Відновлення Польської держави

Упродовж XIII ст. існувало прагнення відродити Польську державу. Під час розпалу роздробленості воно могло реалізуватися лише частково: для успішного здійснення його не було достатніх об'єктивних і суб'єктивних умов. Вони визріли наприкінці XIII ст., і саме тоді гостро постало питання про відродження Польської держави.

До даних умов слід віднести насамперед наслідки соціально-економічних перемін, що відбулися в період роздробленості. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв посиленню економічних зв'язків не тільки в межах князівства, а й між князівствами, регіонами країни. Міжрегіональні зв'язки вимагали понадудідьної державної опіки. Тож міста - головні вогнища торгово-грошових відносин - були особливо зацікавлені в подоланні роздробленості.

Зацікавленість цю проявляло і рицарство. Склавшися значною мірою як стан, воно ставало понадудільною силою, якій потрібна була опора в особі понадудільної центральної влади для захисту себе від сваволі князів і можних. Та й частина можних не противилась об'єднанню польських земель, вбачаючи у ньому певні політичні вигоди для себе.

Чи не найбільше у відновленні Польської держави була зацікавлена церква. Вона організаційно й адміністративно була єдиною провінцією і включала в себе всі уділи (в провінцію не входила тільки Камєнська єпархія, що діяла в Західному Помор'ї), але кордони останніх не покривалися з кордонами єпархій, що утруднювало керівництво духовним життям. Крім того, маєтки одного єпископства та його капітула розташовувалися часто в кількох уділах, і це ускладнювало контроль за ними.

Для справи об'єднання польських земель немаловажне значення мали усвідомлення поляками своєї етнічно-мовної спільності, пам'ять про колишню Польську державу, приналежність усіх князів, окрім поморських, до пястівської династії. Усвідомлення необхідності відродити Польську державу поєднувалося з переконанням, що вона має бути королівством, а символом політичної єдності повинні бути король і королівська корона. За поширеною у XIII ст. європейськими юристами політичною доктриною король вважався "імператором в своєму королівстві", тобто правителем з особливими верховними владними повноваженнями. Ідея польської королівської корони живилася пам'яттю про те, шо королями були Болеслав І Хоробрий і Болеслав II Сміливий і що в краківському замку зберігалися королівські інсигнії Болеслава II Сміливого.

Вогнище об'єднавчих прагнень концентрувалося передусім в економічно більш розвинутих регіонах - Сілезії, Малопольщі і Великопольщі. Прагнення зводилося до об'єднання земель навколо Кракова: спрацьовувала традиція пов'язаної історично з Краковом політичної єдностї; володіння Краковом тому було символом цієї єдності. Ось чому кожен князь з об'єднавчими амбіціями прагнув опанувати Краків. Такими князями були, зокрема, сілезький Генрик І Бородатий і вроцлавський Генрик IV Пробує, можливо й сілезький Генрик II Побожний. Будучи водночас і краківськими князями, вони марили краківською королівською короною й, очевидно, об'єднанням навколо неї якомога більшої кількості земель.

Важливою ідейною основою відродження Польщі як держави став пропагований церквою культ краківського єпископа Станіслава, страченого за наказом Болеслава II Сміливого у 1078 р. Церква стверджувала, що Польська держава загинула через покарання її Богом за мученицьку смерть цього єпископа. У першій половині XIII ст., коли роздробленість набрала розпалу, церква оголосила, що необхідно канонізувати Станіслава, щоб випросити у Бога прощення за вчинену щодо нього несправедливість. У

Історія Польщі

W

1253 р. папа Іннокентій IV за клопотанням польської церковної верхівки проголосив Станіслава святим, а 8 травня 1254 р., у визначений папою день цього святого, в Кракові відбулося перше урочисте вшанування його останків, в якому взяли участь архієпископ і єпископи та князі - краківський Болеслав V Соромливий, куявсько-ленчицько-сєрадзький Казимир І, рацібожсько-опольський Владислав і великопольський Пше-мисл І, а також папський легат. Після канонізації церква запевняла, що внаслідок цього акту частини тіла Станіслава "зрослися" і що це має символізувати з'єднання в одне ціле політично поділеної Польщі. Культ святого Станіслава став ідейною зброєю прихильників відродження Польської держави.

