Боротьба за владу в Галичині в першій третині ХІІІст.

Cмерть Романа Мстиславича в 1205 р. спричинилася до жорстокої і тривалої громадянської війни, що супроводжувалася зовнішніми втручаннями. Причини усобиць пояснюють, як правило, тим, що сини Романа — Данило й Василько — були ще дітьми (4 і 2 роки), неспроможними успадкувати владу; свавільне галицьке боярство намагалось перешкодити централізаторським устремлінням місцевих князів, тому підтримувало угорців, поляків, запрошувало чернігівських, новгород-сіверських і навіть новгородських князів, протиставляючи їх "дідичам" — синам Романа. Зрозуміти тодішні події в Галицько-Волинській державі, причини і характер громадянської війни неможливо без осмислення тогочасних подій у Західній та Центральній Європі. То була не тільки боротьба бояр за свої групові, егоїстичні інтереси, а за гарантії станових прав. Внутрішня боротьба за владу в Галицько-Волинській державі точилася 40 років й умовно поділяється на три етапи.

Перший етап — 1205—1219 pp. У цей час боротьбою за законні права династії керувала дружина Романа Мстиславича — Ганна. її підтримували колишні волинські васали Романа, а потім васали її дітей — малолітніх Данила та Василька; Ганна також зверталась за підтримкою до королів Угорщини і Польщі. Поляки й угорці, скориставшись ситуацією, захопили Волинь і Галич. Частина боярства орієнтувалась на угорців, частина на чернігівських і новгород-сіверських князів, але жодна з цих груп не користувалася повною довірою населення. Прийшлі князі поводилися жорстоко: сіверські князі Ігоревичі знищили у 1211 р. до 500 бояр (мабуть, намагаючись сформувати власну когорту васалів); угорці почали запроваджувати католицизм, нехтуючи православними святинями. Галицька еліта скинула цих володарів. Романа і Святослава Ігоревичів повісили. У 1213 р. на престол посадили обраного зі свого кола боярина Кормильчича, але той не утримався при владі. За середньовічною правосвідомістю, коли були живими та здоровими законні спадкоємці (Данило і Василько Романовичі), інші королі не могли визнати обраного володаря. Цим було зумовлене втручання угорців для повалення влади боярина. Компромісний варіант виходу з кризи полягав у тому, що у Галич був запрошений Мстислав Удатний з демократичного (за мірками середньовічної Русі) Новгорода Великого, який зумів порозумітися з місцевою знаттю і досить вдало князював до 1228 р.

Другий етап — 1219—1228 pp. Подорослішавши, Данило безпосередньо очолює боротьбу за повернення всієї повноти влади та звільнення галицької землі від чужоземного поневолення.

Данило Романович (1201—1264) — князь волинський та галицький. Проголошений князем у 1205 р. Під час міжусобиць змушений був разом з матір'ю та братом Васильком Романовичем перебувати у Польщі та Угорщині. Провів багато часу при дворі угорського короля, добре орієнтувався в європейській політиці. У 1219 р. одружився з дочкою Мстислава Удатного і почав самостійно князювати на землях Волині, згодом у 1229 р. завершив об'єднання її під своєю владою. Здійснив кілька вдалих походів на Берестейську, Белзьку землі, встановив контроль над Галичем (короткочасно), Луцьком, Чарторийськом. Княжіння Данила Романовича — період найвищого політичного, економічного та культурного піднесення України в XIII ст. У1253 р. прийняв від Папи Римського королівську корону. Багато зусиль доклав для організації захисту України від татар. На початку 50-х років XIII ст. втрутився в боротьбу за австрійський престол і добився визнання прав на нього для свого сина Романа.

Третій етап — 1228—1245 pp. Характеризується боротьбою Данила за повернення у Галич. Він з європейським розмахом вів боротьбу одразу на кількох напрямах. Протягом 17 років здійснив до 15 значних воєнних кампаній. Серед них — боротьба за Київ (1229, 1233); за Галич проти бояр та угорців (1230, 1232, 1234—1235, 1238); проти Німецького ордену (1237). Повернув Дорого-чин та захопив у полон магістра ордену Бруно. У 1229 р. здійснив похід на Польщу, підтримуючи мазовецького князя Конрада у внутріпольській боротьбі. "Ніякий же князь [руський] не входив був у землю Лядську так глибоко, окрім Володимира Великого, що охрестив землю [Руську]", передає літописець.

У 1238 р. Данило повернув Галич — "стол свого батька". Але монголо-татарська навала призвела до загострення ситуації. Впали під ударами завойовників Київ, Володимир, Галич, Колодяжин. Витримали облогу і не здалися фортеці в Крем'янці, Данилові, Холмі. Частина бояр галицької землі запропонувала Ростиславові, синові чернігівського князя, галицький престол. Боротьба між претендентами точилася до 1245 р. Ростиславу і боярам допомагали угорські та польські війська. 17 серпня 1245 р. під Ярославом на р. Сян війська Данила розбили заколотників та іноземців. Боярська опозиція була придушена. Данило остаточно утвердився на галицько-волинському престолі.

