Внутрішня політика Казимира III

На відміну від Владислава І Локєтка, який був змушений в основному займатися вирішенням зовнішньополітичних питань, Казимир III, крім них, велику увагу приділяв внутрішній політиці. Правлячи твердою рукою, він високо підніс авторитет королівської влади, довів, що король спроможний вирішувати проблеми, які стоять перед державою. Головною опорою короля в управлінні державою були намісники-старости, наділені широкими повноваженнями і підконтрольні тільки йому. Жорстке адміністрування цих старост подекуди натрапляло на опір. Прикладом останнього може служити скликана 1352 р. конфедерація великопольського рицарства на чолі з познанським воєводою Мацьком Берковіцем. Король повівся з учасниками цієї акції розсудливо: розібравшись в причинах, він їх не покарав. Варто підкреслити, що Казимир III прислухався до думки

У пізньому середньовіччі

рицарства і верхівки міщан, а також своїх дорадників, зокрема тих, хто входив до ради, що діяла при ньому. До її складу король вводив тих чи інших осіб на власний розсуд, не завжди зважаючи на їхнє соціальне походження та суспільний статус.

Матеріальну базу правління Казимира III становили землеволодіння, розкидані по країні. До них король долучав землі, держателі яких не могли довести, що користувалися ними по праву. Ту частину королівського домену, що була розташована в районі Кракова і Сандомира, він виділив в окремий маєтковий комплекс на чолі з "великим управителем" (wielkorzqdca). Джерелами доходів держави були також її монополії, головним чином на видобування кам'яної солі в краківських і руських жупах й торгівлю нею, та мита. Від часу запровадження поземельного податку - порадльного, яким обкладалися рицарські і церковні маєтки, надходження від нього почали помітно наповнювати державну скарбницю.

Велику увагу короля привертали питання судочинства на німецькому праві. Тривалий час у країні не існувало судової інстанції, до якої можна було звертатися з апеляціями на рішення (декрети) міських війтівсько-лавничих (або лавничих, де війтів не було) і сільських солтисько-лавничих судів (йдеться передусім про суди міст і сіл, які входили до складу королівських маєтків), та й не завжди ці суди могли виносити рішення з певних питань. Тому зацікавлені особи зверталися з оскарженнями, а згадані суди - за порадами і роз'ясненнями до лавничих судів Магдебурга, Сроди Шльонської й деяких інших міст. Відповіді, т.зв. повчання, на зазначені звернення, особливо відповіді магдебурзької лави, мали силу вироків і судових норм - ортилів (від німец. Urteil — судження, погляд, думка). Ця практика була для польських міст і сіл пов'язана із значними видатками і, що важливіше, підважувала авторитет Польської держави. Виходячи з цього, Казимир III у 1356 р. створив вищий суд німецького права, до якого дозволялося звертатися з апеляціями і за роз'ясненнями. Суд діяв у краківському замку і складався з двох інстанцій. До нижньої входили війт і сім лавників, обраних з-посеред війтів і солтисів, причому посада війта була ротаційною - кожен лавник почергово ставав війтом; тут судили війтів і солтисів, виробляли на основі цього судові норми і приймали апеляції на вироки зі справ меншого значення. Вища інстанція була фактично окремим судом, складалася з війта і 12 райців шести міст - Кракова, Казімєжа (коло самого Кракова), Нового Сонча, Бохні, Вєлічки, Олькуша. То був орган виключно апеляційного характеру.

Еволюція вищого суду німецького права пішла не зовсім передбаченим шляхом; до того ж своєю діяльністю він охопив тільки частину Польщі. Тому виникли інші вищі суди німецького права, наприклад в Сандомирі; після смерті Казимира III аналогічний до краківського суд шести міст було створено в Познані. Проте практика одержання ортилів від магдебурзької лави не припинилася.

За Казимира III вперше було здійснено кодифікацію польського права у вигляді двох статутів (статути - законодавчі й правові пам'ятки в римо-католицьких країнах у середньовіччі) - Малопольського і Великопольського, офіційно представлених королем наприкінці 1350-х років на вічах знаті і рицарства, відповідно у Вісліці для Малопольщі й Пьотркові для Великопольщі. Тому ці статути називають також Вісліцькими і Пьотрковськими. Існує переконлива думка, що Великопольськии статут видано дещо раніше від Малопольського. У Великопольському статуті так сказано про причини його складання (це ж стосується і малопольського): "Оскільки під одним правителем один і той самий народ не повинен користуватися різним правом, щоб не був як страховисько, що має різні голови, то потрібно державі, щоб одним й однаковим правом відбувалося судочинство як у Кракові, так і у Польщі". (Під Краковом тут розуміється Малопольща, під Польщею - Великогюльща.)

