Фінансова система та суд Війська Запорізького.

Фінансова система. Організація державного апарату, утримання війська, дипломатична діяльність потребували чималих коштів. Грошовими справами в козацькій державі безпосередньо керував Богдан Хмельницький. Існувало кілька джерел прибутку військового скарбу, й передусім — земля, що перейшла в користування скарбу, сільськогосподарські промисли (млини, броварні, гути тощо) та плата за їх оренду. Чимало коштів надходило від внутрішньої та зовнішньої, а також транзитної торгівлі (збори з торгів і ярмарків, кордонне мито тощо). Існували в державі й загальні податки, причому вони були набагато меншими, ніж у Речі Посполитій, і це відкривало широкі перспективи розвитку промисловості й торгівлі в Україні, сприяло піднесенню добробуту жителів Гетьманщини, які у своїй більшості збагатилися за рахунок конфіскованих у магнатів і шляхти Речі Посполитої, католицької церкви, маєтностей. Особливості сплати й надходження податків визначалися гетьманськими універсалами. За одиницю оподаткування брався двір, тобто господарство. Із грошових знаків найпоширенішими в обігу були польські монети, згодом московські й турецькі гроші. За свідченнями сучасників, наприкінці 1649 р. розпочалося карбування державної монети, на якій нібито було зображено «на одному боці — меч, а на іншому — його, Богданове, ім'я».

Судочинство. У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального суду, полкових і сотенних судів. Найвищою судовою установою був Генеральний військовий суд при гетьманові. Він розглядав апеляційні справи полкових і сотенних судів, а також деякі справи, з якими прохачі зверталися безпосередньо до гетьмана. До складу Генерального суду входили двоє генеральних суддів і судовий писар. На місцях суди очолювали особисто полковники або сотники. Козацьким судам підлягали не тільки козаки, а й міщани та селяни. У містах із магдебурзьким правом діяли міські суди. Окрім того, в Україні функціонували за давньою традицією ще й церковні суди, але їх чинність поширювалася тільки на внутрішні справи православного духівництва.

Із відродженням Української держави герб Війська Запорозького — козак з мушкетом та шаблею — став гербом усіх визволених українських земель. В останній рік свого життя Богдан Хмельницький, прагнучи наголосити на миролюбному характері незалежної України, її вірності християнським ідеалам, запровадив на деяких документах зображення голуба з оливковою гілкою у дзьобі — символ Святого Духа, що несе мир людям. Проте миролюбний голуб не закріпився в тодішній Україні, яка мусила безупинно провадити оборонні війни, а традиційний герб уживався в Гетьманщині й на Запорозькій Січі аж до їх ліквідації

 

 

25. Зміни в соціально-економічному житті. Утвердження Української козацької держави — Гетьманщини — відбувалося на тлі глибоких зрушень у господарському й суспільному житті. Було ліквідовано велике й середнє світське землеволодіння, фільварково-панщинну систему господарювання, кріпацтво. Натомість формувалася козацька, селянська, а також державна власність на землю. У зв'язку з цим змінилася соціальна структура суспільства. Змушені були залишити Україну польські магнати й католицька шляхта, католицьке духівництво — ті верстви, що тримали у своїх руках владу до початку Національно-визвольної війни. Позаяк шляхетсько-магнатський стан пощастило ліквідувати, провідну роль у житті суспільства став відігравати козацький стан. Влада та основні багатства зосереджувалися в руках козацької старшини. Козацька старшина формувалася з представників різних суспільних верств. Розширення кола старшини відбувалося й через службу на відповідних посадах.

Безперечним завоюванням козацької держави стала особиста свобода абсолютної більшості селян і міщан, які, крім того, могли вільно вступати до козацького стану. Переважна більшість селян покозачилася, почала вести вільне козацьке господарство. Становище міщан поліпшувалося ще й завдяки тому, що в містах було ліквідовано засилля іноземців та усунуто національно-релігійні перешкоди для занять ремеслами, промислом, торгівлею, для участі в самоврядуванні.

 

 

14. Захоплення Укр. Польщею. Одночасно з литовцями захоплювати українські землі розпочали польські феодали. У 1340 p., через дев'ять днів після смерті Юрія II, польський король Казимир III Великий вдерся з військом у Галичину під приводом помсти за смерть князя і нібито для захисту католиків. Казимир захопив Галич і Львів. Він пограбував державну казну, забрав символи влади галицько-волинських князів: золоті хрести, дві корони, мантію і трон. Але галицькі бояри закликали на допомогу своїх сеньйорів-татар. Ті напали на Польщу і пограбували її. Казимир поспішив до Кракова.

