Зовнішня політика наприкінці XIV - у XV ст.

Польсько-литовське зближення. У 1385-1795 pp. історія Польського королівства була тісно пов'язана з історією Великого князівства Литовського. Відносини цих двох держав у той час пройшли кілька етапів, поки не завершилися утворенням, згідно з Люблінською унією 1569 p., двоєдиної Польсько-Литовської держави - Речі Посполитої, якій судилося проіснувати до 1795 р.

На кінець XIV ст. Литва стала однією з найбільших держав Східної Європи. Окрім власне литовських земель, до її складу входили білоруські, українські території і деякі терени Північно-Східної Русі. Велике князівство Литовське простягалося від Балтійського до Чорного моря.

Наприкінці XIV ст. Польщу і Литву зближувала необхідність протидіяти Тевтонському орденові: перша з них прагнула повернути окуповані орденом Східне Помор'я, Хелмінську і Міхаловську землі, а з 1392 р. й Добжинську землю; другій загрожувала експансія ордену під гаслами християнізації назагал язичеського литовського народу, зокрема, загарбання північно-західної частини Литви - Жемайтії (по-польськи й на

У пізньому середньовіччі

східнослов'янських мовах - Жмуді), що роз'єднувала орден на дві частини - на власне Тевтонський і Лівонський ордени.

Йдучи на зближення з Польщею, литовська знать сподівалася на її допомогу у випадку протистояння Литовського князівства Московській державі, роль якої в Східній Європі після переможної для неї Куликовської битви (1380) значно зросла. Виступаючи за об'єднання руських земель під своїм верховенством, Москва претендувала й на ті з них, які перебували під литовським пануванням.

Малопольські можновладці, яким належала ініціатива зближення Польщі і Великого князівства Литовського, сподівалися в результаті цього приєднати українсько-білоруські землі і навіть власне Литву до королівства. Перед польською католицькою церквою в разі укладення тісних політичних відносин обох держав відкривалася перспектива християнізації Литви і окатоличення православного населення українсько-білоруських земель.

 

Рис.8. Угода про союз між Польським королівством і Великим князівством Литовським, укладена в замку Крево 14 серпня 1385 р.

За рішуче зближення з Польщею виступала впливова група литовських достойників. Вона домагалася для себе збільшення впливу в політичному житті, покликаючися при цьому на велику роль можновладства в Польщі. Не слід нехтувати й таким важливим чинником зближення двох держав як розширення господарського обміну між ними.

Питання про зміцнення відносин цих держав вперше постало в 1384 р. в ході переговорів поляків і литовців, які відбулися після прибуття Ядвіґи до Кракова, можливо під час її коронації, яка пройшла 18 жовтня. Розмови такого ж характеру мали місце й пізніше. їх результатом було укладення 14 серпня 1385 р. в литовському замку Крево польсько-литовської угоди, згідно з якою великий князь литовський Ягайло Ольґєр-дович (литов. Iogaila, польск. Jagielto) зобов'язався прийняти християнство за латинським обрядом (разом зі своїми братами, слідом за цим мала відбутися християнізація всіх литовців), приєднати Велике князівство Литовське до Польського королівства і за свої кошти повернути Польщі втрачені нею в минулому землі; за це він мав узяти шлюб з Ядвігою і стати польським королем. Кревська угода проголосила об'єднання держав шляхом інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польського королів-

Історія Польщі

ства. За цим об'єднанням закріпилася назва унія. Звідси й походить означення Кревської угоди як унії.

У лютому 1386 р. Ягайло був обраний королем на загальному з'їзді можних, вищого духовенства, частини багатої і середньої шляхти в Любліні, охрещений і взяв шлюб з Ядвігою, а в березні відбулася його коронація в Кракові. У зв'язку з нею він прибрав собі ім'я ВладиславII. Ягайло залишив за собою титул великого князя литовського. Кревська унія мала характер персонально-династичного об'єднання двох держав.

Проголосивши Кіревськото угодою інкорпорацію Литовського кнагівсчва, автори u не розуміли, що з'єднання двох різних за рівнем розвитку державно-політичних організмів не може відбутися механічно, а вимагає тривалого приготування. На перешкоді реалізації інкорпорації стало сильно розвинуте в Литві серед князів, панів і бояр (пізнішої шляхти) почуття незалежності. До незадоволених унією долучилися брати Ягайла -рідний Скіргайло і двоюрідний Вітовт Кєйстутович (литов. Vitautas, польс. Witold). Конфлікт між Ягайлом і литовською опозицією спритно роздували хрестоносці, прагнучи за всяку ціну розірвати унію, бо їм було недовподоби державне об'єднання Польщі і Литви. Бажаючи заспокоїти опозицію, Ягайло призначив своїм намісником у Литві Скіргайла і видав у 1387 р. привілей для загалу католицьких панів і бояр, згідно з яким вони мали право користуватися тими самими правами, що й шляхта Польського королівства.

