Політична криза у 1660-х роках

Розв'язавши польсько-шведські справи, уряд Речі Посполитої активізував воєнні дії проти Москви. Влітку і восени 1660 р. польсько-литовські війська, керовані С. Чарнець-ким, вибили московську армію, очолювану князем Іваном Хованським, з Литви і більшої частини окупованих нею білоруських земель. Улітку ж польська армія під командуванням коронних гетьманів С. Потоцького і Єжи Любомирського виступила проти московського війська, очоленого київським воєводою Василієм Шереметєвим, на якого царський уряд поклав завдання утвердити московське панування в Україні. 17 вересня В. Шереметев був оточений ними під містечком Чудновом, що в Києвському воєводстві. Йому на підмогу прямував Юрій Хмельницький з Військом Запорозьким, але після сутички 7 жовтня із загоном Єжи Любомирського неподалік від Чуднова під містечком Слобидищем пішов на переговори з польським командуванням. 17 жовтня поляки примусили Ю. Хмельницького підписати угоду, яка в головних рисах повторювала Гадяцьку, але не містила згадки про окреме Руське князівство. Що ж до В. Шереметева, то 3 листопада він підписав акт капітуляції, який передбачав роззброєння його війська і повернення Речі Посполитій Києва та Смоленської землі. Полоненого ними київського воєводу коронні гетьмани віддали кримським татарам, загін яких прибув на допомогу полякам (в кримському полоні В. Шереметев пробув до 1681 p., коли московському урядові вдалося його викупити).

Переконавшись у тому, що Москва не зможе одночасно воювати з двома державами, її уряд пішов на укладення 19 червня 1661 р.в містечку Кардіс, що біля Дерпта, миру з Швецією. Але після цього він порівняно довго не наважувався відвойовувати втрачені попереднього року Україну, Литву й білоруські землі.

У козацькій Україні ситуація змінилася не на користь Ю. Хмельницького. Проти його пропольської політики виступила потужна промосковська опозиція, особливо на Лівобережжі. Не користувався він популярністю і серед тієї частини козацької старшини, яка підтримувала курс на тісні відносини з Річчю Посполитою, але зневірилася в його здатності забезпечувати належне керівництво Військом Запорозьким. Опинившись у політичній ізоляції, Ю. Хмельницький у грудні 1662 р. зрікся гетьманства і постригся у ченці. У січні 1663 р. гетьманом Війська Запорозького став. Павло Тетеря, прихильник союзних відносин з Польщею. Проте одному йому довелося гетьманувати недовго: т.зв. Чорна рада, яка відбулася 16-17 червня 1663 р. в околицях міста Ніжина, обрала гетьманом Івана Брюховецького. Відтоді козацька Україна була роздвоєна: один гетьман правив на Правобережжі, а другий - Лівобережжі, причому лівобережні гетьмани були провідниками промосковської політики. П. Тетеря вважав вибір І. Брюховецького незаконним і намагався відновити свої позиції на Лівобережжі, у зв'язку з чим він підтримав очолений Яном Казимиром польський похід проти Москви, сподіваючися, що його результатом стане підпорядкування йому вказаної території. Похід розпочався коло Львова в середині серпня 1663 р. У середині листопада польська армія і полки П. Тетері переправилися через Дніпро. Перетнувши Лівобережжя, вони дійшли до московського кордону, де з'єдналися з литовськими силами, які дісталися сюди через Сіверщину. Однак біля прикордонного російського міста-фортеці Сєвська польсько-литовський наступ захлинувся: спроба взяти фортецю не вдалася. Ян Казимир зі своїми силами у березні 1664 р. відступив на терен Білорусі.

Історія Польщі

Упродовж весни 1664 - січня 1665 pp. землі козацького Правобережжя були ареною жорстокої війни, в якій зійшлися, з одного боку, загони І. Брюховецького, що мріяв гетьманувати й тут, місцевих повстанців, що виступали проти П. Тетері та його прополь-ської орієнтації, запорожців та московських ратних людей; з другого боку були полки П. Тетері, підсилені татарами і польським корпусом С. Чарнецького, до того часу воєводи спершу руського, потім київського, а від початку січня 1665 р. - гетьмана поль-ного коронного. У цей період, а саме 16 березня 1664 р. за наказом польського полковника Себастіяна Маховської о був розстріляний, фактично без суду і слідства, київський воєвода І. Виговський, звинувачений, судячи з наявних документів, у державній зраді.