Першим з польських князів, кому судилося стати королем після Болеслава II Сміливого, був Пшемисл II. Перед проголошенням його королем він панував у всій Великопольщі, а з 1294 р. - й у Східному Помор'ї. У 1290 р. він був краківським князем і, не виключено, що вже тоді мав намір перетворити Малопольщу і Великопольщу в єдину державу - королівство, до якого приєдналися б й інші польські землі. Покидаючи під тиском Вацлава II Краків, Пшемисл II вивіз у Великопольщу з тамтешньої кафедральної скарбниці королівські інсигнії з очевидною метою, щоб вони не дісталися Вацлавові II. При цьому Пшемисл II не відмовився від бажання володіти Краковом: воно знайшло прояв у вживанні ним від початку 1293 р. стосовно себе титулатури "князь Великопольщі і дідич Кракова".

Після того, як Східне Помор'я опинилося під його владою, Пшемисл II розпочав у Римі клопотання про надання йому дозволу стати польським королем. До цього його, зокрема, підштовхувало подібне клопотання Вацлава И. Папа Боніфацій VIII, мабуть, був більш прихильний до периферійного, на його думку, князя Пшемисла II, ніж до Вацлава II, який належав до наймогутніших правителів імперії; посилення позицій Вацлава II через надання йому польського королівського титулу папа, напевно, не бажав, й тому дав дозвіл Пшемислові II.

26 червня 1295 р. у Гнсзненському кафедральному соборі архієпископ Якуб Свічка, великий прихильник Пшемисла II, поклав на його голову корону Болеслава II Сміливого і вручив йому інші королівські регалії. Королівський титул Пшемисла II мав загальнопольський характер, про що свідчить прийняття ним краківського гербу із зображенням орла, тоді як його великопольський герб містив зображення лева. Загальнопольський характер коронації проявився і в тому, що в ній взяли участь чотири єпископи, а два відсутні єпископи (краківський і вроцлавський; вони не з'явилися через їхню залежність від Вацлава II) дали на неї згоду.

Королівське правління Пшемисла II тривало до 8 лютого 1296 p., коли у Рогозні, що у Великопольщі, він був підступно вбитий внаслідок змови проти нього велико-польських можних, правдоподібно підмовлених на це бранденбурзьким маркграфом, який не міг змиритися з тим, що по сусідству з його державою виникло Польське королівство, нехай і в складі лише Великопольщі та Східного Помор'я. У такому територіальному складі королівство перебувало й на момент смерті Пшемисла II. В історичній традиції цей король відзначений, згідно з написом на його печатці, як такий, що "повернув полякам переможні символи (знаки)".

Пшемисл II не залишив після себе чоловічого потомства. Претендентами на володіння його територіальною спадщиною виступили ґлоґовський князь Генрик III і бжесь-цько-куявський і ленчицько-сєрадзький князь Владислав І Локєток. Претендувати на королівський титул вони не зважувались. Перший з них був спадкоємцем загиблого короля за його волею. Проте великополяни обрали своїм правителем Владислава І. У березні 1296 р. обидва князі так поділили спадщину між собою: Владиславові І дісталися

Доба роздробленості

більша частина Великопольщі з містами Ґнєзном, Познанню і Калішем та Східне Помор'я, а Генрикові III Глоґовському - західна частина Великопольщі.

Правління Владислава І не стало у Великопольщі популярним. Його невміння, а можливо, й небажання боротися з проявами у ній анархії, розбійництва, напружені відносини з Генриком III, невдачі у політичному суперництві з Вацлавом II, спричинені ними поступки останньому (у 1297 р. Владислав І зрікся своїх претензій на Краків і Сандомир на користь Вацлава II, а 1299 р. вкотре вже визнав себе його ленником) призвели до того, що великопольське рицарство, підтримане церквою, збунтувалося й вигнало його з краю. Доречно зазначити, що, будучи правителем Великопольщі і Східного Помор'я, Владислав І у виданих ним документах гордовито титулувався як князь або пан Польського королівства, а на додаток до цього і як князь Помор'я, Куявії, Ленчиці і Сєрадзя.