Отже, боротьба у Галицько-Волинському князівстві вписувалась y тодішній європейський контекст. Одна з головних її причин — боротьба суспільства з князями за перерозподіл владич-що була характерною для доби розвинутого середньовіччя. У Галицько-Волинському князівстві події ускладнювались через зовнішні втручання. Навіть за цих обставин галицькі бояри запрошували до себе на престол або князів з інших українських земель, або з Новгорода. Угорці, поляки як іновірці викликали опір населення і не затримувались тут. Такий перебіг подій свідчить про посилення почуття національної самосвідомості в суспільстві, підтверджує демократичну спрямованість боротьби бояр.

Об'єднання Волині і Галичини

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 р., після смерті Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота Києва.
Утворення об'єднаної Галицьке-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем, „царем на Русі", „самодержцем всея Русі", причому слово „самодержець" вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів - автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.

Із захопленням пише автор літопису про те, що великий князь Роман „одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись,...переходив землю їх як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха..."

Роман здобув собі авторитет сміливими і успішними походами на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205 р.).

 

Данило Галицький Даниловичі

Данило Романович (1201—1264) — князь галицько-волинський і великий князь київський (1240), перший король Русі (1253). Син князя Романа Мстиславича з династії Рюриковичів.

У 1211 був ставлений боярами на князювання в Галичі, але у 1212 вигнаний. У 1221 почав княжити на Волині й до 1229 завершив об'єднання волинських земель. У 1223 брав участь битві на р. Калка проти монголо-татар. У 1238 Данило Романович опанував Галичем, передав Волинь брату Васильку Романовичу, а потім зайняв Київ. Ведучи вперту боротьбу проти вражих княжих чвар і засилля бояр і духовних феодалів, Данило спирався на дрібних службових людей і міське населення. Він сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців. При ньому були побудовані Холм, Львів, Угровськ, Данилів, відновлений Дорогочин. Данило Галицький переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича в Холм. Після вторгнення монголо-татарських завойовників в Південно-Західну Русь (1240) і встановлення залежності від татар, Данило робив енергійні заходи для запобігання нових вторгнень, а також проти зростаючої агресії угорських і польських феодалів. У 1245 в битві під Ярославлем галицьким, війська Данила розбили полки угорських, польських феодалів та галицьких бояр, що й завершило майже 40-річну боротьбу за відновлення єдності Галицько-Волинського князівства. Данило Галицький втрутився у війну за австрійський герцогский трон та на початку 50-х рр. домігся визнання прав на нього для свого сина Романа. Розраховуючи на західних союзників для протистояння Орді погодився прийняти від папської курії в 1254 королівський титул. Час князювання Данила Романовича був періодом найбільшого економічного культурного піднесення і політичного посилення Галицько-Волинської держави.

У грудні 1253 року посланець Папи Римського Інокентія ІV абат Опізо прибув до Дорогочина над Бугом — міста на західній околиці Галицько-Волинського князівства. Дорогою абат оприлюднив папську буллу, яка закликала володарів Чехії, Моравії, Сербії, Помор’я та Пруссії до хрестового походу під проводом князя Данила Галицького проти монголів.

Опізо привіз Данилові королівські клейноди: корону, скіпетр і державу. Упродовж попередніх п’яти років Данило двічі відмовлявся коронуватися. Уперше — через те, що посольство з короною застало його не в Галицько-Волинській державі — він тоді саме прибув до Кракова. Удруге — через те, що папа надіслав корону, не оголосивши хрестового походу проти монголів.

— Що мені вінець, коли татари лютують! — обурився тоді.

Утретє Данило спочатку теж відмовлявся, та врешті поступився проханням своєї матері княгині Анни та польських князів Сомовита й Болеслава Сором’язливого — його союзників у щойно розпочатому поході на ятвягів. Коронація відбулася у двадцятих числах грудня у дорогочинському храмі Пресвятої Богородиці.

Данилові вже було 52 роки. Його держава простягалася від Бугу до Дніпра й була чи не найбільшою в Європі. По смерті австрійсько-штирського герцога Фридриха ІІ претенденти на його спадщину зібралися в місті Пожг, нині — словацька столиця Братислава. Серед володарів Центральної Європи був і галицько-волинський князь, син якого Роман був одружений із донькою покійного герцога Гертрудою. ”Сам же Данило їхав обіч короля, за звичаєм руським, — оповідає літописець, — а кінь під ним був диву подобен, і сідло позолочене, і стріли й шабля золотом оздоблені та іншими прикрасами, що аж дивно, а жупан із золототканого єдвабу грецького і широким золотим мереживом обшитий, і чоботи зелені козлові, обшиті золотом”.