З огляду на складну внутрішньополітичну ситуацію, в якій опинилися правлячі кола Речі Посполитої (див. далі), з Правобережної козацької України коронні війська були виведені до Польщі для підтримки королівської влади. Внаслідок цього становище П. Тетері ускладнилось, і він був змушений у червні 1665 р. в місті Брацлаві залишити гетьманський уряд й виїхати до Польщі; при цьому він вивіз гетьманські інсигнії Війська Запорозького, які були в лютому 1649 р. А. Киселем у Переяславі від імені короля даровані Б.Хмельницькому (булава, бунчук та ін.). У середині серпня 1665р. правобережним гетьманом став генеральний обозний Петро Дорошенко. Відносини з правлячими колами Речі Посполитої у нього не склалися, тому що він діяв незалежно від них. Його ставлення до московської політики щодо України теж було ворожим. П. Дорошенко задався метою встановити свій контроль над Лівобережжям. Його позиція щодо Польщі і Москви різко погіршилася після того, як їхні дипломати 9 лютого 1667 р. в селі Андрусові, що біля Смоленська, після тривалих переговорів, які розпочалися ще влітку 1664 р., уклали перемир'я на 13 з половиною років, за умовами якого Річ Посполита дала згоду на відхід до Росії Смоленської землі і Лівобережжя, а також на два роки - Києва з прилеглою до нього на правому березі Дніпра невеликою територією. Росія повернула Речі Посполитій Полоцьке і Вітебське воєводства. Порівняно з 1648 р. територія Речі Посполитої за Андрусівським перемир'ям зменшилася на 247 тис кв.км. Запорозька Січ мала перебувати під спільним контролем обох держав. Андрусівський трактат також передбачав можливі спільні воєнні виступи Речі Посполитої і Москви проти Криму і Туреччини.

Хоча трактат відклав остаточне врегулювання відносин Речі Посполитої і Москви до підписання мирного договору, але було ясно, що його укладення знаменувало остаточне припинення польсько-литовської експансії на схід, більше того, фіксувало перехід Речі Посполитої до оборони в цьому напрямі. П. Дорошенко справедливо розцінив Андрусівський договір як такий, що закріплював поділ козацької України на Лівобережну і Правобережну за державною їх приналежністю, отже, перекреслював його сподівання з'єднати ці частини в одне ціле під своєю владою. Тому він вирішив ігнорувати договір, покладатися на власні сили. Він уклав союз з кримським ханом Мегмед-Ґіреєм IV, який вважав, що трактат змінив геополітичну ситуацію на некористь ханства. У вересні 1667 р. П. Дорошенко і татарський корпус на чолі з калгою-султаном (найближчою до хана особою) Крим-Ґіреєм виступили проти Польщі. Головні польські сили під командою маршалка великого і гетьмана польного коронного Яна Собєського були оточені під містечком Підгайці, що в Руському воєводстві, козацько-татарською армією, яка чисельно їх перевищувала в кілька разів. Однак у момент, коли військове щастя обіцяло обложникам швидку перемогу, трапилася несподіванка: кошовий отаман Іван Сірко, за погодженням з Я. Собєським, здійснив напад запорожців на Крим. Ця акція коштувала П. Дорошенкові союзника. Крим-Ґірей, поспішаючи додому, підписав з Я. Собєським 16 жовтня блискавичну угоду, якою від імені свого хана зобов'язався підтримувати з Польщею вічний мир і дружбу.

Часи потрясінь і занепаду

Слідом за угодою з татарами Я. Собєський уклав 19 жовтня угоду з П. Дорошенком, який був змушений погодитися на цей крок у зв'язку з новою ситуацією. Польний гетьман пообіцяв козакам клопотати перед королем і Річчю Посполитою, щоб потреби козаків були обговорені і задоволені призначеною королем комісією; П. Дорошенко і Військо Запорозьке обіцяли повне і вірне підданство, відмовитися від пошуку зовнішньої протекції на майбутнє, сприяти шляхті у безпечному володінні маєтками на козацькій території. Натомість Я. Собєський запевнив козаків, що до врегулювання відносин Війська Запорозького і Речі Посполитої шляхом переговорів коронні війська не будуть розміщені на козацькій території. Замість очікуваного звільнення України від Польщі П. Дорошенкові довелося ні з чим повернутися у свою ставку в Чигирині.