Вацлав II домігся політичної ізоляції Владислава І Локєтка в його власних уділах, і тому не залишилося нічого іншого, як залишити межі Польщі і виїхати до Угорщини, де він провів кілька років у вигнанні. А тим часом великопольське рицарство і церковні достойники, щоб уникнути загрозливого для них конфлікту з Вацлавом II, який претендував на володіння Великопольщею і Східним Помор'ям, висловили свою згоду на те, щоб він став польським королем. У серпні 1300 р. той самий архієпископ у Ґнєзні коронував Вацлава II тією ж короною, що й Пшемисла II. Чеський король став і польським королем. Вступ Вацлава II на польський престол був згодом скріплений його шлюбом з єдиною дочкою Пшемисла II — Риксою-Ельжбетою.

Під безпосереднім пануванням Вацлава II як короля опинилися Малопольща, Великопольща і Східне Помор'я, а також дідичні уділи Владислава І Локєтка; у денній залежності від нього перебували Рацібожське, Опольське, Цєшинське і Битомсько-Козєлєцьке та Вроцлавське і Лєґніцьке князівства, присягли йому на вірність і куявські князі, крім, можливо, князя Добжинської землі; мазовецький князь Болеслав II оженився з його сестрою і тим самим став від нього залежним. Поза залежністю від Вацлава II залишилися тільки князівства власне Сілезії, за винятком Вроцлавського і Лєґніцького, Любуська земля і, ймовірно, Добжинська земля.

Своїм завданням Вацлав II вважав піднесення в Польщі авторитету центральної влади, у зв'язку з чим вдавався до суворих репресій щодо тих, хто не бажав їй коритись. Його волю на місцях виконували призначувані й підзвітні йому намісники - старости, інститут яких він заніс з Чехії. Відомо, що за нього були такі старости: великопольський, малопольський, куявсько-поморський, ленчицький, правдоподібно, й сєрадзький. Ними ставали німці та чехи. Старости були наділені широкими управлінськими й судовими повноваженнями. Вони відіграли велику роль у ліквідації беззаконня, анархії, розбійництва, залишених роздробленістю у спадщину відновленій Польській державі. Тому цей інститут вкорінився в її політичну систему, перетривавши час правління Вацлава II.

У Польщі Вацлав II майже не бував. Для нього важливішою була чеська корона, тож в основному він правив Польщею з Праги. Сюди Вацлав II після своєї коронації в Ґнєзні відівіз польські королівські інсиґнії. Там вони за невідомих обставин безслідно зникли.

Вацлав II втрутився у боротьбу за королівський престол в Угорщині після того, як там 1301 р. вигасла династія Арпадовичів по чоловічій лінії. Щоб забезпечити за своїм сином Вацлавом угорський трон, він уклав з бранденбурзьким маркфафом угоду, за якою зобов'язувався віддати йому Східне Помор'я взамін за надання останнім допомоги у боротьбі з німецьким королем Альбрехтом І Габсбургом (1298-1308), який також прагнув здобути угорську корону. Вацлавові II таки вдалося домогтися бажаної коронації свого сина, проте той реальної влади в Угорщині не мав.

г

Історія Польщі

Наприкінці 1304 р. або на початку 1305 р., використавши незадоволення у Польщі авторитарним правлінням Вацлава II, до неї повернувся Владислав І Локєток. Він мав намір здобути втрачені дідичні володіння і політичні позиції. Найперше він заручився підтримкою в Сандомирській землі. Після смерті у червні 1305 р. Вацлава II йому вдалося закріпитись у згаданих володіннях. Тоді ж, напевно, він задався метою сісти на краківському престолі, стати польським правителем. Але на цей престол претендував також син Вацлава II - Вацлав III. Ставши чеським королем, він рушив походом у Польщу, щоб утвердитися на краківському троні. Проте йому не судилося перетнути чесько-польський кордон: у серпні 1306 р. Вацлав III був замордований чеськими змовниками в Оломоуці - історичній столиці Моравії. Треба зазначити, що за рік до цього він видав документ, за яким пообіцяв віддати Східне Помор'я Бранденбурзькому маркграфству, за що маркграф мав повернути йому Мейсенську марку, яку заставив маркграфству Вацлав II, але не зміг викупити.

