Політика Росії, Німеччини та Австро-Угорщини стосовно поляків

Росія. Після придушення Січневого повстання царат вирішив ліквідувати залишки автономії королівства, поступово інтегрувати його землі до імперії. Ще 1864 р. для проведення необхідних адміністративних змін було створено Урядуючий комітет під формальним керівництвом намісника Ф. Берга. Фактично ж усіма справами керував русифікатор князь В. Черкаський, який очолював Комітет у справах Королівства Польського. На засіданні комітету імператор Олександр II оголосив, що змістом перетворень є "остаточне і органічне злиття цієї частини держави з іншими".

У 1865 р. було скасовано назву "Королівство Польське" і замінено її Привіслянським краєм, а посаду намісника - генерал-губернатором. Російська мова стала офіційною мовою адміністрування. У 1866-1871 pp. скасовано органи, які символізували автономію: Державну раду, Адміністративну раду, урядові комісії. На їх місце запроваджено російські місцеві адміністративні органи, пошту, фінансові структури. 1867 р. почав діяти новий адміністративний поділ на десять губерній. На керівні посади в адміні-

Історія Польщі

страції було призначено майже виключно росіян, які прибули до краю зі своїми родинами.

Уся влада була зосереджена в руках генерал-губернатора, який спирався на поліцію, жандармерію, армію і адміністративний апарат. Аж до 1-ї світової війни край перебував на військовому становищі, діяла цензура і суворий нагляд за громадською діяльністю. У той же час як в Росії були проведені реформи самоврядування (земства), судова, освітня; однак на польські землі їх дія не поширювалася. Переслідування торкнулися також католицької церкви. її земельні володіння були конфісковані, закрито 129 монастирів. Указом царя 1867 р. католицьку церкву підпорядковано Римо-католицькій колегії у Петербурзі, що викликало конфлікт з церковною ієрархією. Рішенням уряду непокірні священики були заслані до Сибіру. Вжито заходів для ліквідації греко-католицької церкви на Підляшші та Холмщині, примусового переходу віруючих (переважно українців і білорусів) у православ'я. Для прискорення цього процесу уряд вдався до військових пацифікацій сіл.

Політика царської адміністрації була спрямована на посилену русифікацію всіх сфер життя поляків. Особливо яскраво це проявлялося в освіті. У 60-х роках запроваджено російську мову викладання всіх предметів у гімназіях (польська мова залишалась як факультативний предмет): у 1885 р. російська мова стала обов'язковою і в народних школах. У 1869 р. було закрито варшавську Головну школу, а на її місці створено імператорський російський Варшавський університет. З часу проведення освітньої реформи в Росії (1872) зникла всяка відмінність польського шкільництва від загально-російського. Особливо несприятливими для польської освіти були роки перебування на посаді куратора варшавського шкільного округу О. Апухтіна (1879-1897), який, приступивши до обов'язків, оголосив, що через десять років кожна польська мати буде співати над колискою дитини російські пісні. Він запровадив покарання молоді за вживання в школі польської мови. За його урядування було заборонено викладати історію, літературу і географію Польщі, зменшено кількість шкіл і гімназій, обмежено доступ до них дітям з бідних родин. Боротьба з польською мовою досягла кульмінації за генерал-губернатора Й.Гурка (1883-1894). Наслідком цього стало відставання польського шкільництва навіть від російського, зниження освітнього рівня населення. Тривалі роки урядування О. Апухтіна в галузі освіти поляки назвали "апухтінською ніччю" (за іронією долі його родина пізніше була полонізована).

Посилена русифікація не принесла очікуваних наслідків. Польська громада знайшла способи опору русифікації, обмеживши своє спілкування з адміністрацією, засновуючи таємні бібліотеки та гуртки. У 1885 р. був створений таємний "літаючий університет". Але головним місцем виховання молоді на довгі роки стала родина.

Ще більш гострих форм набуло переслідування поляків у Литві, Білорусі та Україні. Поляки і польська мова були рішуче усунуті з усіх діялнок суспільного життя. Полякам було заборонено купувати землю (дозволялося лише успадковувати), а на маєтки накладалася контрибуцію в розмірі 10 % річних прибутків. Водночас русифікація затор-кнула і корінні народи цих земель. У 1863 р. заборонено друкувати книжки українською мовою, в 1865 р. - литовською й білоруською. До початку XX ст. царат дотримувався незмінної політики в польському питанні, прагнучи не допустити консолідації польської громадськості й посилення національного руху.

