Національно-визвольне повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Третій поділ Речі Посполитої

Другий поділ Речі Посполитої був для неї катастрофою не тільки політичною, а й економічною. Його наслідком був розрив господарських зв'язків між землями, що залишилися у ній, і тими, що були загарбані сусідами. Різко підскочили ціни на сільськогосподарську продукцію і промислові товари. Краху зазнала банківська система, казна спорожніла. У країні зростало незадоволення. Багатьом ставало зрозуміло, що могутні сусіди не зупиняться на доконаному поділі, і державі загрожує остаточна загибель -зникнення з політичної карти Європи.

Щоб врятувати державу, потрібно було скинути правлячий у Варшаві режим, цілком залежний від Росії, і поставити таке керівництво, яке було бздатне вивести її з катастрофічного стану. За умов присутності російських військ у країні це можна було зробити тільки збройним шляхом. На порядок денний стало національно-визвольне повстання. Його підготовка проходила як усередині країни, так і за її межами в еміграції, зосередженій, головним чином, у Саксонії. її взяли на себе "патріоти" й ті, хто так чи інакше поділяв їхні погляди. "Патріоти", як помірковані, так і радикально налаштовані (ці крила очолювали в еміграції відповідно І. Потоцький і Г. Коллонтай), погоджувалися з тим, що державний устрій відновленої Речі Посполитої має бути заснований на Конституції 3 травня. Але радикали підкреслювали, що до неї потрібно внести зміни, які б відповідали новим політичним реаліям, зокрема, настільки обмежили прерогативи короля як головного винуватця катастрофи Речі Посполитої, щоб королівська влада була символічно-представницькою; дехто з радикалів висунув ідею ліквідувати інститут короля і встановити республіканську форму правління. Радикальне крило визвольного руху було ще надто слабким, щоб стати самостійним, тому не протиставляло себе поміркованим колам; Г. Коллонтай продовжував співпрацювати з шляхетськими реформаторами. Ідеологічною підготовкою повстання мала служити написана ним і І. Потоцьким в еміграції та видана у Ляйпціґу книга Про встановлення й падіння Конституції 3 травня 1791 р., в якій містилася гостра критика торговицьких конфедератів, викривалася їхня змова проти Речі Посполитої і висувалися звинувачення проти країн-учасниць другого поділу. Г. Коллонтай і більшість польських емігрантів вважали, що національно-визвольне повстання має бути поєднане з соціально-політичними перемінами, бо тільки вони забезпечать активну участь у ньому простого люду, без якої воно приречене на невдачу.

Еміграція зробила спробу заручитися підтримкою повстання революційною Францією, в якій у результаті народного повстання в Парижі 31 травня - 2 червня 1793 р. запанувала якобінська диктатура. Для переговорів з французьким урядом був визначений Т. Костюшко, якого еміграція хотіла бачити на чолі повстання. Тадеуш Костюшко (1746-1817) народився у Західній Білорусі в середньошляхетській родині. Освіту здобув у піярській школі, потім варшавській Рицарській школі, після чого кілька років навчався військової справи у Франції. Повернувшися на батьківщину, Т. Костюшко не приховував своїх поглядів, на формування яких вплинули ідеї французьких просвітників, висловлював обурення щодо антинаціональної політики магнатів, яка призвела до першого поділу Речі Посполитої. 1775 р. він виїхав до Франції, а наступного року - за океан, де сім років брав участь у визвольній війні англійських колоній північної

Спроби порятунку Речі Посполитої

Америки за незалежність. Його військовому талантові американці були зобов'язані однією зі своїх перших перемог у битві при Саратозі 1777 р. Цю війну Т. Костюшко закінчив генералом і переконаним республіканцем-демократом. Придбане у США майно він віддав на справу звільнення негрів-невільників. У 1784 р. Т. Костюшко повернувся на батьківщину. Правителі Речі Посполитої боялися його переконань. Щойно в кінці 1789 р., коли сейм приступив до збільшення і реорганізації армії, Т. Костюшко став служити у ній в чині генерал-майора. Йому довелося битися проти торговицьких конфедератів і російської армії, що їх підтримувала. У еміграції, переважно в Саксонії, він став одним з лідерів патріотичних сил, що готувалися до боротьби за незалежність вітчизни. У складеному ним в Парижі, куди прибув у січні 1793 р., меморіалі для французького міністра закордонних справ Т. Костюшко виклав програму суспільного реформування Польщі на республікансько-демократично-антифеодальних засадах в ході повстання. Автор меморіалу хотів привернути увагу французьких правлячих кіл до національно-визвольних прагнень поляків, до справи повстання. Проте переговори Т. Костюшка в Парижі не дали бажаних результатів. Якобінський, як і перед тим жірондистський, уряд заохочував поляків до визвольної боротьби, сподіваючися, що вона послабить ворожі дії Пруссії та Росії щодо Франції, але не дав полякам жодних конкретних обіцянок. У Саксонію Т. Костюшко повернувся з присвоєним йому почесним титулом громадянина Французької республіки й усвідомленням того, що, піднявшись на повстання, поляки можуть розраховувати тільки на власні сили. У Саксонії він прийняв пропозицію очолити повстання, з якою до нього звернулися керівники таємної організації, що його готувала. Нелегально прибувши восени 1793 р. в околиці Кракова, він переконався, що повстання підготовлене погано й домігся його відстрочки.

Наприкінці лютого 1794 р. за наполяганням російського посла у Варшаві Осипа Іґельстрьома Постійна рада постановила провести значне скорочення польської армії. На початку березня, внаслідок численних арештів, варшавська змовницько-повстанська організація значною мірою була ліквідована. У зв'язку з цим, її члени, що уникнули арешту, дійшли висновку: щоб врятувати справу повстання, потрібно, не оглядаючися на еміграцію, розпочати його найближчим часом.

Безпосереднім сигналом до повстання послужив марш у напрямі на Краків бригадира Антонія Юзефа Мадалінського на чолі загону кавалерії у 1200 осіб на знак протесту проти скорочення армії, що розпочався 12 березня з Остролєнки (на північ від Варшави). Маючи підстави вважати, що Краків стане початковим вогнищем повстання, О. Іґельс-трьом наказав російському гарнізону цього міста залишити його. Після цього з Саксонії до Кракова через Прагу прибув Т. Костюшко. 24 березня на центральній площі Кракова він проголосив початок повстання і заприсягнув Акт повстання громадян, мешканців Краківського воєводства. Цей маніфест закликав поляків до боротьби за незалежність вигнання за межі Речі Посполитої іноземних військ, відновлення колишніх кордонів Речі Посполитої, ліквідацію тиранії чужоземців і зрадників. Маніфест проголосив Т. Костюшка начальником повстання. Того ж дня він видав повстанські маніфести, звернені до війська, населення і жінок. До участі у повстанні закликались усі чоловіки віком від 18 до 40 років.

На початку повстання у Т. Костюшка було тільки чотиритисячне регулярне військо і дві тисячі селян, озброєних косами (прозваних за це косинерами). На чолі цих загонів 1 квітня він вирушив у напрямку Варшави і з'єднався з А. Мадалінським. 4 квітня під селом Рацлавіце, що на північний схід від Кракова, Т. Костюшко здобув першу перемогу: частково розбив і змусив відступити корпус (3 тис.) російського генерала Олександра Тормасова. У битві особливо відзначилися косинери. Одному з них, Войцє-хові Бартошу, який шапкою загасив гніт російської гармати, Т. Костюшко присвоїв

Історія Польщі

офіцерське звання й пойменував прізвищем Ґловацький. Рацлавіцька перемога, що мала більше морально-психологічне, аніж воєнне значення, не відкрила Т. Костюшкові шлях до Варшави; він мав надто мало сил, щоб примусити відступати росіян. Тим не менше, на звістку про цю перемогу повстання поширилося на Люблінське і Сандомирське воєводства.

У ніч з 17 на 18 квітня вибухнуло повстання у Варшаві. Тут російський гарнізон налічував 7,5 тис, а польський - 3,5 тис. вояків. Одержавши звістку про рацлавіцький бій, О. Ігельстрьом намірився роззброїти польський загін і зайняти арсенал. Але повстанцям вдалося його випередити. На вулицях Варшави розгорнулися бої, в яких росіянам протистояли польські вояки і населення столиці. На чолі варшав'ян став

шевський майстер Ян Кілінський (згодом Т. Костюшко присвоїв йому звання полковника за визначну роль у повстанні). По двох днях запеклої боротьби російський гарнізон був розби-тий. З його частиною О. Ігельстрьом ледве втік з Варшави і знайшов притулок у прусському війську, що дислокувалося неподалік Варшави. Влада в місті перейшла до Тимчасової заступчої ради як загаль-нопольського уряду. На це дав згоду Т. Костюшко.

Варшавське повстання змінило розклад військових сил, відкрило можливість для поширення національно-визвольного руху на Мазовію і Підляшшя. Під його впливом в ніч з 22 на 23 квітня відбулося повстання у Вільні, очолене полковником Якубом Ясінським, прихильником системи якобінського терору. Тут капітулював невеличкий російський гарнізон і було проголошено про приєднання Великого князівства Литовського до польського повстання. Влада перейшла до Головної тимчасової заступчої ради Великого князівства Литовського, а гетьмана великого литовського Шимона Марціна Коссаковського, як одного з керівників торговиць-кої конфедерації 1792-1793 pp.. за вироком кримінального суду було страчено.

7 травня у таборі під містечком Поланцгм Сандомирського воєводства Т. Костюшко видав славнозвісний універсал, у підготовці якого активну участь взяв Г. Коллонтай. Зміст універсалу повністю присвячений селянському питанню, значення якого для долі повстання його начальник чудово розумів. Універсал проголосив, що селяни беруться під опіку уряду. Вони звільнялися від особистої залежності, однак могли піти від свого пана тільки після того, як повністю розрахувалися з ним і сплатили державні податки. На час повстання панщина скорочувалася з 5-6 днів на тиждень до 3-4, з 2-4 - до 1-2, з 2 - до 1,з 1 - до 0,5 дня. Господарства, члени яких брали участь у повстанні, на час тривання останнього звільнялися від панщини. Селяни отримували спадкове право на оброблювану ними землю; пан міг позбавити їх землі лише тоді, коли вони не виконували своїх повинностей. Мали бути створені спеціальні органи нагляду за виконанням універсалу, а ті, хто його не виконував, - переслідуватися судом і каратися. Духовенству доручалося в костелах і церквах упродовж чотирьох тижнів ознайомити селян з текстом універсалу. Цю ж місію було доручено повітовим порядковим комісіям, члени яких повинні були в селах і храмах читати універсали і заохочувати селян до участі в повстанні.

Рис. 28. Портрет Тадеуша Костюшка роботи К. Швайкарта.

Спроби порятунку Речі Посполитої

У ніч з 8 на 9 травня варшавський люд знову вийшов на вулицю. Виступ був спричинений незадоволенням поміркованими діями Тимчасової заступчої ради, яка не карала колишніх торговичан. Населення столиці охоче прислухалося до агітації клубу, що виник 24 квітня як Об'єднання громадян, тісно пов'язаних з почином Костюшка. Ідейні противники клубу йменували його членів якобінцями, а ті не приховували своїх якобінських поглядів. До особливо активних якобінців належали колишній секретар Г. Коллонтая Казімсж Конопка, ксьондз Юзеф Меєр, Томаш Марушевський. Клуб розробив найрадикальнішу програму реформ. Насамперед він домагався ґрунтовних змін у становищі селян шляхом надання їм особистої свободи і зменшення феодальних тягарів, а також врегулювання їхніх відносин з панами на засаді обопільних умов й передачі землі у власність тим, хто взяв участь у повстанні. Якобінці також виступали за допущення селян до державних посад, скасування правових відмінностей між міщанством і шляхтою. Раюм з тим, вони вимагали рішучої розправи із зрадниками-торгови-чанами. Безпосереднім поштовхом до згаданого виступу послужила спроба короля втекти з Варшави. Якобінці розцінили її як вияв боротьби сил, ворожих повстанню. Під тиском населення столиці Кримінальний суд в прискореному порядку 9 травня виніс смертний вирок чотирьом торговичанам - гетьманові великому коронному Пйотрові Ожаровському, гетьманові польному литовському Юзефові Забєлло, маршалкові Постійної ради Юзефові Анквічу, інфлянтському єпископові Юзефові Казімєжу Коссаковському. Після виголошення вироків вони були одразу повішені.

Наприкінці травня 1794 р., замість скомпрометованої Тимчасової заступчої ради, у Варшаві була створена Найвища національна рада. До її складу, поряд з поміркованими, що в ній переважали, входили й радикально налаштовані Г. Коллонтай та Францішек Дмоховський. Виникнення цього органу влади було важливим етапом у формуванні системи управління відроджуваної держави. Монархія зберігалася, але тільки формально. Найвищою диктаторською владою володів Начальник повстання. Вищим виконавчим органом був призначений ним уряд - Найвища національна рада у складі згаданого начальника, 8 радників, кожен з яких очолював "своє" відомство, та 32 -х їх заступників. Органами місцевої влади залишалися комісії порядку, куди входили представники шляхти і міщан, що були зрівняні у правах. Найнижчою ланкою управління були Оозори, що охоплювали 1000-1200 селянських господарств. Діяли також кримінальні суди, завданням яких було карати ворогів повстання.

На етапі найвищого піднесення повстання влітку 1794 р. його збройні сили становили близько 70 тис. регулярної армії і 250 гармат, 29 тис. пересувної міліції і 22 тис. міської міліції (з чого 18 тис. у Варшаві). Крім того, існувало посполите ополчення, де мали служити особи чоловічої статі віком від 18 до 40 років. За складом воно було, по суті, селянським, озброєне списами і косами, а тому його використовували переважно для місцевої оборони. За час повстання в регулярному війську було задіяно понад 140 тис. осіб, а в посполитому ополченніі - понад 100 тис.

6 червня під містечком Щекоціни Краківського воєводства Т. Костюшко зазнав поразки від росіян і прусського війська (прусська армія на чолі з королем Фрідріхом Вільгельмом II (1786-1797) виступила на боці Росії). Після цього, Т. Костюшко облишив намір очистити Краківське воєводство від російських і прусських загонів і попрямував до Варшави. 8 червня під Холмом росіяни розбили костюшківського генерала Юзефа Зайончека, який з своїм корпусом відступив у варшавському напрямі. Дізнавшися про ці невдачі, мешканці Варшави, обурені небажанням Найвищої національної ради активно боротися із зрадою, що гніздилася в столиці, витягли з ув'язнення і без суду повісили кількох торговичан, у тому числі віденського єпископа Ітнація Юзефа Массальского і перемишльського каштеляна Антонія Четвертинського. Т. Костюшко, який на початку

Історія Польщі

липня прибув до Варшави, суворо засудив цей самосуд, а тих, хто запалював маси до нього (К. Конопку, Ю. Меєра, Яна Дембовського), віддав під суд.

13 липня російські та прусські війська розпочали облогу Варшави. У розпорядженні Т. Костюшка були 25-тисячна регулярна армія і 140 гармат; в обложників разом - 40-тисячна армія і 253 гармати. 20 серпня емісарам Т. Костюшка вдалося піднести повстання населення польських земель, загарбаних Пруссією за першим і другим поділом Речі Посполитої. Повстання охопило Великопольщу, перекинулося на Куявію і Помор'я, знайшло відгомін у Сілезії. Переляканий цим Фрідріх Вільгельм II наказав своїм військам відступити від Варшави. Те саме вчинили російські війська. Облога Варшави була знята. Під час бойових дій був перехоплений лист примаса Міхала Понятовського, брата короля, прусському командуванню з проханням прискорити штурм міста і зазначенням найбільш вразливих для оборони місць. Дізнавшися про лист, варшав'яни знову вийшли на вулицю і, зібравшися біля палацу примаса, вимагали покарати зрадників. Рятуючися від можливої розправи, М. Понятовський вчинив самогубство. 12 серпня росіяни взяли Вільно, після чого повстання у Великому князівстві Литовському швидко пішло на спад.

Після зняття облоги Варшави за наказом Т. Костюшка корпус під командуванням генерала Яна Генрика Домбровського у вересні і на початку жовтня здійснив рейд у Великопольщу і Куявію, але був змушений звідти відступити.

19 вересня російське військо на чолі з Олександром Суворовым під містечком Тересполь, неподалік Бреста, розбило корпус генерала Юзефа Сєраковського і попрямувало до Варшави. Назустріч йому з лівого берега Вісли вирушив російський корпус генерала Івана Ферзена (цей корпус у липні-серпні брав участь в облозі Варшави). Т. Костюшко спробував заступити шлях І. Ферзенові під містечком Мацєйовіце, що на правому березі Вісли південніше Варшави. Маючи війська і артилерії вдвічи менше від І. Ферзена. Т. Костюшко мав намір спільно з корпусом генерала Адама /Іонійського, на підхід якого чекав, дати бій росіянам. Поки А. Понінський, який наказ Т. Костюшка прибути з корпусом одержав із запізненням, рухався йому назустріч, І. Ферзен 10 жовтня завдав війську Т. Костюшка тяжкої поразки. У мацєйовіцькій битві загинули тисячі польських військовиків, а Т. Костюшко, котрий був тяжко поранений, і з ним 5 вищих офіцерів, 200 інших офіцерів, близько 2 тис. молодших командирів і солдат потрапили у полон. Втрати з російського боку становили 1300 загиблих, у тому числі 30 офіцерів. Мацєйовіцька поразка не була катастрофою з воєнної точки зору. У повсталих було ще чимало сил, щоб далі битися з ворогом. Але полонення Т. Костюшка негативно позначилося на моральному стані повсталих. Після цієї поразки повстання швидко догоряло. Цьому сприяло й те, що австрійські війська окупували північну частину Сандомирського і південну частину Люблінського воєводств.

4 листопада О. Суворов здобув правобережну частину Варшави - Прагу, дозволивши при цьому своїм воякам влаштувати різанину й пограбування населення. За словами О. Суворова, вони за один лише день знищили 12 тис. "бунтівників", а 2 тисячі, рятуючись, потонули у Віслі.

Дійшовши висновку, що повстання зазнає поразки, його провідні діячі залишили лівобережну частину Варшави. 9 листопада столиця капітулювала. 30-тисячне польське військо під командуванням генерала Томаша Вавжецького, який від 12 жовтня був Начальником повстання, відступило від Варшави на південний захід. Його лави внаслідок дезертирства швидко танули, а рештки на чолі з Т. Вавжецьким 16 листопада під Радошицами, що на північному заході від Кельц, склали зброю.

Повстання під проводом Г. Костюшка було приречене на невдачу, оскільки спрямований проти нього "союз трьох чорних орлів", як іменували тоді сукупно Росію,

Спроби порятунку Речі Посполитої

Пруссію й Австрію, був надто сильний, щоб можна було його здолати: на час повстання Пруссія мала 190-тисячну постійну армію, Росія - 400-тисячну, Австрія - 300-тисячну. Поляки не мали можливостей створити 100-тисячну армію. Певною мірою на долі повстання негативно позначилося й те, що йому не було надано жодної допомоги ззовні.

Повстання мало велике історичне значення. Воно стало початком національно-визвольного руху гнобленого польського народу, надихало поляків кількох поколінь на боротьбу за національну свободу. У ньому національне визволення було пов'язане із спробою вирішити селянське питання, хоча в силу тогочасних соціально-політичних умов Речі Посполитої ліквідувати феодальні стосунки воно не могло. Промовистими є слова Т. Костюшка, виголошені під час підготовки повстання: "За одну шляхту битися не буду, прагну волі для всього народу". Повстання вплинуло на процес формування соціальної свідомості селян і міського населення. Усвідомлення важливості вирішення соціальних проблем значною мірою сприяло формуванню польської нації. Повстання полегшило долю революційної Франції: воно відвернуло на себе сили Пруссії, чому та з весни 1794 р. фактично не брала участі в боротьбі проти Франції, і загальмувало підготовку російським царатом інтервенції проти французької революції.

Придушення повстання 1794 р. потягло за собою ліквідацію Речі Посполитої. На основі російсько-австрійського та російсько-прусського договрів, підписаних у Петербурзі відповідно 3 січня і 24 жовтня 1795 р., вона втретє, на цей раз остаточно, була поділена. Австрії дісталися землі до Піліци та Бугу на півночі і до Вісли на заході (північні частини Краківського і Сандомирського воєводств, Люблінське воєводство, частини Холмської землі і Мазовії); разом 47 тис. кв.км, 1,5 млн. населення. Пруссія отримала решту Мазовії (з Варшавою) і частину Литви та Білорусі до Німана, а також західну частину Підляшшя і невеличку частину Краківського воєводства біля Сєвєрсь-кого князівства; разом 48 тис. кв.км, 1 млн. мешканців. До Росії відійшли Курляндія, решта Литви, Білорусі і Підляшшя, західна частина Волинського воєводства, західні частини Холмської землі і Белзького воєводства; разом 120 тис. кв.км, 1,2 млн. населення.

Польська держава перестала існувати. 25 листопада 1795 р. під тиском Катерини II Станіслав Август у Гродні зрікся престолу. До підписаної 26 січня 1797 р. у Петербурзі конвенції, як додатку до петербурзького договору від 24 жовтня 1795 p., була включена таємна стаття, за якою Росія, Австрія і Пруссія зобов'язалися не згадувати у титулатурі своїх правителів назв "Польща", "Польське королівство", ліквідувати польське громадянство, спільно протидіяти спробам відновити Польську державу. Автори конвенції вважали, що Польська держава зникла з політичної карти Європи назавжди, і пам'ять про неї повинна загинути. Конвенція послужила основою для укладення тісного союзу Росії, Австрії і Пруссії, який 1815 р. переріс у Священний союз цих держав - могутнього захисника імперських режимів у Європі. Лінія поділу, яку ці три держави провели через Польщу, стала "ланцюгом, що прикував їх одну до одної, спільний грабіж зв'язав їх узами солідарності" (Ф. Енгельс).

У дослідженні причин падіння Речі Посполитої, які ведуться від кінця XVIII ст., увага акцентувалася на аналізі внутрішніх і зовнішніх факторів розвитку цієї держави у XVI-XVIII ст., особливо в останні півтора століття її існування. Міркування, які при цьому висловлені, зводяться, по-перше, до того, що державний устрій Речі Посполитої, заснований на засадах шляхетської демократії й у функціонуванні якого все більш деструктивну роль відігравали магнати, послідовно послаблював її, а державні реформи, завданням котрих було вивести країну із занепаду, проводилися з великим запізненням і без належної рішучості, майже не порушуваючи станово-шляхетський характер устрою; по-друге, до того, що Річ Посполита перебувала в оточенні могутніх абсолютистських

Історія Польщі

держав, котрі не були зацікавлені в її існуванні, тому противились її реформуванню, а коли воно розпочалося, то. занепокоєні цим, вдалися до її ліквідації. Одні історики визначальною у загибелі Речі Посполитої вважають дію внутрішніх, інші - зовнішніх чинників, а ще інші дотримуються думки, що визначальними були й ті, і другі, і що можна говорити лише про те, котрі з них були у той чи інший час більш вагомі.

Доля Т. Костюшка, після його полонення під Мацєйовіцами, склалася так. За наказом Катерини II він був ув'язнений у Петропавлівській фортеці у Петербурзі. Після смерті Катерини II імператор Павло І звільнив Т. Костюшка і примусив його присягти собі на вірність. На матеріальне утримання він подарував йому 1000 кріпосних селян, але, на прохання Т. Костюшка, замість них дав 12 тис. рублів. Після цього, генерал через Швецію й Англію виїхав до США, а звідти 1798 р. прибув до Франції, звідки відіслав Павлові І 12 тис. рублів та повідомлення, що відмовляється від даної йому присяги. До своєї смерті (15 жовтня 1817 р. у Швейцарії) він так і не побував у Польщі. Польський народ свято шанує його ім'я. Прах Т. Костюшка поховано у підземеллі кафедрального собору на Вавелі.

12 лютого 1798 р. у Петербурзі помер останній польський король Станіслав Август, котрий як політик був особою суперечливою. Він був похований там же в костелі св. Катерини, перепохований 1938 р. в приходському костелі села Валчин, де народився. У 1989 р. його останки перевезено до Варшави. Тут вони від 1995 р. покояться в архікафедральній базиліці св. Иоанна Хрестителя.

Культура

Загаїьні умови. Економічне пожвавлення й політичні зміни останнньої третини XVIII ст. супроводжувалися культурним піднесенням. Величезний вплив на розвиток польської культури справляли ідеї Просвітництва, котрі з середини XVIII ст. проникали із Заходу, переважно Франції і зводилися до раціоналістично-критичного наукового пояснення природних і суспільних явищ, духовного світу людини. На відміну від західних просвітників, які своїм важливим завданням вважали боротьбу з абсолютизмом, польські його прихильники повинні були боротися проти "золотих шляхетських вольностей", за зміцнення держави, захист її від внутрішньої та зовнішньої загрози.

У стильовому відношенні польські просвітницькі ідеї, як і на Заході, втілювалися в класицизмі та сентименталізмі. Класицизм відрізнявся простотою і гармонією засобів втілення, впливом античних взірців. Сентименталізм наголошував на передачі глибини людських почуттів. В окремих галузях культури ще доволі сильними залишалися позиції рококо - останньої стадії бароко.

Виявом зростання значення культури в житті держави було встановлення 1766 р. медалі Merentibus ("Заслуженим"), яка вручалася за заслуги в галузі мистецтва і науки, а також розвитку промисловості.

У розвитку культури неабияку роль відігравала національна періодика, що випускалася у Варшаві і викривала сарматизм як стиль життя і систему поглядів, популяризувала досягнення в галузі літератури, науки і мистецтва. У 1765-1784 pp. за взірцем англійського Spectator двічі на тиждень виходив Monitor. З 1761 р. друкувалися Wiadomosci Warszawskie (від 1777 р. цей часопис мав назву Gazeta Warszawska). У 1770 p. почало видаватися наукове за змістом Зібрання різного роду відомостей у галузі вільних наук, філософії, природного права, історії й моральної політики. На 1770-1777 pp. припадає вихід літературного часопису Zabawy Przyjemne і Pozyteczne {Приємні і корисні розваги) - неофіційного органу учасників четвергових обідів у королівському

Спроби порятунку Речі Посполитої

палаці за участю короля, на яких найчастіше дискутувалися проблеми літератури, читалися твори, проводилися поетичні турніри тощо. Популярним науково-політичним часописом-місячником був Pamietnik History czno-Polityczny (Історично-політична памятка, 1782-1792). На початку 1791 p. почала виходити Gazeta Narodowa і Obca (Газета національна та іноземна), яка відзначалася високим рівнем подачі інформації.

Великі зрушення відбулися в освіті. У 1765 р. Станіслав Август заснував у Варшаві Рицарську школу, звану також Корпусом кадетів. Вона стала першим у Речі Посполитій державним середнім закладом. Школа готувала молоді офіцерські кадри, з часом набула загальноосвітнього характеру, у зв'язку з чим її учні підготовлялися до участі в суспільному житті та для державної служби. За ЗО років свого існування вона випустила до 650 вихованців, серед них було багато тих, хто відзначився на суспільно-політичній і культурній ниві.

Значну роботу в сфері освіти провела Едукаційна комісія (повна назва Комісія національної едукації Комісія національної освіти), створена за постановою сейму 1773 р. Матеріальною основою для її функціонування служили доходи з переданих їй сеймом маєтків, якими у Речі Посполитій володів єзуїтський орден, розпущений 1773 р. за наказом папи римського. До Комісії входили чотири сенатори і чотири сеймові посли. Основну ж її роботу проводили ті, хто до цього керівництва не входив. До них, зокрема, належав Г. Коллонтай. Комісія підлягала сейму й загальному королівському наглядові. Вона опрацювала державний освітній кодекс, в якому викладено організаційну структуру польської освіти, взяла під свій контроль Краківську і Віденську академії, йменовані Головними школами, всі середні навчальні заклади (їх було 74, до них належали і 4 військові школи), у тому числі єзуїтські колегії, які перетворилися у світські школи, а також значну кількість приходських шкіл. У реформуванні, що його Комісія здійснювала, її члени виходили з переконання, що освіта, наука і виховання повинні відповідати потребам країни й народу. У світлі просвітницьких засад до програм вищої і середньої освіти були включені предмети з точних і природничих наук, а також - історія, польська та іноземні мови. З академій і середніх шкіл вилучалися схоластика, викладання теології, обмежувалася латина. Громадянське обличчя студентів та учнів мав формувати предмет "моральна наука" - різновид світської етики. Вчителями призначалися переважно світські особи. Нагляд за школами Комісія доручила візитаторам. Особливо важливим було реформування закостенілих у схоластиці Краківської і Віденської академій. У першій з них його провів у 1777-1786 pp. Г. Коллонтай, у другій - у 1781-1797 pp. - Марцін Почобутт-Одляніцький (1728-1810). Едукаційна комісія зробила безуспішні спроби заснувати університети у Варшаві ("Universitas Poniatoviana") і Познані, Медичну академію у Варшаві і Академію наук за взірцем Англійського королівського наукового товариства.

Значно менше Комісія спромоглася здійснити в галузі організації приходської освіти: для цього не вистачало ні кадрів, ні коштів. У 1775 р. при Комісії було створено Товариство складання підручників для початкових шкіл (Towarzystwo do Ksiqg Elementamych) на чолі з її керівним діячем І. Потоцьким. Товариство проіснувало 17 років і зробило чимало в цій галузі. Увінченням її видавничої діяльності був Буквар для національних приходських шкіл.