Смерть Вацлава III повністю розв'язала руки Владиславов! І Локєтку в досягненні ним своєї мети, тим більше, що в Польщі у нього серйозних суперників не було. У 1306 р. він заволодів Малопольщею з її політичним центром Краковом, Східним Помор'ям, Ленчицькою і Сєрадзькою землями, Бжесьцько-Куявським князівством. У Кракові він зіткнувся з сильним опором з боку тамтешнього єпископа Мускати -онімеченого сілезця, який за панування Вацлава II був малопольським старостою. Не без сприяння свого прихильника - архієпископа Якуба Свінки - Владислав І примусив Мускату підкоритися.

У 1308-1309 pp. Владиславові І Локєтку довелося вирішувати проблему Східного Помор'я. Пославшися на обіцянку Вацлава II і Вацлава III стосовно Східного Помор'я, Бранденбурзьке маркграфство його окупувало, опираючися на підтримку тамтешнього німецького міщанства і рицарства та можновладного роду Свєнців, незадоволеного втратою намісницької влади, яку він мав за Вацлава II. Командувач польської залоги, яка захищалась у гданському замку від бранденбуржців-обложників, звернувся до Владислава І із закликом надіслати військову допомогу. Князь, що перебував тоді в Малопольщі, не мав можливості допомогти і дозволив йому звернутися до Тевтонського ордену з проханням вигнати бранденбуржців з окупованої ними території. Князь пообіцяв, що у випадку надання допомоги орденом видатки останнього, пов'язані з нею, винагородить відповідною грошовою сумою. Орден на прохання відгукнувся і у 1309 р. вигнав бранденбуржців зі Східного Помор'я, проте Владиславові І його не повернув, більше того, винищив польську залогу у Ґданську.

Спроби Владислава І у 1309 р. вмовити орден повернути йому Східне Помор'я не вдалися. Провінційний магістр ордену заявив, що воно може бути повернене тільки після сплати обіцяної князем грошової винагороди, але запросив таку суму, якої Владислав І сплатити не міг, а можливо, й не хотів. Князь також відкинув пропозицію ордена викупити у нього даний регіон. У тому ж 1309 р. орден придбав його у Бранден-бурзького маркграфства, вважаючи, що воно на нього має право відповідно до згаданих обіцянок Вацлава II і Вацлава III. Польська держава втратила Східне Помор'я, як виявилося, на півтора століття. Утвердження ордену в ньому дуже зміцнило його геополітичне становище в південній Прибалтиці. Одним із виявів цього стало перенесення 1309 р. резиденції великого магістра ордену з Венеції до Марієнбурга (Маль-борка). Слід також мати на увазі, що у 1304 р. хрестоносці взяли в заставу у князя Добжинської землі Сємовіта її частину - Міхаловську землю; 1317 р. вони її купили і приєднали до Хелмінської землі.

У 1311 р. німецьке міщанство Кракова на чолі з війтом Альбертом піднялося проти Владислава І Локєтка. Підтримане німцями Сандомира, Вєлічки й Мєхова, воно

Доба роздробленості

оголосило, що визнає своїм правителем чеського короля Яна з Люксембурга (1310-1346), який вважав себе спадкоємцем на польському престолі Вацлава II і Вацлава III, хоч останній польським королем не став. Князь у 1312 р. бунт придушив. Учасників його було суворо покарано, правда, Альбертові вдалось уникнути розправи, він вчасно втік з Кракова. Владислав І обмежив офіційне використання в Кракові німецької мови на користь латинської, скасував дідичний характер війтівства у ньому. Відтоді тутешній війт призначався польським правителем. Відповідно зросла роль ради в міському житті.