⁴ Політику Німеччини в польському питанні з 60-х років формував "залізний канцлер" О. фон Бісмарк. Після поразки повстання в Королівстві Польському прусська влада вдалася до репресій проти поляків, що брали в ньому участь або надавали допомогу. Відповіддю була солідарність усіх верств у захисті своїх економічних і культурних прав, окреслених ще на Віденському конгресі 1815 р. До певного часу

У період модернізації

Бісмарк, зайнятий справами об'єднання Німеччини, відкладав "польське питання" на майбутнє. Його бачення цієї проблеми містилося в рамках державних інтересів Пруссії та Німеччини: забезпечення суворої лояльністі до держави. Перешкодою цьому він вважав позиції патріотичної шляхти і костелу, які "підбурювали" населення "нереальними" обіцянками створення польської держави.

Коли процес об'єднання німецьких країн навколо Пруссії було завершено і 1871 р. проголошено створення Німецької імперії, Бісмарк вжив рішучих заходів щодо зміцнення єдності держави. Перепоною на шляху до її досягнення він вважав збереження культурних прав поляків і сильний вплив католицької церкви на населення. У 1871 р. він проголосив політику культуркампфу - "боротьби за культуру", яка передбачала рішуче утвердження німецької мови та культури в адміністрації й освіті, обмеження впливу католицької церкви та підпорядкування її державі. Ця політика мала на меті розширити контроль світської влади за всіма сферами життя населення, досягнення його державної єдності на грунті німецької культури. На практиці це означало стирання територіальних та етнічних відмінностей між громадянами імперії, проведення жорсткого курсу на онімечення населення. Політика "культуркампфу" проводилась в усіх німецьких землях, але в польських вона набула яскравого антиполь-ського спрямування. Бісмарк не приховував своїх антипатій до поляків, вважаючи їх фактором послаблення Німеччини.

У 1872-1876 pp. були видані закони, згідно з якими німецька мова визнавалася єдиною урядовою мовою в адміністрації та судівництві, а польських чиновників звільняли або переводили в німецькі провінції. Розпочалася кампанія онімечення місцевих польських назв; "Велике Познанське Князівство" стало Познанською провінцією. Навчання в народних школах і гімназіях було повністю переведено на німецьку мову; польська мова залишалася лише окремим факультативним предметом у народних школах і деяких гімназіях. Але й такий стан вважався тимчасовим, доки населення повністю не опанує німецької. Обмежень зазнало видання польської преси і літератури.

Особливу увагу Бісмарк приділяв боротьбі з католицькою церквою. Вона проводилася в усіх німецьких землях, але з особливою наполегливістю - в польських. Канцлер вважав, що католицизм, підпорядкований Ватікану, є джерелом партикуляризму й поширення впливів феодальної аристократії. У 1871-1875 pp. були схвалені закони, які усували церкву від опіки над шкільництвом, реєстрації актів громадянського стану (народжень, шлюбів). Крім цього, держава підпорядкувала собі процедуру призначення на посади священиків та церковних ієрархів. За новими законами священо-служителем міг стати лише німецький громадянин, який отримав згоду провінціальної адміністрації і склав спеціальний "іспит з культури". До найбільш гострих відносилися закони: 1871 р. - про покарання священиків ув'язненням за ворожі щодо уряду проповіді; 1873 р. - про обов'язкові державні іспити священиків і право вето уряду щодо кандидатів на церковні посади.

Нові закони викликали протести католицького духовенства, призвели до розриву відносин Німеччини з Римом. Відповіддю властей стали арешти священиків, закриття семінарій. У 1874 р. були ув'язнені кілька єпископів і архієпископ гнєзненський і познанський Мєчислав Льодуховський (1822-1902), який не відрізнявся патріотичними настроями, але зберігав вірність папському престолу. Після звільнення з в'язниці 1876 р. він був змушений емігрувати до Італії. Внаслідок арештів майже 100 парафій залишилися без священиків. Переслідування католицької церкви мало зворотні наслідки: більшість вірних були обурені й тісніше згуртувалися навколо костелу; серед частини поляків Сілезії, Помор'я поширилися патріотичні настрої.

