Річ Посполита і Північна війна

Поява на польському престолі Августа II, прозваного сучасниками Міцним, поклала початок персональній унії Речі Посполитої і Саксонського курфюрства, якій судилося проіснувати до 1763 р. Під владою однієї особи опинилися дві різні держави. Саксонія була лютеранською державою з розвинутою економікою, сильною виконавчою владою, дідичним характером престолонаслідування, обмеженими прерогативами станів. Довший час Август II як король у своїй політичній діяльності керувався династи-

Часи потрясінь і занепаду

чним інтересом, намагався запевнити Веттінам міцну позицію в Європі. Для нього Річ Посполита мала бути тим, чим для Гогенцоллернів - Князівська Пруссія, для габсбурзь-кої Австрії - Чехія й Угорщина, для Ганновера - Англія: вона мала піднести позиції Веттінів в імперії, уможливити здобуття ними імператорської корони. Досягнення цієї мети було нездійсненним без ґрунтовних змін в державному устрої Речі Посполитої, насамперед без посилення в ній ролі короля. Звідси, зокрема, випливав намір Августа II, який він намагався реалізувати особливо в перші роки свого королівського правління, перетворити польський елекційний трон у дідичний трон Веттінів.

Плани Августа II стосовно Речі Посполитої та спроби їх реалізувати з неприязню і ворожістю сприймалися більшістю шляхти і магнатерії, тому що, на їхнє переконання, вони загрожували проникненням саксонських впливів у країну ("саксонізацією"), перебудовою її в проабсолютистському дусі, обмеженням, а то й скасуванням "золотих вольностей". Для досягнення цієї мети (та інших цілей) король не гребував придбанням прихильників шляхом підкупу, торгівлі гідностями і земськими урядами, ігнорування законів Речі Посполитої. Усе це відчутно поглиблювало деморалізацію шляхетського суспільства, яка вперше яскраво дала про себе знати у 1655 p., коли значна частина шляхти і магнатерії перейшла на бік шведського короля Карла X Ґустава.

Зазначеним планам Августа II не особливо симпатизували й в саксонському суспільстві; тут побоювалися можливого наступу католицизму з Польщі, хоч би й тому, що Август II при вступі на польський престол прийняв, нехай і вимушено, католицьку віру (його дружина завжди залишалася лютеранкою). Посиленню позицій Августа II постійно протидіяли сусідні держави, не зацікавлені в її реформуванні, спрямованому на подолання її слабкості. Не випадково внутрішня і зовнішня політика Августа II зазнавала однієї невдачі за другою. Вони поглиблювали занепад Речі Посполитої й послаблювали Саксонію.

Обставини примушували короля займатися переважно вирішенням питань зовнішньої політики. На початку його правління Річ Посполита продовжувала воювати з Османською імперією, відповідно до даного королем у своїх pacta conventa зобов'язання повернути українські землі, підвладні Порті від 1672 р. У той час війна Священної ліги з Туреччиною закінчувалась. Австрія, готуючися до відновлення боротьби з Францією, взяла курс на мирні переговори. Після того, як від продовження війни з Портою відмовилася Москва, яка мала намір вступити у двобій з Швецією, мир між Річчю Посполитою і Туреччиною став неминучим. Він був підписаний 26 січня 1699 р. в містечку Карловці (нині адміністративно належить Воєводині в складі Сербії). За умовами миру Річ Посполита повернула собі територію Подільського воєводства і Правобережну Україну.

Ще до закінчення війни з Туреччиною Август И постановив змінити напрям зовнішньої політики, поставивши своїм завданням відвоювати у Швеції більшу частину Інфлянт на північ від Двіни, яку та відібрала у Речі Посполитої у 20-х роках XVII ст. У плани Августа II входило перетворити Інфлянти у своє дідичне володіння, щоб міцніше почуватися на польському престолі. Розпочати війну з шведами Август II зміг тільки як курфюрст, оскільки у Речі Посполитій він зіткнувся з небажанням загострювати відносини з Швецією. У березні 1698 р. Август II уклав антишведський союз з Данією. На серпень того ж року припадає його зустріч у містечку Раві-Руській, що в Белзькому воєводстві, з російським царем Петром І, в ході якої йшлося про спільні дії Саксонії і Росії проти шведів. Формальне порозуміння між цими державами з даного питання було відбите у договорі, підписаному в глибокій таємниці 21 листопада 1699 р. в підмосковному селі Преображенському.