Важливим політичним успіхом Владислава І було поширення влади на Велико-польщу. Після 1299 р. вона опинилася, з волі місцевого рицарства й духовенства, під пануванням ґлоговського князя Генрика III. За Вацлава И Генрик III був велико-польським князем номінально. Після смерті Вацлава II політичне значення Генрика III зросло. Помираючи 1309 р., він залишив п'ять синів, які у 1312 р. так поділили між собою Великопольщу: Генрикові IV Вірному, Янові і Пшемкові дістався Познанський уділ, Конрадові І і Болеславові - Калісько-Ґнєзненський уділ. Пронімецька політика цих князів, успадкована від батька, і особливо те, що вони зреклися своїх прав на Східне Помор'я на користь Бранденбурзького маркграфства, викликало у Великопольщі крайнє незадоволення. Це спричинило практично безопірне встановлення у ній влади Владислава 1 Локєтка у 1314р.

Уже після утвердження 1306 р. в Кракові в гербі і на печатках Владислава І з'явилася королівська корона. З 1313 р. він титулувався як "дідич Польського королівства", "князь Польського королівства", "князь усього Польського королівства". Так свідомо через канцелярію Владислава І поширювалося територіальне і державно-правове поняття Польського королівства, пов'язане з його ім'ям. Князь вичікував зручного моменту, щоб стати королем. У червні 1318 р. з'їзд світських і церковних достойників, що відбувся в Сулєйові, ухвалив адресоване папі звернення з проханням дати згоду на коронацію Владислава І. Папа Іоанн XXII дав у своїй резиденції в Авіньйоні, що у Франції, таку згоду, хоч і в завуальованій формі, спричиненій тим, що до нього звернувся Ян Люксембурзький з проханням не допустити коронації Владислава І, мовляв, той не має права на польський королівський трон. Ян Люксембурзький стверджував, що має таке право і невдовзі представить папі відповідні докази. На згоду папи, вигідну Владиславов! І, певною мірою вплинуло те, що у тогочасній боротьбі за королівсько-імператорський трон між Людовіком IV Баварським і Фрід-ріхом Габсбургом Ян Люксембурзький підтримував першого, тоді як папа - другого.

Коронація Владислава І Локєтка відбулася в краківському кафедральному соборі 20 січня 1320 р. Королівську корону та інші королівські інсиґнії було виготовлено в Кракові. Вінчав Владислава І на трон, "згідно з волею папи", як сказано в тогочасних джерелах, архієпископ Яніслав. Краків уперше став місцем кооо-

 

Рис.5. Погруддя Владислава І Локєтка з надгробка у Вавельському кафедральному костелі (друга чверть XIV ст.).

нації. Сталося це тому, що Владислав І мусів зважати на бажання папи, щоб його коронація не заділа надто претензій Яна Люксембурзького на польський трон - папа

Історія Польщі

рахувався з тим, що чеський король був далеко не останнім в ряду правителів римо-католицької Європи. Видавалося, що краківська (негнезненська) коронація папських застережень не викличе. При виборі Кракова для коронації Владислав І керувався й тим, що його позиції у Великопольщі, до складу якої входить Ґнєзно, не такі міцні, як у Малопольщі. Недаремно Великопольща найпізніше увійшла до його держави, а великополяни були відсутні на згаданому з'їзді в Сулєйові. На користь Кракова як місця коронації промовив той дуже вагомий аргумент, що це місто було столицею Давньо-польської держави впродовж останнього століття її існування й в період панування у Польщі системи сеньйорату і принципату. Цей історично істотний характер Кракова і проведення в ньому 1320 р. коронації призвели до того, що в ньому проводилися коронації всіх польських королів, які правили після Владислава І Локєтка, крім останнього - Станіслава Августа, коронованого у Варшаві.

Коронація Владислава І Локєтка була подією великого історичного значення. Вона увінчала боротьбу за відновлення Польської держави, започаткувала безперервне її існування як королівства до 1795 р. Владислав І титулувався "королем всієї Польщі"; це означало, що він претендував на те, аби вважатися верховним правителем і тих земель, які до складу його держави не увійшли (йшлося про Мазовію, Сілезію, Східне Помор'я, більшу частину Куявії і, можливо, Любуську землю). Коронація Владислава І спричинилася до вироблення політичного поняття "корона Польського королівства", яке означало територіальну нерозривність держави-королівства.

Культура

У Давньопольській державі розвиток культури був зосереджений головним чином у політичному її центрі й відбувався передовсім завдяки підтримці правителя, його двору. Роздробленість сприяла культурному розвиткові регіонів та уділів. Розвій культури підтримували не тільки князівські двори, а й великі світські феодали, вище духовенство, а з XIII ст. - й верхівка міського населення. Розширення географії та соціального складу замовників і споживачів культури та економічне піднесення, що було матеріальною її підпорою, призвели до важливих якісних змін у ній, внаслідок чого в XIII ст. вона стала активніше включатися в загальноєвропейський культурний процес, культурне збагачення Європи.

Помітні зрушення сталися в освіті. Збільшилася кількість кафедральних шкіл, у середині XII ст. з'явилися колегіатські школи. Під кінець XIII ст. кафедральних шкіл було 13, колегіатських - 14. У першій половині століття виникають приходські школи, переважно в містах з ініціативи і за матеріальної підтримки магістратів. Цих шкіл порівняно з кількістю приходів було дуже мало. Діяли монастирські школи, підпорядковані керівництву провінцій відповідних орденів, тоді як кафедральні, колегіатські і приходські школи перебували у віданні керівництва єпархій.

До середини XIII ст. програма навчання в кафедральних і колегіатських школах включала в себе тривіум - граматику, діалектику, риторику. У 1267 р. у вроцлавській, 1302 р. в познанській кафедральних школах почали викладати предмети другого, вищого освітнього рівня, що становили квадривіум - музику, арифметику, геометрію, астрономію. Разом тривіум і квадривіум охоплювали т.зв. сім вільних мистецтв. Не виключено, що елементів квадривіуму з останньої чверті XIII ст. навчали і в ряді інших кафедральних шкіл та в окремих колегіатських школах. Таке часткове викладання його могло мати місце в цих типах шкіл до середини XIII ст. Приходські школи працювали за елементарною програмою, яка зводилася до навчання латинської мови, катехизису, можливо, церковного співу. 64

Доба роздробленості

Викладання, як і в часи Давньопольської держави, велося переважно латинською мовою. Поступово керівництво церкви почало звертати увагу на необхідність належного знання педагогами польської мови з метою її використання в навчальному процесі. Так, провінційний синод у Ленчиці 1257 p., який проходив під головуванням архієпископа, виносячи рішення про відкриття приходських шкіл, заборонив приймати вчителями німців, "оскільки вони не володіють достатньо польською мовою і не можуть пояснювати польською мовою латинських авторів". А провінційний синод 1285 р. постановив, що ректорами кафедральних шкіл можуть бути тільки ті, хто добре знає польську мову і вміє викладати нею. Дехто з поляків продовжували своє навчання в італійських і в Паризькому університетах, деякі з них здобували там ступінь магістра вільних мистецтв.

Книги, світські і духовні, надалі писалися тільки латинською мовою. Зі світської літератури найвизначнішою пам'яткою була Польська хроніка Вінцентія Кадлубека. Виходець з рицарського роду, В. Кадлубек після здобуття шкільної освіти у Польщі навчався в Парижі або Болоньї, де здобув ступінь магістра. Був канцлером при князі Казимирові II Справедливому, за дорученням якого склав свою хроніку; у 1207-1218 pp. - краківським єпископом, аз 1218 р. до своєї смерті (1223) - монахом цистерціанського монастиря в Єнджейові. Хроніка, писана перед 1207 р. на основі хроніки Галла Аноніма, усних свідчень, документів, власних авторських спостережень, складається з чотирьох книг, в яких ідеться про події від найдавніших часів до 1202 р. Цінною є лише розповідь про події після 1113р., яким завершується хроніка Галла Аноніма, особливо про час правління Казимира II Справедливого. Хроніка свідчить про велику ерудицію В. Кадлубека. Написана образною, вишукано-образною мовою, наскрізь пронизана патріотизмом і релігійністю її автора, вона мала величезний вплив на краківське інтелектуальне середовище, польську історіографію до XV ст., була свого роду посібником з історії Польщі.