Історія Польщі

У 1878 р. Бісмарк припинив антикатолицьку акцію, не досягнувши поставлених цілей і зустрівши опір з боку поляків, німецьких католиків і Ватікану. Між Німеччиною та Римською курією було відновлено стосунки, скасовано низку найбільш радикальних законів. На певний час антипольська політика німецького уряду пригальмувалася, але більшість схвалених законів продовжувала діяти.

Німеччина була конституційною монархією. Тут діяв загальнонімецький парламент - рейхстаг, що обирався загальним голосуванням. Але його компетенції обмежувалися справами зовнішньої політики. У внутрішніх питаннях більше значення мали земельні парламенти та уряди, щодо поляків - прусські. У імперському рейхстазі і прусському ландтазі поляки були представлені невеликою групою лояльних депутатів, які не чинили поважного впливу на урядові рішення. У період "боротьби за культуру" польські депутати зблизилися з німецькими консерваторами і виступали проти лібералів та соціал-демократів, які вимагали розширення повноважень парламенту.

Натомість зріс пасивний опір польського населення політиці онімечення. Спираючися на досвід політики "органічної праці" ЗО - 40-х років XIX ст., польські діячі закликали населення використовувати легальні громадські форми об'єднання, кооперації, підприємництва, які дозволяли створювати незалежні від держави національні структури: гуртки, школи, підприємства, кооперативи тощо. Одним з ідеологів "органічної праці" у Великопольщі був /політ Цегєльський (1813-1868), вчитель, учений, підприємець. Він заснував у Познані невелику фабрику, пропагував ідеї активної праці та підприємництва. За його ініціативою було відновлено діяльність Центрального господарського товариства, яке незабаром очолив Максиміліан Яцковський (1815-1905). Тому вдалося розбудувати систему селянських гуртків, які займалися просвітою і поширенням сільськогосподарських знань на селі. Були створені кілька польських банків (Земельний банк, Селянський банк), кредитних кооперативів, які надавали позички для зміцнення господарств і підприємницької діяльності. Польські ремісники, торгівці, дрібні підприємці об'єднувались у різні кооперативи. Розвивались освітні гуртки та організації. 1872 р. у Познані виникло Товариство народної освіти, яке незабаром утворило 104 бібліотеки в селах і містах. 1879 р. прусські власті заборонили його діяльність, але замість нього виникло Товариство народних читалень, яке розгорнуло просвітницьку діяльність у ще ширших масштабах, включаючи землі Сілезії, Помор'я, Вармії і Мазур. Важливу роль в опорі онімеченню відігравала польська преса -ґазети Дзєннік познанський, Орендовнік, Тигоднік велькопольський та ін.

Тривала боротьба з онімеченням також в інших землях Пруссії. На Помор'ї серед кашубів її розгорнув лікар і літератор Флоріан Цейнова (1817-1881), який писав твори кашубською мовою, а також Гієронім Дердовський (1852-1902). На Мазурщині активну просвітницьку діяльність провадив історик Войцех Кєнтжинський (1838-1918), який 1872 р. заснував тут таємне Товариство мазурської народної інтелігенції (на його честь 1946 р. м. Растенборк було переіменоване на Кєнтжин). В Ольштині (Вармія) ідеї польського відродження поширювала Газета ольштинська, яку редагував учитель Ян Лішевський (1852-1894). У Сілезії здобули популярність публіцистика й літературні твори Короля Мярки (1825-1882), який редагував часопис Католик, а також польські газети ("Газета опольська", "Новіни Шльонскє").

Об'єднання Німеччини і боротьба за розширення її впливів на міжнародній арені спричинили пожвавлення німецького націоналізму, який певний час залишався на ліберальних позиціях. У 80-х роках Бісмарк вирішив використати націоналістів в інтересах зміцнення імперії. Німецькі націоналісти домагалися повної асиміляції національних меншин, насамперед поляків. У 1885 р. Бісмарк розпочав нову антипольську кампанію, яка у публіцистиці отримала назву прусські згони. її першим кроком було

У період модернізації

одночасне примусове видалення за кордони Німеччини всіх поляків, які не були німецькими громадянами. Близько 26 тис. робітників-поляків з Королівства Польського і Галичини, які приїхали на заробітки до Німеччини, були брутально вивезені зі східних провінцій держави.