За сприяння Я. Собєського ЗО березня 1668 р. у Варшаві був виданий королівський привілей, яким П. Дорошенка визнано обраним гетьманом й оголошено про вручення йому найближчим часом булави. Однак вручення інсиґній П. Дорошенко не дочекався до кінця свого гетьманування, оскільки не корився урядові Речі Посполитої. Від червня 1668 p., коли загинув 1. Ьрюховецький, П. Дорошенко був також гетьманом Лівобережної України. Восени того ж року за московської підтримки частина тамтешніх козаків проголосила своїм гетьманом Дем'яна Многогрішного. П.Дорошенко цього вибору не визнав.Він пішов на зближення з Туреччиною, котра з тих же мотивів, що й кримський хан, була незадоволена змістом Андрусівського трактату та його геополітичними наслідками. На козацькій раді, яка відбулася біля міста Корсуня 21-22 березня 1669 р., П. Дорошенко в присутності турецького посла домігся прийняття ухвали про перехід Війська Запорозького і контрольованої ним території (а по змозі й інших українських земель) під захист (протекторат) Порти. Ухвала, позитивно сприйнята в Стамбулі, означала укладення Військом Запорозьким з Османською імперією воєнно-політичного союзу, знаменувала поворот в козацько-турецьких відносинах. Протеїсгорат Туреччини був виправданий, оскільки він не загрожував, згідно з умовами ухвали, встановленням турецького панування над українськими землями, забезпечував українському народові самостійне існування. 26 серпня 1669 р. турецький посланець на козацькій раді під Уманню вручив П. Дорошенкові султанські інсиґнії (булаву, бунчук, хоругву, шаблю) як знаки протекції з боку Османської імперії. То був останній штрих у нав'язанні союзницьких відносин Війська Запорозького з Туреччиною.

Ще до цього, 23 липня 1669 р., на козацькій раді під Уманню противники П. Дорошенка проголосили гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка. Відтоді до березня 1674р. на Правобережжі протистояли один одному гетьмани П.Дорошенко і М. Ханенко. Останній особливих впливів серед правобережних козаків не мав, перебував переважно на Січі. Як гетьман, він одразу пішов на зближення з правлячими колами Речі Посполитої і послідовно тримався цього курсу. Польський уряд робив ставку на нього, використовував його гетьманство для тиску на П. Дорошенка. М. Ханенкові у листопаді 1671 р. під містечком Іллінцями, що в Брацпавському воєводстві, були вручені гетьманські інсиґнії, вивезені П. Тетерею 1665 р.

Події в Україні 60-х років значною мірою розгорталися рівнобіжно з посиленням напруженості внутрішньополітичної ситуації в Польщі, що було логічним наслідком війн з повсталою Україною, Швецією і Москвою. Потужний струс, який пережила Річ Посполита, віддзеркалив вади її державно-суспільного устрою, з яких найголовнішими були такі: відсутність сильної державної та регіонально-місцевої влади, боротьба магнатських угруповань за вплив при королівському дворі і у державі, небажання шляхти і більшості магнатів поступатися своїми становими інтересами на користь держави, неприязне, а то й вороже їх ставлення до будь-яких змін у державному ладі. У 1652 р. додалась ще одна вада - парламентська криза, започаткована тим, що робота звичай-

Історія Польщі

ного сейму в січні-березні була зірвана одним голосом: 9 березня упітський підсудок з Жемайтії Владислав Сіцінськии, підмовлений напередодні гетьманом польним литовським Я. Радзивіллом, до клієнтели якого належав, один-єдиний в посольській ізбі не погодився з пропозицією продовжити засідання сейму на один день, щоб можна було вирішити важливі питання. Заявивши "я не дозволяю продовжити", В. Сіцінськии, переляканий скоєним, одразу залишив приміщення посольської ізби. Після невдалих спроб повернути його до приміщення, аби переконати відмовитися від свого протесту, маршалок Аид.жей Максиміліан Фредро, оголосив сейм зірваним, після чого посли, не висловивши будь-якої незгоди з цим, роз'їхалися по домівках. Усі прийняті цим сеймом рішення в результаті цього виявилися недійсними. А В. Сіцінськии залишив по собі недобру славу зривача сейму.

