Польське суспільство: економічний розвиток і соціальні зміни

Людність. Друга половина XIX ст. стала часом значного цивілізаційного поступу, який був пов'язаний з індустріалізацією, впровадженням до виробництва і побуту здобутків науки і техніки, зростанням освіченості і культурного рівня населення усіх європейських країн. Поляки не стояли осторонь цих процесів. Поступ відбувався повільно і його результати стали відчутними на початку XX ст. Ще у 60-70-х роках XIX ст. рівень споживання основних продуктів і медичного обслуговування серед поляків був низький. За підрахунками дослідників, середній поляк в Королівстві Польському споживав із продуктами тільки 70 % калорій, необхідних для життєдіяльності людського організму, і можна стверджувати, що більшість поляків завжди залишалася голодною. 1862 р. у Королівстві Польському практикували лише 408 лікарів, в Галичині - 265. З лікарської допомоги користало лише 20 % населення, а заразні хвороби були причиною смерті у 41 % всіх захворювань. Дитяча смертність до п'ятого року життя забирала 45 % всіх дітей. Середня тривалість життя в польських землях становила 25-30 років (у Франції, Англії, Швеції - 42 роки). Але вже на початку XX ст. ці показники виглядали краще. Смертність впала з 35-36 % до 22-23 %, середня тривалість життя зросла до 35 років, на Познанщині - 45 років. Результатом цивілізаційного поступу був "демографічний вибух" у європейських країнах, який заторкнув і поляків. За 40 років (від 1870 до 1910) чисельність поляків зросла у 2,2 рази-з 10,1 млн. у 1870 р. до 22,1 млн. у 1910 р. (у 1900 р. поляків налічувалось 17,1 млн.).

Позитивну роль у демографічних процесах відіграла урбанізація, збільшення населення міст. Загальна динаміка зростання чисельності міського населення в польських землях представлена такими цифрами: 1870 р. в містах проживало 8 % всього населення, 1900 р. - 17,55%, 1910 р. - 21,4% (найбільший відсоток міських мешканців був у 1910 р. у Верхній Сілезії-36,2 %>). Населення Варшави у 1864-1914 pp. зросло з 244 тис. до 885 тис. осіб, Лодзі - від 40 тис. до 687 тис. осіб.

Зміни в господарському розвитку охопили всі землі, на яких проживали поляки. Вони залежали передусім від політики правлячих кіл, традицій і способу життя населення, економічної кон'юнктури тощо. Загальний напрям цих змін зумовлювався розвитком капіталістичних відносин, втягненням усе більших мас людей у виробничі і ринкові стосунки. Упродовж другої половини століття основна маса поляків залишалася зв'язаною з сільським господарством і земельними відносинами. Земельні реформи, проведені в Пруссії в першій половині XIX ст., мали на меті збереження насамперед великого поміщицького володіння. У підсумку на початку 60-х років великим землевласникам належало у Познанщині понад 60 % земель, на Помор'ї- понад 70 %, Сілезії — 50 %. Велика земельна власність залишалась тут основним виробником сільськогосподарської продукції. Польські поміщики, незважаючи на спроби обмежити ареал їхніх володінь, добре пристосувалися до ринкових умов, активно використовували кредити, найману працю, нові агрокультуру і техніку. Це давало змогу збільшувати врожайність і поголів'я худоби.

Селянське господарство в Німеччині розвивалось повільніше, в умовах жорсткої диференціації, яка, при зміцненні великих селянських господарств, викидала на ринок найманої праці 4/5 сільського населення. Міцні селянські господарі змушені були переходити до інтенсивного землекористування, запроваджувати спеціалізацію, вирощу-

У період модернізації

вання технічних культур і відгодівлю худоби. Наприкінці XIX ст. поміщицькі та селянські господарства Познанщини, Помор'я, Сілезії, Вармії і Мазур мало відрізнялися від західноєвропейських. (За показником середньої врожайності з гектара чотирьох головних зернових культур Познанщина і Сілезія були на рівні з Великобританією - 19 центнерів, випереджали Францію - 13 центнерів і поступалися німецьким землям - 20 центнерів).

Російський царат, проводячи земельну реформу 1864 р., прагнув послабити польських землевласників-шляхту і привернути на свій бік селянство. Тому за реформою 1864 р. селяни отримали у власність всю землю, яку вони обробляли. Земельні наділи отримали навіть 175 тис. родин безземельних селян. Поміщики зберегли в своїх руках більшу частину володінь (55,6%), а селяни відчували брак землі. Не була врегульована справа сервітутів (лісів і пасовищ), які формально залишались у власності поміщика, але за традицією використовувалися селянами. Земельна реформа 1864 р. та її реалізація призвели до повної незалежності селянина від поміщика (громади отримали самоврядування, незалежне від попереднього землевласника), підважила позиції шляхти на селі, змусивши її пристосовуватися до капіталістичних порядків. Селяни перетворились у самостійну соціальну верству, яка лише поступово приходила до усвідомлення свого суспільного значення.

Нові методи господарювання дуже повільно проникали у село і фільварок Королівства Польського. Польські поміщики отримали тут меншу компенсацію за землю, ніж в Росії. Аграрна криза, яка охопила Європу у 80-х роках, відбилася на землеволодінні. Частина фільварків була розпарцельована і продана селянам (до 1890 р. парцеляції було піддано майже 12% поміщицьких маєтків), але землі бракувало (кількість господарств зросла з 593 тис. у 1870 р. до 717 тис. у 1899 р.). Збільшилася кількість безземельних селян: з 220 тис. у 1870 р. до 849 тис. у 1891 р. Невисокий рівень агротехніки не дозволяв збирати високі врожаї (середня врожайність чотирьох зернових культур становила 11 центнерів з гектара і значно поступалася Познанщині).

У Галичині під владою Австро-Угорщини аграрні відносини складалися подібно до Росії. Після реформи 1848 р. селяни стали власниками невеликих земельних ділянок, тоді як в руках великих землевласників збереглася майже половина всіх земельних угідь. У 1890 р. тут було ще 45 латифундій, які охоплювали понад 10 тис. га земель. Хоча впродовж другої половини століття селянське землеволодіння зросло у десять разів (з 0,4 млн. моргів до 4,8 млн. у 1889 p.), але збільшення сільського населення випереджало приріст землі. У результаті цього розміри селянських господарств постійно зменшувались: наприкінці століття 44 % всіх селянських дворів володіли ділянками до 2 га землі, а ще 37 % - до 5 га, в той час як середніх селянських господарств (до 10 га) було лише 18%, а заможних (до 20 га) - 1 %. Таке подрібнення негативно позначилося на становищі селян і розвитку товарно-грошових відносин. У той час побутував вираз, що "кожний галичанин працює за чверть, а їсть за півлюдини". Незважаючи на аграрний характер краю, до нього треба було завозити зерно і борошно з Угорщини. До цього додавалась та обставина, що у Східній Галичині велика земельна власність знаходилась в руках поляків, а зубожіле селянство було українським. Позбавлені засобів до існування, селяни або наймались до поміщиків, або шукали порятунку в еміграції. Дрібні селянські господарства не надавалися до використання нової техніки й агрокультури, а у великі поміщицькі господарства нові методи господарювання проникали повільно, оскільки залишався широким ринок найманої праці. Крім того, у власності поміщиків залишалися ліси і пасовища (сервітути), які ставили селян у залежність від пана і викликали між ними численні конфлікти.

f

Історія Польщі

Перебування польських земель під владою трьох різних імперій сильно відбилосяь на процесах індустріалізації. З певним запізненням промислова революція охопила також польські землі. Найбільш динамічно вона проходила на теренах колишнього Королівства Польського. Тут склалися сприятливі умови для швидкого розвитку новочасної промисловості: ше 1857 р. було скасовано митний кордон, і неосяжний російський ринок став доступним для товарів текстильної та металургійної промисловості. Ще більше значення мав продаж урядом промислових підприємств у приватні руки (переважно іноземному капіталу). Різке зростання попиту на продукцію металургії і машинобудування було зумовлене урядовою політикою прискореного будівництва залізниць (1878-1886 pp.). За короткий час були створені новочасні металургійні підприємства, засновані на передових технологіях. За порівняно невеликий період 70-80-х років видобуток вугілля зріс з 400 тис. до 2 млн. тонн, виробництво заліза і сталі - з 18 до 128 тис. тонн. Сітка залізниць у королівстві 1864 р. мала протяжність 635 км, а у 1885 р. - 1841 км. Перевіз товарів залізницею за період з 1864 по 1884 pp. збільшився у понад шість разів. Темп розвитку залізничних колій у королівстві випереджав загальноросійські, що пояснювалося близькістю до європейських ринків.

У цей період формувалися промислово розвинуті райони королівства, пов'язані єдиною інфраструктурою. Металургія, гірництво і машинобудування були зосереджені у Сосновсько-Домбровському промисловому окрузі на півдні краю, де від початку століття видобували вугілля, залізну і цинкову руду. Завдяки французькому капіталу тут виникли заводи з виробництва парових котлів, труб, рейок, заводського устаткування. Особливо бурхливо розвивався Лодзинський промисловий округ. У ньому концентрувалося 89 % виробництва текстильної продукції, більшість якої йшла на загальноросійський ринок. Сприятлива кон'юнктура призвела до різкого зростання текстильних підприємств. Фабрика К. Шайблсра у 80-х роках налічувала 4 тис. текстильних верстатів, за якими працювало 6 тис. робітників; фабрика І. Познанського - 2 тис. верстатів. Нові текстильні підприємства створювали переважно німці та євреї. 1910 р. у Лодзі працювало 90 тис. робітників. Текстильні підприємства створювались також у Згєжі і Томашові.

 

Рис. 43. Цех фабрики льняних тканин у Жирардові (1901 р.)

Третім великим промисловим округом став Варшавський, де діяли різноманітні підприємства, насамперед машинобудівні. У 1868 р. тут було створене велике підприєм-

У період модернізації

ство з виробництва машин і вагонів для залізниць, яке належало акціонерній спілці Лільпоп, Pay і Льовенштейн. Крім того, наприкінці століття у Варшаві діяли ще десять підприємств, які спеціалізувалися на виробництві металевих конструкцій й устаткування, а також багато дрібних підприємств і майстерень, пов'язаних з металообробкою. Неподалік Кєльц діяли металургійні заводи у Стараховіцах й Островці. У Жирардові працював найбільший в королівстві текстильний комбінат з виробництва льняного полотна, на якому працювало 7,5 тис. робітників. Протекціоністська політика царського уряду створила сприятливі умови для розвитку промисловості на терені Королівства Польського, яке наприкінці XIX ст. перетворилось у найбільш розвинений промисловий регіон Російської імперії, де вироблялося 15 % вартості всієї продукції.

Процеси індустріалізації вимагали залучення капіталів. Частково вони надходили з-за кордону, частково формувалися в місцевих умовах. У 1870 р. Л. Кроненберг заснував Торговий банк як акціонерну спілку, до якої залучив також засоби землевласників. За його прикладом М. Епштейн, який 1871 р. заснував Дисконтовий банк, і К. Шайблєр - Торговий банк у Лодзі. Виникли інші акціонерні товариства, які залучали як закордонні, так і місцеві капітали.

Незважаючи на значно скромніший порівняно із західноєвропейськими країнами обсяг, індустріалізація в землях Королівства Польського спричинила зміну загальної картини розвитку суспільства.

Економічна політика урядів Пруссії та Німеччини мала на меті перетворити східні провінції в аграрний придаток розвинутих західних і центральних частин імперій. Тому в Познанщині, Помор'ї, Вармії і Мазурах розвивалася переважно дрібна переробка і харчова промисловість, пов'язані з сільським господарством. Тут швидко збільшувалась кількість цукроварень, млинів, горілчаних підприємств тощо. Сітка залізниць у Німеччині зростала ще більш швидкими темпами, ніж у Королівстві Польському, але з цього користали німецькі підприємці центральних і західних частин імперії. Німецького походження був і банківський капітал.

Важливим промисловим регіоном у другій половині XIX ст. залишалася Верхня Сілезія. За цей час видобуток вугілля зріс тут з 1,3 млн. тонн у 1852 р. до 24,8 млн. тонн у 1900 р. Слідом затим збільшилася виплавка металу: з 61,9 тис. тонн до 747,1 тис. тонн. Виробництво цинку зросло за цей же період з 29 тис. тонн до 102 тис. тонн. Новим явищем у промисловості Верхньої Сілезії було виникнення у 70-х роках великих концернів, керівниками яких залишалися давні аристократичні родини Генкель-Доннерсмарків, Плессі, Балленстрем та ін. Однак за технічним оснащенням і рівнем виробництва промисловість Сілезії поступалася німецьким округам Рура і Саара.

Меншою мірою розвивалися процеси індустріалізації в Галичині. Вона залишалася ринком збуту промислових товарів з розвинутих чеських і німецьких районів імперії. Приплив дешевих фабричних товарів боляче вдарив по галицькому ремісництву і дрібному підприємництву, які зазнали краху. Вистояти змогли лише дрібні ремісники, що обслуговували бідніші верстви населення. Будівництво залізниць тут теж почалося із запізненням. Перша залізнична лінія Краків-Львів була відкрита 1861 р. її будували віденські акціонерні спілки, які й користали з прибутків. На фінансовому ринку панували віденські банки. Тільки 1883 р. крайова влада для активізації господарського життя утворила Банк крайовий. Значні перешкоди існували також для розвитку переробної та харчової промисловості. У 70-х роках перестали діяти шість склозаводів і п'ять цукроварень, які не витримали конкуренції з якіснішими й дешевшими привозними виробами. На розвитку підприємницької ініціативи негативно позначалися високі державні податки. Ознаки пожвавлення спостерігалися тільки у видобутку солі на давніх копальнях Вєлічки та Бохні, а також вугілля неподалік Хшанова. У другій половині

Історія Польщі

століття було відкрито нафтові родовища в районі Борислава, але промисловий видобуток нафти почався пізніше. Поки що тут добували озокерит, що використовувався для виробництва свічок. Але вже тоді розпочалася спекуляція теренами, на яких було відкрито родовища нафти. Назагал Галичина запишалась одним з найменш розвинутих у промисловому відношенні тереном австро-угорської імперії, де часто панували злидні і голод.

Процеси індустріалізації і модернізації значною мірою визначали соціальну структуру суспільства. Руйнування станових перешкод, яке розпочалося ще в першій половині XIX ст., прискорилося в другій половині століття після проведення земельних реформ. І хоча станові відмінності ще тривалий час позначалися на житті суспільства, капіталістичні відносини вносили зміни у становище і свідомість усіх представників колишніх станів.

Найбільшу частку польського суспільства надалі становило селянство. Земельні реформи поступово перетворили селян із залежних господарів у вільних, зобов'язаних проявляти господарську ініціативу. Це відразу спонукало тривалий процес диференціації селянства, в якому виявлялися крайні наслідки: зменшення числа заможних селян, які перетворювались у капіталістичних фермерів з використанням найманої праці; і збільшення безземельних наймитів, які йшли у найми або шукали кращої долі в містах чи за кордоном. Обставини життя змушували селян тягнутися до освіти і знань. У другій половині століття активно виникають гуртки і товариства просвітнього характеру, які поряд із елементарними знаннями поширювали національні і соціальні ідеї. Селянство виявилось сприятливим грунтом для їх сприйняття і незабаром проявило тенденції до самоорганізації.

Змінилося також становище польської шляхти. Вона втратила станові привілеї і змушена була брати участь у громадському житті й економічних стосунках. Значні залишки станових привілеїв зберегла тільки польська аристократія, яка найшвидше знаходила спільну мову з правлячами колами Росії та Австро-Угорщини. Натомість більша частина шляхти була змушена шукати засобів для виживання у військових та адміністративних структурах держав-загарбниць, у т.зв. вільних професіях і різного роду службах. Можна стверджувати, що шляхта значною мірою причинилася до виникнення польської інтелігенції, внісши до її лав частку традиційних станових забобонів. Особливо велика кількість польської шляхти творила адміністративний апарат, науку, освіту і культуру в Галичині. Чимало шляхтичів брали участь у громадському і господарському житті Познанщини і Королівства Польського. Упродовж XIX ст. чисельність осіб, пов'язаних із розумовою працею, зросла у всіх країнах-загарбницях майже в десять разів. Наприкінці цього століття шляхетська приналежність перестала бути основним критерієм відбору для навчання і праці. Формувалися нові соціальні поділи. Представників шляхти майже не трапляється серед підприємців і торговців.

Остання обставина, а також соціальна політика імперської влади сильно вплинула на формування буржуазної верстви в польських землях. Склалося так, що ще в першій половині XIX ст. підприємці і банкіри походили переважно з інонаціональних елементів, переважно німців та євреїв. У другій половині століття серед них з'явилися також поляки, але їхній відсоток залишався незначним- Це зумовило орієнтацію і співпрацю буржуазії з урядами держав-загарбниць.

Іншим чином позначалися процеси індустріалізації на становищі ремісників, торгівців, дрібних власників. Ці соціальні групи в умовах капіталістичного ринку досить швидко диференціювались у двох напрямах: деградації і переходу в стан робітництва або люмпен-пролетаріату, а також соціального авансу через сприятливу кон'юнктуру на ринку. Так, варшавські шевці наприкінці століття утворили кооператив, який успішно

У період модернізації

виробляв дешеве взуття для російського ринку. З другого боку, тільки незначна частина ремісників знаходила своє місце на ринку, решта змушена була тяжкою працею заробляти на прожиття. З розвитком промисловості ані ремісники, ані дрібні торгівці здебільшого не витримували конкуренції і розорювалися, поповнюючи ряди пролетаріату.

Новою соціальною групою, народженою хвилею індустріалізації, було робітництво (пролетаріат). Його формування в другій половині століття значно прискорилось. Цьому сприяло вивільнення значної кількості "зайвих" робочих рук на селі, які шукали заробітку в містах. Відбувалося поглинання фабриками збіднілих ремісників, торговців і навіть шляхти. У 1865-1885 pp. кількість робітників, зайнятих у промисловості, зросла у Королівстві Польському з 70 до 140 тис. осіб, у польських землях під владою Німеччини - з 160 тис. до 314 тис, у Галичині і Цєшинській Сілезії під владою Австро-Угорщини -з 35 тис. до 55 тис. осіб. Слід зазначити, що із загальної кількості найманих робітників (приблизно 500 тис. чоловік) у промисловому виробництві 1885 р. було зайнято лише трохи більше 100 тис. Розподіл робітництва по теренах був нерівномірний - переважна більшість робітників зосереджувалась у Верхній Сілезії, Лодзі і Варшаві. Робітниче середовище ще виразно поділялося на постійних робітників більших підприємств, сезонних робітників, випадкових заробітчан, прислугу тощо. Значний процент найманих робітників становили жінки і діти.

Соціальне становище найманих робітників усіх польських земель було тяжким. Умови праці і платня не регулювалися законодавством, а визначалися підприємцем і залежали від його волі. Робочий день на фабриках тривав від 12 до 16 годин на добу (для дітей - до 8), практикувалися різноманітні покарання і штрафи за найменші провини. Водночас спостерігалося формування групи кваліфікованих робітників, які відрізнялися від інших вищою платнею і привілейованим становищем. Уже в середині XIX ст. швидко формувалось усвідомлення окремого соціального становища робітників, зайнятих на великих підприємствах текстильної, гірничої і металургійної промисловості. У 1861 р. дійшло до стихійних масових заворушень робітниць фабрики Шайблєра в Лодзі, в ході яких вони знищували механічні верстати.

Уряди змушені були все частіше втручатись у конфлікти робітників і підприємців. Російські власті аж до 90-х років XIX ст. не вдавалися до заходів регламентації стосунків робітників і працедавців, забороняли будь-які форми соціальної взаємодопомоги працюючих на випадок каліцтва або нещасного випадку. Натомість у Пруссії з 1864 р. було дозволено створювати професійні спілки для взаємної підтримки, а у 1874 р. запроваджено примусове соціальне страхування від нещасних випадків. Соціальна допомога і пенсійне забезпечення з'явилися тут наприкінці 80-х років XIX ст., але їх значущість була невеликою, оскільки внаслідок жахливої експлуатації мало хто з робітників доживав до 50 років. Найбільш ліберальні інструкції щодо взаємин робітників і підприємців діяли в Австро-Угорщині: 1867 р. тут було дозволено створювати профспілки, незабаром - проводити страйки, а трохи згодом запроваджено соціальне страхування. Проте заробітки були найнижчими через наявність великої кількості вільних робочих рук на ринку праці. Скупчення великих мас людей на різних за величиною підприємствах і майстернях, антигуманні умови праці та експлуатації людських сил, відсутність регламентації стосунків з працедавцем - усе це породжувало природний протест, згуртовувало робітництво, сприяло усвідомленню ним свого соціального становища. Поширення соціалістичних ідей падало на сприятливий ґрунт і спричиняло виникнення нового явища - організованого робітничого руху.

Процеси індустріалізації вносили суттєві зміни у соціальну структуру і суспільну свідомість поляків. Руйнувалися стани і станові перегородки, на їх місці виникали нові соціальні поділи: на великих землевласників і буржуазію, з одного боку, і дрібних земле-

Історія Польщі

власників і робітництво - з другого. Водночас зростала чисельність строкатого шару інтелігенції та службовців, який відрізнявся порівняно високим рівнем освіти і близькістю до демократичних верств населення. Шляхта, що позбувалася своїх станових привілеїв і поповнювала ряди інтелігенції, залишалася стійким носієм патріотичних традицій, поширювала їх на інші верстви.

Цивілізаційний поступ, який проявлявся у зростанні міст і комунікацій, підвищенні рівня освіти і культури населення, розширенні контактів із зовнішнім світом, формуванні традиції національних повстань, сприяв формуванню національної свідомості демократичних верств ~ селян, ремісників, робітників. Ця свідомість складалася також за рахунок протистояння непольським впливам у сфері політики, релігії, мови, звичаїв і традицій. Русифікація, онімечення руйнували локальні міські та сільські спільноти, викликали стихійний опір населення і гуртували його на мовно-релігійних засадах. Важливу роль відігравала позиція католицької церкви, яка виступала на захист мови і традицій корінного населення, зазнаючи переслідувань у відповідь з боку окупаційних властей. На зміну традиційній становій конфронтації, в якій селянство частіше займало антишляхетські позиції, приходять ідеї національного солідаризму, усвідомлення приналежності до однієї нації, що позбавлена рівноправного становища з іншими європейськими народами. Національна свідомість дуже повільно опановувала селянство, зберігаючи перешкоди станових антагонізмів і прив'язаність до монархій. Тільки наприкінці XIX - початку XX ст. можна говорити про її поширення на більшість польського селянства, що було наслідком активної просвітницької і громадської діяльності польської інтелігенції та духовенства.

Суспільно-політичні програми і рухи

На роздоріжжі. Після поразки Січневого повстання виникла нова хвиля політичної еміграції, яка охопила близько 10 тис. осіб. Більшість вигнанців оселилась в європейських країнах, де поєдналась із "старими" емігрантами. Вони не змирилися з поразкою і прагнули продовжувати боротьбу на традиційних ідейних підставах. Група Готелю Лямбер у Парижі, яку очолював Владислав Чарторийський, продовжувала утримувати дипломатичні контакти з урядами європейських країн. Князь Адам Сапєга, якому вдалося втекти з львівської в'язниці, де він перебував за участь у повстанні, емігрував на Захід і там намагався схилити емігрантів до продовження повстання. Однак з цього нічого не вийшло, і "червоний князь", як його називали, незабаром повернувся до Галичини.

Поразка повстання змусила політичних емігрантів задуматись над програмою дальших дій. З'явилися розбіжності між прибічниками підготовки наступного повстання і переходу до мирної "органічної праці". Члени Національного уряду часу Січневого повстання (А. Ґіллєр, К. Рупрехт та ін.) в еміграції виступили з обгрунтуванням ідейних засад, що лежали в основі повстанських документів. Не бачачи можливості продовжувати збройний опір, вони закликали співвітчизників до нагромадження національних сил і органічної праці. Іншої позиції дотримувався генерал Л. Мєрославський. У 1865 р. він відновив Польське демократичне товариство з програмою збройної відбудови Польщі в кордонах 1772 р. Однак лави товариства швидко ріділи.

Напередодні австро-прусської війни радикальні кола еміграції активізувалися в надії піднести "польську справу" на європейському рівні. У липні 1866 р. вони утворили Об'єднання польської еміграції (ОПЕ), на чолі якого стали колишні "червоні" генерали Валерій Врублевський, публіцист Юзеф Токажевич і письменник Зшмунт Мілковськии (публікувався під псевдонімом "Т.Т. Єж"; 1824-1915). Об'єднання згуртувало понад 700

У період модернізації

польських емігрантів з європейських країн, видавало часопис Нєподлєглосць. Під впливом соціалістичних ідей провідні члени ОПЕ критикували програмні засади Національного уряду часу повстання і вимагали перебудови аграрного устрою в дусі "громадівського соціалізму" (передачі усієї землі в руки селянських громад). Деякі члени керівництва (Ярослав Домбровський) проводили думку про необхідність відмовитись від кордонів Польщі 1772 р. і надати українцям, білорусам і литовцям право вільного самовизначення.

Польське повстання 1863-1864 pp. викликало симпатії до поляків з боку багатьох європейських організацій та угруповань ліберально-демократичного характеру. На захист прав поляків виступили робітничі організації. На одному з мітингів на захист поляків, що відбувся влітку 1864 р. в Лондоні, їхні представники вирішили утворити Міжнародне товариство робітників - 1-й Інтернаціонал. Восени того ж року ідея була реалізована. Один з ініціаторів і керівників Інтернаціоналу К. Маркс неодноразово виступав на підтримку незалежності Польщі. На першому конгресі організації було схвалено резолюцію про те, "що ціла і незалежна Польща є неодмінною умовою демократичної Європи". Частина польських емігрантів співпрацювала з Інтернаціоналом, окремі особи входили до її керівного органу - Генеральної ради (А. Жабіцький, К. Бобчинський, Е. Гольторп). Це були люди, які сприймали соціалістичні ідеї в їх демократичному звучанні й з огляду на прихильність до польського питання.

