Утворення, організація та устрій Запорозької Січі.

Право на політичну діяльність козацтво здобуло шаблею лише в середині XVII ст., створивши власну державу. Вагомим чинником зростання чисельності козацтва з другої половини XVI ст. стала Запорозька Січ як форпост боротьби проти татарської агресії, а згодом – центр визвольного руху в Україні

З середини XVI ст., з появою Запорозької Січі і формуванням козацтва як окремого стану феодального суспільства, організація козацтва перейшла на якісно новий рівень розвитку.

До утворення Запорозької Січі спричинив комплекс причин. Одним з видів діяльності козацтва було уходництво – сезонні походи в місця постійних промислів (уходів) в Дикому Полі з метою здобуття засобів до існування. Це об’єктивно сприяло господарському засвоєнню і вивченню більш глибших районів Дикого Поля. Козаки відбували з місць постійного перебування (Канів, Черкаси) навесні, об’єднувались у загони на чолі з отаманом і їхали в степи до осені, де й займались мисливством, рибальством, випасом худоби і коней, видобутком солі та ін. Вже з початку XVI ст. осередком уходів стало Запоріжжя, особливо полюбляли козаки район Дніпрових порогів, від р. Самари до о. Хортиця і район Великого Лугу, береги Дніпра нижче порогів.

Самі козаки говорили: "Січ – мати, Великий Луг – батько". З часом уходництво переросло в постійну колонізацію Дикого Поля. В місцях уходів з’являються укріплені зимівники, городки – "січі" (засіка, сікти). Поступово в козаків сформувалося усвідомлення потреби в об’єднанні своїх сил і створенні єдиного центру, щоб міцно взяти під контроль засвоєні землі. Так повинна була виникнути Запорозька Січ, але коли саме це сталося, точно невідомо.

За свідченням "Польської хроніки" Бєльських у 30 – 40-х рр. XVI ст. якась Січ існувала на о. Томаківка. Перша ж достовірно відома Січ існувала у 1553 – 1557 рр. на о. Мала Хортиця, засновником якої був Дмитро Вишневецький (Байда) із знатного магнатського роду, князь, був державним урядовцем, але покозачився.

Всього відомо 8 запорозьких січей:

Хортицька (1553 – 1557 рр.),

Томаківська (1560 ті 1593 рр.),

Базавлуцька (1593 – 1638 рр.),

Микитинська (1638 – 1652 рр.),

Чортомлицька (1652 – 1709 рр.),

Кам’янська і Олешківська (1709 – 1734 рр.),

Нова (Підпільненська) (1734 – 1775 рр.).

П`ять з цих січей знаходилися на території Дніпропетровської області.

Що собою представляв устрій Запорозької Січі? Січ була фортецею, всередині якої – майдан, площа для проведення ради, церква, стовп для покарань, а навколо – великі хати – курені, будинки для старшини, канцелярії, арсеналу, різні майстерні та ін. Всі козаки, що належали до Запорозької Січі, були приписані до куренів, очолюваними курінними отаманами.

Традиційно на Січі було 38 куренів. В основу організації Запорозької Січі були покладені широкі демократичні засади. Всі посади на Січі були виборними на один рік, обирали на Різдво на козацькій військовій раді, якій належала вища влада на Січі.

Вищу виконавчу владу на Січі мав кошовий отаман, разом з яким обирали військову старшину: суддю, писаря, осавула, які й становили уряд Січі, до них належали і курінні отамани.

Вибирали також і іншу старшину, яка при військовій старшині виконувала допоміжні функції: довбиша, піддовбиша (бив у військові литаври, був при виконанні судових вироків, забезпечував сплату податків, стягнення мита з торгівлі); пушкаря, підпушкаря, гармаша (відповідали за артилерію, здійснювали нагляд за військовою в’язницею); товмача (перекладач, військова розвідка); кантаржія (охоронець мір та ваг, єдиних для торговців на всій Січі); шафарів (збирачі мита (перевізного) з купців за переправу через Дніпро); булавничого, бунчукового, хорунжого (прапороносець), пірначного; чаушів (посли); підосавулія, підписарія, канцеляристів та ін.

Була ще й похідна і паланкова старшина. Похідну становив полковник (сердюк), осавул, писар. Полк складався з 500 козаків, полки об’єднувалися у військову команду, 10 козаків мали 1 віз. Паланкова старшина була представлена полковником, осавулом, писарем та їх помічниками: хорунжим, підосавулом, підписарем.

