Розділ 11. На початку XX століття європа та європейці

Науково-технічна революція. Наприкінці XIX ст. провідні країни Європи продовжували нарощувати свій економічний потенціал, спираючися на швидкий поступ науково-технічних знань і технологій. Перехід до виплавлення сталі, використання нових хімічних матеріалів і сполук, електроенергії, засобів зв'язку і комунікації (телефон, автомобіль, літак) - усе це забезпечило європейським країнам провідні позиції у розв'язанні суспільних проблем, створило кращі можливості для підвищення рівня життя населення. Якщо XIX ст. було віком вугілля і пари, то на зламі XIX і XX ст. більшого значення набували нафта, електрична енергія, хімічна промисловість. У 1860 р. француз Е. Ленуар сконструював перший двигун внутрішнього згоряння, що працював на газі, а у 1878 р. німець А. Отто вдосконалив його, застосувавши замість газу нафту. Подальшому розвиткові двигуна завдячують німецьким інженерам К. Бенцу, Г. Даймлеру, В. Сіменсу. Наприкінці XIX ст. були створені перші мотоцикли та автомобілі, 1892 р. американець Генрі Форд заснував перше підприємство серійного виробництва автомобілів. Одночасно з працею над двигуном внутрішнього згоряння провадилися роботи з одержання електричної енергії: перша електростанція промислової потужності була побудована у США в 1896-1898 pp. біля Ніагарського водоспаду. Використання електроенергії здійснило революцію у промисловому виробництві, побуті, комунікації, транспорті. На початку XX ст. почали будувати великі морські кораблі з використанням потужних двигунів внутрішнього згоряння. 1912 р. англійці побудували великий океанський пасажирський корабель "Титанік", який, однак, вже у першому рейсі в квітні того ж року зіткнувся з айсбергом і затонув, забравши з собою життя 1503 людей. Швидкими темпами створювалося літакобудування. Якщо у 1909 р. француз Л. Блері здійснив перший переліт через протоку Ла Манш, то у 1912-1914 pp. були сконструйовані і введені в дію літаки, які розвивали швидкість до 250 км на годину, піднімалися на висоту до 5 км і долали тисячі кілометрів відстані.

Застосування нових технік, технологій і матеріалів створювало умови для вдосконалення процесу виробництва і прискорення господарського розвитку. У погоні за максимальними прибутками фабрики об'єднувалися у трести, концерни і синдикати, які охоплювали повний або частковий цикл продукції - від видобутку сировини до її продажу. З одного боку, лунали голоси про лібералізм, а з другого - обмежувалася свобода виробників і встановлювався монополізм. Монополії шукали шляхів впливу на державний апарат, домагалися проведення протекціоністської політики.

Наукові й технічні досягнення позначалися також на вдосконаленні воєнної техніки. Створювалися повітряні війська, розпочалося будівництво великих надводних і підводних човнів. У 1891 р. до озброєння запроваджено скорострільний кулемет, сконструйований інженером X. Максимом, що робив 1500 пострілів на хвилину. Шведський хімік А.Б. Нобель ще 1866 р. розробив технологію виробництва динаміту -вибухової речовини великої потужності (у 1900 р. за його заповітом створено фонд, який донині щорічно присуджує вченим нагороди за видатні наукові заслуги).

Позитивні економічні зрушення спостерігалися також у країнах Центральної і Східної Європи (Австро-Угорщина, Росія), які загалом відставали в темпах індустріалізації від Західної Європи. Економічне зростання провідних європейських країн вперше в історії перевищувало темпи приросту населення. Особливо бурхливо розвивалась економіка Німеччини, яка спиралася на індустріальні райони Ельзасу і

Історія Польщі

Лотарингії, Руру та Сілезії, на нові галузі промисловості (хімічну, електротехнічну, машинобудівну), успішний розвиток банківської системи. За багатьма важливими показниками розвитку промисловості у 1912 р. Німеччина випередила традиційних континентальних лідерів - Великобританію, Францію і Бельгію.

Успішний розвиток економіки провідних європейських країн забезпечив загальне поліпшення умов життя більшості населення. Соціальні законодавства і парламентські системи західноєвропейських держав сприяли поширенню ліберальних ідеологій, в яких домінували погляди на легальне розв'язання соціальних проблем з допомогою реформ і з опорою на християнські цінності. Провідником ліберальних ідей виступали буржуазні верстви. Вони формували ідеї про те, що влада походить від народу і піддається реформуванню та контролю. На перший план висувалися гасла економічної свободи й збагачення, далі йшли вимоги обмеження політичної влади монархів і аристократії, розширення прав парламентів, запровадження загального виборчого права. Демократично-парламентські системи утверджувались у Великобританії, Франції, Швейцарії. Далі на схід - у Німеччині, Австро-Угорщині, Росії - демократичні засади устрою поступово зменшувалися, поступаючись абсолютистським порядкам. Однак і тут в міру поширення освіти ідеї демократизації знаходили все більше прихильників, в тому числі серед нижчих верств суспільства - селян, робітників, ремісників. Європейські інтелектуали доходили до висновку, що властивий епосі раціоналізм спроможний знайти неконфрснтаційні шляхи суспільного розвитку. Реформістські ідеї здобували перевагу в робітничому русі. Разом з тим, соціалістична ідеологія мала радикальних прихильників, які доводили неможливість реформування капіталізму і закликали до його повалення в ході революції, встановлення "диктатури пролетаріату". Радикальні течії соціалізму знаходили сприятливий грунт в тих країнах, де панували абсолютистські порядки.