Історія Польщі

Ще перед цим, у серпні 1699 р., Август II домовився зі станами шведських Інфлянт про те, що після відвоювання їх Саксонією вони стануть дідичним володінням Веттінів. У лютому 1700 р. саксонські війська розпочали інфлянтську кампанію. Проте вона проходила для них невдало. У серпні Август II втратив Данію як союзника: зазнавши невдач, вона вийшла з війни проти Швеції. Але наприкінці того ж місяця війну Швеції оголосила Росія, яка зважилася на це після того, як у липні уклала в Константинополі мирний договір з Туреччиною (Росія, на відміну від інших учасників Священної Ліги, у січні 1699 р. в Карловцях уклала з Туреччиною не мирний, а перемирний договір).

Поки Саксонія і Росія вели війну, відбулася подія, яка помітно позначилася на історії Польщі і Речі Посполитої у XVIII ст. 18 січня 1701р. бранденбурзький курфюрст ФрідріхШ (1688-1701) був коронований королівською короною у Кенігсберзі; титул короля він одержав від імператора Леопольда І взамін за зобов'язання надати йому воєнну допомогу у майбутній війні за іспанську спадщину (ця війна проходила у 1701-1714 рр.). Бранденбурзько-прусська держава стала Королівством Пруссія. Як король, ФрідріхШ почав іменуватися Фрідріхом І (1701-1713). Правлячі кола Речі Посполитої обмежилися невизнанням цього факту. Проте офіційно він був проголошений королем "в Пруссії" (in Preussen), що в перспективі могло погрожувати приєднанням Королівської Пруссії до новоствореного королівства. Зазначене невизнання тривало до 1764 р.

Під час зустрічі Августа II з Петром І в лютому 1701 р. в литовському містечку Біржай (Біржах) був відновлений саксонсько-російський союз; Август II пообіцяв, що сприятиме вступові Речі Посполитої у війну з Швецією, хоча в польсько-литовському суспільстві були неприхильні настрої щодо неї.

У липні 1701 р. шведський король Карл XII (1697-1718) розбив над Двіною саксонське і московське війська, зайняв Курляндію і польсько-литовську частину Інфлянт та вдерся в Жемайтію. Швеція розпочала воєнні дії на території Речі Посполитої. На бік Карла XII перейшли найзаможніші литовські магнати Сапєги та частина литовської шляхти, що їх підтримувала. Після цього в серпні саксонське військо стало відходити з Речі Посполитої, бо цього вимагали поляки, литовці та шведський король, котрий на той час став фактичним володарем Литви і Білорусі. У розмовах з польськими достойниками Карл XII вимагав провести детронізацію Августа II, твердячи, що той є одним із призвідців війни. Цю вимогу Карл XII потім неодноразово повторював.

У січні 1702 р. Август II уклав союзний договір з Австрією, розраховуючи на її підтримку в можливих переговорах з Карлом XII. Травень 1702 р. став початком шведської агресії на землі Корони. 18 травня шведи захопили Варшаву. Август II втік під Краків, де згромадив 16-тисячне саксонське військо і семитисячне польське. У битві під Клішовом 19 липня Карл XII завдав Августові II поразки, значною мірою тому, що за наказом гетьмана великого коронного Гієроніма Любомирського польська кавалерія покинула поле бою. Результат битви тяжко відбився на долі Речі Посполитої. 10 серпня 1702 р. шведи практично без опору заволоділи Краковом.

Невдачі Августа II сильно похитнули його позиції в Речі Посполитій. І все ж того самого року зібрана 20 серпня під Сандомиром малопольська шляхта відкинула вимогу Карла XII позбавити саксонця престолу. Водночас шляхта вимагала від Августа II вивести саксонське військо з країни.