Нові кроки німецького уряду були пов'язані із загостренням конфронтації з Росією. За таких умов поляків, які проживали також в Росії, Бісмарк вважав "п'ятою колоною", яка може бути використана східним сусідом. З метою послабити економічні та політичні позиції поляків у Пруссії 1886 р. прусський сейм, за пропозицією уряду, створив Колонізаційну комісію, якій виділив 100 млн. марок для викупу польської земельної власності й продаж її німецьким колоністам. Для акції обрали сприятливий момент, оскільки аграрна криза негативно відбилася на поміщицьких маєтках, і польські землевласники охоче продавали частину землі. Однак незабаром, під впливом патріотичної агітації, вони припинили продаж і розпочали проведення власної політики парцеляції землі. Використовуючи створені банки і кооперативні спілки, поляки зайнялися викупом земель німецьких землевласників і продажем її польським селянам. Польські спілки діяли більш справно, ніж Колонізаційна комісія, і це ддало змогу звести нанівець спроби економічного витіснення поляків. Уряд був змушений шукати нових засобів наступу.

Якщо Росія і Німеччина проводили жорстку антипольську політику, то в Австрійській монархії склалася відмінна ситуація. Після розгрому революції 1848-1849 pp. упродовж дев'яти років в імперії панував поліційний режим, очолюваний міністром внутрішніх справ А. Бахом. Намісником Галичини увесь цей час був польський аристократ граф Аіенор Голуховський (1812-1875), який вірно служив Габсбургам і закликав до цього польську шляхту. Він поступово заміняв німецьких і чеських чиновників польськими, будував плани розширення польського впливу в усій Галичині, щоб перетворити її на ''польську" частину імперії. Намісник обмежував права русинів-українців, пояснюючи це їхніми зв'язками з Росією, скасував вивчення української мови в гімназіях, намагався перевести українську мову на латинський алфавіт. Усі ці заходи поєднувалися з пропагандою етнічної єдності поляків та українців, ідей відновлення триєдиної Польщі-Литви-Русі.

Поразка Австрії у війні з Італією та Францією 1859 р. поставили імперію перед загрозою фінансового краху. Імператор Франц Иосиф призначив А. Голуховського головою імперського уряду з метою проведення реформ і залучення на бік монархії польської, чеської та угорської аристократії. 20 жовтня 1860 р. був оголошений указ імператора {жовтневий диплом), згідно з яким створювалися провінційні сейми і центральна Державна Рада, яким передавалася частина повноважень у місцевому та центральному управлінні. Ці представницькі органи повинні були складатися переважно з шляхти. Однак угорська аристократія та німецькі ліберали визнали ці поступки недостатніми. А. Голуховський пішов у відставку, а його місце посів німецький ліберал А.Шмерлінт. Останній підготував новий указ імператора, опублікований 26 лютого 1861 р. {лютневий патент). Він продовжував лінію "жовтневого диплому" і фактично запроваджував в Австрії конституційну монархію. Парламентські функції покладалися на двопалатну Державну Раду (рейхсрат). Верхня палата - Палата панів - складалася з аристократії та вищих урядовців, які призначались імператором або входили за посадою. Нижня палата формувалася з депутатів, делегованих провінційними представницькими органами - сеймами. У компетенцію Державної Ради входило прийняття законів і бюджету імперії.

Місцевими представницькими органами, яким було передано певні функції самоврядування, були крайові сейми. У Галичині був створений крайовий сейм, який