Правителем Галичини став боярин Дмитро Дедько, а його сеньйором - волинський князь Любарт Гедимінович. Казимир III змушений був укласти мирну угоду з Дедьком. Протягом дев'яти років Галичина зберігала суверенітет.

Але коли у 1349 р. Дмитро Дедько помер, польський король вдруге напав на Галичину. Казимир III захопив Львівщину, Холмщину, Львів, Володимир, Белз, Бересття. Між Польщею і Литвою розпочалася тривала війна за Галицько-Волинську землю. У результаті Галичина відійшла Польщі, а Волинь - Литві.

У війні з Великим князівством Литовським Казимир звертався за допомогою до угорців, які також претендували на ці землі. За підтримку король Людовик Угорський вимагав винагороди. Казимир III, у якого не було синів, заповів усі свої володіння (і польські, і галицькі) Людовику. I коли в 1370 р. польський король помер, галицькі землі відійшли Угорщині.

Керувати ними Людовик доручив своєму васалу Владиславу Опольському. Очевидно, він мав широкі права, бо карбував власну монету із зображенням лева й іменувався «самодержцем», «дідичем і паном Руської землі».

Під владою Польщі та Угорщини Галичина певний час зберігала автономію (самоуправління). Казимир III намагався якнайтісніше зв'язати її з Польщею. Але робив це обережно. Він залишив цим землям назву, що дали їм Романовичі - «Королівство Русі». Найбільшим містам дарував магдебурзьке право. У судах і королівських канцеляріях дозволили вживати поряд з польською і латинською староукраїнську (руську) мову. Роздаючи галицькі землі іноземцям, польські та угорські правителі заохочували німецьку колонізацію, торгівлю, ремесло, сприяли заснуванню й розвитку нових міст.

Підтримуючи католиків, Владислав Опольський заснував чотири єпископства латинського обряду. Але православних не переслідували за віру. Діяла галицька митрополія, заснована Юрієм I.

Польське лицарство — шляхта - прагнуло до захоплення всіх українських земель - і тих, що вже відійшли до Литви. Зручним засобом для цього був державний військово-політичний союз - унія. Окрім того, обидві країни зазнавали загрози воєнної навали прибалтійських німецьких лицарів, а Литва - ще й агресії з боку Московського князівства. Спільна біда змушувала об'єднуватися, і в 1385 р. між Литвою і Польщею у місті Крево укладено унію. Щоб зміцнити об'єднання, великий князь литовський Ягайло заручився з королевою Польщі Ядвігою й прибрав собі ім'я Владислав. Окрім того, він зобов'язувався ввести у Великому князівстві Литовському католицьку віру, приєднати литовські та руські землі до Корони Польської і відвоювати всі землі, що раніше належали Польщі й Литві.

Українські землі проголошувались третьою рівноправною частиною Польсько-Литовської держави. В одному з законів король Владислав-Ягайло писав: «Ми установлюємо і повторно стверджуємо з'єднання народу Руського з народом Польським і Литовським, і бути їм яко рівний з рівним і вільний з вільним вічно і права свої руські тримати без перешкоди».

Прийшовши до влади після смерті батька, син Ягайла, король Владислав першим законом теж підтвердив права і вільності населення українських (руських) земель. У королівському привілеї українцям сказано: «Воєводства Руські з лицарством і народом тутешнім постановляємо і затверджуємо на тих правах, привілеях і вільностях, які їм від батька нашого поставлені».

У березні 1386 р. в Кракові Ягайло одружився з Ядвігою і коронувався польським королем. Кревська унія мала кілька наслідків. Найперше, вона зміцнила Польщу і Литву перед загрозою агресії від Тевтонського ордену. Але вона ж відкрила польській шляхті можливість до загарбання українських земель. Це стало очевидним уже незабаром.

У 1387 р. війська королеви Ядвіги і литовських полків Ягайла зайняли Галичину. Ядвіга була донькою Людовика Угорського, тому угорські урядовці галицьких земель сприймали ії як законну королеву і здавали міста без бою. Лише в Галичі угорці вчинили опір. Галичина і Західне Поділля відійшли у 1387 р. до Польщі й знаходилися під ії владою до 1772 p., тобто майже чотириста років.