Зазначена реакція маршалка і послів була невипадкова: ідея про право кожного шляхтича на liberum veto (дослівно - "вільне забороняю"), висловлення своєї думки, з якою повинні рахуватися всі у шляхетському стані, давно визрівала, дебатувалася в шляхетській публіцистиці і, врешті, знайшла свій логічний прояв на сеймі 1652 р. В основі її популярності лежало переконання, що дотримання засади більшості при прийнятті рішень, особливо тих, що стосувалися державно-політичного устрою, приховує загрозу "золотим вольностям". Поширеним було твердження, що голоси потрібно не лічити, а "важити''. Тож утверджувалося переконання, що ідеальним є таке рішення сейму, яке прийняте одностайно. Не дивно, що один раз застосоване liberum veto ввійшло загалом безболісно в практику роботи сеймів, за якийсь час стало звичним. Чимало сеймів до 1764 p., коли вживання засади liberum veto було обмежене, зривалися одним голосом. Так, за правління Яна Казимира з 17 сеймів, що відбулися у 1652-1668 pp., сім були саме такими. Практика liberum veto здебільшого була проявом боротьби магнатських угруповань, що суперничали між собою у переслідуванні певних цілей. Бувало, що й королівська влада у боротьбі з магнатськими угрупованнями йшла на зрив сейму. Право liberum veto стало розглядатися як невід'ємна частина шляхетських вольностей, як їх зіниця, подібно до права вільної елекції. Зриваючи сейм, шляхтич не був зобов'язаний аргументувати свою поведінку, відповідати за це перед будь-ким.

Застосування liberum veto робило неможливим нормальний хід політичного життя Речі Посполитої, приводило її до стану анархії. Під час шведської навали в королівському оточенні виник проект реформи державного устрою, спрямований на посилення законодавчої і центральної влади. У доробленому вигляді він був представлений на сенаторській конвокації - нараді сенаторів і впливових представників шляхти, що відбулася у Варшаві в березні 1658 р. Проект пропонував застосовувати liberum veto тільки у тих випадках, коли йшлося про особливо важливі для держави питання, в інших випадках рекомендувалося приймати рішення не менш як двома третинами голосів посольської ізби. Йшлося також про необхідність розширити законодавчі прерогативи короля, розробити докладний регламент роботи сейму, доповнити раду сенаторів-резидентів при королі делегатами від посольської ізби і передати цій оновленій раді ряд сеймових компетенцій (цим планувалося перетворити її в центральний орган, подібний до уряду). Проект також пропонував впорядкувати фінансову систему держави з допомогою введення постійних податків і генерального мита замість місцевих митних поборів, які давали державі мало грошових надходжень. Однак конвокація обмежилася прийняттям проекту до уваги.

Варшавський сейм 1659 р. визнав доцільність проведення державних реформ і постановив провести після закінчення війни Речі Посполитої з шведами конвокацію в складі сенаторів і послів ізби, аби визначитися щодо двох проектів таких реформ, один з яких загалом повторював пропозиції, винесені на конвокацію 1658 p., а другий був ради-

Часи потрясінь і занепаду

кальніший, тому що пропонував повне скасування liberum veto і запровадження щорічних сеймів зі сталими термінами засідань та встановлення в раді резидентів при королі чисельної переваги послів стосовно сенаторів.

Запланована конвокація відбулася в червні 1660 p., але покладених на неї сподівань не виправдала через опір кількох високопоставлених осіб, які демагогічно апелювали до "золотих вольностей". Своє неприхильне ставлення до реформ ці особи пов'язували з опозицією плану королівського двору провести обрання на польський престол наступника Яна Казимира під час правління останнього. Така засада обрання звалася vivente rege, що буквально означає за короля, який живе. План виник не пізніше 1658 р. у зв'язку з тим, що Ян Казимир і його дружина Людвіка Марія (до смерті Владислава IV вона була його дружиною), не маючи дітей, намагалися разом з своїми прибічниками посадити на трон принца Анрі Жюльєна - сина відомого полководця Людовіка II Конде ("Великого Конде"; 1621-1688), спорідненого з правлячою у Франції династією Бурбонів. Вони підкреслювали шкідливість бузкоролів'я для держави і необхідність уникнення такої ситуації. Йшлося також про зближення Речі Посполитої з Францією. Французький король ЛюдовікХІУ (1643-1715) підтримав таку політичну комбінацію, зацікавлений у тому, щоб втягнути Річ Посполиту в союз проти Габсбурґів. Польський королівський двір підкреслював також, що елекція vivente rege повинна застосовуватись і в майбутньому.

Зі свого боку, противники засади vivente rege твердили, що вона ігнорує і підточує "золоті вольності", а її втілення означатиме державний переворот. Водночас вони виступали проти французької кандидатури на польський престол і профранцузького зовнішньополітичного курсу Речі Посполитої. У цьому їх підтримувала австрійська дипломатія, яка мала на меті забезпечити польський трон за представником габсбурзької династії.