Під кінець XIII ст. виникає Великопольська хроніка невідомого автора. Вона входить до зводу різних матеріалів, імовірно підготовлених для складання великого історичного твору. Хроніка написана у Познані, ділиться на 164 розділи, які можна розбити на дві частини; перша, менша, заснована на хроніці Вінцентія Кадлубека, друга, незавершена, висвітлює польські події XIII ст., головним чином великопольські. Розповідь у хроніці доведена до 1271 р.

Приблизно тоді ж була створена анонімна Сілезько-польська хроніка, в якій головним чином викладаються події в Сілезії у XIII ст. На першу чверть XIII ст. припадає поява Польської хроніки Дзсжви або Мєжви, яка значною мірою є результатом переробки хроніки В. Кадлубека, а в частині, що стосується XIII ст., є оригінальною.

XIII ст. вважається.олотим віком польського річникарства. З'явилися нові річники, змінився характер порічних записів у них: від сухої реєстрації подій розповідь наблизилася до опису в хроніках. Річники XIII ст. є в основному продовженням Краківського капітульного річника, зробленого на основі трьох його копій. Хронологічно перша з них виготовлена у 1120 р. і відома як Свєнтокшиський річник. Інші дві копії знято 1190 р. Одна з них стала Познанським капітульним річником, другу було зроблено в бенедиктинському монастирі Любіна, що у Великопольщі. Близько 1266 р. і в кінці XIII ст. виготовлені повніші від попередніх копії давнього Краківського капітульного річника, який згодом безслідно зник. Копія кінця XIII ст. поклала початок групі річників, переважно монастирських. У першій половині XIII ст. виникають річники, які не ґрунтуються на копіях Краківського капітульного річника або ж на ньому самому. Спершу таке річникарство з'явилося у Великопольщі, потім - у Сілезії, Мазовії.

З духовної літератури найбільше значення мали написані в середині XIII ст. два житія св. Станіслава. Автором одного з них був Вінцентій із Кєльц (Кєльчи).

Історія Польщі

Польською мовою складались пісні, що їх співало рицарство перед початком битви. Видатною пам'яткою є рицарська пісня, яка починається зі слів "Богородиця Діва" ("Bogurodzica Dziewica"); дві перші її строфи були відомі в ХНІ ст. (можливо й раніше), а наступні складені в XIV-XV ст. Найдавніший запис цієї пісні датований 1407 р.; не виключено, що вона відігравала роль гімну.

У ХНІ ст. зароджується польська наука. Найвизначнішим її представником був Вітелло (помер 1314 р.) - природознавець, астроном, філософ. Уродженець Сілезії, він свою наукову долю пов'язав з Парижем, де уклав багатотомну працю під назвою Perspectiva. У ній узагальнено досягнення в галузі математики й оптики, подано власне розв'язання проблем, що стосуються цих наук. Праця Вітелло набула європейського розголосу і впродовж кількох століть була настільною книгою вчених. Відомо, що з нього черпали матеріал для своїх досліджень Леонардо да Вінчі і Иоганн Кеплер. Магістр Франко з Польщі був автором трактата про астрономічний прилад torquetum, написаного у Парижі в останній чверті XIII ст.; Миколай з Кракова - професор університету в Монпельє, був автором двох медичних трактатів. Марцін Поляк, перу якого належить Історія пап та імператорів, написав також широко знаний посібник з канонічного права.

Поляки зробили свій внесок у справу пізнання й опису віддалених країн і народів. Так, у подорожі до Монгольської імперії, проведеній за дорученням папи Іннокентія IV у 1245-1247 pp. під керівництвом Джованні Плано да Карпіні, взяв участь францисканець Бенедикт Поляк.

Близько 1270 р., а можливо дещо пізніше, був здійснений німецькою мовою запис звичаєвого права, що діяло в другій половині XIII ст. на польських землях, які перебували під пануванням Тевтонського ордену. Запис, зроблений для потреб ордену, в літературі звуть Найдавнішим зводом польського права, Правом поляків, Польською правдою, а також Ельблонзькою книгою, бо він був виявлений у Ельблонзі. Цей документ зберігся не повністю, до нас дійшли тільки 29 перших його статей. Він містить приписи стосовно судочинства й карного права.

До середини ХНІ ст. продовжувалося спорудження храмів у романському стилі. До найвизначніших сакральних будівель належать кафедральні собори у Вроцлаві, Плоцьку і Влоцлавку, колегіатські костели у Крушвіці, Тумі під Лєгніцею, Опатові, монастирські костели в Тшемєшні, Червінську над Віслою, Стшельні, приходський костел у Вроцлаві.

З тогочасної світської архітектури збереглися лише фрагменти, головним чином тому, що вона була дерев'яною. Так, від вавельського романського замку дійшла до нас зала нз 24 стовпах, від лєгніцької резиденції князя Генрика І Бородатого - окремі частини.

На початку XIII ст. у Польщу став проникати готичний стиль, який зародився в середині XII ст. у Франції. Поширився він насамперед в Сілезії, а звідти - у Малопольщі, Великопольщі, Мазовії, Куявії. Іншим шляхом готика дісталася до Західного і Східного Помор'я. Спершу готика заявила про себе окремими елементами у романських будівлях. До останніх належать такі визначні пам'ятки, як цистерціанські костели в Єнджейові, Копшивніці, Сулєйові, Вонхоцьку. Згодом Готика почала витісняти в архітектурі романський стиль, так що в першій половині ХНІ ст. з'явилися храми, де вона стала панівною. До них, зокрема, належать костели св. Трійці в Кракові, св. Якуба в Сандо-мирі, костели в Сончі, Завіхості; тут романський стиль представлений порівняно незначними елементами. З середини XIII ст. готика запанувала безроздільно. Це видно на прикладі кафедрального собору і костелу св. Хреста у Вроцлаві, будівництво яких розпочалось відповідно у 1233 і 1288 рр., а також костелу св. Марії в Кракові, закладеного в кінці XIII ст. Особливо велику увагу спорудженню готичних храмів

Доба роздробленості

приділяли домініканці і францисканці; одні й другі започаткували в Польщі запозичення готичних зразків будівництва. Готичних пам'яток світської архітектури XIII - першої чверті XIV ст. не збереглося, за винятком кріпосних споруд у ряді міст: замки та палаци князів і можних переважно будувалися з дерева. Високі, гострошпильні готичні храми, розраховані на максимальний вияв релігійності віруючих, споруджувалися на основі принципово нових технічних рішень. А вони були можливі при використанні цегли як будівельного матеріалу. Тож готичні храми зводились здебільшого з цегли.

У тісному зв'язку з архітектурою розвивалося барельєфне литво. До найдавніших його пам'яток відносяться бронзові двері ґнєзненського кафедрального собору, виготовлені у Польщі в 1173-1177 pp. французом або італійцем Петром. На них зображено 18 сцен з життя і мучеництва св. Войцеха. Подібного характеру є двері, виконані в середині XII ст. в Магдебурзі для плоцького кафедрального собору. На них показано князя Болеслава IV Кучерявого з дружиною, плоцького єпископа Александра, трьох майстрів, що ці двері зробили, й сцени зі Старого і Нового Завіту. З невідомих причин вони потрапили не до Плоцька, а до Новгорода Великого, де й дотепер прикрашають вхід до храму св. Софії. Велику цінність становить сучасна згаданим гнєзненським дверям гіпсова плита в підлозі вісліцького колегіатського собору, яка представляє три постаті, що стоячи моляться, напевно, Казимира II Справедливого, його дружини та сина.

 

Рис.6. Кафедральний собор у Ґнєзно (сучасний вигляд після перебудови у XVcm.) та його відомі бронзові двері з барельєфами сцен життя св. Войцеха, відлиті у 1175р.

Визначною пам'яткою мистецтва є 29 мініатюр, що прикрашають біблію плоцького кафедрального собору. Одна з них зображає під виглядом Давида Болеслава IV Кучерявого, що сидить на троні, а друга - під виглядом Есфіри - княжу дружину з діадемою на голові, у платті візантійського крою, з факелом у руках.

Історія Польщі