2 травня 1703 р. шведи розбили саксонців під Пултуськом, що в Мазовії, після чого Карл XII витіснив війська Августа II з Королівської Пруссії. Від Августа II почала відходити значна частина шляхти і магнатів, головним чином великополяни. 16 лютого 1704 р. у Варшаві за активної участі примаса Міхала Радзєйовського була створена генеральна прошведська конфедерація. Конфедерати проголосили детронізацію Августа II, а 16 квітня, на вимогу Карла XII - стан безкоролів'я. 12 липня на Волі група

Часи потрясінь і занепаду

шляхти, скликаної конфедератами, оточена шведським військом, обрала польським королем 27 річного познанського воєводу Станіслава Лєщинського, вихідця з велико-польської магнатської родини. Навіть шведи цю елекцію прозвали фарсом. Примас відмовився взяти в ній участь, а номінацію новообраного короля оголосив познанський єпископ. Коронація С Лєщинського відбулася 5 жовтня 1705 р. у Варшаві (Краків на той час був у руках Августа II) без вручення йому традиційних монарших інсиґній. Станіслав Лєщинський був безоглядним виконавцем волі Карла XII.

30 травня 1704 р. в Сандомирі була створена генеральна конфедерація, яка виступила на захист Августа II. Після цього на короткий час Варшава опинилася під його владою. Річ Посполита стала ареною не тільки війни Августа II як курфюрста з Швецією, а й громадянської війни.

Усвідомолюючи. що власних сил замало, щоб успішно протистояти шведам, керівництво сандомирян звернулося по допомогу до Росії, яка на той час витіснила шведів із значної частини Прибалтики. 30 серпня 1704 р. під Нарвою був укладений антишведський наступально-оборонний союз Речі Посполитої і Росії, який передбачав спільні воєнні дії й те, що після закінчення війни Інфлянти перейдуть до Речі Посполитої. Цар також зобов'язався щороку сплачувати останній 200 тис. рублів за умови, що вона виставить 48-тисячне військо, і пообіцяв надати їй на допомогу 12-тисячний російський корпус. Москва також взяла на себе зобов'язання покінчити з селянсько-козацьким повстанням на Правобережній Україні, яке розпочалося 1702 р. під проводом С Палія. Воно вибухнуло у відповідь на намагання польських правлячих кіл виконати постанову Варшавського сейму, що проходив у червні-липні 1699 р. і ухвалив ліквідувати козацтво як організовану силу на Правобережжі. На час укладення Нарвського союзу це повстання йшло на спад, особливо після того, як 11 серпня 1704 р. за наказом гетьмана Івана Мазепи у таборі під Бердичевом був заарештований С. Палій, безпідставно звинувачений у зносинах з прихильником Карла XII - гетьманом великим коронним Гієронімом Любомирським. С. Палія було позбавлено білоцерківського полковництва і 1705 р. заслано до Сибіру.

Відповідно до Нарвського трактату Річ Посполита офіційно вступила у Північну війну. Це була її третя війна з шведами за останні сто років. Російські війська з'явилися на території Речі Посполитої. У 1705 р. вдалося очистити від шведів Литву і Білорусь. Це змусило Карла XII рушити в Литву і вибити звідти росіян. Під тиском шведів 26 листопада 1705 р. С Лєщинський у Варшаві підписав з ними договір, який політично й економічно узалежнював Річ Посполиту від Швеції. Остання, з свого боку, зобов'язалася повернути Речі Посполитій зайняті Росією її землі.

У фудні 1705 - навесні 1706 рр. Карл XII провів новий наступ на територію Речі Посполитої, примусив російські війська відступити, а згодом попрямував до Саксонії. 24 вересня 1706 р. в містечку Альтранштадт (під Ляйпціґом) посланці Августа II підписали трактат, за яким він за високе грошове відшкодування зрікся польського престолу на користь С Лєщинського, але зберіг за собою королівський титул. Август II був змушений трактат ратифікувати. Короля Станіслава Лєщинського визнали Франція, Австрія, Пруссія, Англія, Туреччина.

Проте сандомирські конфедерати, підтримувані саксонськими і російськими військами, зберігали вірність Августові II. Маючи значну чисельну перевагу, вони у битві під Калішем 29 жовтня 1706 р. поконали війська С Лєщинського і шведів. Петро І схилив сандомирян зібратися на вальний з'їзд у Любліні, який 7 липня 1707 р. проголосив безкоролів'я. Претендентами на звільнений польський престол називали семигород-ського князя Ференца II Ракоці (1703-1711), який тоді очолював боротьбу угорців проти австрійських Габсбургів, австрійського полководця фельдмаршала Євгенія Савойського

Історія Польщі

(1663-1736), Якуба Собєського. Александра Собєського (1677-1714), гетьмана великого коронного Адама Миколая Сенявського (бл. 1666-1726). Проте з вини Росії вирішення справи вибору нового короля затягувалося і. врешті, з огляду на нові політичні обставини, вона втратила свою актуальність.