 

15 Люблінська унія, Після укладення 1501 р. Мельницької унії шляхта, яка була головною політичною (владною) й економічною (господарською) силою в Польському королівстві, посилює тиск на короля. Вона вимагає від нього повного об'єднання Польщі й Литви в одну державу, щоб захопити багаті українські землі і мати нових підданих - селян. Шляхтичі створили численну і впливову партію (групу), що на засіданнях польського парламенту (сейму) постійно ставила питання про інкорпорацію (поступове включення) України до складу Корони Польської.

Серед правлячої верхівки Великого князівства Литовського не було єдності. Вирішальну роль у цій країні відігравали магнати. Але вони поділялися на католиків-литовців і православних - білорусів та українців. Усі разом магнати не хотіли нового об'єднання Литви і Польщі, щоб не втратити свого панівного становища в державі. Та щоб витіснити більш могутніх і впливових білоруських та українських князів, литовські магнати погоджувалися на унію з Польщею. Проте, їх стримував страх перед підкоренням волі численній і впливовій польській шляхті. Українські та білоруські магнати були проти унії ще й тому, що це загрожувало покатоличенням, як його зазнали свого часу галицькі руські бояри.

Але у Великому князівстві Литовському теж було своє шляхетство, яке набирало сили. Прагнучи тих же привілеїв і влади, що мала польська шляхта, і намагаючись позбутись влади власних магнатів-князів, українські, литовські та білоруські шляхтичі всіляко підтримували ідею унії. Завдяки їм вона і була укладена.

Велику роль в укладенні унії відіграв зовнішній фактор. У 1558 р. розпочалася Лівонська війна за прибалтійські землі між Московським царством з одного боку та Литвою, Польщею, Лівонією та Швецією - з іншого. Московські війська розгромили Лівонську державу, і воєнні дії перенеслись на територію Литви. У 1563 р. вони взяли Полоцьк і прямували на литовську столицю Вільно. Литовське князівство опинилося перед військовою і державною катастрофою. У таких умовах литовсько-руські магнати погодилися на вимоги польської шляхетської партії укласти міждержавну унію.

10 січня 1569 р. польський король і великий князь литовський Сигізмунд (Жигимонт) II Август відкрив у місті Любліні спільне засідання польського і литовського сеймів. Між депутатами (послами) спалахнули гострі суперечки: поляки наполягали на повному об'єднанні, а литовські магнати - лише на військовому. Сигізмунд II Август і литовсько-руська шляхта підтримали польську партію. Князі-магнати Г. Ходкевич, К. Радзивілл, К. Острозький та інші покинули сейм, вирішили оголосити посполите рушення (загальну мобілізацію) і виступити проти унії.

Тоді, на вимогу депутатів-шляхтичів, Сигізмунд-Август у березні видав універсал (закон), що приєднував до Польщі Волинь і Підляшшя, а в квітні - другий універсал, за яким Київщина і Брацлавщина теж входилидо складу Корони Польської. Місцева українська шляхта урівнювалася в правах і привілеях з польською. Князі-магнати, не підтримані власною шляхтою, повернулися на сейм і змушені були скоритися волі короля. 1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського (К. Острозький, К. Вишневецький, О. Чарторийський, К. Радзивілл, Г. Ходкевич та ін.) підписали Люблінський унітарний акт і склали присягу на вірність польсько-литовському союзу.

За Люблінською унією Польща і Литва об'єднувалися в єдину державу - Річ Посполиту, що в перекладі означає республіка. Об'єднана держава мала спільний сенат (раду магнатів) і сейм, що обирав спільного короля. Єдинимисталискарбниця(казна),грошовасистема,зовнішня політика. Піддані Речі Посполитої мали право на маєтки в обох частинах держави. Литва втратила державність, але зберегла самоуправління - автономію. Вона мала власних урядовців, свій суд, військо, зберегли чинність Литовські Статути. Але її територія зменшилася втричі. Крім Литви, за князівством збереглися Білорусія, Берестейщина і Пінщина. Більшість українських земель увійшли до складу Корони.

Люблінська унія стала подією великої історичної ваги. На сході Європи утворилася нова держава з потужним військом, господарством, з величезною багатою територією. Вона стала реальною загрозою для сусідів. У цей час в Європі йшла Реформація, загострювалося протистояння між католиками і протестантами. Річ Посполита стала опорою, базою прихильників римського папи на сході Європи, як Іспанія - на заході.