У франко-прусській війні 1870 р. польські емігранти одностайно виступили на боці Франції. У Ліоні був створений польський легіон добровольців, кілька польських військових брали участь у війні в складі французьких військ. Генерал Юзеф Гауке-Босак, який командував однією з французьких армій, загинув у боях під м. Діжон. У березні 1871 р. демократи Парижа утворили робітничу республіку - Комуну. Близько 400 поляків влилися в ряди комунарів. Керівні посади в Комуні посіли поляки Ярослав і Теофіль Домбровські, генерал Август Околович, Валерій Врублевський та ін. Комунари зазнали поразки, а чимало поляків загинуло в боях або були страчені французькими республіканськими військами.

У 70-х роках роль польської еміграції зменшилася. Чимало вигнанців повернулися на батьківщину, значна частина їх осіла у Галичині. Польські інтелектуальні кола на батьківщині стояли ближче до соціальних процесів, які тут відбувались. Вони шукали відповідей на нові виклики часу, формували ідеологію і політику під впливом нових ідейних течій, що поширювались в Європі.

Поразка повстання, репресії, політична ситуація на континенті викликали у частини польської громадськості, передусім елітарних верств, розчарування в можливостях збройної боротьби, зневіру у відбудові незалежної Польщі. З'явилися думки про те, що головним завданням польського народу є збереження національної ідентичності під владою чужоземних монархій, розвиток національної культури, підприємництва. Для цього треба підпорядкуватися владі загарбників, добиватися поступок від правителів трьох монархій, які повинні були належним чином оцінити угодові позиції. У 60-х роках формується лоялістична течія польського суспільно-політичного руху, що черпала ідейні настанови в консервативному середовищі аристократії та інтелігенції.

Лояльні консерватори здобули певний вплив у всіх польських дільницях. Але найбільш міцними були їхні позиції в Галичині під владою Австро-Угорщини, де консерватори, дійшовши до згоди з монархією, отримали в свої руки важелі управління багатонаціональним краєм. Тут найраніше були опрацьовані ідейні засади польського політичного консерватизму. їх творцями стала група аристократів та публіцистів, пов'язаних з Готелем Лямбер. 1869 р. у краківському часописі Пшегльонд польскі

Історія Польщі

(Польський огляд) вони опублікували серію памфлетів під загальною назвою Тека

Станьчика (Папка Блазня), в яких у формі листів, зібраних нібито Станьчиком (королівським блазнем XVI ст.), їдко висміяли змовницько-повстанську тактику боротьби, яка не принесла бажаних наслідків, а виявилася згубною для поляків. Автори звинувачували самих поляків у поділах Польщі, виводячи їх причини з браку суспільної дисципліни, відсутності сильної централізованої влади та "інстинкту управління". Вони пропонували відмовитися від романтично-повстанських зривів, оцінювати ситуацію "зимним розумом", шукати засобів збереження нації шляхом угоди з Габсбургами. До провідних ідеологів краківського консерватизму належали історик Юзеф Шуйський (1835-1883), граф Станіслав Тарновськші (1837-1917), публіцист Станіслав Козьмян (1836-1922), граф Людвік Водзіцький (1834-1894) та ін. За назвою памфлетів краківських консер-ваторів називали станьчшами. Від краківських консерваторів дещо відрізнялись їхні східногалицькі однодумці, яких називали *'-■'• ' '•' подоляками. Лідерами останніх були - Казімєж Ґрохоль-

ський, Воіїцєх Дзєдуишцькиіі (1848-1909); вони посідали впливові державні посади, відзначалися крайнім консерватизмом у соціальних та політичних питаннях, намагалися обмежити український національний рух, а також права євреїв у Галичині.

Кристалізації позицій консерваторів сприяли події 1877-1878 pp., пов'язані з російсько-турецькою війною на Балканах. Війна на певний час відродила надії поляків на нову "актуалізацію" польського питання. Влітку 1877 р. у Відні зібралися представники польських патріотичних організацій з Галичини і Познанщини. Вони обрали таємний "Національний уряд" на чолі з князем Адамом Сапєгою, який одержав від Англії певні кошти на проведення антиросійських заходів. Однак Росія здобула перемогу у війні, а Берлінський конгрес 1878 р. жодним чином не торкнувся польської справи. Краківські консерватори виступили з гострим засудженням дій польських патріотів, які могли стати "чинником безпорядків" у Європі. Вони закликали до розвитку "національного буття" незалежно від кордонів і поділів, до співпраці з урядами Німеччини і Росії.