У 1707 р. КарлХИ, після річного перебування в Саксонії, повернувся в Річ Посполиту і окупував значну її частину. Услід за цим 1708 р. розпочався похід шведської армії проти Росії, який закінчився поразкою КарлаХІІ у битві під Полтавою 8 липня 1709 р. Ця поразка й водночас перемога Петра І різко змінила політичну ситуацію у Східній і Центральній Європі. Вона поставила Росію в ряд великих європейських держав і назавжди підірвала міць Швеції. Разом з тим, вона поглибила залежність Речі Посполитої від Росії, поглибила настільки, що впродовж десятиріч Росія могла втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, практично не натрапляючи на опір з її боку.

Дізнавшися про Полтавську перемогу Петра І, Август II оголосив недійсним акт свого зречення польського престолу, пославшися на те, що сеймом він не був затверджений. Ця ж перемога підірвала позиції С Лєщинського. Він зробив спробу врятувати своє перебування на троні: 14 серпня видав в Опатові, що в Малопольщі, універсал, яким запропонував провести обрання королем його або Августа II. Проте останній цю пропозицію відхилив.

Після поразки Карла XII під Полтавою територія Речі Посполитої швидко була очищена від шведів військами сандомирян, саксонців і росіян. 8 жовтня 1709 р. в Торуні відбулася зустріч Августа II з І Іетром І, під час якої була укладена таємна угода. Згідно з нею, цар підтвердив зобов'язання сприяти передачі Августові II "шведських" Інфлянт і підтримав його прагнення повернутися на польський трон; цар також гарантував непорушність територіальної цілісності Речі Посполитої. Того ж місяця С Лєщинський, позбавлений підтримки шведів і більшості своїх польських прихильників, виїхав за межі Речі Посполитої й осів у замку поморських князів у Щеціні, який належав Швеції. У 1711 р. він перебрався до Швеції, 1712 р. зрікся польського трону, зберігши за собою королівський титул; 1713 р. він відвідав КарлаХІІ в столиці Молдавії Яссах, куди той утік після Полтавської поразки, але не отримав згоди на це зречення, а 1714 р. оселився у князівстві Пфальц в надрейнському палатинаті, виділеному йому Карлом XII; звідси, після смерті шведського короля (1718), С Лєщинський виїхав до Франції, де затримався на багато років. Після виїзду С Лєщинського з Польщі Варшавська генеральна конфедерація, яка його підтримувала, припинила діяльність.

Вальна Варшавська рада, що відбувалась у лютому-квітні 1710 р. (вона була рівнозначна сеймові), закликала Августа II повернутися на польський престол за умови, що з Речі Посполитої будуть виведені саксонські загони і він дотримуватиметься її законів. У тому ж році Август II склав відповідні зобов'язання і повторно був визнаний польським королем. Після цього Сандомирська генеральна конфедерація фактично перестала діяти, хоча й не була формально розпущена. У тому ж році Росія захопила Інфлянти на північ від Двіни. Незважаючи на те, що польський уряд кілька разів нагадував Петрові І про його торунське зобов'язання щодо цієї території, цар на це аж ніяк не реагував.

За однією з умов Прутського миру, підписаного Росією і Туреччиною 23 липня 1711 р. під Яссами, перша з цих держав повинна була вивести свої війська з українського Правобережжя, як території Речі Посполитої. Залишаючи цей край в січні-лютому 1712 р., царські війська зігнали в Лівобережну Україну всі сім розміщених у ньому козацьких полків і розселену на їхніх землях некозацьку людність (щонайменше 100 тис. осіб). Зроблено це було для того, щоб українському гетьманові на вигнанні Пилипові Орлику, якби він зважився з прихильними йому козаками осісти на Право-

Часи потрясінь і занепаду

бережжі, не було на кого в ньому опертися (П. Орлик сподівався при допомозі Туреччини і Кримського ханства створити союзну з ними Козацьку державу, частиною якої, й чи не основною, мала стати Правобережна Україна). Андріанопольські мирні договори, підписані Росією і Туреччиною 16 квітня 1712 р. і 24 червня 1713 р., підтвердили приналежність Правобережжя Речі Посполитій. А після того як Туреччина 22 квітня 1714 р. уклала в Стамбулі мирний договір з Річчю Посполитою, що повторював умови Карловицького миру 1699 р., остання остаточно закріпилася у Правобережній Україні.