Для України унія мала вкрай негативні наслідки. Включення переважної більшості українських земель до складу Корони посилило захоплення їх польською шляхтою. Іноземці-поляки принесли з собою посилення феодально-кріпосницького гніту, прагнення ополячити населення, перевести православних-схизматів (єретиків) до католицької віри. Навіть у родині ревного оборонця православ'я князя К. Острозького син і донька стали католиками. Таке становище загрожувало українцям втратою власної національності й загострювало соціальне (майнове), національне та релігійне протистояння. А це, у свою чергу, вело до війн та повстань, чим і наповнилася українська історія періоду польського панування.

На території України уряд Речі Посполитої поступово утворив вісім воєводств - Київське, Чернігівське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Холмське, Белзьке і Руське, скасувавши тим самим до решти залишки староукраїнського адміністративного устрою. Очолювали їх призначені королем воєводи. Зокрема, Київським воєводою став князь Костянтин Острозький. Воєводам підпорядковувалися старости, які керували повітами та староствами, а також каштеляни - коменданти великих міст-фортець.

Органами місцевого шляхетського самоуправління були повітові та волосні сеймики, на яких землевласники вирішували свої проблеми, обирали послів (депутатів) на державні (вальні) сейми. Польська влада замінила і судову систему. Руська мова і Литовський Статут діяли в судах Брацлавського та Волинського воєводств. Але суди поділилися за станами. Гродський суд очолював королівський староста, який розглядав справи про грабунки, вбивства, ґвалтування. Земський суд був шляхетським і розглядав тільки позови шляхтичів до рівних собі. Для селян і міщан головним суддею був їхній власник.

Отже, після Люблінської унії розпочався новий період історії України, що характеризується посиленим польським наступом на права та інтереси українців.

16 Берестейська унія. Бересте́йська у́нія (пол. Unia brzeska, англ. Union of Brześć, біл. Берасьцейская унія, рос. Брестская уния) — рішення Київської митрополіїКонстантинопольського патріархату на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися зАпостольською Столицею у 1596 р. за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереженняправославної обрядності. Унію (від лат. unio — союз) формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 рокуРанні спроби на здійснення церковної Унії

Потреба Унії постала після розколу християн у 1054 р. на західну католицьку і східну православну церкви. Між візантійською і латинською Церквами першу Унію укладено на соборі в Ліоні (1274), другу — на Флорентійському соборі (1439), проте ні одна, ані друга не довели до повної єдності християн. Було кілька спроб об'єднання руської (українсько-білоруської) Церкви з римською: на Ліонському І соборі (1245) брав участь архієпископ Петро, висланий правдоподібно київським князем Михайлом II або галицьким Данилом I, щоб одержати від Заходу через папу Інокентія IV допомогу проти татар. Внаслідок розмов Данила і Василька з папським леґатом Плано де Карпіні дійшло до Унії Данила з Римом (1253) і надання Данилові королівської корони — але ця Унія протрималася недовго: Данило не одержав допомоги і під тиском татар розірвав стосунки з Римом. 1439 укладено Унію на Флорентійському соборі: київський митрополит Ісидор підписав Унію від імені Київської митрополії, та через вороже ставлення Москви й польської ієрархії покинув київську митрополію і повернувся до Риму, хоч місцеві князі в Україні і Білорусі Олелько Володимирович і Юрій Лінгвенович Смоленський були прихильні митрополиту Ісидорові.

[ред.]Передумови Берестейської унії

Ватикан, який здавна намагався поширити свій вплив на східнослов'янські народи і активно підтримував політику польських феодалів щодоУкраїни та Білорусі, дав почин Унії. У підготовці унії чималу роль відігравали і єзуїти, яких у 60-х роках 16 століття для боротьби зпротестантами покликали в Польщу польські католицькі єпископи. Саму ідею унії підтримувала ще й верхівка українського духовенства та світських феодалів, що прагнули добитися однакового політичного становища з польськими магнатами, зміцнити свою позицію в боротьбі проти антифеодальних народних рухів.

Безпосередніми приводами до унії були:

· ідея об'єднання християн після розколу в 1054 р. на православну та католицьку у єдину церкву;

· на думку українських єпископів, мала б вирішити проблему полонізації та покатоличення православних, вони отримали б рівноправність у Речі Посполитій з католиками;

· тісніше зв’язати Україну й Білорусь з Польщею і нейтралізувати впливи Москви;

· невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства;

· бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;

· намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались «князі церкви» — і залежали тільки від Папи та почасти від короля.