Історія Польщі

мав право приймати постанови і контролювати справи місцевого самоврядування (міста, повітів, гмін), землеустрою і будівництва, культури і освіти, громадського життя, податків. Його діяльність визначалася крайовим статутом і сеймовою виборчою ординацією (правилами виборів). Виборча система була складена недемократично, забезпечуючи величезні переваги заможним верстам, передусім аристократії та шляхті. Галицький сейм складався зі 150 депутатів (послів), які роздільно обиралися шістьма соціальними групами населення. Перші дві групи депутатів взагалі не обирались, а ставали депутатами за посадою, т.зв. "вірилісти". Ними були сім депутатів, представлені трьома львівськими архієпископами (в тому числі греко-католицьким), двома перемишльськими і тарновським та станіславівським єпископами. Ще два місця серед депутатів займали ректори Львівського та Краківського університетів. Решту - 141 депутата - обирали виборці, поділені по 4-х куріях, в кожній з яких було запроваджено майновий ценз. Перша курія великої земельної власності, до якої належали землевласники, що сплачували не менше 100 золотих ринських податків щорічно, обирала у прямих виборах 44 посли (29,3 %). Кількість виборців у цій курії складала лише 0,4 % населення краю. Друга курія великих міст обирала 20 депутатів, а саме: зі Львова 4, Кракова 3, по одному від восьми менших міст (Перемишль, Броди, Самбір, Тарнув та ін.). У виборах брали участь лише заможні міщани. Всього 3 депутати обиралися по третій курії торгово-промислових палат. Таких палат було лише три, а кількість виборців тут налічувала 116 осіб (!). Нарешті у четвертій курії громад обирали 74 депутатів (49,3 %). Виборцями тут були мешканці сіл і містечок, які сплачували прямі податки. Вибори тут були двоступеневі: спочатку обирали т.зв. "виборців" (у співвідношенні 1 до 500), котрі потім відкритим голосуванням (!) на спеціальних з'їздах обирали депутатів. Загалом виборчі права отримало лише 10% населення краю. Крім цього, вражаюча непропорційність у представництві соціальних груп населення у Східній Галичині забезпечувала величезні переваги польській аристократії та шляхті над переважно українським селянством. Крайовий сейм обирав зі свого складу маршалка та його заступників, яких затверджував імператор (спочатку маршалок призначався), а також постійний виконавчий орган сейму Крайовий виділ, що складався з маршалка і шести членів. Представницька вертикаль включала повітові і гмінні виборні ради з відповідними виконавчими виділами.

Основні важелі влади зосереджувалися в державних структурах. Намісник Галичини призначався імператором і підпорядковувався центральному урядові. Він спирався на старостів повітів і війтів гмін, а також директорів поліції у Львові та Кракові.

Після оголошення "лютневого патенту" Галичина була остаточно об'єднана у єдиний коронний край - "Королівство Галіції і Лодомерії з князівствами Освєнцімським і Заторським та великим князівством Краківським", на який поширювалася компетенція намісництва і крайового сейму. Укази 1860-1861 pp. поклали початок "конституційної ери" розвитку Австрійської імперії, у ході якої поступово запроваджувались демократичні свободи.

Польська аристократія і шляхта Галичини вітали перебудову монархії в напрямку автономії її провінцій. Краківські консерватори на чолі з магнатом графом Адамом Потоцьким (1822-1872) і львівські демократи, очолювані Францішком Смолькою, будували плани розширення автономії Галичини і перетворення її в центр об'єднання польських земель під владою Габсбургів ("польський П'ємонт"). Однак на заваді реалізації цих планів була позиція українських селянських депутатів у галицькому сеймі, які під час перших виборів навесні 1861 р. здобули 49 місць. Проти польського шляхетського блоку виступили в сеймі також поодинокі греко-католицькі священики і віце-маршалок сейму - уніатський єпископ С Литвинович, які домагалися забезпечення

У період модернізації'

національно-культурних прав українського населення, не погоджувалися з наданням полякам у Галичині однонаціональної автономії.

Повстання 1863-1864 pp. відволікло увагу польських патріотичних кіл від проблем Галичини і скерувало їхні зусилля на допомогу повстанцям. У відповідь австрійський уряд оголосив тут стан облоги, вдався до арешту активних польських патріотів. Між тим проти централістської політики уряду німецьких лібералів виступила угорська шляхта, вимагаючи подальших кроків на шляху федеративної перебудови монархії. Після поразки австрійської армії від пруссаків у битві під Садовою 1866 р. імператор Франц Иосиф був змушений піти на поступки угорцям. Відчуваючи слабкість монархії, польські шляхетські кола після тривалої дискусії в грудні 1866 р. схвалили адрес (петицію) до імператора (84 голоси "за" і 40 "проти"), в якій готові були зайняти лояльні позиції по відношенню до монархії за умови її перебудови на федеративних засадах і надання полякам повної автономії в Галичині. Адрес закінчувався відомими словами: "Без страху відступити від нашої національної думки, з вірою у покликання Австрії і рішучість змін (...) з глибини наших сердець свідчимо, що при тобі, найясніший пане, стоїмо і стояти хочемо".

 

Рис. 42. Засідання крайового сейму у Львові. Малюнок А. Фідлера.