Історія Польщі

Поява статутів знаменувала зміцнення королівської влади і водночас засвідчувала наявність регіональних політично-правових особливостей. Статути дають характеристику державно-правового устрою королівства. Право, про яке в них ідеться, є звичаєвим, доповненим приписами, що відсутні у ньому. Правові норми закріплювали провідні позиції можних і рицарства. Водночас королівська влада в них виступала проти надмірного утиску селян з боку їхніх панів й дозволяла селянам в такому випадку відходити від них самовільно. Разом з тим Малопольський статут обмежив право виходу селян за відсутності зловживань з боку панів. Він постановив: "Щоб одночасно з одного села в інше могло переходити поза волею пана того села, де селяни живуть, не більше одного або двох кметів або поселян". Під "поселянами" слід розуміти соціально нижчі верстви сільського населення - некметів. Йшлося про селян з їхніми родинами. Це право переходу було обставлене різними умовами: селянин, що сидів на німецькому праві, міг піти лише в тому випадку, якщо сплатив грошовий чинш за стільки років, скільки користувався звільненням від повинностей з моменту оселення на новому для нього місці, а також якщо викорчував й обробив свої поля, засіяв їх озиминою і яриною, посадив замість себе людину, здатну належно вести господарство; а селянин, що сидів на польському праві, мав відробити вільні від повинностей роки і внести панові певну суму як відшкодування за те, що покидає його.

Ще за Казимира III обидва статути були доповнені багатьма статтями. До початку XV ст. їх також доопрацювали правники; ці доповнення і зміни діляться на дві групи: одну становлять екстраваганти, або короткі королівські постанови, другу - преюдика-ти, або королівські вироки з певних спірних питань, що служили своєрідними прецедентами.

Слід мати на увазі, що подібні до польських статутів правові документи в середині XIV ст. з'явилися в Сербії - Законник сербського царя Стефана Душана, в Чехії, де за наказом короля Карла IV було складено проект Законника Чеської держави (Maiestas Carolina), який, щоправда, так і не набрав законодавчої сили. Усі вони назагал теж були кодифікацією звичаєвого права. Одночасність їхньої появи була проявом подібних тенденцій в суспільно-політичному розвитку трьох слов'янських держав.

Звичаєве право Ленчицької землі було записане наприкінці XIV ст., а затверджене для використання в 1419 р. Мазовія мала власне законодавство. Отже, законодавство Казимира III довго не діяло у цих землях, а також у Куявії.

Значна частина державних доходів за Казимира НІ витрачалася на зміцнення обороноздатності країни. Відомий вислів, що Казимир III став королем Польщі дерев'яної, а залишив її мурованою. Його стараннями було фортифіковано близько ЗО міст, споруджено понад 50 замків. Крім того, світські й церковні феодали у своїх маєтках збудували кільканадцять оборонних об'єктів.

Король зобов'язував рицарів до обов'язкової військової служби. Цю повинність він поширив на всіх солтисів і війтів. Покладався він і на духовних осіб з їхніх спадкових маєтків; ці особи могли замість себе до війська посилати родичів або найманців. Кожен із закликаних до зброї - рицар чи простолюдин - зараховувався до територіальної військової одиниці - хоругви. Увага, яку Казимир III приділяв військовій справі, дала свої результати: при ньому чисельність війська у королівстві досягла 12-18 тис. осіб, тоді як за Владислава 1 Локєтка - не більше 6 тис.

Одна з королівських ординацій дозволяла постої війська тільки у відкритому полі й встановила цінник, за яким військові повинні були платити за придбані у населення продовольство і фураж. Король мусів рахуватися з регіональними настроями відносно військової служби. Так, великопольське рицарство домоглося від нього зобов'язання, що король не буде змушувати його до участі у походах за межами країни; а якщо рицарі 84

У пізньому середньовіччі

добровільно братимуть участь у цих походах, зазначено було у відповідному документі, то тільки за окрему королівську грошову винагороду.

У розрізі внутрішньої політики, а не лише в культурному плані, доцільно розглядати створення Казимиром III Краківського університету: потреба в національному університеті значною, якщо не вирішальною, мірою диктувалася державними міркуваннями. Ускладнення державного життя вимагало підготовки кадрів для різних його галузей. У середньовіччі на Заході Європи склалися дві університетські моделі - італійська і паризька. За першою з них, університет був студентською корпорацією, студенти з-посеред себе обирали ректора, проректорів, деканів, самі мешкали в міських квартирах і наймали собі викладачів-професорів. Задругою, колегіальною, адміністрацію університету обирали викладачі, які мешкали разом зі студентами в колегіях, де й відбувалося навчання. В університетах італійської моделі головною навчальною дисципліною було право, в деяких ще й медицина, в університетах паризької моделі - теологія.