Проте у Німеччині прихильникам лоялізму було складно здобути впливи серед населення в умовах антипольської політики "культуркампфу" і німецької колонізації. Тут угодовство не приносило очікуваних наслідків і мало обмежений характер.

У Росії лоялістична програма набула антинаціонального спрямування. Публіцист і освітній діяч Казімєж Кжшііцький (1820-1883) 1872 р. опублікував брошуру Польща і Росія в 1872 p., яка стала широко знаною в польських землях. У сторіччя від часу першого поділу Польщі автор закликав поляків відмовитися від мови, католицької релігії, незалежності в ім'я згуртування усіх слов'янських народів навколо Росії у протистоянні німецькій експансії. У 1878-1880 pp. син Александра Вельопольського Зитмунт (1833-1902) писав до царя Олександра II меморіали і листи, в яких від імені польських землевласників та інтелігенції запевняв у вірності трону, готовності протистояти радикальним соціальним течіям, пропонуючи як засіб порятунку монархії децентралізацію місцевого управління при збереженні абсолютизму. Його звернення не вплинули на політику царату в Королівстві Польському, але дозволили згуртуватися невеликому табору польських консерваторів, які розвивали свої ідеї із значною часткою лібералізму. До свідомих консерваторів належав Влодзімєж Спасович- (1829-1906), літератор і правник, який 1876 р. заснував науково-літературний часопис Атенеум, а

 

Рис. 44. Юзеф Шуйський -історик, один з ідеологів краківських консерваторів. Портрет Я. Матейка.

У період модернізації

1882 р. спільно з талановитим публіцистом Еразмом Пільтцем (1851-1929) - часопис Край (Петербург). Обидва видання задекларували свою лояльність до самодержавства, виступали за зближення поляків і росіян, яке у перспективі зможе принести користі як Росії, так і полякам (у культурно-національному плані).

Ідеї повного примирення з владами країн-загарбниць не зустрічали співчуття більшої частини поляків Росії та Німеччини. Нові віяння, що приходили із Заходу, приносили із собою сподівання на індустріалізацію, капіталізм, науку і освіту. Суспільні зміни накреслювали перспективу цивілізаційного поступу, який повинен був піднести націю на вищий щабель. Ліберальні ідеї стали дороговказом для розвитку "органічної праці". За відсутності державної підтримки ініціативу розвитку громадських форм співжиття в Королівстві Польському та польських землях Німеччини взяла на себе інтелігенція й окремі підприємці. Група землевласників і підприємців Королівства Польського 1875 р. заснувала у Варшаві Музей промисловості і рільництва, який підтримував наукові досліди і поширював наукові знання. Заможні підприємці утворювали приватні гімназії та училища. 1881 р. вихованці Головної школи у Варшаві розпочали діяльність Каси ім. Ю. Мяновського (ректор Головної школи у 1862-1869 pp.) - приватного фонду для підтримки розвитку польської науки.

Громадська активність була обгрунтувана ліберальною ідеологією варшавського позитивізму - течії суспільно-політичної думки 70 - 80-х років XIX ст. Піонером позитивізму виступив учений і публіцист Александр Свєнтоховський (1849-1938). 1871 р. у часописі Пшегльонд тигодньови (Тижневий огляд) він опублікував статтю-маніфест Ми і ви. Автор спирався на ідеї позитивізму, які йшли із Заходу, визнавав пріоритет наукових знань і прогресу, критикував шляхетські традиції, відсталість, підносив підприємництво, активну життєву позицію. Він доводив, що "спокійна і тривала праця" вимагає не меншого героїзму, ніж "гра у воєнну лотерею". Ідеї А. Свєнтоховського підтримали інші молоді вчені та публіцисти, випускники Головної школи Пйотр Хмельовський (1848-1904), Александр Ґловацький (Болеслав Прус, 1845-1912), Юліан Охоровт (1850-1917). На сторінках часописів Нива, Атенеум, Пшегльонд тигодньови вони пропагували ідеї позитивізму, проголошуючи культ освіти і праці для добра суспільства, закликаючи до підприємництва і збагачення; виступали за поступове еволюційне перетворення суспільства шляхом реформ, розвитку освіти і культури. Таку діяльність вони називали "працею біля основ", вважаючи її глибоко патріотичною. Позитивісти відмежувалися від романтизму і національних повстань. Вони стали ініціаторами багатьох культурно-освітніх акцій, зокрема, заснували низку газет і часописів для народу, читали лекції, створювали курси для неписьменних, бібліотеки. У поетичній формі кредо позитивістів висловив поет