Королівський двір у своїх реформаторських починаннях покладав великі надії на скликаний 2 травня 1661 р. сейм. Проте на ньому про реформи, по суті, не йшлося, оскільки опозиція змогла спрямувати дискусії в річище гострої критики засади vivente rege. Даремно в емоційній промові 4 липня король застерігав, що відмова від державних реформ і запровадження засади vivente rege спричинить поділ Речі Посполитої сусідніми державами. Учасники сейму це попередження злегковажили, тому що перебували в стані ейфорії після успішної війни з Швецією і усунення Москви з Великого князівства Литовського та Правобережної України. Засада vivente rege на сеймі зазнала фіаско. Проте королівський двір не вважав справу програною і на сеймі 1662 р. знову підніс питання про елекцію vivente rege. її противникам і на цей раз вдалося нейтралізувати дії прибічників короля. Спираючися на антикоролівські військові конфедерації- коронну і литовську, які виникли 1661 р. на знак протесту проти несплати державою боргів військовикам за їхню службу і виступали, зокрема, проти vivente rege (королівський двір також створив свою військову конфедерацію, але впливовою вона не була), - вони 16 березня домоглися схвалення сеймом постанови, яка категорично заборонила в подальшому підносити на державному рівні питання про цю елекцію. Згадане фіаско стало остаточним. Сейм, натомість, пішов назустріч королеві, схваливши збір податків, надходження від яких головним чином мали бути призначені для сплати боргів військовикам. За рішенням сейму у 1662-1663 pp. був уперше зібраний поголовний податок з осіб обох статей всіх станів Речі Посполитої, за винятком дітей віком до 10 років, жебраків та всіх інших, хто був не в стані його сплатити. Одержавши борги, обидві антикоролівські конфедерації 1663 р. саморозпустились (як і королівська).

Королівський двір наполегливо повертався до питання про елекцію vivente rege. Врешті він перейшов у наступ. Головний удар було завдано по маршалку великому і

Історія Польщі

гетьману польному коронному Єжи Любомирському, котрий фактично очолив опозицію. Перебуваючи в ореолі слави як переможець московської армії під Чудновом у 1660 р., будучи амбітною і, водночас, авантюрно-безпринципною людиною, він вважав, що король і уряд не оцінили належно його заслуги і всіляко уникають залучення до вирішення державних справ. Є. Любомирський дозволяв собі в негативному світлі трактувати дії королівського подружжя, зокрема його профранцузьку орієнтацію. На сеймі, що відбувався з кінця листопада 1664 р. до початку січня 1665 p., Є. Любомир-ського викликали на сеймовий суд для розгляду звинувачень, висунутих проти нього королем і урядом. Гетьман не з'явився ні на сейм, ні на суд. 29 грудня 1664 р. сеймовий суд під тиском Яна Казимира визнав його винним в образі королівської величності (маєстату), задумі детронізувати короля і державній зраді, зловживанні службовим становищем, невиконанні королівських наказів, протегуванні антикоролівських військових конфедерації 1661-1663 pp. За все це Є. Любомирський був засуджений до смерті, втрати честі, конфіскації всіх маєтків й позбавлення посад. Вирок був надзвичайно суворий, незвичний щодо високопоставленої особи.

Виставляючи себе безпідставно засудженим, Є. Любомирський своїми подальшими висловлюваннями і діями вніс сум'яття в політичне життя країни. Шляхта розкололася на прибічників магната і королівського двору. Перебуваючи в австрійській Сілезії, куди втік від виконання судового вироку, він отримав від імператора Леопольда І (1658-1705) і бранденбурзького маркграфа Фрідріха Вільгельма грошову допомогу, на яку найняв 800 вояків, з якими планував розпочати збройну боротьбу проти короля й уряду Речі Посполитої. З Сілезії він зумів спричинити зрив сейму, який працював у березні 1665 р. У травні того ж року Є. Любомирський зі своїм загоном опинився в Руському воєводстві і здобуз підтримку місцевої шляхти. Так розпочався військово-політичний виступ, що відклався в історії як рокош Є. Любомирського.