Казимир III напевно мав намір створити університет паризького типу, такий, зокрема, як празький, відкритий у 1348 р. Про це може свідчити розпочате 1361 р. будівництво університетської колегії в прикраківському місті Казімежі. Коли ж папа не дав згоди на включення до університету теологічного факультету, то король взяв за взірець італійську, точніше - болонсько-падуанську модель. Після цього спорудження будинку для згаданої колегії було закинуто. Королівський диплом про заснування в Кракові університету був виданий 12 травня 1364 р. У ньому так окреслено генеральне завдання університету (тут він названий також загальними студіями - Studium generate): "Нехай же там будуть могутніх наук перла, аби він видавав мужів зрілістю поради знаменитих, оздобою доброчесностей чудових й у різних мистецтвах спритних, нехай відкривається освіжаюче джерело наук, а з його повноти нехай черпають усі, хто прагне напоїтися науками".

Диплом заповів створення університету в складі традиційних факультетів: філософського (або семи вільних мистецтв), юридичного і медичного; європейські університети мали також теологічні факультети. Дозволено було мати такі кафедри: на філософському факультеті - вільних мистецтв, на юридичному - п'ять кафедр римського і три -канонічного (церковного) права, на медичному факультеті - дві кафедри. Навчання на філософському факультеті повинно було відбуватися за програмою тривіуму і квадривіуму. Закінчення його давало можливість навчатися на одному з двох інших факультетів. Посилаючись у зазначеному дипломі на болонсько-падуанський університетський взірець, Казимир III, по суті справи, орієнтувався на устрій неаполітанського університету, заснованого у 1244 р. Цей університет був державним закладом, надав ці риси Таким став і Краківський університет - Казимир III взяв його під державну матеріальну опіку.

Безпосереднє створення університету розпочалося лише у 1366 р. Напевно, спочатку почав діяти філософський факультет, після нього - медичний і останнім - юридичний. Краківський університет став другим за часом відкриття університетом у Центральній Європі після Празького (1365 р. виник Віденський університет, 1367 р. - угорський у місті Печ, 1386 р. - перший німецький у місті Гайдельберзі).

За Казимир III в Короні було проведено грошову реформу. Вона стала складовою частиною грошової реформи, що охопила Західну і Центральну Європу у XIII-XIV ст. і полягала у заміні маловартісних денарів великими срібними грошами (латин, grossus -грубий) і золотими флоринами, званими ще дукатами і гульденами.

До Польщі срібні гроші почали надходити у період правління в ній Вацлава II з Чеської держави, де їх стали карбувати у 1300 р. Ці т.зв. празькі гроші мали 3,7 грама

Історія Польщі

чистого срібла. Вони стали основою польської грошової системи. У 1338 р. краківський монетний двір став карбувати срібні монети за взірцем празьких грошів.

У 1367 р. Казимир III провів монетарну реформу. Ідеологічне її обгрунтування міститься в одній із статей Великопольського статуту: "Оскільки один є для всіх правитель, то за радою і згодою всіх наших достойників має бути у всьому нашому королівстві одна монета, яка повинна бути вічиста й добра за вартістю, аби через те була вона мила й жадана іншими". Була запроваджена лічильна гривня з польських 48 грошів (празька гривня мала 64 гроші). Грош за цією системою ділився на два квартники (півгроші), квартник - на два чвертьгроші. Грош також ділився на 16 (згодом 18) денарів, денар - на два оболи. 48 грошів гривні дорінювали 4 вярдункам (фертонам), 24 шкойцям.

З бігом часу кількість чистого срібла в гроші почала зменшуватися; так, у 1386-1444 рр. вона впала від 1,58 до 0,85 грама. Тому популярності набула угорська золота монета - дукат, який постійно мав 3,5 грама чистого золота. Користувалися надалі й празькими фошами, вартість яких, порівняно з польськими, падала менше. Угорські дукати карбувалися від 1325 р. за взірцем флорентійських флоринів, які карбували з середини XIII ст. За цими дукатами згодом у Польщі закріпилася назва червоний злотий.

Після встановлення Казимиром III на руських землях польського панування у Львові було відкрито монетний двір, де карбували срібні та мідні монети, т.зв. руські грошики, подібні до польських півгрошиків (квартників).