Після цього незадоволених у Литві очолив Вітовт. Він зробив спробу здійснити державний переворот. Але вона не вдалася, і Вітовт у 1390 р. втік до Мальборка, де пішов на змову з орденом, давши згоду на передачу останньому Жемайтії взамін за обіцянку підтримати його в боротьбі за литовський трон. Скориставшися цією угодою, тевтонці зайняли Жемайтію. За таких обставин Ягайло, щоб загасити полум'я, призначив Вітовта замість Скіргайла намісником Литві. Вітовт одержав титул князя Литви, а Ягайло зберіг за собою верховну над нею владу як великий князь литовський. Литва повинна була залишитись у тісному державному зв'язку з Польщею.

На компроміс з Вітовтом Ягайла штовхала невигідна для Польщі міжнародна ситуація, зокрема, укладення загрозливого для неї союзу ордену з Сигізмундом Люксембурзьким (1387-1437), сином чеського короля й імператора КарлаІУ, угорським королем. На угорському престолі він опинився завдяки одруженню з старшою сестрою Ядвіґи - Марією. Сиґізмунд був занепокоєний Кревською угодою, а також незадово-лений тим, що у 1387 р. до Польщі знову відійшла Галицька Русь, на володіння якою Угорщина претендувала, і що того ж року леннозалежною від Польщі стала Молдавія, котру Угорщина вважала сферою своїх впливів.

У той час у керівництві хрестоносців виникла ідея поділу Польського королівства між Бранденбурзьким маркграфством, Угорщиною та орденом. З нею за посередництвом Владислава Опольського, тісно зв'язаного з орденом, тим особливо, що у 1392 р. заставив йому Добжинську землю, якою володів від 1379 р., був ознайомлений Сиґізмунд Люксембурзький, котрий водночас був і бранденбурзьким маркграфом.

З часом польсько-литовські відносини знову загострилися. Вітовт і цього разу поставив на зближення Литви з хрестоносцями. У 1398 р. на з'їзді литовських і орденських представників на озері Саліна він уклав з орденом договір, що проголосив передачу Жемайтії у повне володіння останньому, за що хрестоносці мали допомогти Литві у війні з татарами. В результаті польсько-литовська унія була зірвана.

Похід Вітовта проти татар, проведений у 1399 р., закінчився повним розгромом литовського війська у битві над річкою Ворсклою. Орденська допомога Вітовтові у цьому поході була незначна. Литовці переконалися, що союз з орденом є помилкою. Вітовт пішов на відновлення нормальних відносин з Польщею. За унією, укладеною

У пізньому середньовіччі

Литвою і Польщею у 1401 р. у Вільні і Радомі, він отримав титул великого князя литовського, визнав над собою верховну владу Ягайла і склав йому ленну присягу. Разом з тим в унійному документі було зазначено, що після смерті Вітовта Литовське князівство знову має ввійти до складу Польщі. Унія, отже, визнала до смерті Вітовта політичну відрубність Литви, хоча й залежної від Польщі. Вона мала характер союзу двох держав.

Відновлення у 1401 р. польсько-литовської унії значно зміцнило позиції Польщі у її стосунках з орденом. До того ж Сиґізмунд Люксембурзький був змушений тимчасово відмовитись від антипольського курсу, оскільки його увага була прикута до турецької експансії на Балканах. У 1401-1403 pp. Ягайло підтримував Вітовта в його боротьбі з орденом за повернення Литві Жемайтії, де проходило повстання проти панування хрестоносців. Укладений у 1404 р. у Рацьонжі мир Польщі і Литви з орденом залишив за останнім Жемайтію, натомість "дозволив" Польщі викупити в нього Добжинську землю. Викуп її, як сказано вище, відбувся наступного року.

Війни з орденом. Кілька наступних років були часом поступового зростання напруження у відносинах Польщі і Литви з орденом. Воно особливо посилилось у 1409 p., коли в Жемайтії знову спалахнуло підтримуване Вітовтом і Ягайлом повстання під гаслом повернення її Литві. Стало очевидним, що війна Литви з орденом неминуча, і Польща повинна виступити у ній на литовському боці. Обидві сторони готувалися до війни. Переконавшись у тому, що польсько-литовський союз розірвати не вдасться, орден у серпні 1409 р. оголосив війну Польщі й одразу після цього окупував Добжинську землю. Оголошувати війну Литві орден не вважав за потрібне.