[ред.]Підготовка до Берестейської унії

1590 році частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королемСигізмундом ІІІ, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 році єпископи ЛуцькийКирило Терлецький і Володимирський Іпатій Потій після видання королем універсалу, в якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму, представили 33 статті Унії, скомпонованих на підставі умов Флорентійської Унії, 23 грудня 1595 в Римі. Святкове проголошення самої унії планувалося у жовтні 1596 в Бересті.

Уже 9 жовтня 1596 року король Сигізмунд ІІІ Ваза і київський митрополит Михайло Рогоза за дорученням Папи Климентія VIII скликали в Бересті вцеркві святого Миколая церковний собор для офіційного проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори — православний і уніатський. Берестейська унія була укладена 15 грудня 1596р.

Головними діячами Берестейської унії були: Іпатій Потій і Кирило Терлецький. Від Унії під тиском князя Костянтина Острозького відступили єпископи Гедеон Балабан (львівський) і М. Копистенський (перемиський). Вони під проводомпротосинкела Никифора відбули окремий синод у Бересті. Висвячення православної ієрархії єрусалимським патріархом Теофаном 16 жовтня 1620 створило дві митрополії, католицьку і православну, — і загострило боротьбу, кульмінаційним пунктом якої було вбивство архієпископа полоцького Йосафата Кунцевича.

На Закарпатті т. зв. Ужгородську Унію уклали в 1646 спершу 63 священики, а в 1652 прийняло її все західне Закарпаття. Перемиська єпархія прийняла Унію в 1692, Львівська — в 1700, Луцька — у 1702, Львівська Ставропіґія — лише в 1708. В 1716—21 роках перейшла на Унію і Мармарощина.

[ред.]Опір унії

Із самого початку частина православного духовенства відкинула унію. Уніати ж — проголосивши унію, визнали владуримського папи, прийняли основні догмати католицької церкви, зберігши, православні обряди та відправу церковнослов'янською мовою. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною), уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта одержала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-містяни зрівнялися у правах з католицьким міщанством. Додатково уряд Речі Посполитої вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої, з тим, що православна релігія опинилася поза законом.

[ред.]Реакція на унію

Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь Костянтин Острозький),хоча спочатку її підтримував і був її натхненником, частина духовенства (зокрема, Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур, його наступник Єлисей Плетенецький та інші). Було видано ряд полемічних антиуніатських творів. Особливе місце серед них займали твори славетного українського письменника Івана Вишенського.

1620 року, за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного, єрусалимським патріархом Теофаном було відновлено вищу ієрархію православної Київської митрополії та висвячено Митрополита Київського, Галицького та всієї Руси Іова Борецького.

Внаслідок опору українського і білоруського народів уряд Речі Посполитої на початку 1630-х років змушений був видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали легальне існування православної церкви. Проте ці «Статті» не припинили наступу католицизму та унії. Українська революція 1648—1676 років привела до цілковитої ліквідації унії наЛівобережжі.

[ред.]Спроби ліквідації Берестейської унії Після розділу Польщі Росія почала ліквідувати Берестейську унію. Катерина ІІ розпочала боротьбу, спрямовану на її повне знищення унійної метрополії та навернення усіх вірян до Російської православної церкви. Спочатку була ліквідована уніатська митрополія та всі єпархії, за винятком полоцької: Микола І 1839 ліквідував рештки Унії, на Правобережжі, Волині і Білій Русі, а Олександр II — на Холмщині і Підляшші. Росія під час окупації Галичини 1914 заарештувала митрополита Андрея Шептицького й насаджувала силою православ'я під проводом єпископа Евлогія. Такі самі спроби були й під час другої світової війни (1939—41), але вони були безуспішними.

Лише після окупації 1944 та арешту всієї ієрархії Греко-католицької церкви, на т. зв. Соборі у Львові 1946, при участі 214 священиків та кількох мирян, під наглядом органів НКВС скасовано Берестейську Унію і Греко-католицьку церкву підпорядковано московському патріархові. Подібно ж ліквідовано Унію на Закарпатті 1949 і Пряшівщині 1950. Синод української католицької ієрархії в Римі 2 грудня 1980 ствердив, що акт ліквідації Унії т. зв. «львівським собором» недійсний, проти чого протестував у Ватикані 22 грудня 1980 московський патріарх.