. вихідців з У були вивезені на примусові роботи). Гітлерівці грабували матеріальні ресурси України. Голод. Жителі міст змушені були переїхати в сільську місцевість (населення Києва скоротилося на 60%). Окупанти ринулися потопити в крові партизанські формування, ліквідувати підпільні організації, за допомогою політичних провокацій послабити волю укр. народу до боротьби за звільнення.


 

 

СРСР і УРСР.

Протягом 20-и років в СССР і укр. спостеріг. Спроби реформувати економіку, зробити її дієздатнішею і єфектівнішою, але вони ставали марними саме через традиційний пріоритет політики. Ліквідовувалися раднаргоспи і відновлювались промислові міністерства в центрі. Утворився держ-комітет, по цінах та постачаннях. Всі місцеві єконом проблеми вирішувалися через Москву. Економічний розвиток Укр 60-70р. стабізувався частково завдяки ліквідації протеріч валюнтариської політики. Єк. Можливості республіки моло враховувалися Центр. відомостями, росподіл виробленої продукції відбувався без її впливу. Почиаючи з 1972р. єк. Реформу гальмували та згодом згорнули. В Москві премогли консерватори на чолі з Брежнівем, що позначелось на єк. стратегії. Збільувались апіталоикладення в с/г. В 70-80р єкон СРСР та Укр. розвивались екстенсивними методами. Це негативно позначелося впершу чергу на Укр., природні і трудові ресурси якої, були обмеженими. Укр.була перетворена на частину загальносоюзного господ-го комплексу. Розвинуті індустріальні галузі економіки (відобуток вугілля та метал-х руд, важке машбудування), які швидко занепадали через брак нових технологій, ставали не рентабельними, якість їх проду-ї знижувалася. У 70р Укр. потребували нових якісних поштовхів для подальшого розвитку ек: продовження нових технологій, використання ируд. ресурсів. В 70р. було зроблено все для підвищення с/г виробництва. Запроваджувались програми механізації та хімізації с/г., увага приділялась меліорації. У галузь було вкладено 27% всіх капіталовкладень в укр.. ек. Однак усе це давало мізерний результат. Механізація перетворилась у постачання колгоспам і радгоспам, хімізація призводила до забруднення земель, меліорація призводила до розорення родючих земель і порушення ек. Балансу. В результаті щорічні утрати урожаю сягали 30-33%.


Конституція України

Розпад СРСР, розірвані стійкі на протязі років торгово-економічні зв’язки з пострадянськими республіками, затягування з початком ринкових реформ, відсутність надійної правової бази, економіки, галопуюча інфляція, корупція та економічна злочинність, проблеми внутрішньополітичної стабільності призвели до безпрецедентного падіння ВВП, яке продовжувалося по 1998 рік.

Водночас було зроблено чимало важливих реформаційних кроків. Так, 28 червня 1996 року була прийнята Конституція України. Із проголошенням незалежності в Україні розгортається конституційний процес — розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції, її розділів і статей. Конституційний процес умовно можна поділити на кіль­ка періодів. Упровдож першого періоду (1990 — жовтень 1994 р.) була сформована Конституційна комісія на чолі з Президентом Л. Кравчуком і Головою Вер­ховної Ради І. Плющем. Результатом роботи комісії стало створення двох варіантів проекту Конституції, які були винесе­ні на всенародне обговорення. Однак жоден із них прийнятий не був. Другий період розпочався у листопаді 1994 р., після позачергових вибо­рів Президента України і формування нового складу Верховної Ради. Нові проекти створювалися представниками різних політичних партій. Найгострішими проблемами були механізм прийняття Конституції, форма правління в Україні, питання власності, виборчої систе­ми, державної мови і символіки.Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма 26 червня 1996 р. видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукра­їнського референдуму щодо прийняття Конституції України. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Суперечку викликали питання, що стосувалися співвідношення повнова­жень законодавчої та виконавчої влад, статусу російської мови, державної символіки та ін. На думку багатьох політиків, Конституційний процес зайшов у глухий кут. 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутати Верховної Ради прийняли Конституцію України. її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Конституція включає 161 статтю і 14 розділів (15-й розділ містить «Пе­рехідні положення»). Конституція України має найвищу юридичну силу. Вона визначає форму правління, державний устрій, політичний режим України як незалежної, суверенної, правової держави. Найвищою соціальною цінністю за Конституцією є людина; Конституція визначає права, свободи й обов'язки громадян України. На сучасному етапі депутатами Верховної Ради обговорюється питання про внесення змін до Конституції України.Висновок. Прийняття нової Конституції стало важливим етапом у формуванні української державності.

А з 2 вересня того ж року введено в обіг нову грошову одиницю України – гривню.

В цілому ж країна почала виходити з економічної кризи тільки з 1999 року. До кінця 90-х р.р. окремі, незначні результати реформ все ж дали про себе знати. Головним з них був перехід остаточно від командно-адміністративної до ринкової економіки. До кінця 90-х р.р. було завершено формування власної податкової, банківської, митної та ін. систем, які визначили основу економічної інфраструктури Української держави.

Все більшого значення почало набувати підприємництво.

Двохзначну роль в процесі економічного зростання відіграли реформування відносин власності, роздержавлення та приватизація.

В 2000-01 р.р. зросли обсяги промислового виробництва; була майже приборкана інфляція, в економіці було подолано бартер і країна вперше побачила «живі гроші». Вперше в історії незалежної України не було запозичено грошових коштів закордоном, а зовнішній борг зменшився на 17%.

Окрім цього – весною 2001 року вдалося уникнути дефолту. Майже повністю були погашені борги по пенсіям та зарплатам бюджетникам.

Позитивні тенденції продовжували зберігатися і в наступні роки, навіть не зважаючи на зростання проблем в суспільно-політичній та соціальних сферах.

Україна на початку 21 ст.

Вибори Президента України 2004 р., як і передбачалося, стали перелом­ними в історії держави. Кандидатом від влади став чинний Прем'єр-міністр України В. Янукович. Опозиційні сили згрупувалися навколо лідера «Нашої України» В. Ющенка, колишнього голови Національного банку України, Прем'єр-міністра у 2000—2001 рр.У результаті голосування 31 жовтня 2004 р. голоси виборців розподіли­лися таким чином: В. Ющенко (39,26 % голосів), В. Янукович (39,11 %), О. Мороз (5,82 %), П. Симоненко (4,97 %), Н. Вітренко (1,53 %), А. Кінах (0,93 %). Такий розподіл голосів не виявив переможця, тому було призна­чено другий тур виборів — 21 листопада 2004 р. за участю В. Ющенка і В. Януковича. Після першого туру про свою підтримку Ющенка заявили О. Мороз та А. Кінах. В. Януковича підтримала Н. Вітренко.Голосування другого туру відбулося зі значними фальсифікаціями.

Оприлюднені ЦВК результати про перемогу В. Януковича разюче відрізнялися від даних екзитполів, які засвідчували перемогу В. Ющенка. Обурені таким станом речей виборці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва — майдані Незалежності. З наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву Помаранчева революція. За вимогою частини депутатів на позачергове засідання зібралася Верховна Рада України. Проурядові фракції і комуністи

відмовилися взяти в ньому участь. На цьому засіданні В. Ющенко склав присягу Президента України.24 листопада ЦВК оголосила переможцем виборів В.Януковича.

У країні склалася вкрай напружена ситуація: загроза силових дій як з боку правоохоронних органів, так і з боку прихильників ворогуючих табо­рів, політична криза, загроза економічної кризи.Тим часом Верховний Суд України наклав заборону на публікацію ре­зультатів оголошених ЦВК до моменту прийняття свого рішення.

27 листопада відбулося засідання ВРУ, на якому було прийнято постано­ву про політичну кризу в Україні, про визнання факту фальсифікації вибо­рів та фактично анульовано рішення ЦВК. Парламент висловив недовіру ЦВК і назвав неприпустимим застосування сили проти учасників акції гро­мадської непокори. Ъ

Прихильники В. Януковича, підтримуючи свого кандидата, провели з'їзд депутатів всіх рівнів у Сєвєродонецьку, закликали до проголошення Південно-Східної Автономної Республіки. Провідну роль у цьому процесі відігравали регіональні лідери Донецької, Луганської та Харківської областей. Водночас у західних і центральних регіонах країни місцеві ради прийняли рішення про визнання Президентом України В. Ющенка.

Для розв'язання складної ситуації з посередницькою місією до України прибули представники Польщі, Литви, Росії, ОБСЄ та ЄС. Зрештою за допо­могою міжнародних посередників сторони конфлікту (Президент України Л. Кучма і кандидати у президенти України В. Ющенко і В. Янукович) виробили формулу політичного врегулювання кризи. Але все залежало від рішення Верховного Суду України.

Своїм рішенням від 3 грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів і призначив переголосування другого туру на 26 грудня 2004 р.7 грудня Л. Кучма підписав Указ про відпустку В. Януковича на період передвиборчої кампанії і призначив М. Азарова виконуючим обов'язки Пре­м'єр-міністра України.Щоб унеможливити під час переголосування масових фальсіфікацій, було розроблено зміни до Закону «Про вибори Президента України».

Президентом України і Прем'єр-міністром з вересня 2005 р. 8 грудня пакет було проголосовано переважною більшістю депутатів.

Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за В. Ющенка проголосувало 51,99 % виборців за В. Януковича — 44,21 %. Інавгурація нового Президента України В. Ющенка відбулась 23 січня 2005 р. Висновок. За роки незалежності в Україні відбулося становлення демокра­тії мирним шляхом.

 

 

Історія України як наука та навчальна дисципліна. Періодизація курсу. Джерелознавство та історіографія історії України.

Історія – наука про життя та розвиток суспільства. Буває:

1)історія окремих країн і народів;

2)Всесвітня. Є багатогалузевою наукою, складається з ряду самостійних галузей істричного знання. Це економічна, політична, військова історії, історія держави і права.

Історія України - наука, що вивчає в хронологічній послідовності розвиток людського суспільства на українських землях і його закономірності. Предметом історії України є суп.,ек.,пол..,культ. розвиток укр.. земель починаючи з давніх часів і до сьогодення.

Є багатофункціональною наукою: 1)пізнавальна(вивчення історичного шляху країн та народів); 2)світоглядна(формує об’єктивні знання на основі отриманих фактів); 3)виховна(формує якості громадянина, а зокрема патріотизм).

Періодизація-поділ процесу розвитку на основні якісно-відмінні періоди. Має такі періоди: 1.період Київської Русі 2.литовсько-польський період 3.козацький період—формування козацтва, нац-визвольна війна, руїна, доба гетьманщини. 4.доба культурно-нац. та держ. відродження Укр. (19ст-1920р) 5.радянський період (поч.. з 1920-зак. на поч..1990) 6.розбудова незалежної української держави (поч..з1991-триває досі). Джерела: речові(археологія), етнографічні(опис побуту, звичаїв, культури), лінгвістичні (дані про розвиток мови), усні (усна народна творчість),писемні(актові матеріали (результат діяльності офф.установ) та оповідні (літописи,спогади,листи…), фотодокументи. Історіографія-наука, що вивчає історію історичної науки.


 

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.205.144 (0.023 с.)