Міжнародне становище Польщі на цей момент було непростим: орден заручився підтримкою західнопоморських князів, уклав союз із Сигізмундом Люксембурзьким, зумів схилити на свій бік чеського короля Вацлава IV Люксембурзького (брата Сиґізмунда; 1378-1419), плоцького князя СємовітаУ, литовського князя Свідригайла, брата Ягайла. І все ж Польща прийняла орденський виклик. Розпочалася велика війна Польщі і Литви з Тевтонським орденом.

Бойові дії не встигли по-справжньому розгорнутись, як у жовтні 1409 р. Польща й орден уклали перемир'я, протягом якого, за домовленістю між ними, Вацлав IV повинен був їх розсудити. У травні 1410 р. Вацлав IV видав вердикт: Жемайтія, яку на той час Вітовт встиг відібрати в ордену, має бути останньому повернута і лише після цього орден мав повернути Польщі Добжинську землю. Після такого вердикту про примирення ворогуючих сторін без війни не могло бути й мови. Війна тривала до 1411 р. Апогеєм її стала битва, що сталася 15 липня 1410 р. на території ордену біля села Ґрюивальда. У ній проти хрестоносців спільно билися поляки і литовці. В історичній літературі наводяться різні цифри стосовно чисельності військ, що брали участь у цій битві. Згідно з трьома останніми науковими версіями хрестоносці мали 15, 21, 20 тис, поляки - 20, 30 (з челяддю), 19 тис, литовці - 10, 11, 11 тис. Загалом війська складалися з кінноти. У польському війську, яким командував Ягайло, були загони чеські, моравські, угорські, волоські; в литовському, очоленому Вітовтом, - загони з Білорусі, українських і великоруських земель; у лавах ордену билися рицарі багатьох європейських країн. Союзна армія налічувала 91 хоругву, орденська - 51 "знамено". Якість озброєння і військове мистецтво хрестоносців і поляків були подібними.

Союзники вишикувалися у три лінії, хрестоносці - спершу у три, а потім - у дві лінії. У першій фазі битви частина литовських загонів, що діяли на правому фланзі, відступила під натиском хрестоносців і вдалася до втечі. Проте польські хоругви на лівому фланзі поступово здобували перевагу. Спільно з литовськими загонами, що повернулися з відступу, їм вдалося вщент розгромити орденське військо. У битві поліг

Історія Польщі

цвіт хрестоносного рицарства на чолі з войовничим і непримиренним великим магістром Ульріхом фон Юнгінґеном. Всі 51 знамено орденської армії були захоплені поляками й литовцями і виставлені на огляд у кафедральних соборах Кракова і Вільна. Військова потуга ордену була зламана.

Перемога союзних держав під Грюнвальдом справила величезне враження на сучасників, відбилася широким відлунням в європейських правлячих дворах. З вітальним листом до переможців звернувся відомий чеський громадський діяч Ян Гус. На честь перемоги у Ґрюнвальдській битві у 1960 р на її місці, поставлено монумент.

Міста і села ордену піддавалися союзним військам. Останні захоплювали невеликі замки хрестоносців, оскільки здобуття потужних фортець полякам і литовцям виявилося не під силу. Зокрема, не вдалося здобути столичного замку Мальборк - однієї з найміцніших фортець Європи. Від Мальборка полякам і литовцям довелося відступити.

Тим часом нове керівництво ордену робило все, щоб зберегти його як державу. При цьому воно опиралося на велику матеріальну і людську допомогу, що надходила із Заходу, передусім з Німеччини. Ягайло і Вітовт мусіли зважати на це, як і на звістки про концентрацію на південному кордоні Польщі війська Угорщини - союзниці ордену, а також на різке посилення антипольських і антилитовських настроїв в Німеччині, погрози, що звідти лунали. Обидва правителі мусіли також рахуватися з прагненням своїх військ повернутися додому. Тож не дивно, що союзні війська після Ґрюнвальдської битви особливо активних воєнних дій не вели.

Велика війна Польщі і Литви з орденом закінчилася укладенням миру в Торуні. Його умови булинаступні: Жемайтія перейшла до Литви, яка однак могла володіти нею тільки до смерті Ягайла і Вітовта. після чого мала повернутися до ордену; Добжинська земля повернулася до Польщі; орден повинен був сплатити 100 тис. кіп литовських грошів для викупу у неї своїх полонених.

Найновіші дослідження доводять, що в результаті Торунського миру поляки і литовці досягли поставлених напередодні війни цілей. Орден був надто сильною в економічному, політичному і військовому відношеннях державою, щоб можна було покінчити з ним одним ударом. Цим пояснюється той факт, що в ході війни і переговорів з орденом про підписання мирного договору Польща не висувала вимог повернути їй Східне Помор'я, Хелмінську і Міхаловську землі.

Одним з наслідків перемоги над орденом була укладена в місті Городло (на заході Волині, нині у складі Польщі) у 1413 р. польсько-литовська унія. Вона повторила зазначені в радомсько-віленській унійній угоді 1401 р. умови, що Литва є державою з своїм великим князем, який визнає над собою верховну владу польського короля; разом з тим за Городловською унією цей статус Литви мав бути збережений і після смерті Вітовта, а вибір правителів обох держав - взаємопогоджений.

У 1414 р. відносини Польщі й ордену знов загострилися. Орден, всупереч умовам Торунського миру 1411 p., почав вимагати якнайскорішої передачі йому Жемайтії, а Польща наполягала на визнанні ним приналежності їй у минулому Східного Помор'я, Хелмінської і Міхаловської земель. Напруження переросло у війну, яку почала Польща. Орден уникав боїв на відкритих місцях, а поляки були не в стані брати його потужні фортеці. Обидві сторони пішли на перемир'я, під час якого спір між ними мав розсудити вселенський собор римо-католицької церкви, який проходив у німецькому місті Констанц з 1414 р. (до 1418 p.). Собор цю арбітражну місію передав Сиґізмундові Люксембурзькому як імператорові (у 1410-1437 pp., водночас будучи угорським королем). Той з виконанням її зволікав. У 1419 р. воєнні дії відновилися, але невдовзі припинилися. Польща і орден вирішили чекати на вердикт імператора. Вердикт, виданий у 1420 p., був вигідний хрестоносцям: імператор визнав остаточним кордон між

У пізньому середньовіччі

Польщею і орденом, встановлений мирним договором цих держав, укладеним у 1343 р. Це означало, що Східне Помор'я, Хелмінська і Міхаловська землі повинні були залишатися за орденом.

Ягайло погодився з цим вердиктом, але його не прийняла польська шляхта на своєму з'їзді в Ленчиці. У 1422 р. знову дійшло до війни Польщі з орденом. Вона проходила за тим же, що й попередня війна, сценарієм: поляки не могли здобути потужні фортеці хрестоносців, а ті уникали боїв з ними на рівнині. У тому ж році на озері Мельно був підписаний "вічний" мир, згідно з яким Жемайтія була назавжди оголошена литовським володінням, а Польща дістала ту частинку Куявії з Нєшавою, якою володів орден. Хрестоносці пообіцяли відмовитися від тверджень про непорушність їхнього з Польщею кордону. Таким чином, відкривалася формальна можливість для повернення Польщі її історичних земель, якими володів орден.

Після смерті Вітовта (1430) Ягайло, всупереч відповідній умові Городловської унії, не беручи до уваги думки польських панів, призначив великим князем литовським Свідригайла; польські пани-шляхта сприйняли це з обуренням. Політика Свідригайла, спрямована на повний відрив Литви від Польщі, задля чого він не цурався йти на тісні відносини з орденом і Сиґізмундом Люксембурзьким, призвела до скинення його литовцями з князівського престолу і передачі останнього Сиґізмундові Кєйстутовичу, братові Вітовта. Ягайло дав свою згоду на цей вибір, сподіваючися на співробітництво з новим литовським князем. Проте Свідригайло продовжував йменувати себе литовським великим князем і надалі спирався на орден. У битві під Вількомиром (у Литві), що відбулася 1435 p., поляки і литовці завдали поразки орденським військам. Після цього був підписаний того ж року у Бжесьці Куявському мир з орденом, за яким останній зобов'язався припинити зв'язки зі Свідригайлом. У договорі містився також запис, що піддані ордену мають право відмовляти йому в послуху, якщо правителі не виконуватимуть умов документу. Запис був ініційований підданими ордену, незадоволеними пануючими в ньому військовими методами правління.