10 червня 1665 р. Ян Казимир видав універсал, яким оголосив війну екс-гетьманові. У відповідь на це частина коронного війська 6 липня біля міста Сокаля організувала конфедерацію на підтримку Є. Любомирського. У липні він мав у своєму розпорядженні 6 тис. регулярного війська, а король - 12 тис. 4 вересня у битві під стінами Ченстоховы королівська армія була розгромлена. Усіх взятих у полон Є. Любомирський ласкаво відпустив, зробивши крок до примирення з королем. В угоді, укладеній сторонами конфлікту 6 листопада 1665 р. біля села Пальчин Вєлькопольський, король пообіцяв на найближчому сеймі дарувати рокошанам амністію і виплатити борг за службу тим з них, хто перед рокошем належав до коронного війська. Після цього Є. Любомирський розпустив своє військо й знову подався до Сілезії. Звідси він наполягав на скасуванні вироку сеймового суду й поверненні йому всього, чого був позбавлений. На весняному сеймі 1666 р. король погодився повернути йому честь, маєтки й надати уряд сандо-мирського воєводи. Повернути маршалківство і гетьманство король не міг, тому що обидві ці посади від січня-квітня 1665 р. займав Ян Собєський. Поступки Яна Казимира Є. Любомирському було замало, і він знову зірвав сейм. Тоді король оголосив його та його поплічників бунтівниками.

Готуючися до чергового збройного зіткнення, Є. Любомирський заручився фінансовою і моральною підтримкою імператора та бранденбурзького курфюрста, котрі з рокошем пов'язували плани підриву французького впливу у Речі Посполитій. Керівник рокошу був готовий у разі перемоги над Яном Казимиром віддати імператорові й курфюрстові частину польської території, нав'язував ворожі королівському оточенню контакти з Москвою. Його програма не містила в собі нічого конструктивного. У червні 1666 р. Є. Любомирський прибув до Великопольщі з новонабраним військом, до якого приєдналися військовики з різних регіонів Польщі. До вирішальної битви між його та

Часи потрясінь і занепаду

королівськими силами дійшло 13 липня під селом Монтви, що біля міста Іновроцлав у Куявії. У ній королівська армія, осердя якої складала добре вишколена С. Чарнецьким дивізія, зазнала поразки; загинуло щонайменше 3000 її вояків. Вражені цим, сторони конфлікту 31 липня в Ленгоніцах (коло Нового Места над рікою Піліцею') пішли на укладення угоди. Король пообіцяв повністю відмовитися від елекції vivente rege, оголосив рокошанам амністію і зобов'язався оплатити військову службу. 8 серпня у військовому таборі під Ярошином відбулося заприсягнення угоди. Є. Любомирський заявив, що кориться королеві, за що одержав від того вибачення своїх провин й гарантію повернення честі і маєтків. Після того він утретє виїхав до Сілезії, де й помер 31 січня 1667 р.

Рокош Є. Любомирського завдав Речі Посполитій непоправної шкоди. Він призвів до значних матеріальних знищень, на кілька років деморалізував політичне життя в країні, на багато років поховав ідею реформи державно-політичного ладу, послужив тим часовим рубежем, після якого політичний занепад відбувався без особливих перешкод. Рокош послужив пересторогою для тих, хто мав плани призупинити занепад. Одним із ганебних наслідків рокошу було те, що він "закріпив" створення військових конфедерацій, як однієї з типових форм організації політичної боротьби, що діяла до кінця існування Речі Посполитої.

Зречення Яна Казимира. Поразка у двобої з рокошанами далася взнаки Янові Казимиру. Після неї він не міг оправитися, глибоко переживав цю трагедію. У 1667 р. йому судилося втратити вірного союзника і натхненника своєї діяльності - дружину Людвіку Марію, чия енергія не раз виводила його з стану депресії. Розчарований, він прийшов до сумного висновку про недоцільність свого дальшого перебування на польському престолі. 9 березня 1668 р. дипломатичним шляхом Ян Казимир уклав угоду з Людовіком XIV, за якою погодився зректися трону на користь можливої французької кандидатури Філіппа Ґійома Нойбурзького. Зі свого боку, французький король пообіцяв у випадку здійснення задуму щороку сплачувати Янові Казимиру 150 тис. ліврів. 12 червня 1668 р. на засіданні сенату Ян Казимир оголосив про свій намір відмовитися від королівської корони. Офіційний акт зречення відбувся на сеймі 16 вересня. Сейм ухвалив надавати йому щороку пенсію в розмірі 150 тис. злотих. Після цього екс-король рік провів у своїх живєцьких маєтках, а згодом виїхав до Франції, де був абатом в одному з багатих монастирів, звільненим папою римським від обов'язкового в такій ситуації постригу в монахи. Там, 16 грудня 1672 p., закінчилось його життя; там він був і похований. Через чотири роки його останки були перепоховані в крипті кафедрального собору на Вавелі. Сучасники Яна Казимира його ініціали "I.C.R." ("Ioannes Casimirus Rex" - "Ян Казимир Король"), вибиті на монетах-тинфах, що карбувалися тоді, глузливо розшифровували як 'Initium Calamitatis Regni" ("Початок нещастя Королівства"). Так вони загалом оцінювали його правління. Оцінка була надто однобічна.