Січ це була столиця. Під її контролем перебувала значна територія степу. Землі Війська Запорозького поділялися на адміністративно-територіальні одиниці – паланки. Спочатку їх було 5, потім стало 8. Щорічно місця промислів (уходи) поділялися між куренями. Чисельність козаків не була постійною, в різні часи коливалася від 3-5 до 15-20 тисяч. Основна маса козаків жила на "уходах" – хуторами, зимівниками, слободами. Серед козаків не було рівності, були заможні і голота. Вони всі разом збиралися на ради, вибирали старшину.

Січ мала широко розвинену систему прикордонних форпостів (50 козаків) із системою попередження про наближення ворога за допомогою вогненно-димової сигналізації (фігури). Козацькі загони охороняли суходольні і водні шляхи, перевози через річки. Січ мала зовнішньополітичні зв’язки з Кримом, Росією, донськими козаками, Австрією, Молдовою, Польщею, Туреччиною, Венецією та ін. Січ мала й символи влади – клейноди: булаву, бунчук, печатку.

Тобто у Січі був свій уряд, адміністрація, свій адміністративний поділ території, кордони, прикордонна служба, податкова система, армія, військовий флот, закони, звичаєве козацьке право, зовнішньополітичні зв’язки, тобто важливі елементи, ознаки державності. Сама ж Запорозька Січ, як утворення військово-політичного характеру, виконувала і функції державного утворення. По суті, Запорозька Січ була зародком нової української державності.

Запорозька громада поповнювалася вихідцями з різних соціальних верств української людності та представників інших народів. Адекватним її відображенням постало й реєстрове військо, що перебувало на державній службі. Переважну більшість у перші десятиріччя існування Війська Запорозького становили українці, хоча серед них були й вихідці з Білорусі, Криму та Московії, про що яскраво свідчить реєстр 1581 р..

Розширення козацьких рядів супроводжувалося зародженням родинних династій майбутньої суспільної еліти – Байбузів, Волевачів, Гирь, Голубів, Гордієнків, Дорошенків, Кулаг, Сулим, Федоровичів, Хмельницьких. На основі даних демографічних досліджень можна стверджувати, що перед Національно-визвольною війною кожний четвертий мешканець Центральної України належав до козацтва. В процесі його генези реально постало два прошарки: старшина і рядові козаки. їхнє матеріальне, а відповідно й суспільне становище помітно різнилися.

Козацька верхівка походила, як правило, з бояр та шляхти, що вплинуло на формування рис її соціального обличчя. До рядового козацтва, основним джерелом прибутків якого було лицарське ремесло, входили не лише нереєстрові, а й городові, приватні козаки, більшість із тих, що перебували на королівській службі.

 

Устрій на Запорожській січі

На Січі сформувався своєрідний суспільно-політичний та адміністративний устрій, основою якого були засади військової демократії. Верховними органами влади були військова рада (або коло) та куренні сходки, на яких розв'язувалися найважливіші питання військового і політичного характеру, обиралася старшина. Першою особою на Січі був курінний отаман, котрий очолював кіш і якому належала військова, адміністративна та судова влада. Другим за рангом був військовий суддя. Канцелярією відав писар. Виконання рішень, ухвалених військовою радою чи кошовим, здійснював осаул, а в разі війни — й обозний, котрий відав боєприпасами та провіантом. Кожен курінь обирав курінного отамана. На раді обиралися й гетьмани. Усі вони несли відповідальність перед військом і, якщо в чому провинилися, рада скидала їх або виносила їм смертний вирок.

Демократизм Запорізької Січі на цілі століття випередив Європу, де Велика французька революція проголосила демократичні свободи лише в 1789 р. І підтримувався він звичаєвим правом, перед яким усі були рівні, і яке проголошувало волю і рівність тим правом, що походило із часів Київської Русі. Виборна система органів влади дала підстави К. Марксу назвати Січ Християнською козацькою республікою.

У середині XVI ст. запорізьке козацтво створило значне військо зі стрункою організацією. На чолі його стояв гетьман. Основною військовою організацією був полк (по 500 мушкетів), що поділявся на сотні, а вони — на десятки. У своїх грамотах і "листах" козаки титулували себе Військом Запорізьким або лицарством Війська Запорізького. У війську переважала піхота, кінноти було мало. На озброєнні козаків, окрім рушниці, пістоля, шаблі, списа, келепа, мука і стріли, були і гармати. Січ мала і морський флот з великих човнів — чайок або байдаків. У 20-х роках XVII ст. їхнє число перевищувало 100—150. Військо відзначалося суворою дисципліною. Влада гетьмана та старшини під час походу була необмеженою. Найтяжчим злочином вважалася зрада. На Запоріжжі діяла постійна школа лицарського, військового мистецтва, в якій навчалися відважні юнаки з усієї України і навіть з інших країн.