Подібно до Свідригайла, Сигізмунд Кєйстутович прагнув відірвати Литву від Польщі. Але довідавшися, що поляки почали схилятися до повернення на князівський престол Свідригайла, він 1437 р. підписав у Гродні з ними угоду, якою зобов'язався співпрацювати, за що поляки погодилися з подальшим вживанням ним великокнязівського титулу. У 1440 р. Сигізмунд був убитий литовською опозицією за авторитарні методи правління. На великокнязівський престол литовці самовільно, без погодження з поляками, обрали Ягайлового сина Казимира. Той також проводив цілком незалежну від Польщі політику. Після того, як його брат - польський король Владислав IV у 1444 р. загинув під час битви з турками біля Варни в Болгарії, Казимира було запрошено на польський трон. У 1446 p., перед його прибуттям до Кракова, щоб цей трон зайняти, він як великий князь литовський видав акт, що регулював відносини Польщі і Литви. В основі їх мала лежати персонально-династична унія й цілковита рівність ("братерський союз"), непорушність кордонів Литовського князівства, наділення литовської шляхти правами, подібними до прав польської. Проголошена цим актом форма польсько-литовських зв'язків стала підвалиною для зближення в подальшому обох держав, значною мірою впродовж тривалого правління у них (до 1492 р.) Казимира IV Ягеллончика. У 1492-1501 pp. унія була тільки династичною: королем був його син Ян Ольбрахт (1459-1501), великим князем литовським - теж його син Александр (1461-1506).

На правління Казимира IV припадає остання в XV ст. війна Польщі з Тевтонським орденом, відома як Тринадцятирічна (1454-1466). Вона була спричинена як прагненням Польщі примусити орден повернути їй історичні землі і таким чином знову здобути

Історія Польщі

вихід до Балтійського моря, так і намаганням великої кількості населення різних станів ордену позбутися його панування і приєднати його територію до Польського королівства. Особливо опозиційно щодо керівництва ордену були налаштовані міста, невдово-лені його жорсткою політикою. У 1440 р. опозиція панівним в ордені порядкам створила політичну організацію Прусський союз, в якому головну роль відігравали міста Східного Помор'я та ряд міст, розташованих на схід від нижньої течії Вісли. Керівництву ордену було не під силу ліквідувати Союз. Не допомогло звернення ордену до папи та імператора посприяти у цій ліквідації.

На початку 1454 р. представники Прусського союзу звернулися у Кракові до Казимира IV з проханням прийняти Пруссію (так в ордені і поза ним називали державу хрестоносців) під свою опіку. У відповідь король висунув вимогу, щоб прусські стани добровільно піддалися під його руку. Услід за цим Таємна рада Прусського союзу в лютому оголосила, що населення ордену відмовляється підкорятися його керівництву й закликала до повстання за звільнення від його влади. Того ж місяця король прийняв у Кракові делегацію Союзу, а в березні видав акт, що проголошував інкорпорацію Пруссії до Корони й водночас оголосив орденові війну.

Орден виклик прийняв. Навесні 1454 р. могло видаватися, що Польща швидко виграє війну: влада польського короля визнавалася більшістю жителів ордену. Однак той зумів вистояти, завдяки одержаній військовій і фінансовій допомозі із Західної Європи, про надання якої наполегливо клопотався. У вересні під Хойніцами орденське військо завдало поразки полякам (а також війську Прусського союзу, яке облягало Мальборк). А наступного року хрестоносці змогли повернути собі більшість втраченої території. То був результат військової відсталості Польщі. Від часу Ґрюнвальдської битви в Європі змінився спосіб ведення воєнних дій, значно розвинулася артилерія та інша вогнепальна зброя, взаємодія різних родів військ (артилерії, піхоти, кінноти). Польські збройні сили опинилися осторонь цих процесів: шляхетське ополчення - основне військо країни (наймане військо було невеликим, тому суттєвої ролі не відігравало) до середини XV ст. деградувало, зокрема через те, що шляхта, все більше втягуючись у господарські справи своїх маєтків, все менше була зацікавлена нести військову службу.

За ініціативою поляків розпочалися переговори про перемир'я, проте орден висував завищені, на думку польської сторони, вимоги. Переговори не дали результатів. Від початку 1456 р. шальки терезів у війні почали хилитися на бік Польщі. У 1457 р. в орденських найманців вдалося викупити Мальборк і ряд інших замків. Ослаблені обидві сторони у жовтні 1458 р. підписали перемир'я. У липні 1459 р. воєнні дії відновилися. Спроби укласти новий мир позитивних результатів не принесли. Наступного року удача була на боці ордену. Король змушений був розпустити посполите рушення і створити більше наймане військо. У 1462 р. воно здобуло блискучу перемогу над хрестоносцями під Свєнцем у Східному Помор'ї. А 1463 р. флот Ґданська й Ельблонґа, що виступали на боці Польщі, розгромив орденський флот.