Після зречення Яна Казимира кандидатами на польський престол на конвокаційному сеймі, що відбувся 5 листопада - 6 грудня 1668 p., були названі: Людовік II Конде, від австрійської сторони - Карл Лотаринзький, а також цар Олексій Михайлович (або його син). Проте 19 червня 1669 р. на сеймі шляхта, намовлена на це противниками орієнтації країни на Францію, обрала королем свого кандидата - поляка ("Пяста") 29-річного Міхала (Михайла) Віпиневецького, взявши до уваги, що він був сином популярного серед неї кривавими розправами над повсталим українським людом Яреми (Єремії) Вишне-вецького (помер 1651 p.).

Новий король був людиною розпещеною, хворобливою, не підготовленою до політичної діяльності. Чи не єдиним його достоїнством було те, що він вільно володів кількома іноземними мовами. Проте, як влучно зазначив польський історик XX ст.

Історія Польщі

Владислав Конопчинський. на кожній із них він мало що міг сказати до ладу. Той же елекційний сейм реабілітував Є. Любомирського, підтвердив правомочність liberum veto і засади відмови в послуху королеві.

Політичний розвиток у 1670 - 1690-х роках

Правління Михайла Вншневецького видалося короткочасним для нього і нещасливим для Речі Посполитої. Воно було сповнене невдач. Почалося з того, що коронаційний сейм, який проходив у жовтні - першій половині листопада 1669 р., був зірваний, причому то був перший зірваний коронаційний сейм і перший, який зірвано до закінчення відведеного для його роботи шеститижневого строку. Зірвано було й три з п'яти наступних сеймів, скликаних цим королем.

Діяльність короля, його уряду ускладнювалася постійною протидією з боку профран-цузьки налаштованої опозиції, до якої входили високі державні особи; провідниками її були примас Миколай Пражмовський (у 1658-1666 pp. він був канцлером великим коронним й виступав на боці Яна Казимира) та Ян Собєський. Опозиція виникла після обрання Михайла королем, яке вона розцінила як удар по французьких впливах у Речі Посполитій. У цьому переконанні вона утвердилася після одруження короля (1669) з

Рис.20. Елекція Міхала Вишневенького. Гравюра, після 1669р.

сестрою імператора Леопольда І Елеонорою, яке проклало шлях для орієнтації країни на габсбурзьку Австрію - головну тогочасну суперницю Франції в Європі. Опозиціонери, прозвані їхніми противниками з королівського табору малькотентами (бунтівниками), відкрито висловлювали незадоволення діями короля та його двору, не цураючися глузливих висловлювань на адресу короля, планували замінити його на престолі братан-ком Людовіка II Конде - Сен-Полем де Лонжевілль.

Невдовзі після вступу Михайла на престол внутрішньополітичні негаразди переплелися з невдачами в галузі зовнішньої політики. З часу правління Яна Казимира Річ Посполита успадкувала невирішену козацьку проблему. Польський уряд зробив спробу налагодити відносини з П. Дорошенком, щоб відірвати його від Туреччини. Він призначив обіцяну козакам під Підгайцями 1667 р. комісію для розгляду вимог Війська Запорозького. На початку травня 1670 р. комісія прибула на переговори до Острога, однак П. Дорошенко від розмов ухилився. Він ставив неприйнятні для поляків вимоги,

Часи потрясінь і занепаду

зокрема, про передачу під контроль Війська Запорозького Брацлавського і південної частини Київського воєводств, східної частини Волинського і Подільського воєводств, заборону полякам оселятися на цих землях і мати в них дідичні або королівські маєтки, а також перебування коронного війська на цих землях без дозволу козацького гетьмана, посідання земських урядів у Київському воєводстві тільки православною шляхтою, скасування церковної унії в Речі Посполитій, підпорядкування всього православного духовенства київському митрополитові, включення цього митрополита й всіх православних владик до складу сенату, вживання руської мови як офіційної на сеймі, в коронному і литовському трибуналах. Взамін за це П.Дорошенко обіцяв ставати на заклик короля зі своїм військом.