У Середньовіччі вважали, що син князя був князем від народження, натомість королем його мав визнати Папа Римський. Тож, отримавши від нього корону, галицько-волинський правитель ставав повноправним європейським монархом.

За тодішнім звичаєм, король не міг бути нічиїм васалом, а в разі нападу на його державу інші королі мали надати йому військову допомогу. Саме її й потребував Данило в обороні від монголів.

Уперше він зіткнувся з ними 22-річним — у битві на Калці, де був поранений у груди. А наприкінці 1245 року, не маючи сил для війни зі степовиками, Данило змушений поїхати до столиці Золотої Орди міста Сарая по ярлик на княжіння, кланятися ханові Батию й пити кумис у його шатрі. Данило Галицький отримав статус ханського васала: він не мав платити Орді данину, лише мусив висилати своє військо для монгольських походів.

Повернувшись із Сарая, Данило почав листування з папою Інокентієм ІV про організацію хрестового походу проти монголів. Папа надіслав йому сім послань. У них титулує його ”найсвітлішим королем Русі”, пропонує свою опіку, спільну боротьбу проти монголів та з’єднання Київської митрополії з Римською церквою.

На переговори з папою князь відправляє до Ліона посольство на чолі з ігуменом Григорієм. По їх завершенні Інокентій ІV знову висилає Данилові кілька листів. Визнає його законним правителем Русі, а згодом видає і згадану буллу про хрестовий похід проти монголів.

Однак після коронації Данила Галицького володарі Центральної Європи не підтримали його в боротьбі з монголами. Вони сподівалися, що орда не дійде до їхніх держав. Данило Галицький воює самотужки. Перебудовує замки та фортеці, реорганізовує своє військо, за західноєвропейським зразком одягнувши важку кінноту в лати. Попри поразки, він зміг відстояти свою державу. Літописець називає його то королем, то князем: ”Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами”.

Даниловичі

Із самого початку її формально очолював Василько Романович (1264—1269), котрого решта князів шанувала як "отця і господина". Він княжив на Волині, а сини Данила — у Галичині: Шварно — у Галичі, Белзі та Хол мі, Лев — у Перемишлі та Львові, Мстислав, імовірно, — у Теребовлі та Луцьку.

Наступником Василька Романовича на волинському престолі став його син Володимир (1270—1289). Він мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури. Значні кошти віддавав на спорудження храмів, міст, замків. Найбільше любив читати і переписувати книжки та рукописи. Характеризуючи Володимира як "книжника і великого філософа, якого не було перед ним у цілій землі", літописець вихваляє його за людяність, щедрість, лагідність до підлеглих, особливо убогих. Ще за життя Володимир Василькович, який не мав власних спадкоємців, передав свої землі двоюрідному братові Мстиславу Даниловичу, а коштовності, посуд, одяг заповів роздати незаможним людям. На превеликий жаль, зі смертю Володимира (1289) закінчується Галицько-Волинський літопис, тому немає документальних свідчень про останні десятиріччя існування давньоукраїнської держави.

Серед Даниловичів найенергійнішим правителем виявився Лев (1264—1301), який намагався продовжити державницьку політику свого батька. Він підтримував тісні дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, якщо цього потребували національні інтереси, то, не вагаючись, розпочинав проти них збройну боротьбу. Зокрема, Лев Данилович здійснив ряд походів на Литву і ятвягів, відвоював в Угорщини частину Закарпаття з Мукачевом (бл. 1280), а у Польщі" в якій він добивався краківського престолу,— Люблінську землю (бл. 1292). Завдяки останнім надбанням територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю її історію. Водночас Лев змушений був визнати залежність від Золотої Орди, яка виявлялася у сплаті данини та участі у зовнішніх походах монголо-татар.

Будучи мужнім воїном і талановитим полководцем, Лев Данилович виявився, однак, нерозважливим політиком. Так, у 1267 р. литовський князь Войшелк віддав своє князівство молодшому братові Лева Шварнові, одруженому з його сестрою, а сам постригся в ченці. Перед династією Романовичів постала реальна перспектива утвердження на литовському великокняжому престолі. Проте Лев, вважаючи подібне спадкування порушенням порядку старшинства, убив Войшелка, чим викликав велике невдоволення серед литовців. Князювання Шварна тривало недовго, і після його смерті(1269) Литовське князівство було назавжди втрачене для династії Романовичів. І хто знає, як розвивалися б у подальшому історичні події для України, коли б не цей прикрий інцидент.

По смерті Шварна Лев об'єднав під своєю владою Перемишльську, Холмську, Белзьку, Дорогочинську землі та Галич. А в 1292 p., коли помер його другий брат — Мстислав, очевидно, й Теребовлю та Волинь, яку останній успадкував від Володимира Васильковича. Столицю Галицько-Волинської держави Лев Данилович ще у 1272 р. переніс до Львова.