Війну вінчав Торунський мир, укладений 1466 р. Згідно з ним, Польща одержала Східне Помор'я і вільний доступ до Балтійського моря, а також Хелмінську і Міхалов-ську землі. Крім того, до неї відійшли розташовані на схід від нижньої течії Вісли єпископська область Вармія і Мальборк з навколишньою територією. Інші землі ордену мали стати польським леном (хоча прямо про це в мирному трактаті не говорилося). Кожний новий великий магістр був зобов'язаний присягнути на вірність польському королю не пізніше шести місяців після його обрання. Виконавши дану присягу, великий магістр ставав членом королівської ради. Однак за тим же трактатом орден і далі підлягав владі папи. Трактат передбачав затвердження його папою, але цього не сталося (про причину цього йтиметься далі). Не затвердив його й імператор: для імперії орден

У пізньому середньовіччі

був важливим форпостом на Сході, тому вона болісно сприйняла його невдачу у війні з Польщею.

Торунський мир 1466 р. був великим успіхом Польщі. Повернення Східного Помор'я і статусу морської держави послужило могутнім поштовхом для її політичного й господарського піднесення. Упродовж Тринадцятирічної війни Польща відправила в різні країни 61 посольство, польські дипломати брали участь у 25 перемирних і мирних з'їздах. Укладення миру означало тяжку поразку ордену, після якої він уже не міг повністю оговтатись.

Помітне місце в зовнішній політиці Польщі XV ст. займали відносини з гуситською Чехією. Польські правителі уважно придивлялися до того, що у ній діється. У самій Чехії з Польщею пов'язували сподівання, що вона зможе захищати її державні інтереси. Після смерті чеського короля Вацлава IV (1419), щоб запобігти вступові на чеський престол Сиґізмунда Люксембурзького, який наполегливо на нього претендував як брат Вацлава IV, гусити запропонували цей престол Владиславові II Ягайлові за умови, що він не скасує їхньої суспільно-релігійної програми - т.зв. чотирьох празьких статей. Не бажаючи загострювати відносини з Сигізмундом Люксембурзьким і зваживши на негативне ставлення до цієї пропозиції керівництва польської церкви, передовсім дуже впливового краківського єпископа Збіґнєва Олєсніцького, Ягайло її не прийняв. Натомість, він запропонував чехам кандидатуру Вітовта, на яку вони дали згоду. У 1422 р. до Чехії вирушив литовський загін на чолі з Вітовтовим уповноваженим - Сигізмундом Корибутовичем, який почав там виконувати функції намісника і присягнув дотримуватися празьких статей. Після зустрічі у 1423 р. із Сигізмундом Люксембурзьким Ягайло відкликав з Чехії Сиґізмунда Корибутовича. Тоді гусити запросили останнього на свій престол. Його спроби утвердитися на ньому були безуспішними.

Після смерті у 1437 р. Сиґізмунда Люксембурзького, який за рік до того таки домігся чеської корони, гуситський табір знову вирішив передати її Ягеллонській династії. Плану цьому у той час не суджено було збутися. Головним чином до цього приклався 3. Олєсніцький, зокрема тим, що 1439 р. організував розгром польського гуситського табору, очолюваного можновладцем Спитеком із Мельштина (у Польщі прихильників гусизму до цього було чимало серед мішан, шляхти; були вони й серед можних).

У 1465 р. папа запропонував чеську корону Казимирові IV, щоб у разі прийняття цієї пропозиції з його допомогою скинути з чеського престолу короля-гусита Іржі із Подєбрад. При цьому папа підкреслював, що Казимир IV має право на даний трон, оскільки його дружина Ельжбета була сестрою чеського короля Владислава Габсбурга (1439-1458). Казимир IV пропозицію не прийняв, хоча, ставши чеським королем, міг би спробувати приєднати Сілезію до Польського королівства. Причиною відмови було те, що Польща тоді ще воювала з орденом. А після закінчення війни виявилося, що йти на загострення відносин з Іржі з Подєбрад Казимир IV не бажав. Зваживши на це, папа не затвердив Торунського мирного трактату 1466 р.

Тоді, на пропозицію папи, чеським королем у 1468 р. проголосив себе угорський король Матіаш Гуньяді (Корвін; 1458-1490), який поширив свою владу на володіння Чеської корони - Моравію, Лужиці та Сілезію. За таких обставин у пошуках виходу зі складного політичного становища, в якому він опинився, Іржі, за згодою Казимира IV, оголосив своїм спадкоємцем на престолі його сина Владислава Ягеллончика. У 1469 р. чеський сейм визнав Владислава королем, а у 1471 p., після смерті Іржі, він став правити у Чехії. Ягеллонська династія панувала в Чеській державі до 1526 р., спершу тільки у власне Чехії, а після смерті 1490 р. Матіаша Корвіна - і в Моравії, Лужиці та Сілезії.