Просидівши бездіяльно в Острозі травень і все літо, комісія нашвидкоруч 2 вересня уклала угоду з прибулою незадовго до цього козацькою делегацією, яка представляла військо М. Ханенка і низових козаків. Угоду, що її затвердив сейм у вересні-жовтні 1670р., П.Дорошенко рішуче відкинув не лише тому, що її умови були набагато скромнішими від його, а й тому, що вона означала визнання Річчю Посполитою гетьманом Війська Запорозького М. Ханенка й, тим самим, заперечення його гетьманства. Це загострило відносини П. Дорошенка з правлячими колами Речі Посполитої, й він апелював до турецького уряду. Від часу, коли Дорошенкове Військо Запорозьке опинилося під протекторатом османів, Порта розглядала свої стосунки з Річчю Посполитою через призму козацько-польських відносин, захищала козацькі інтереси, виходячи із згаданої вище геополітичної ситуації, що склалася у зв'язку з підписанням Андрусівського перемир'я 1667 р., умови якого були (і про це турецький уряд знав) підтверджені польсько-російськими Московським і Андрусівським трактатами, укладеними відповідно в 1669 і 1670 pp.

У ході воєнної кампанії, яка розпочалася влітку 1671 р. і завершилася взимку 1672 p., Ян Собєський, що її очолював, відновив польське панування на сході Подільського і значній частині Брацлавського воєводств. У цьому йому допомагав М. Ханенко зі своїм військом, прибувши на територію Брацлавського воєводства із Запорозької Січі. П. Дорошенко звернувся по допомогу до султана Мегмеда IV. На той час Османська імперія була готова воювати з Річчю Посполитою, оскільки мала розв'язані руки після підписання миру з Венецією (5 вересня 1669 p.), який завершив війну між ними за острів Кріт на користь Порти. 9 грудня 1671 р. до Варшави прибув турецький посланець (чауш) з двома листами від султана і великого візиря Агмеда Кьопрюлю. У листах містилася адресована польському урядові вимога припинити "безправ'я" і "насильства" щодо Дорошенкового Війська Запорозького, вивести польські війська з Подільського воєводства і Правобережної України; там же зазначалося, що Порта бере під свій захист Дорошенкове Військо Запорозьке і контрольовану ним територію. Фактично, йшлося про оголошення війни Речі Посполитій. Є підстави вважати, що масла у вогонь антипольських настроїв правлячих кіл Османської імперії підлила проавстрійська політика Михайла внаслідок його одруження з Елеонорою: австрійську монархію Порта вважала найсерйознішим своїм супротивником на європейському континенті.

Реальну можливість вибуху польсько-турецької війни в Речі Посполитій усвідомили спочатку тільки малькотенти. Проте, внесена ними на розгляд сейму у січні-березні 1672 р. пропозиція негайно зібрати 70-тисячне наймане військо для відсічі турецькій агресії, не знайшла належного відгуку. Вважаючи короля головним винуватцем такої ситуації, делегація сенаторів на чолі з М. Пражмовським на аудієнції у короля 25 червня запропонувала йому зректися престолу, михайло на це гордовито відповів: "Я знаю, ваша милість, що ви один мене коронували, але не один обирали". Тоді малькотенти оголосили маніфест з переліком претензій до монарха. На таємній

Історія Польщі

нараді вони уклали антикоролівську змову і надіслали лист до Людовіка XIV з проханням прислати кандидата на польську корону й надати Речі Посполитій збройну допомогу для війни з Туреччиною.

Турецька армія під командуванням султана вирушила в антипольський похід на початку червня 1672 р. з-під Андріанополя. 14 серпня вона перетнула Дністер в районі містечка Жванця, де до неї пристали зі своїми військами П. Дорошенко та кримський хан Селім-Ґірей. 27 серпня після дев'ятиденної облоги капітулював гарнізон Кам'янця-Подільського. 2 вересня султан в'їхав у місто. 5 вересня він покинув його і невдовзі зупинився під Бучачем, містечком у Руському воєводстві. На початку третьої декади вересня турки, татари й козаки обложили Львів; 6 жовтня вони від нього відступили й незабаром прибули до Бучача. Тут 16 жовтня в султанському таборі польські комісари були змушені підписати умови несприятливого для Речі Посполитої миру, за яким територія Подільського воєводства з Кам'янцем-Подільським відходила до Османської імперії, а Правобережна Україна - під владу П. Дорошенка; Річ Посполита зобов'язувалася щороку сплачувати Порті гарач у розмірі 22 тис. червоних злотих (дукатів).