Тогочасна Європа умовно поділялася на дві частини: Європу "механічного коня" (Захід) і Європу "живого коня" (Схід), лінія розмежування між якими проходила по р. Лабі (Ельбі). На схід від неї домінувало аграрне господарство, зберігалися багатонаціональні імперії. Австро-Угорщина мала зверхність над народами Центрально-Східної Європи (чехи, угорці, словаки, поляки, українці, серби, хорвати та ін.); Російська імперія включала в себе десятки народів Європи і Азії; Німецька імперія зберігала контроль над поляками та іншими слов'янськими народами. На південному сході континенту під владою Османської імперії перебували численні народи Балкан. Імперіалістична політика грунтувалась на старих уявленнях про "допомогу" "відсталим" народам в їхньому розвитку. Водночас імперіалістичне панування супроводжувалось в Європі експлуатацією природних багатств, асиміляцією корінних народів, а в позаєвропейських колоніях - уповільненням цивілізаційного поступу. У 1920 р. британський економіст Д.А. Гобсон у праці Імперіалізм: дослідження показав, що імперіалістична політика малоефективна з погляду господарства і торгівлі, а є прагненням встановлення політичного та соціального панування. Ця ідея була розвинена багатьма європейськими інтелектуалами, які виступили на захист поневолених народів.

Для Європи імперіалізм як політика загарбання й панування виступав у трьох відмінних вимірах: по-перше, як поневолення одних європейських народів іншими (поляків, чехів, українців, білорусів тощо); по-друге, поневолення європейських народів неєвропейськими (Османська імперія); по-третє, захоплення колоніальних володінь в Азії, Африці, Південній Америці.

Цивілізаційний поступ Європи пробудив до політичного життя поневолені народи, освічені представники яких виступили виразниками модерних національних ідей. Національні рухи народів європейських імперій розвивались у річищі ліберально-демократичних ідей і доктрин, які поширювалися на континенті, мали на меті націо-

На початку XX століття

нальне самовизначення в рамках самостійних або федеративних держав. Доля цих національних рухів значною мірою залежала від перебудови імперій на демократичних засадах. Такий шлях розв'язання проблеми викликав співчуття і підтримку з боку значної частини європейської громадськості, в тому числі в самих імперіях. Проте перешкодою для такого шляху розв'язання були міжнародні відносини і справа кордонів на континенті.

Іншого характеру набувало поневолення християнських народів Європи турками-мусульманами. Сам по собі цей факт з огляду цивілізаційного поступу континенту представлявся анахронізмом. "Східна криза" 70-х років XIX ст. виявила суперництво європейських держав за вплив на Балканах, де Туреччина ще панувала над слов'янськими і неслов'янськими народами. Визвольні рухи цих народів зустрічали підтримку європейської громадськості і водночас привертали увагу урядів держав, як регіон для поширення своїх політичних та економічних впливів. Підтримуючи визвольні змагання поневолених болгар, македонців, албанців європейські уряди вели суперництво за розширення свого контролю над регіоном, який забезпечував вигідні позиції у торгівлі зі Сходом і відкривав широкі можливості для використання ринку та природних ресурсів цієї території. Особливі імперіальні устремління в цьому регіоні проявляли Росія, Австро-Угорщина й Німеччина.

Третій напрям імперіалізму реалізувався у розширенні колоніальних володінь європейських держав в Азії, Африці і Південній Америці. У колоніальній політиці урядів великих європейських держав все відчутнішими були прагнення отримати реальну вигоду від ринків збуту і дешевої робочої сили, вивозу сировини та корисних копалин. Території, здобуті з допомогою культурних місій, концесій, протекторатів, дуже швидко перетворювались у залежні колонії, в яких здійснювалося панування на основі підпорядкування місцевої еліти. Колонії давали європейським державам величезні прибутки, неспівмірні з тим цивілізаційним багажем, який європейці приносили колоніальним народам. У європейських країнах, де соціальні стосунки набували напруження, колоніальна політика вносила у громадську свідомість почуття національної гордості і вищості, дозволяла вдало маніпулювати публічною думкою. Результатом цього було зростання націоналістичних настроїв, які підсилювалися суперництвом за колоніальні володіння.

Економічне та політичне суперництво європейських держав призвело до утворення двох ворогуючих таборів, інтереси яких зіткнулися передусім на континенті. Східна криза на Балканах у 1876-1878 pp. зблизила Німеччину і Австро-Угорщину: обидві імперії були зацікавлені у поширенні свого впливу на Балкани. У 1882 р. виник Троїстий союз у складі Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Після відставки О. фон Бісмарка з посади канцлера Німеччини її стосунки з Росією почали неухильно загострюватись. У свою чергу, Росія шукала союзника і знайшла його у Франції: кілька угод 1891-1893 pp. завершили формування російсько-французького воєнно-політичного союзу. З цього часу обидва табори почали серйозні приготування до можливого конфлікту. Союз трьох імператорів остаточно відійшов у минуле. На зміну йому прийшов союз держав, об'єднаних прагненням зміцнити свої позиції на міжнародній арені і розширити сфери впливу.

На початку XX ст. ряд міжнародних криз продемонстрував непримиренність позицій двох таборів у Європі. У 1904 р. Англія підписала з Францією Договір Антанти ("сердечну угоду"), який мав антинімецьку спрямованість. Договір визнавав права Англії в Єгипті, а Франції- у Марокко. Таємні його статті розмежовували сфери впливу двох країн у колоніях. У 1905-1906 pp. франко-німецьке суперництво за Марокко призвело до серйозної кризи міжнародних відносин, яка ледь не призвела до збройного

Історія Польщі

конфлікту між двома країнами. Після цього Англія відчула серйозну небезпеку у зростанні німецького воєнно-морського флоту, який загрожував підважити її панування на морі і перетнути зв'язок з колоніями. У 1908 р. Німеччина прийняла виклик Англії щодо будівництва потужних морських броненосців ("дредноутів"). Воєнно-морський флот Німеччини зростав швидкими темпами. На міжнародній конференції в Гаазі 1907 р. Німеччина рішуче відмовилася від обмежень на будівництво суден. Це змусило англійський уряд прискорити нарощування воєнно-морських сил.

Одночасно з морським суперництвом розгорнулася напружена дипломатична боротьба за Балкани і Близький Схід. Німецька дипломатія докладала великих зусиль для проникнення в цей регіон, де ще зберігала панування Туреччина. Німецький капітал у 1899 р. отримав концесію на будівництво т.зв. Багдадської залізниці і розбудову портів на азійському узбережжі протоки Босфор. Це ставило турецький уряд у залежність від Німеччини. Австро-Угорщина претендувала на приєднання до імперії молодої держави Сербії, а також Боснії та Герцеговини, яка номінально залишалася під суверенітетом Туреччини. Такий хід подій суперечив планам Англії та Росії. Обидві країни протидіяли цим намірам Німеччини й Австро-Угорщини, намагаючися підтримувати національно-визвольний рух слов'ян на Балканах. Російська дипломатія сприяла утворенню 1912 р. Балканського союзу в складі Сербії, Болгарії і Греції, який того ж року оголосив війну Туреччині. Перша Балканська війна завершилася швидкою поразкою турецької армії. Австро-Угорщина і Німеччина виступили з погрозами на адресу Росії та Франції. Тоді ж не без участі Австро-Угорщини виникли суперечності за території між учасниками Балканського союзу. У червні 1913 р. Болгарія розпочала воєнні дії проти Сербії та Греції. Але у Другій Балканській війні проти Болгарії виступили також Румунія і Туреччина. її результат був вирішений не на користь Болгарії. Бухарестський мир в серпні 1913 р. позбавив її більшості територіальних завоювань. Наслідком війни був розкол і ворожнеча між балканськими країнами, посилення суперечностей між двома блоками європейських держав, які стояли за лаштунками конфлікту. Для нового конфлікту достатньо було найменшої іскри.

Перспектива збройного конфлікту в Європі не позначилася на ставленні європейських держав до польської справи. Навпаки, прагнення зберегти панування над поляками певною мірою зближувало Петербург, Берлін і Відень, а зростання міжнародної напруженості диктувало проведення більш гострого антипольського політичного курсу з метою попередження нового повстання. Проте марево війни породжувало серед поляків надію на піднесення "польської справи" на міжнародній арені.

Події внутрішнього життя Росії, Австро-Угорщини та Німеччини на початку XX ст. демонстрували зростання соціальних і суспільно-політичних суперечностей, які вимагали від поляків розробки політичних програм, які могли б дати відповіді на головні виклики часу. Такі відповіді польські інтелектуали формулювали в річищі провідних ідейних течій епохи -лібералізму, консерватизму, націоналізму, соціалізму.

Політика правлячих кіл імперій несла в собі загрозу розпорошення, денаціоналізації й асиміляції поляків в чужоземних державних організмах. Чимало поляків були змушені покидати батьківські домівки в пошуках кращих умов життя. Велика кількість емігрантів мандрувала за океан - до США. 1914 р. у США в'їхало близько 2 млн. поляків з усіх 3-х дільниць колишньої Речі Посполитої (в тому числі близько 900 тис. з Росії, 500-600 тис. з Галичини та Пруссії). Напередодні Світової війни за межами Польщі перебувало до 6 млн. поляків.

На початку XX століття