 

Реєстрове козацьке військо

Зростання козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви, які розглядали його як дестабілізуючий фактор внутрішнього життя й водночас побоювалися, що козацькі походи на татар і турків спровокують загострення зовнішньополітичних відносин. Для приборкання непокірної козацької вольниці, яка ігнорувала королівську владу, визнаючи лише своїх старшин, було вирішено взяти частину козаків на державну службу та надати їм певні привілеї. Таким чином уряд планував, з одного боку, зміцнити свої збройні сили на українсько-татарському прикордонні зростаючою мілітарною потугою козацтва, а з іншого — розколоти козацький рух, протиставивши офіційно визнану частину решті козацтва. Ідея взяти частину козаків на державну службу виникла ще на поч. XVI ст.

Але через брак коштів реалізувати ЇЇ вдалося лише в 1572 p., коли за наказом короля Сигізмунда-Августа 300 козаків {у подальшому ця цифра збільшувалася: 1578 р. - 500; 1590 р. - 1000; 1625 р. - 6000; 1630 р. — 8000 осіб) було прийнято на державну службу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони й дістали назву «реєстрових козаків». Так було покладено початок реєстровому козацькому війську, основ ними завданнями якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом, що фактично опинилося поза законом.

Запроваджуючи реєстр, офіційна влада надіялася остаточно приборкати козацтво. Але він не лише не розв'язав, а й загострив козацьку проблему для Речі Посполитої. Прагнучи ліквідувати суверенність українського козацтва, перевести його з категорії численної соціально-економічної верстви з державними тенденціями в суто військову, уряд все ж був змушений зберегти реєстровому війську елементи автономії, а також легалізувати й офіційно визнати козацьку військову й політичну організацію, яка склалася в результаті внутрішнього розвитку козацтва. Реєстровці звільнялися від усяких податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що заключався у принципі «де три козаки. там два третього судять». Вони підлягали владі й судові лише власної козацької старшини, яку спершу призначав уряд, отримали військові клейноди — корогву (прапор), бунчук, печатку із зображенням козака з мушкетом тощо. їм передавалось у володіння м. Трахтемирів (нині село на Київщині) разом зі старовинним Зарубським монастирем. Тут мали розміститися арсенал для реєстру та шпиталь для поранених і старих. І хоча ці привілеї, власне, мали поширюватися тільки їм тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи відповідну платню, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе козаком. Так, абстрактна ідея козацької «вольності» набула конкретного змісту та офіційного визнання. Створення реєстру, по суті, санкціонувало відокремлення козацтва в адміністративно-правовому відношенні від решти населення Речі Посполитої та оформлення його в окремий соціальний стан, що інтенсивно розширювався за рахунок «покозачення» насамперед селянства і міщан. Проте процес формування козацького стану був складним та довготривалим і, за словами М.Грушевського, лише на рубежі XVI —XVII ст. українське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами.

Офіційно реєстрове козацтво стало називатися «Низовим» або «Запорізьким Військом». Це пояснювалося тим, що воно, за наказом уряду, мусило відбувати службу за дніпровськими порогами, утримуючи там залогу. Поступово реєстровці організовувалися в десятки, сотні та полки, які спочатку називалися за іменами їх керманичів. У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорізького реєстрового, за яким воно поділялося на 6 полків по тисячі чоловік у кожному. Залежно від розквартирування полки йменувалися за назвою найбільшого міста — Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому «старший» (з чім. Hauptman), або ж гетьман, якого призначав король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на вільне обрання своїх старшин, а польський король лише формально затверджував їх.

Становище реєстрового війська ускладнювалося тим, що, з одного боку, воно мусило коритися уряду й виконувати його накази, зокрема здійснювати контроль за діяльністю невизнаного владою козацтва, з іншого, — будучи представником українського народу, не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися всієї України. Як показало майбутнє, переважили національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, по великому рахунку, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти соціального і національно-релігійного гноблення. З цього приводу польські пани зазначали: «Легше вовком орати, аніж козаком проти козака воювати!»