Переконаний у лояльному ставленні польських кіл Галичини, Франц Иосиф обмежився задоволенням вимог угорців і перетворенням монархії у дуалістичну Австро-Угорщину. У липні 1867 р. угорці отримали окремий парламент і уряд, а також право управління в рамках Угорського Королівства. Польським консерваторам імператор пообіцяв розширити автономні права Галичини. У грудні 1867 р. він підписав Конституцію, яка закріплювала дуалістичний характер монархії та окреслювала компетенції крайових органів влади, що мало відрізнялися від "жовтневого патенту" 1861 p., натомість проголошували основні демократичні свободи - слова, друку, зборів, організацій.

Таке розв'язання викликало розчарування поляків у Галичині. Тільки краківські консерватори твердо стали на позиції співпраці з Габсбургами, формуючи програму відбудови Польщі під їхнім скіпетром. Взамін за співробітництво вони вимагали подальшого розширення прав поляків у Галичині. Ці вимоги були сформульовані у Резолюції галицького сейму 24 вересня 1868 р. Не задовільнивши усіх вимог, імператор

Історія Польщі

Франц Иосиф упродовж кількох років запроваджував у життя основні положення "Резолюції^-", які в сутності дозволили полякам здобути польську автономію в Галичині. У 1869 р. за розпорядженням віденського уряду було запроваджено польську мову як офіційну в адміністрації, судівництві і освіті. 1871 р. створено посаду "міністра до справ Галичини", яку посів польський аристократ. Тоді ж було полонізовано Краківський і Львівський університети. У руках поляків опинилися всі основні важелі управління в Галичині; вони швидко розбудовували систему освітніх, культурних і господарських організацій. У зв'язку з цим і польські демократи, які спочатку стояли в опозиції, поступово перейшли на лояльні позиції співробітництва з монархією. Польські консерватори і ліберали мали велику користь від такої співпраці. Намісники Галичини і маршалки сейму завжди призначалися з числа польських консерваторів. Вони ж обіймали високі посади прем'єрів і міністрів у центральних урядах Австро-Угорщини: прем'єрами урядів у Відні були Альфред Потоцький (1870-1871), Казімсж. Бадеиі (1 895-1897), міністрами фінансів - Ю. Дунаєвськш, Л. Білінсьшїл, В. Коритовський, В. Залеський, міністром закордонних справ - А. Голуховський (молодший), міністром освіти - С. Мадейсъкий, Л. Цвіклінський.

Українці в Галичині. Імператор і віденський уряд у своїй політиці цілком покладалися на польських консерваторів. Русини-українці були повністю усунуті від владних важелів, а їхні національно-культурні права поступово обмежувалися. Втрата надій на підтримку центрального уряду призвела до розколу українського національного руху. У 60-х роках частина його консервативних діячів почала орієнтуватися на Росію, шукаючи протидії поширенню полонізації. Сформувалася впливова течія москвофільства, яка за прикладом чехів та інших поневолених слов'янських народів вбачала в царській Росії можливого рятівника русинів-українців від ополячення. її представники схилялися до визнання приналежності українців до єдиної з росіянами давньої "руської" нації. Один з діячів москвофільства Б. Дідицький писав, що лише Росія "може вирішити, як слід, українську справу". Москвофіли закривали очі на антиукраїнську політику царату в самій Росії.

З 60-х років у Галичині активно розвивався також иародовський український рух, який спирався на визнання єдиної української нації та підтримку діячів українського національного відродження в Наддніпрянській Україні. За допомогою наддніпрянців у Галичині створювалися перші культурно-освітні організації ("Просвіта" 1868 р., Товариство ім. Шевченка, газета "Діло" та ін.). Народовці, як і москвофіли, виступали за надання українцям рівних прав з поляками в Галичині. Однак вони не погоджувалися з теорією приналежності українців до єдиного "руського" народу, вимагали запровадження фонетичного українського письма - на відміну від етимологічного, якого дотримувалися москвофіли, поборювали консервативно-патріархальні та клерикальні ідеї своїх опонентів з протилежного табору. Поступово між народовцями і москвофілами дійшло до принципових розходжень і взаємної ворожнечі. З цього користали польські правлячі кола, які, в залежності від обставин, зближувалися то з одними, то з другими, щоб не допустити зміцнення позицій українців. Ситуація ускладнювалася тим, що переважна маса українського селянства тривалий час залишалася малоосвіченою і пасивною. Тому народовці проводили широку просвітницьку діяльність серед селян, результати якої принесли вітчутні наслідки лише наприкінці XIX ст.