Ставши у 1387 р. леннозалежною від Польщі, про що йшлося вище, Молдавія в особі своїх правителів не особливо турбувалася про виконання взятих на себе

Історія Польщі

зобов'язань, вміло лавірувала між Польщею, Угорщиною і Туреччиною, визнаючи себе польським ленником лише час від часу. Зовнішньополітична ситуація Молдавії різко ускладнилася після того, як турки у 1484 р. захопили її південну, прилеглу до Чорного моря, частину з містами-фортецями Кілією над Дунаєм і Білгородом (Аккерманом) над Дністром. У 1497 р. польський король Ян Ольбрахт здійснив невдалий похід у Молдавію з метою повернути її до денної залежності і захопити зазначені міста-фортеці. 80-тисячна польська армія була розгромлена молдавським господарем Стефаном III Великим (1487-1504) і дуже пошарпана молдавською людністю. У 1503 р. Польща за перемирним договором з Туреччиною визнала приналежність їй Кілії й Білгорода.

У 1440 р. була укладена польсько-угорська персональна унія, за якою Владислав III став угорським королем під іменем Уласло І. Головною метою Владислава III було протистояти турецькій експансії. 1444 р. на чолі угорського війська він здійснив похід на турків. 1 серпня в місті Сегедин був підписаний з ними мирний договір на десять років, за яким турки зобов'язалися залишити частину загарбаних на Балканах земель. Невдовзі по цьому прихильники активної боротьби з Туреччиною в оточенні короля, спокушені легкістю досягнутого ним успіху, намовили його на новий похід проти турків. Похід закінчився невдало: у битві під Варною 10 листопада 1444 р. Владислав III загинув, а деморалізоване цим військо покинуло поле бою.

Культура

Піднесення у всіх галузях господарства послужило матеріальною основою для подальшого прискореного розвитку культури Польщі. Зростання заможності суспільства, особливо його привілейованих верств, розширювало культурні потреби та можливості їх задоволення. Розвиткові культури сприяло також ускладнення суспільно-політичних відносин, які вимагали кадрів, здатних у них розібратися. У XV ст. із Заходу поширилися ідеї гуманізму - напряму суспільної думки, що характеризувався захистом гідності й свободи особистості. її всебічного розвитку, боротьбою за людяність суспільних відносин. Значним поштовхом для розвитку культури було виникнення в країні у 1473 р. книгодрукування; першою друкованою книгою у Польщі був Календар на 1474 р., виданий у Кракові. Там же виникло кириличне друкарство: на початку 1490-х років в друкарні німця-міщанина Швайпольта Фіоля було надруковано чотири богослужбові книги кирилицею на церковнослов'янській мові, призначені для українських і білоруських земель - Часослов, Осмогласник (Октоїх), Тріодь пісна і Тріодь цвітна. Ця подія стала переломним моментом в історії східнослов'янського письменства.

Мовою елітарної духовної культури залишалася латинь. Проте в XIV ст. виникають пам'ятки польською мовою. Ідеться про Свєнтокшиські проповіді та виготовлений для королеви Ядвіґи т.зв. Флоріанський псалтир, писаний також паралельно латинською й німецькою мовами. З початку XV ст. потреба в польській мові як чиннику культурного розвитку зростала. Так, у 1402 р. учні краківської кафедральної школи вимагали від єпископа призначити учителя, який володіє польською мовою. Ця мова проникала у судочинство, адміністрацію, оскільки нею писалися відповідні документи. На середину XV ст. припадають переклади нею Вісліцького і Пьотрковського статутів Казимира III. На увагу заслуговує польський переклад Старого Завіту, зроблений за наказом королеви Софії, дружини Владислава II Ягайла. Про зростання значення польської мови свідчить спроба впорядкувати норми польської орфографії, здійснена у 1440-х роках професором Краківського університету Якубом Паркошем із Журавіц під впливом реформи чеської орфофафії, виконаної Яном Гусом. Твір Я. Паркоша Про орфографію був першою

У пізньому середньовіччі

польською лінгвістичною працею. Після неї створювалися численні граматики, словники та інші мовні посібники.

У XV ст. з'являються художні твори польською мовою. Насамперед це стосується церковної поезії - пісень, гімнів, що співаються донині; їх записували в латиномовних кодексах. З часом з'явилися спеціальні пісенні збірники - канціонали, про які, однак, збереглися лише джерельні згадки. Особливо популярними були "марійні" пісні, присвячені Діві Марії, культ якої в Польщі набрав рис душевної інтимності. У них Богородиця ідентифікувалася як всезагальна мати-заступниця. Звідси почуття глибокого пієтету в поєднанні з ліричною задушевністю. Першим відомим на ім'я автором, який писав польською, був Ладислав із Ґєльньова (жив у XV ст.). 1475 р. у Вроцлаві був здійснений перший друк тексту польською мовою у вигляді додатку до тексту молитов.

Шкільна освіта у XIV-XV ст. за характером і структурою не відрізнялася від шкільної освіти доби роздробленості. Новим було хіба що те, що в кафедральних школах викладались елементи філософії і канонічного права. У XV ст. при деяких монастирях існували також елементарні школи для дівчат. За неповними підрахунками, на початку XV ст. у Польщі було 253 школи, з яких кафедральних - 16, колегіатських - ЗО, монастирських - 37, приходських - 170. Наприкінці XV ст. тільки приходських шкіл налічувалося близько 300. У той час міста і містечка мали, як правило, приходські школи, у деяких з них було цих шкіл по кілька, наприклад, у Кракові - шість. Важливішими за програмою навчання і рівнем викладання залишалися кафедральні і колегіатські школи. Завданням їх було готувати кадри нижчого духовенства.

Епохальне значення для розвитку польської культури мало відновлення діяльності Краківського університету, який занепав після смерті Казимира III, позбавлений державної підтримки. Частково він відновив свою роботу у 1390 р. Через сім років після цього папа дозволив створити у ньому теологічний факультет. Роком відродження університету вважається 1400-й, коли, згідно із заповітним записом Ядвіґи, Владислав II Ягайло видав диплом, яким дозволив його існування в складі філософського, правничого, медичного й теологічного факультетів організаційно за взірцем Паризького університету, з урахуванням досвіду Празького університету. Король також дозволив заснувати 42 кафедри, з яких 22 - на філософському, 8 - на правничому, 1 - на медичному, 11 - на теологічному факультеті. Згодом відновлений університет за іменем Ягайла почали йменувати Ягеллонським.

На перших порах викладацьке ядро університету становили магістри, запрошені з Празького університету; серед них були й поляки. Університет бурхливо розвивався з другого десятиріччя XV ст., завдяки матеріальній підтримці з боку приватних осіб. У XV ст. він переживав свій навчально-науковий розквіт. Тоді у ньому загалом навчалося близько 18 тис. студентів, з яких дві третини походили з Польської держави, близько 14 % - з Сілезії; не менше половини студентів були з міщан і селян. Залежно від

 

Рис. 9. Диплом короля Казимира HI Великого про заснування у Кракові університету 12 травня 1364 р.

Історія Польщі

освоєння студентами програми навчання філософського факультету вони одержували такі наукові ступені: нижчу - бакалавра, вищу - магістра. У XV ст. чверть тих, хто навчався на цьому факультеті, стала бакалаврами і лише близько 5 % - магістрами. Випускники трьох інших факультетів здобували титул доктора.

У XV ст. університет уславився викладанням й досягненнями в галузі точних і природничих наук. Визначною була діяльність кафедр математики й астрономії. Творцем краківської математично-астрономічної школи став Марцін Круль із Журавіци. Він також створив кафедру астрології. До найзначніших його учнів, які піднесли краківську астрономію до світового рівня, належать Войцєх із Опатова, Анджей Ґжимала із Познані, Пйотр Ґашовєц із Лозмєжі, Ян із Ґлоюва та ін. Після смерті М. Круля його учні працювали в інших університетах. Серед них чи не найбільшої слави зажив Марцін Биліца із Олькуша, який працював в Італії, а потім в Угорщині; незадовго до смерті він відписав Краківському університетові свою унікальну бібліотеку та астрономічні прилади. Наприкінці XV ст. в університеті працював Войцєх із Бруздєва — автор астрономічних досліджень. У нього в 1491-1495 pp. навчався славнозвісний згодом учений Миколай Коперник.

У першій половині XV ст. Краківський університет здобув славу як центру правничих знань. В основу польської школи міжнародного права лягла доктрина про справедливі війни Станіслава із Скарбімєжа. Захищаючи на Констанцькому соборі (1414-1418) польську позицію у війні з Тевтонським орденом, Павел Влодковіц виступив з доктриною права народів, за якою кожен народ, навіть поганський, має право на власну державу, причому остання, стверджував П. Влодковіц, не повинна, всупереч волі її народу, підлягати владі германського імператора. Слід наголосити на тому, що в період боротьби між імперією і папством в Європі, кульмінація якої припадає на ЗО — 40-ві роки XV ст., університет послідовно відстоював доктрину консиліаризму, або вищості церковного собору стосовно папства. На Базельському соборі (1431-1449) немала роль у цьому відношенні належала університетським професорам Якубові із Парадижа і Томатові Стшемпінському. Доктрину консиліаризму захищали також згаданий Павел Влодковіц, Миколай Лясоцький, Матеуш із Кракова.