У той час, коли в Речі Посполитій спостерігалося піднесення національної освіти, на польських землях, котрі 1772 р. відійшли до Пруссії й Австрії, а також у Сілезії, яка до і після 1772 р. належала Пруссії, відбувалося згортання польського шкільництва. У цих землях проходило онімечення останнього, особливо в землях, якими володіла Пруссія: тут від 1760-х pp., згідно з розпорядженнями ФрідріхаП, німецька мова активно запроваджувалась у польські школи, окремі польські школи були закриті.

Історія Польщі

Як і освіта, наука все більше набирала світського характеру, поривала з теологією. В її основи проникали раціоналізм та емпіризм, матеріалістичні погляди. Відбувся рішучий поворот до коперниківської геліоцентричної системи. У 1791 р. при Краківській Головній школі Ян Снядецький (1756-1830) створив обсерваторію, в якій проводив важливі спостереження за рухом малих планет (планетоїдів). Видатним математиком був Міхап Губе (1737-1807), що працював у галузі диференційного числення. Ян Снядецький теж розробляв алгебраїчні питання і складав та видавав математичні посібники. Визначним хіміком був професор Краківської академії Ян Яськевич (1749-1809), який, зокрема, перший у Польщі підтримав квантитативну теорію французького вченого Антуана Лорана Лавуазье. Як хімік, уславився Єнджей Снядецький (1768-1848) - перший упорядник польської хімічної термінології. Пйотр Осінський у Варшаві створив першу в Польщі хімічну лабораторію. Великі заслуги в галузі природознавства належать Киїиштофові Клюку (1739-1796) - авторові чудового опису польської флори і фауни та посібника Ботаніка для національних шкіл. Онуфрей Копчинський (1735-1817) видав Граматику для національних шкіл, в якій була Грунтовно систематизована граматика польської мови, вказано на можливості користування нею в тих галузях науки, де панувала латина. Заслуги в розвитку географії мали Іґнацій Заборовський, Францішек Сярчинський, картографії - Юзеф Александр Яблоновський, Антоній Ріцці Заноні, Король де Пертес. Відомими медиками були професори Краківської академії Анд.жей Бадурський (1740-1789) і Рафал Червяковський (1743-1816).

Розвиток історіографії був в основному пов'язаний з ім'ям Адама Нарушевича (1733-1796). Після закінченні філософського у Вільні і теологічного в Ліоні факультетів А. Нарушевич, будучи єзуїтом, викладав риторику у Віденській академії, риторику й історію - в Рицарській школі, історію - у Варшавській єзуїтській колегії. З 1775 р. він був єпископом, у 1781-1786 pp. - секретарем Постійної ради. Був наближеною особою до короля, брав активну участь у згаданих четвергових обідах, редагував видання ''Приємні і корисні забави" Належав до прихильників державних реформ, включно з Конституцією 3 травня. Проникливим вивченням історії зайнявся за намовлянням Станіслава Августа. Найзначнішим історичним твором А. Нарушевича стала Історія польського народу від початку християнства (тт. 2-7 видані у 1780-1786 pp., т. 1 - у 1824 p.). Твір не закінчено, події в ньому доведені до 1386 р. То був перший науковий виклад історії Польщі. У його написанні А. Нарушевич керувався поглядами на методи, предмет і цілі історії як науки, які сформулював в адресованому королеві Меморіалі щодо писання національної історії (1775). Старій історіографії А. Нарушевич протиставив теоретичні засади раціоналістичного розуміння історії, відкинув безпосередні впливи провидіння на історичні події, розглядав історію як світську науку, що має пізнавальні й морально-політичні цілі, підкреслив необхідність засновувати історичні дослідження на історичних джерелах, встановлювати їхню достовірність. Розуміння значення джерел А. Нарушевичем виявилося особливо в тому, що за його ініціативою і керівництвом була складена величезна збірка копій документів з політичної історії Польської держави і Речі Посполитої, які переважно в оригіналі зберігалися в різних рукописних зібраннях. Збірка, назва якої Акти королів і польського народу, від імені головного "винуватця" її появи згодом отримала назву "Теки Нарушевича". На 1796 р. було 206 томів (тек) цієї збірки, згодом їх кількість збільшилася до 230.

Художня література переживала період розквіту. Неабияке значення для літературного процесу мало те, що Станіслав Август підтримував і заохочував письменників, брав жваву участь в обговоренні літературних творів і проблем, особливо під час четвергових обідів. Провідним у літературі був напрям, який можна назвати просвітницьким класицизмом. На відміну віл західноєвропейського офіційно-помпезного класицизму з