Польські консерватори, які зосередили в своїх руках владу в Галичині, сприймали українське питання лише як національне і погоджувалися на певні поступки українському селянству. Але вже у 70-х роках відбулося зміцнення українського наро-довського руху. Цьому сприяло перенесення центру українського культурно-національного руху з Наддніпрянщини до Галичини, де конституційні порядки, на відміну від

У період модернізації

Росії, давали можливість прояву національного життя. Київська українська громада (В. Антонович, 0. Кониський та ін.) всіляко підтримувала народовців Галичини, спонукаючи їх до активної просвітницької діяльності. Великий вплив на галицьких українців мав київський громадівець М. Драгоманов, який був змушений емігрувати на Захід і звідти підтримував зв'язки з молодими українськими діячами І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким та ін. Він поширював серед галицьких українців європейські ідеї лібералізму, соціалізму і демократії, прагнучи усунути консервативно-клерикальні впливи з молодого національного руху галицьких українців. Під впливом київської громади і М. Драгоманова народовці розпочали формування політичних програм українського національного руху, які б спиралися на селянство. У 1885 р. у Львові вони створили Народну раду на чолі з послом сейму Ю. Романчуком і вже незабаром проголосили свої вимоги: "Хочемо автономії країв і автономії народів". Це означало прагнення українців здобути рівні права з поляками в суспільно-політичному житті Галичини. У цих намірах їх підтримувала київська громада, діячі якої бачили єдиний спосіб збереження української ідеї у розбудові національного життя в межах конституційної Австро-Угорщини (за прикладом поляків). Тому вже з кінця 70-х років кияни спонукали галицьких народовців до співпраці й порозуміння з польськими консерваторами й демократами в Галичині. Ідея польсько-українського порозуміння по-різному сприймалася польською стороною. Краківські консерватори і ліберали схилялися до думки про можливість угоди при збереженні головних важелів влади за поляками. Це не суперечило їхній стратегічній меті відбудови федеративної польської держави з включенням до неї України, Білорусі та Литви, яка у віддаленій перспективі повинна привести до злиття непольських народів у єдиній "польській політичній нації"". Проте більшість польської шляхти і землевласників з недовірою ставилася до українських вимог, вважаючи українських селян безнаціональною масою, яка загрожує їхнім становим інтересам. Тому численні спроби українсько-польського порозуміння на платформі розширення культурно-політичних прав українців в Галичині закінчувалися невдачею (спроби 1861, 1869, 1875, 1881-1882 pp.), а соціальна і міжнаціональна ворожнеча продовжувала зростати.

У другій половині 80-х років, коли через суперництво на Балканах загострилися стосунки Австро-Угорщини та Росії, у правлячих колах Відня виникла ідея використати український національний рух проти Росії. Ця ідея була підтримана київськими громадівцями. Не була вона байдужою і польським консерваторам, що плекали надії приєднання Королівства Польського та України до Австро-Угорщини і створення об'єднаного Польського королівства під скіпетром Габсбургів. У результаті низки таємних переговорів київських громадівців з високими львівськими та віденськими урядовцями при участі галицьких народовців (О. Барвінського) було досягнуто угоди про розширення культурних і політичних прав українців у Галичині. Підсумком цих переговорів стало проголошення восени 1890 р. нової ери польсько-українських стосунків. Усна угода, на якій наполягав Відень, передбачала розширення доступу українців до галицьких адміністративних структур і сейму, державну підтримку українських громадських організацій, рівноправність української мови в галицьких урядах, зрівняння в правах греко-католицької церкви з римо-католицькою, створення кафердри історії України у Львівському університеті, запровадження фонетичного письма в шкільництві тощо. На певний час угода "нової ери" зменшила міжнаціональне протистояння в Галичині та сприяла розширенню впливів українців у всіх сферах життя краю. Але польська адміністрація і політичні партії швидко усвідомили небезпеку зміцнення українського національного руху, який претендував на поділ краю за національною ознакою і, тим самим, перекреслював плани в.ідбудови Польщі в рамках

Історія Польщі

імперії Габсбурґів. Тому угода виконувалася повільно і незабаром була зведена нанівець. З середини 90-х років напруження у польсько-українських стосунках почало зростати з новою силою. ■■■ •!:•■':..: