Виховне, освітньо-пізнавальне та розвивальне значення читання в початкових класах.

ЛЕКЦІЯ № 1

ТЕМА 1: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ЧИТАННЯ. ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК НАВИЧКИ ЧИТАННЯ. (2 год.)

КЛЮЧОВІ СЛОВА: читання; завдання уроків читання; пояснювальне читання; словотлумачне читання; виховне читання; літературно-художнє читання; метод читання, перечитування і ведення розмови за змістом твору; види читання: вголос (голосне) і мовчазне (читання про себе); форми учнівського читання; якості повноцінного читання: свідомість, правильність, швидкість, виразність.

 

ПЛАН

1. Виховне, освітньо-пізнавальне та розвивальне значення читання в початкових класах.

2. Розвиток методики класного і позакласного читання у другій половині XX століття. Короткий історико-критичний огляд методів читання в початкових класах (пояснювальне читання, виховне, літературно-художнє, творче).

3. Читання як вид комунікативно-пізнавальної діяльності. Різновиди навчального читання (читання вголос і мовчки), їх значення. Особливості читання вголос і мовчки. Основні етапи розвитку навичок голосного і мовчазного читання молодших школярів.

4. Форми учнівського читання: індивідуальне, хорове, у парах, ланцюжком, комбіноване; партитурне, читання в особах; вибіркове та інші.

5. Якості повноцінного читання (правильність, свідомість, виразність, швидкість), їх взаємозумовленість.

 

 

ЛІТЕРАТУРА ДО ДАНОЇ ТЕМИ: 1, 2, 3, 14, 16, 20, 27, 32, 38, 39, 40, 48, 49, 51, 56, 57, 59, 62, 63, 71, 75, 79, 81, 83, 86, 87, 88, 89, 90, 91, 99, 100, 101, 110, 112, 113, 114.

 

 

Виховне, освітньо-пізнавальне та розвивальне значення читання в початкових класах.

Завдання уроків читання початкової школи:

1. Пізнавальні: збагачення знань про природу, суспільне життя, трудову діяльність людей (забезпечується текстовою навчальною інформацією).

2. Виховні:

– сприяти громадянському, етичному, моральному, естетичному, трудовому та фізичному вихованню молодших школярів;

– формувати національну самосвідомість учнів, їх духовність; викликати інтерес до традицій свого народу, його минулого, сьогодення та майбутнього;

– розвивати навички мовної етики.

3. Розвивальні:

– формувати мовленнєві вміння (читати і розмовляти відповідно до норм літературної вимови);

– розвивати увагу, пам’ять, спостережливість; аналітико-синтетичні вміння порівнювати, узагальнювати, доводити, проводити аналогію, встановлювати причиново-наслідкові зв’язки; розвивати творчі здібності, самостійність та навички самоконтролю.

4. Спеціально навчальні (за розділами програми):

– удосконалення техніки читання (спосіб читання, правильність, темп, виразність), щоб забезпечити становлення відповідних якостей читання (свідомість, правильність, швидкість, виразність);

– робота з текстом ( формування вмінь повноцінно сприймати художні й науково-пізнавальні тексти; виховання розвинутого читача, здатного розуміти дійові особи, їх поведінку, авторську думку, висловлювати оцінні судження про зміст та образні засоби твору; забезпечення ефективної роботи з текстом; розвиток в учнів інтересу до книжок, до самостійного читання, читання будь-якого тексту і вибору книжки);

– розвиток зв’язного мовлення (уміння будувати власні висловлювання, вести діалог, відповідати на запитання, ставити питання до прочитаного тексту та в процесі бесіди, зв’язно розповідати про прочитане, почуте, побачене, обґрунтовувати думки).

Щойно сформульовані завдання здійснюються на двох типах уроків читання: класного і позакласного. Структура уроків класного і позакласного читання різна, але їх навчальна мета одна: удосконалювати навички читання і в кінцевому підсумку сформувати активного читача. Система цих уроків включає щоденні вправи учнів у читанні під керівництвом учителя і націлює їх на самостійну роботу над книгою. Це розкриває їм пізнавальні можливості книги і сприяє духовному їх розвиткові.

Уроки читання не обмежуються виконанням перелічених вище завдань. Як складова частина навчальної дисципліни «Українська мова» читання покликане виконувати значно ширше коло завдань. Найважливіше з них полягає в активному застосуванні всіх видів мовленнєвої діяльності, а не тільки в набутті прийомів читання. Це значить, що на уроках читання слід розвивати навички слухання і говоріння: ведення діалогу, уміння висловлювати свої думки, тобто всього того, що називається культурою мовлення.

Розвиток методики класного і позакласного читання у другій половині XX століття. Короткий історико-критичний огляд методів читання в початкових класах (пояснювальне читання, виховне, літературно-художнє, творче).

 

У другій половині XIX ст. в початкових класах застосовувалося «пояснювальне читання». Його вимога – навчати дітей свідомого, змістовного читання, уміння логічно й граматично правильно переказувати прочитане. Позитивно ставлячись до загальної вимоги такого навчання, не можна не відзначити надто вузький підхід до його кінцевої мети. Цим і пояснюється та велика увага до удосконалення цього методу, яку виявляли учені й вчителі того часу.

Істотну роль у становленні й розробці методики пояснювального читання відіграв К.Д. Ушинський. Його ідеї прийняті й сьогодні. Так, залишається актуальним одне з суттєвих положень його вчення, за яким пояснювальне читання – це засіб розвитку мови і мислення дітей. Сучасна методика читання повною мірою приймає його. Будова створених ним читанок «Родное слово» і «Детский мир» ствердила такі вимоги до добору і розміщення матеріалу для читання дітям молодшого віку: бути цікавим і доступним, служити поступовому розвиткові дітей, їхніх уявлень і почуттів. Ці принципи не втратили свого значення й тепер: вони лежать в основі добору матеріалу сучасних читанок для учнів 2-4 класів. Разом з цим в існуючих зараз читанках втілена й інша думка видатного педагога – про роль наочності навчання, яке виявляється у спостереженнях над явищами природи, а також у читанні науково-пізнавальних текстів про предмети.

К.Д. Ушинському належить першість у розробці деталей методики опрацювання творів різних жанрів. Зокрема, не втрачає актуальності його твердження проте, що ділові статті мають становити предмет бесід учителя з учнями, у той час як художні твори треба використовувати для створення емоційного впливу на дітей. Звідси й його застереження від захоплення надмірним тлумаченням прочитаного художнього твору. Важливо, щоб учні відчули художнє зображення. І сьогодні методика читання дотримується положення не тільки про пізнавальну роль читання, а й про його естетичний вплив на розум й емоції молодших школярів. К.Д. Ушинський розробив також принципи проведення бесід залежно від виду твору. Вони не втратили свого значення й зараз.

Методична система пояснювального читання, розроблена К.Д. Ушинським, знайшла підтримку і подальший розвиток у дослідженнях його послідовників, передових методистів другої половини XIX ст.: В.І. Водовозова, В.Я. Стоюніна, М.Ф. Бунакова, Д.І. Тихомирова та ін. В.І. Водовозов і М.Ф. Бунаков, зокрема, піддали детальній розробці ідеї Ушинського про виховне значення читання, про донесення до свідомості учнів образно-художніх особливостей творів. Д.І. Тихомиров, обстоюючи необхідність розвитку логічного мислення, запропонував прийоми послідовного аналізу твору за частинами для виявлення його головної думки, виробив вимоги до складання плану і ввів поняття узагальнюючих уроків. В.Я. Стоюнін обґрунтував думку про цілісне сприймання змісту читаного для створення «повного образу». Ідея цілісного сприймання змісту твору посіла належне місце в сучасній методиці читання. Суттєвим її доповненням було розкриття В.П. Вахтеровим ролі підготовки учнів до сприймання тексту, що не відкидається нинішньою методичною наукою.

Пояснювальне читання, однак, не було єдиним методом навчання читання. У школах царської Росії діти навчалися й на основі інших принципів. Але не все з рекомендованого і навіть впроваджуваного в школах кінця XIX –початку XX ст. витримало іспит часом, хоч і не до всього слід ставитися негативно.

Ряд методичних порад не знаходили й не знаходять підтримки через хибність теоретичних позицій у визначенні завдань читання, що зумовлювало гіперболізацію окремих прийомів і методів на шкоду іншим.

Крім пояснювального читання застосовувалися й інші методи читання. Так, одні з методистів і вчених (наприклад, М.О. Корф) обстоювали думку про те, що уроки читання покликані давати якомога більше знань. Для досягнення цього рекомендувалося проводити бесіди, в ході яких роз’яснювати смисл окремих слів і тим самим давати дітям якнайбільше відомостей з різних галузей знань. Сама по собі вимога пояснювати незрозумілі учням-слова не викликає заперечень. Навпаки, вона (ця вимога) входить до критеріїв проведення уроків читання сучасної школи. Але підкорення всієї роботи тлумаченню слів треба кваліфікувати як надмірність, яка стала наслідком прийняття хибних завдань, що ставилися перед уроками читання. За своєрідною метою уроків читання цей метод одержав назву словотлумачного читання. Його не поділяли передові вчені і методисти кінця XIX – початку XX ст.

Інші вчені й методисти (зокрема, Ц.П. Балталон) пропонували систему так званого виховного читання. У його теоретичній основі лежить переконання, що тільки цілісне сприймання закінчених високохудожніх творів, які треба читати повністю протягом кількох уроків, спроможне зацікавити учнів і позитивно вплинути на них. Пропозиція такого типу читання заслуговує на увагу. Справді, учнів слід знайомити з творами високої словесної майстерності, адже саме вони благотворно впливають на виховання художнього смаку. Проте в цій системі пропущено багато такого, без чого школа не може виконати свого завдання. У ній не відведено місця для самого навчання дітей читання, оскільки великі за обсягом твори учні слухають з вуст учителя. Вона не визнавала пояснювального читання, тому не включала роботу над розвитком мовлення школярів. Нарешті, захопленість закінченими творами художньої літератури і науково-популярними статтями позбавляла можливості знайомити учнів з казками, байками, віршами, читання яких, як доведено практикою, цікавить дітей і позитивно впливає на їхній загальний розвиток.

Крім словотлумачного і виховного у дореволюційних школах запроваджувалося ще й літературно-художнє читання. Завдяки його введенню вчені (М.Л. Бродський, І.М. Соловйов) намагалися не лише досягти виховного впливу на дітей у процесі читання творів, а й формувати естетичні смаки, супроводжуючи це ознайомленням учнів з основами літературознавства. Такий підхід до читання як одне з його завдань поділяє сучасна методична наука. Але вона категорично заперечує перетворення його в основний метод. І ось чому. Поза увагою прибічників літературно-художнього читання залишилися проблеми набуття учнями навичок читання. А без цього не може бути і самих уроків читання.

Те, що в дореволюційній методичній науці не було єдиного погляду на методи читання, свідчило про відсутність всебічно обґрунтованої теорії читання в початкових класах. Це й стало причиною Того, що в перше десятиріччя Радянської влади в початкових класах застосовувалися різні методичні прийоми читання: у 1-2 класах — пояснювальне; в інших — літературно-художнє читання.

У 40-х роках в усіх класах початкової школи закріпилося пояснювальне читання, яке в основі своїй спиралося на передові ідеї представників цього методу дореволюційної школи. Увага учнів зосереджувалась переважно на художніх творах, хоч у читанках були представлені й матеріали науково-пізнавального значення. Цей метод застосовувався в початкових класах понад двадцять років, що свідчить про незаперечні його достоїнства. Однак життя школи виявило і його недоліки.

Елемент пояснювальності на практиці переріс у словотлумачення, яке запроваджувалося не лише при розборі науково-пізнавальних статей, а й при аналізі художніх творів. Тим часом перебільшена увага до словотлумачення не відповідала реальному стану речей. Сучасні діти приходять до школи значно розвиненішими, ніж їхні ровесники дореволюційної доби. Це – одне. А друге те, що захоплення тлумаченням слів ставило перепону для широкого ознайомлення дітей із світом художньої літератури, який благотворно впливає на естетичне виховання молоді. В аналізі художніх творів не враховувався й літературознавчий підхід.

Як вихід із такого стану, в 60-ті роки висловлювалося побажання давати на уроках читання курс літератури. Шлях до здійснення цього – заповнити книгу для шкільного читання художніми творами. Поряд з цим пропонувалося ввести у шкільне читання елементи літературознавства. Однак не було напевно визначено, яка кількість і які саме літературознавчі терміни доцільно рекомендувати молодшим школярам.

В останнє десятиріччя у вітчизняній методиці запропоновано впроваджувати в роботу з учнями молодшого шкільного віку метод читання, перечитування і ведення розмови за змістом твору для усвідомленого розуміння прочитаного. У ньому враховано критику окремих сторін пояснювального читання (але залишені його раціональні ідеї), необхідність давати дітям тлумачення літературознавчих термінів у процесі читання творів. Проте він ставить вимогу перетворити читання в курс літератури. Він спрямований на розвиток мислення і мовлення школярів.

Положення цього методу задовольняють вимоги предмета «Рідна мова» початкової школи, складовою частиною якого є читання. Увага зосереджена на навчанні читати, свідомо сприймати прочитане, обговорювати його, піклуючись про уміння правильно й дохідливо формулювати свої думки за змістом прочитаного.

 

Читання як вид комунікативно-пізнавальної діяльності. Різновиди навчального читання (читання вголос і мовчки), їх значення. Особливості читання вголос і мовчки. Основні етапи розвитку навичок голосного і мовчазного читання молодших школярів.

Читання – складний психофізіологічний процес, який полягає у взаємодії таких трьох компонентів: зорового сприймання тексту, його озвучення та усвідомлення прочитаного.

Існують два види читання: вголос (голосне) і мовчазне (або читання про себе).

Читання вголос – це читання для інших. Воно об’єднує зусилля учнів класу для виконання цілого ряду колективних форм роботи – читання ланцюжком, хором, в особах, колективні декламації тощо.

Читання вголос сприяє розвиткові живої усної мови, виховує вміння говорити правильно, виразно, дає можливість учням із розвиненою більше слуховою пам’яттю краще запам’ятати читаний матеріал. При читанні вголос учитель має можливість виявити і перевірити уміння учнів правильно читати. Голосне читання запобігає виробленню шкідливої звички читати не весь текст, а тільки дещо з нього, задовольняючись загальною орієнтацією в прочитаному, замість глибокого засвоєння його; отже, привчає до уважнішого і вдумливішого читання. Таке читання необхідне для слухання його іншими (виступи, доповіді, художнє читання тощо).

Читання мовчки – найважливіше читацьке уміння, яке готує учнів до позакласного читання.

З метою досягнення результативності мовчазного читання необхідно:

а) поставити мету чи дати завдання перед читанням мовчки: знайти в тексті відповідь на певне запитання; прочитати й переказати прочитане; прочитати й пояснити заголовок статті; скласти план прочитаного; поділити текст на частини; дібрати малюнки до прочитаного; знайти й виписати з тексту окремі уривки тощо;

б) матеріал для читання обмежити в часі, щоб стимулювати вироблення навичок швидкого читання;

в) дати вказівки, як читати мовчки (не шепотіти, не рухати губами, язиком, не пропускати жодного слова тощо);

г) обов'язково перевірити, як учні усвідомили прочитане.

 

У 2-ому класі збільшується питома вага мовчазного читання у порівнянні з голосним, а на уроці у 3 і 4 класах читання мовчки є основним видом.

Мовчазному читанню передує голосне, яке, однак, не замінюється повністю читанням про себе, а триває впродовж усього початкового навчання. Зменшується лише його питома вага у порівнянні з мовчазним читанням.

Така послідовність застосування видів читання продиктована психічними особливостями дітей у засвоєнні написаного. На початковому етапі читання написане слово стає зрозумілим, коли воно вимовлене. Графічний код, тобто написане, розшифровується звуковим його відтворенням. Звучання ж слова уже відоме дитині і зрозуміле. Тому весь букварний період присвячується в основному голосному читанню. Воно домінує і на початковій стадії роботи над «Читанкою». У букварний період застосовується ще й читання пошепки.

Ця ж послідовність запровадження видів читання задовольняє також і методичну вимогу навчання. Перші кроки в оволодінні технікою читання потребують пильної уваги і допомоги вчителя. Саме читання вголос дозволяє успішно здійснювати «зворотний зв’язок»: ступінь володіння технікою читання легко контролюється вчителем. Крім цього, читання вголос активізує роботу всього класу, воно допомагає тим, хто відчуває труднощі у набутті навичок читання. У процесі читання вголос діти вчаться виразно відтворювати написане. Усе це враховується в методиці читання при визначенні його місця у навчанні дітей молодшого шкільного віку.

Кожен із перелічених видів читання має практичну вагу в підготовці активного читача. Голосне читання, що відповідає вимогам виразного читання, сприяє кращому усвідомленню прочитуваного, посилює виховний та естетичний вплив на слухачів.

Доказом практичного значення мовчазного читання служить його широке застосування у повсякденному житті. Без нього не можна уявити самостійного читання газет, книжок, документів. Воно є основним видом читання в життєвій практиці людей. Переваги його у порівнянні з голосним читанням — в економії часу, адже темп читання про себе значно вищий, ніж читання вголос. Це значить, що читання мовчки продуктивніше за голосне читання. Тому в методиці читання йому відводиться належне місце. Але провідним видом залишається все ж голосне читання і в 3, і в 4 класах.

Усвідомлення читання.

Читати свідомо – це значить повно і ясно розуміти зміст читаного, уміти зіставити прочитане з явищами природи і суспільного життя, зрозуміти ідейну направленість і вміти зробити певні висновки з прочитаного.

Ступінь усвідомлення читаного залежить від загального розвитку і віку дитини, від сили її пам’яті та уваги, від доступності для неї читаного матеріалу.

Щоб читання було свідомим, учні повинні розуміти:

1) значення всіх слів читаного тексту;

2) зміст речень, що з них складається даний текст;

3) зв’язок окремих речень тексту (часовий, просторовий, причинний);

4) головну думку, основний зміст прочитаного тексту і логічний взаємозв’язок окремих його частин.

 

Основні види роботи, що сприяють свідомому читанню:

· підготовка учнів до сприймання тексту;

· словникова робота;

· первинне читання тексту;

· перевірка сприймання твору;

· читання й аналіз твору;

· робота над образотворчими засобами;

· з’ясування ідейного змісту;

· складання плану прочитаного;

· переказ змісту прочитаного (детальний, вибірковий, стислий та творчий);

· узагальнююча (підсумкова) бесіда;

· виразне читання;

· творчі роботи у зв’язку з читанням.

Вибір видів робіт залежить від особливостей текстів і мети, яку ставить учитель перед уроком читання.

 

Правильність читання.

Правильно читати – це значить читати безпомилково, не перекручуючи слів, не пропускаючи і не вставляючи зайвих звуків, складів, не повторювати прочитаних слів кілька разів, читати з правильним наголосом у словах і дотримуючись правильної літературної вимови.

Виробляючи навички правильного читання, вчитель повинен виявити причини неправильного читання окремих учнів і вжити відповідних заходів до виправлення недоліків. Якщо учень читає неуважно, надмірно поспішає, не вдумуючись у зміст читаного і тому припускаючи помилки, то в такому випадку треба організувати його увагу, поставити перед ним вимогу не поспішати при читанні, вдумуючись у зміст читаного. Якщо учень чимось знервований, хвилюється, то такого учня доцільніше викликати читати іншим разом. Помилки при читанні бувають і тоді, коли учень вгадує слово, не зважаючи на його значення.

Для того, щоб виробити навички правильного читання, потрібно щоденно тренувати учнів, добираючи тексти, посильні для даного класу й окремих учнів з поступовим наростанням труднощів.

Важливим прийомом у навчанні правильності читання є попередження помилок.

Прийоми запобігання помилковому читанню:

• різні форми підготовчої роботи (бесіда, розповідь вчителя і пояснення незрозумілих слів, розгляд картин, кадрів діафільму, добір рим до відповідних слів із контрольними звуками, попереднє причитування слів складної будови, попереднє мовчазне читання тексту як підготовка до голосного читання);
• створення на уроці атмосфери для уважного читання тексту;
• систематичний контроль учителя за читанням учнів з урахуванням їхніх індивідуальних особливостей.

Велике значення має вироблення в учнів правил орфоепії при читанні. Погана вимова знижує якість читання, утруднює розуміння читаного, робить незрозумілим усне мовлення учня. У процесі читання вчитель звертає увагу на чітку вимову голосних та приголосних звуків, звукосполучень дж, дз (вимовляються злито) тощо.

Під час читання помилки необхідно виправляти. Виправляються помилки, припущені учнями, як по ходу читання, так і після закінчення його. Під час читання помилки виправляє сам учитель (не перериваючи читання учня, вимовляє слово правильно) або пропонує учневі самому виправити свою помилку: прочитати ще раз уважніше. Після виправлення учень продовжує читати.

У ході читання можуть виправляти помилки і самі учні, але це слід роботи вміло, не відвертаючи уваги від змісту читаного: коли учень неправильно прочитав слово, зразу ж учитель називає того, хто підняв руку, помітивши помилку, той називає слово правильно, і читання продовжується.

Після закінчення читання виправляються такі помилки, які не становлять труднощів у розумінні читаного. Для виправлення їх викликаються учні, які говорять, як треба прочитати. При цьому не можна вимовляти слово так, як його спочатку прочитав учень, тобто неправильно. Слід зауважити, що таким прийомом виправлення помилок не слід зловживати, бо учні стежать більше за тим, яка помилка припущена при читанні, щоб потім її виправити, ніж за змістом того, що читається.

Прийоми виправлення помилок учнів під час читання:

• постановка запитання, відповідь на яке вимагає перечитування;
• складання із розрізної азбуки неправильно прочитаного слова;
• друкування помилково прочитаного слова учнем на дошці;
• перечитування уривка мовчки з різними завданнями;
• читання з дошки ланцюжка слів, серед яких є помилково прочитане, тощо.

 

Головне при виробленні правильного читання – більше працювати над удосконаленням техніки читання, над попередженням помилок. Можна проводити читання зі спеціальною настановою на правильність читання. Коли текст глибоко усвідомлений, учитель пропонує читати ланцюжком, але намагаючись читати без жодної помилки.

Прийоми вироблення правильності читання:

· використання спеціальних тренувальних вправ, які вдосконалюють зорове сприймання (попереднє читання слів із графічними позначками, читання слів, у яких мінімальні одиниці читання надруковані різними шрифтами, читання ланцюжків слів, близьких за графічним виглядом або ланцюжків споріднених слів тощо);

· розвиток артикуляційного апарату (розучування скоромовок,

чистомовок, використання літературних ігор, хорове читання, заучування лічилок, закличок, прислів’їв і приказок, віршів тощо);

· регуляція дихання (на одному видиху вимовити чотиривірш,

лічити на одному диханні якнайдовше: 1, 2, 3, 4 … тощо);

· хорове читання прозових творів, віршів;

· читання в особах, драматизація.

 

Можливий варіант пам'ятки для учнів “Читай правильно”:

1. Стеж за словами у рядку, не переставляй їх.

2. Намагайся зрозуміти. про що читаєш.

3. Будь уважним до кожного слова, вимовляй орфоепічно правильно закінчення.

4. При читанні мовчки не воруши губами.

Швидкість читання.

Від швидкості (темпу читання) залежить розвиток техніки читання. Особливо зараз, коли дуже великий потік різноманітної інформації, який збільшується з кожним роком, високий темп читання має важливе життєве значення. Велика швидкість читання дає можливість людині знайомитися з більшою кількістю друкованого матеріалу, тобто більше читати книг, газет, журналів.

Із швидкістю тісно пов’язані усвідомленість і правильність читання. Дуже повільне читання затримує мислення, а отже, і розуміння прочитаного. Надзвичайно швидке – призводить до помилок при читанні, що теж впливає на усвідомлення тексту.

Темп читання, як і мовлення, часто залежить від типу нервової системи. Урівноважена дитина читає повільно, уважно, рухлива – поспішно, безупинно, а тому може допускатися помилок при читанні. Отже, вчителеві потрібно знати психологічні особливості кожної дитини, і враховувати їх при виробленні темпу читання.

Варто навчити учнів управляти своїм голосом при читанні: зробити повний видих, набрати повітря в легені, затримати трошки дихання і лише тоді починати читати до паузи, щоб знову поповнити запас повітря до наступної паузи. Середній темп читання учнів 1-4 класів такий:

 

1 клас	І семестр	10-20 слів	ІІ семестр	20-30 слів
2 клас	25-40 слів	40-60 слів
3 клас	55-65 слів	65-75 слів
4 клас	70-80 слів	80-95 слів

 

Ця норма швидкості читання наближається до нормальної розмовної мови учня. Нормальна швидкість являє собою відповідність темпу читання вголос усному мовленню. Щоб виробити високий темп читання, потрібно створювати такі умови, які б спонукали дитину читати багато. Відомий російський педагог М.О. Корф говорив: «Тільки той стане читати швидко, хто буде читати багато».

Отже, один із прийомів вироблення швидкості читання буде правильна організація кількаразового читання одного й того ж тексту на уроці в поєднанні з усвідомленням його змісту, образів, картин, образотворчих засобів, але так, щоб у знайомому тексті учні знаходили нові факти, риси героя тощо.

Якщо багаторазове читання одноманітне, без завдань, воно нудне, нецікаве і ніякої користі не приносить. Повторне читання повинно бути цілеспрямованим, має сприяти розвиткові розумової та емоційної активності учнів. Ціленаправлене читання і одночасна робота над текстом – основа вироблення техніки читання.

Багаторазове читання здійснюється за допомогою вибіркового читання, читання в ролях, в роботі над планом і переказом, над виразність тощо. Під час кожного повторного читання учень у знайомому тексті мусить відкривати якісь нові його сторони, розв’язувати якусь нову проблему. Тоді читання викликатиме інтерес, виховуватиме вдумливого читача.

З метою вироблення швидкості читання доцільно брати на урок додатковий матеріал з тієї самої теми, особливо коли основний текст невеликий за розміром, а також неважкий для усвідомлення ідейного змісту.

У методичній літературі є ряд прийомів вироблення швидкості читання:

1) На дошці чи на таблиці записуються речення і закриваються. Потім на деякий час відкриваються, щоб учні прочитали. За допомогою запитань учитель перевіряє, що учні встигли прочитати.

2) До певної частини тексту учні повинні підібрати заголовок серед 4-5, написаних на дошці. Робота обмежується у часі.

3) «Змагання» у читанні певної частини твору. За сигналом учні починають і закінчують читати, а потім дають відповіді на запитання вчителя.

4) Учні відшукують написане речення на дошці в абзаці у межах відведеного для читання часу.

5) На дошці записуються питання, учні повинні знайти рядки в тексті підручника, які будуть відповіддю на поставлені питання.

 

Використання спеціальних вправ для вироблення швидкості читання:

• групове читання уривків тексту, коли темп задає учитель;
• читання уривків за певний час, заздалегідь відомий учням;
• «змагання» на швидкість читання;
• читання уривків тексту в різних темпах;
• читання «на час»;
• використання прийомів швидкочитання («читання з перешкодами», читання «через решітку», «швидко знайди слово» тощо).

 

Головним недоліком щодо швидкості читання є надто повільне читання і читання надто швидке.

Причиною надто повільного читання буває недостатність вправ з читання, слабка увага, сором’язливість, млявий темперамент, короткозорість, дефект мовного апарату учня.

Надто швидкий темп читання може бути наслідком нервового збудження учня або недостатньої уваги до змісту читаного.

Як і дуже повільне, так і надто швидке читання негативно відбиваються на всьому процесі читання, а особливо на усвідомленні читаного.

Для вироблення вмінь і навичок уповільненого чи прискореного читання учнів учитель може читати з такими учнями сам, викликаючи їх читати разом з ним певний текст, своїм читанням уповільнюючи чи прискорюючи темп. Можна викликати двох учнів, поставивши вимогу, щоб учень з надто швидким темпом читання читав так, як його товариш, що читає з нормальною швидкістю.

Отже, правильним щодо швидкості буде читання без пауз між складами, без непотрібних пауз між словами, читання слів без розтягування окремих складів, звуків; читання упевнене, без особливого напруження.

 

Досягти оптимальної швидкості допоможе додержання таких порад:

1. Важлива не тривалість, а частота тренувальних вправ.

2. Систематичність їх проведення.

3. Розвиток оперативної пам'яті за допомогою зорових диктантів.

4. 3багаченя активного словника учнів.

5. Систематичний контроль з боку вчителя за успіхами дітей у

пришвидшенні свого темпу читання.

6. Самозаміри швидкості, ведення таблиці “Як я читаю”.

7. Обов’язкові читацькі розминки (змістом читацьких розминок

можуть бути такі тренувальні вправи: багаторазові читання у різному

темпі (скоромовкою, повільно), з різним інтонуванням; парами; у два

голоси "каноном"; з ритмічним постукуванням; спільне читання учнів

з учителем, який своїм читанням уповільнює чи прискорює темп;

напівголосне читання (гудіння) тощо).

 

Отже, результативність формування навички швидкого читання значною мірою залежить від розуміння самим учителем механізму читання, факторів, що впливають на зазначений процес, а саме: характер тексту (складний чи легкий зміст); образ слова (шрифт, чіткість друкування); зорове поле (горизонтальне, вертикальне); здійснення антиципації (смислова здогадка), наявність регресіі у читанні (повернення до прочитаного), розвиненість артикуляційного апарату, постановка дихання, активізація мислення, хороша пам'ять і навіть життєвий досвід та загальний розвиток дитини.

Виразність читання.

Виразне читання – це таке читання вголос, при якому читець яскраво виражає думки, почуття, вкладені у твір, своє ставлення до прочитаного.

Прочитати виразно – це розкрити характерні особливості образів, картин твору; показати ставлення автора до них; передати свої емоції, почуття. Основна вимога виразного читання – це уміння правильно передати ідейний задум автора.

Оволодіння навичками виразного читання варто починати з усвідомлення його найважливіших складових:

· техніки мовлення – роботи над голосом, дикцією, диханням,

орфоепією;

· логіки мовлення - усвідомлення логічного наголосу, пауз, темпу,

інтонації;

· емоційно-образної виразності - розвиток творчого бачення,

розуміння авторського підтексту, використання міміки, жестів.

Умови роботи над виразністю читання:

· демонстрування зразка виразного читання твору;

· детальний аналіз художнього твору до виразного читання;

· робота над мовою твору, опора на відтворювальну уяву учнів;

· обговорення в класі варіантів прочитання аналізованого твору;

· створення ситуацій, коли в учнів з’являється бажання прочитати

твір, щоб передати своє ставлення до зображуваного, викликати певні почуття у слухача, вплинути на його уяву, почуття, розум.

 

Етапи підготовки до виразного читання:

1) осмислення ідейно-тематичної основи твору, його образів у єдності з художніми засобами;

2) складання партитури читання тексту;

3) вправляння у читанні.

 

Можливий варіант пам'ятки:

1. Пам'ятай: неможливо прочитати виразно текст, якщо не розумієш його. Намагайся уявляти те, про що читаєш.

2. Визнач основне завдання під час читання (що ти хочеш передати голосом).

3. Читай, чітко вимовляючи слова, дотримуйся пауз у кінці речень, між абзацами і частинами тексту.

4. Виділяй голосом важливі думки.

5. Визнач інтонацією авторське, а згодом і своє ставлення до подій, героїв твору.

6. Склади партитуру навчального тексту - розмітку з позначками пауз, логічних наголосів, підвищенням і зниженням голосу тощо.

7. Прочитай вголос декілька разів текст за складеною партитурою для того, щоб передати думки, почуття автора.

8. Проконтролюй своєвиразне читання, пам'ятаючи основні вимоги, які ставляться до нього: уміння дотримуватись розділових знаків, логічних і психологічних пауз, логічного наголосу, тембру, інтонації, темпу і ритму читання.

ЛЕКЦІЯ № 2

ТЕМА 2: МЕТОДИКА РОБОТИ НАД ХУДОЖНІМ ТВОРОМ У ПОЧАТКОВИХ КЛАСАХ. ОСОБЛИВОСТІ РОБОТИ НАД ТВОРАМИ РІЗНИХ РОДІВ І ЖАНРІВ. УРОКИ КЛАСНОГО ЧИТАННЯ. (2 год.)

ПЛАН

1. Зміст і дидактична структура уроку читання в початкових класах.

2. Методика опрацювання оповідань на уроках читання.

3. Методика опрацювання казок на уроках читання.

4. Методика вивчення віршів на уроках читання.

5. Методика опрацювання байок на уроках читання.

6. Специфіка опрацювання нарисів, науково-популярних статей.

7. Особливості читання та розповідання легенд.

8. Особливості читання та розповідання малих літературних і фольклорних жанрів: приказок, прислів’їв, загадок, скоромовок.

9. Уроки узагальнення знань. Завдання уроків узагальнення знань. Підготовка та проведення узагальнюючого уроку.

 

ЛІТЕРАТУРА ДО ДАНОЇ ТЕМИ: 4, 6, 7, 8, 9, 10, 12, 13, 15, 16, 17, 18, 21, 22, 23, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 33, 34, 35, 36, 37, 40, 42, 43, 45, 46, 47, 49, 50, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 60, 61, 63, 64, 65, 67, 68, 69, 70, 71, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 82, 83, 84, 85, 86, 87, 88, 89, 90, 91, 92, 95, 102, 103, 105, 109, 110.

 

 

Підготовча робота.

1) Розповідь учителя про автора.