Козацько селянські повстання кінця 17 поч 18 ст .

Між козаками, селянами та міщанами уже сформувалися відносини спільності інтересів, взаєморозуміння та взаємопідтримки. У 80-х роках XVI ст. відбулося кілька локальних вис-тупів козаків, селян та міщан.

Перше велике антифеодальне козацько-селянське повстання роз-почалося у 1591 р. і тривало до 1593-го. Воно проходило на Поділлі, Волині і Київщині. Повсталих підтримували міщани деяких міст та реєс-трові козаки. Очолив повстання Криштоф Косинський — шляхтич з Підляшшя. За бойові заслуги він одержав від сейму маєток Рокитну на річці Рось. У 1591 р. Косинський став гетьманом Запорозької Січі. У цей же час староста Білої Церкви, полонізований і окатоличений князь Януш Острозький відібрав маєток у Косинського. Обурені запорожці і реєст-ровці під проводом Косинського у кінці 1591 р. підійшли до Білої Цер-кви, взяли її, а потім Переяслав, Трипілля та інші міста, а також захопи-ли зброю, військове спорядження, боєприпаси у білоцерківському і київському замках.

Феодали за допомогою короля зібрали добре озброєні сили зі шляхти Волині, Київщини та Брацлавщини. На чолі їх став київський воєвода Костянтин Острозький. На допомогу йому прийшов староста черкаський і канівський Олександр Вишневецький. Біля містечка П’ят-ки (тепер Чудновський р-н Житомирської обл.) повсталі вступили в бій, який тривав більше тижня. Повсталі завдали великих втрат військам феодалів, але зазнали поразки. Розпочалися переговори, які заверши-лися компромісною угодою. За домовленістю козаки повинні були відступити на Січ, мали переобрати Косинського і припинити повстан-ня. Однак козацький гетьман не склав зброї, а, зібравши сили на Січі, знову виступив на Україну. У травні 1593 р. повсталі обложили Черкаси.

У 1594 р. вибухнуло нове козацько-селянське повстання. Керівником його був Северин Наливайко, виходець з міста Гусятин (Поділля). Калиновський відібрав у батька Северина землю, а слуги магната забили його до смерті. Наливайко був на Запорозькій Січі, брав участь у козацьких походах проти татар і турків, потім служив у князя Острозько-го сотником надвірних козаків, і під час боїв шляхти з повстанцями під П’ятками був в охороні князя. Організував загін «охочих» козаків і брав участь у війні з татарами та турками в Молдавії у 1594 р.

Влітку 1594 р. Наливайко, повернувшись з війни у Молдавії, свої загони не розпустив, а закликав запорожців спільно виступити проти Польщі. Січ вислала загін козаків на чолі з гетьманом Лободою. Однак Лобода був статечним козаком, мав великий маєток і підтримував інте-реси заможного козацтва. Наливайко був ватажком бідного нереєст-рованого козацтва, селян та міської бідноти. Це зумовлювало ворож-нечу і неприязнь між Наливайком і Лободою та їхніми прихильниками. У вересні 1594 р. наливайківці захопили Брацлав і розгромили шляхту. Почалися масові повстання по всій Брацлавщині. Повстанці, посилені козаками Лободи, захопили найбільшу на Поділлі фортецю Бар, а потім Вінницю. Вони громили маєтки, нищили шляхтичів та католицьких свя-щеників. До кінця осені 1595 р. війська Наливайка захопили міста Кре-менець, Луцьк, Бобруйськ, Слуцьк та Могилів. Селянські заворушення охопили всю Східну Білорусію. Військо Лободи оволоділо Черкасами та Каневом. Загін М.Шаули здобув Київ і пішов на Білорусію. Тепер все Правобережжя та Східна Білорусія опинилися в руках повсталих. Цьо-му сприяло й те, що польська армія на чолі з коронним гетьманом Жол-кевським воювала у Молдавії.

Однак ситуація починає змінюватися. Повстання селян перекину-лося в деякі райони Польщі. Король вжив рішучих заходів, щоб мобілі-зувати шляхту на боротьбу з повстанцями. Литовський уряд теж зібрав велике військо, яке почало наступ на Могильов, звідки частина селян встигла на зиму розійтися по домівках. Литовські війська намагалися оточити загін Наливайка, однак він вирвався на Україну і тут зустрівся з військом Жолкевського, який мав сили, що значно переважали військо повсталих. Тому Наливайко спішно повернув на південь, намагаючись з’єднатися з військами Лободи і Шаули.

У березні 1596 р. під Києвом повстанці об’єдналися, однак, маючи, значно менші сили, ніж польська армія, відійшли до Дніпра. Козаки замінили Наливайка на посаді гетьмана Лободою. Тепер повстанці, серед яких було багато городових козаків з сім’ями, почали переговори з Жолкевським. Однак польський воєначальник зажадав, щоб були видані всі керівники, на що козаки відповіли відмовою і поча-ли відступ вглиб полтавських степів у напрямку кордону з Московією. Знову спа-лахнула ворожнеча між наливайківцями і прибічниками Лободи, якого звинуватили у зраді і вбили. Гетьманом обрали К. Кремпського.

Оскільки становище польських військ було тяжким (люди були втом-лені, не вистачало продовольства і фуражу, а із Запоріжжя на допомо-гу повсталим вирушили козаки), Жолкевський почав переговори, обі-цяючи амністію. Одночасно вся артилерія безперервно обстрілювала табір. Після особливо важкого дводенного обстрілу козаки капітулюва-ли. Наливайка, Шаулу, клейноди та зброю видали полякам. Однак це їх не врятувало: жовніри, порушивши всі обіцянки про амністію, кинулися на неозброєних і почали звірячу розправу не лише над козаками, а й над їхніми сім’ями, і всіх винищили. Лише 1500 кінним козакам під ке-рівництвом Кремпського вдалося пробитися і відійти на Січ.

 

 

Національно-визвольна війна українського народу 1648-1657

Після придушення козацько-селянських повстань (кін. ХVI — перша пол. ХVII ст.) польській владі здалося, що вона остаточно підкорила українців, оскільки збройні виступи на деякий час припинилися. Навіть роки від 1638 до 1648 року отримали назву «десятиріччя золотого спокою». Проте в сер. ХVII ст. становище українського народу під владою Речі Посполитої стало особливо важким. В Україні не було жодної соціальної верстви населення, яка б не зазнавала утисків у правах. Тому спокій, що запанував після повстань не був довготривалим, адже існуючі протиріччя залишалися не вирішеними.

Початок війни

21 січня 1648 року Хмельницький на чолі невеликого загону реєстрових і запорізьких козаків, напав на польську залогу на острові Базавлук (на Дніпрі) і знищив її. Це звільнило Запорізьку Січ від польського контролю, притягнуло запорожців на бік Хмельницького, обраного гетьманом. Наступні кілька місяців тривала підготовка ширшого повстання; розсилалися універсали, які заохочували козаків, селян і міщан стати проти шляхти. Дуже важливий був договір, який Хмельницький уклав з Туреччиною, а також з кримським ханом Іслямом III Ґераєм, за яким Тугай-бей з 40-тисячним загоном кримців мав допомогти козакам.

Близько 10 000 повстанців оточили польський 6 000 авангард на чолі з сином гетьмана Стефаном Потоцьким під Жовтими Водами і 16 травня 1648 знищили його, а 26 травня 1648 під Корсунем Xмельницький з кримцями розгромив головне польське військо, керівники якого потрапили в кримський полон.,

Наприкінці літа уряд Речі Посполитої вислав ще одне, добре виряджене, 40-тисячне військо. Але провід цього війська (О. Конецпольський, М. Остророг, князь Д. 3аславський) був слабий і недосвідчений. Вишневецький, що хотів стати головним полководцем польських сил, не мав належного контакту з наступаючим польським військом. Певні своєї перемоги, польські полководці дозволили Xмельницькому зайняти дуже вигідні позиції біля Пилявців. У бою, який відбувся 23 вересня 1648, повстанці вщент розгромили польське військо. Військо Xмельницького, перейшло на західноукраїнські землі й на початку листопада 1648 облягло Львів. Ідучи назустріч проханням українських міщан, Xмельницький покинув облогу Львова і оточив Замостя, де були залишки військ Вишневецького. На той час Хмельницький мав з собою виснажене 30-тисячне військо, яке потерпало від епідемії чуми, не мало вдосталь провіанту, не мало змоги вести війну при зимових морозах. Також вагомою причиною відступу Хмельницького було те, що в разі взяття Замостя та подальшого просування війська територією Польщі, національно-визвольна війна мала вийти за етнічні кордони українців і перетворитись у загарбницьку. До того ж гетьман тверезо оцінив свої сили та міцність фортець, котрі йому необхідно було подолати по дорозі до столиці, тож він вирішив повернутись до Наддніпрянщини. 2 січня 1649 військо Богдана Хмельницького урочисто вступило до Києва.

У Xмельницького назріла думка цілком відірвати Україну від Польщі, але хоч він здобув ряд перемог, проте не міг остаточно розгромити ворога. Кампанія закінчилася Зборівською угодою, якою не були задоволені обидві сторони.

Він складається з 12 статей. Форма договору — жалувана грамота короля своїм підданим.

· Король визнавав самоврядність Війська Запорозького, Гетьманщини, у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.

· На землях Війська Запорозького влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалась в Чигирині.

· У контрольованій козаками Україні не мали права перебувати війська коронні.

· Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів.

· Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Xмельницький посилив свої зв'язки з кримськими татарами і Оттоманською Портою. Щоб запобігти поширенню польських впливів у Молдові, Xмельнцький у серпні 1650 вислав велике козацько-татарське військо в Молдову і примусив Василя Лупула підписати договір та обіцяти віддати заміж доньку Розанду за свого сина Тимоша.

Тим часом, коли козаки були зайняті у Молдові, 50-тисячне польське військо несподівано напало 20 лютого 1651 на Брацлав. У червні відбувся головний бій біля м. Берестечка на Волині. Польська армія, у якій було близько 20 000 найманого німецького війська, набраного з ветеранів Тридцятирічнї війни, стала проти українсько-татарського війська. Але українське військо, знову зраджене кримцями, зазнало поразки, і 10 липня 1651 у тяжких умовах відступило до Білої Церкви. На початку серпня литовське військо зайняло і спалило Київ. Не зважаючи на ці невдачі, Xмельницький зібрав 50 000 війська і 24 — 25 вересня вступив у тяжкий, але не вирішальний, бій з ворогом біля Білої Церкви. Втомлені війною, обидві сторони почали переговори, підсумком яких була укладена дуже невигідна для Xмельницького Білоцерківська угода 28 вересня 1651.

Умови договору були важкими для України. За Білоцерківським договором Україна залишалася під владою шляхетської Польщі.

· Польській шляхті поверталися маєтки у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах;

· територія, підвладна Богдану Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством;

· реєстрове козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тисяч чоловік;

· гетьман зобов'язувався розірвати союз із Кримом і відіслати з України татарські загони.

· гетьман позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами.

Одруження Тимоша і Розанди мало забезпечити союз України з Молдовою, а далі з Туреччиною і Кримським Ханатом. Xмельнцький вислав Тимоша на весні 1652 з великим козацько-татарським військом до Молдови. 2 червня 1652 відбувся бій під Батогом з 30-тисячним польським військом, з якого Xмельницький, що прийшов синові на допомогу, вийшов з блискучою перемогою, і в серпні 1652 Тиміш побрався з Розандою. Але на весні 1653 молдовські бояри, підтримані Валахією і Семигородом, повстали проти Лупула і козаків, а у вересні Тиміш загинув, обороняючи Сучаву. Смерть гетьманича 15 вересня 1653 поклала кінець молдовській орієнтації Xмельницького.

Тим часом в Україні знову розгорілася війна. Велике 80-тисячне польське військо наступило на Поділля, але було оточене об'єднаними силами козаків і кримських татар під Жванцем на початку грудня 1653. Та у вирішальний момент кримці знову погодилися з поляками, без згоди українського союзника, і Xмельницький мусив замиритися 5 грудня з поляками на основі Зборівського договору 1649. Ця нова татарська зрада примусила гетьмана до рішучої зміни орієнтації.

Майже від початку повстання Xмельницький утримував дипломатичні зв'язки з Москвою, але цар Олексій Михайлович уникав від підтримки повстання, бо це означало б війну Москви з Річчю Посполитою. Проте польські поразки в Україні і загроза, що Xмельницький визнає зверхність Оттоманської Порти, заохотили Москву до нових переговорів з гетьманом (1653), які закінчилися укладенням так званої Переяславської угоди (у січні — березні 1654) у ході якої були підписані Березневі статті. За цими статтями, Україна визнала протекторат московського царя, зберігаючи свою цілковиту автономію і діставала військово-політичну допомогу Москви проти Польщі.

Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.

Осінь 1656 — літо 1657. Розчарування Xмельницького москвинами зростає, і він шукає інших союзників для боротьби з Річчю Посполитою. Війна Речі Посполитої з козаками й Москвою дала шведському королеві Карлові X Ґуставові нагоду зайняти влітку 1655 північні частини Польщі і Литви. Стурбована поширенням шведської сили, Москва уклала з поляками Віленське перемир'я (24 Жовтня 1656) і разом з ними виступила війною проти Швеції.

Але інтереси учасників цієї коаліції були розбіжні. До того ще Польща дістала дипломатичну й військову підтримку з боку Австрії й Москви, а також і Криму. Не зважаючи на це, у січні 1657 р. 50-тисячне україно-семигородське військо (30 000 угорців і 20 000 українців), на чолі з князем Юрієм II Ракоці й полковником А. Ждановичем, напало на Польщу й зайняло Галичину та значну частину Польщі з Краковом і Варшавою. Наприкінці липня 1657, оточений поляками й кримцями під Межибожем, Ракоці капітулював (Чорноострівська угода 22 липня 1657). Спроба Ждановича втримати антипольський фронт, була невдала. Ця катастрофа прискорила смерть гетьмана (6 серпня 1657) і українсько-польська війна на цьому фактично закінчилася.