Плани Августа II. Знову посівши польський престол, Август II повернувся до задуму зміцнити свою владу. Його найближчий, найбільш довірений міністр, саксонець фельдмаршал Якоб Генріх Флеммінг запропонував утворити з призначених королем осіб раду, котра б діяла як законодавчий і виконавчий орган. Я.Г. Флеммінг передбачав також скликати загальну раду, до якої б воєводства делегували своїх представників, а компетенції сеймів звести лише до розгляду королівських пропозицій. Проект Я.Г. Фле-ммінга шляхта і магнати зустріли неприязно. Ті з них, що особливо виставляли себе захисниками "золотих вольностей", згуртувалися навколо примаса і коронних гетьманів. Вони знайшли підтримку у Петра І. Нею, зокрема, стало російське військо, введене до Польщі Петром І і офіційно призначене для здійснення походу проти шведів, що діяли в Західному Помор'ї.

Відмова Августа II вивести з країни саксонське військо та намір внести зміни до державного устрою спричинили виникнення регіональних конфедерацій, які звинувачували короля у прагненні встановити в Речі Посполитій свою абсолютну владу (absolutum dominium). 25 листопада 1715 р. в місті Тарногруд Руського воєводства зав'язалася антикоролівська генеральна конфедерація, яка висунула адресовані королеві вимоги вивести з Речі Посполитої саксонські війська, заборонити саксонським міністрам брати участь у вирішенні справ, що її стосувалися, дотримуватися законів. На це Август II відповів, спрямувавши проти конфедератів саксонців під командою Я.Г. Флеммінга; але тому подолати їх не вдалося. Врешті воєнні сутички припинилися і сторони сіли за стіл переговорів у Раві Руській. Укладене тут 18 січня 1716 р. порозуміння проголосило припинення збройної боротьби й відкривало можливість покінчити з перебуванням саксонських військ у Речі Посполитій. Проте Петро І, боячися втратити вплив на Августа II, зірвав реалізацію цього порозуміння. За намовою царської дипломатії тарно-гродці його відкинули і 17 лютого звернулися до царя з проханням бути посередником в розв'язанні конфлікту. Доки дійшло до посередництва, боротьба конфедератів з саксонськими військами тривала. Тільки 3 листопада 1716 р. у Варшаві був підписаний трактат між королем й конфедератами. Його положення лягли в основу постанов Варшавського сейму, який працював один день - 1 лютого 1717 р. і невдовзі був названий німим, оскільки всі постанови були прийняті без обговорення, щоб уникнути можливих спалахів політичних суперечок.

Постанови "німого" сейму. Трактат і сеймові постанови регулювали відносини між Річчю Посполитою і Саксонією, засновані на персональній унії. Саксонським міністрам було заборонено втручатися у внутрішні і зовнішні справи Речі Посполитої, їх не могло бути більше шести; польським міністрам заборонялося втручатися в саксонські справи. Саксонському війську заборонялося перебувати в Речі Посполитій, окрім 1200 саксонських гвардійців для особистої охорони короля. Август II зобов'язався виїжджати до Саксонії не більше як на три місяці протягом року і не приймати у ній рішень, які б стосувалися Речі Посполитої. Заборонено було скликати військові конфедерації. Сейм декларував проведення фінансової і військової реформ: щорічний бюджет держави був установлений в розмірі 10 млн. злотих, а військовий континент - в кількості 18 тис.

Історія Польщі

офіцерів і солдатів, з чого 75 % мало становити коронне військо, 25 % - литовське. Прерогативи коронних і литовських гетьманів були обмежені. Сеймики втратили право приймати постанови про створення у воєводствах військових найманих загонів і збирання податків (окрім т.зв. чопового і шеляжного, надходження від яких повинні були йти на потреби воєводств).

З прийняттям німим сеймом постанов Тарногродська конфедерація перестала існувати. Август II мусив назавжди попрощатися з мрією перетворити польсько-саксонську персональну унію на більш тісний зв'язок обох держав.

Посилення позицій Росії в Речі Посполитій і Центральній Європі непокоїло правителів великих європейських держав. 5 січня 1719 р. уповноважені Августа II як курфюрста, імператора Карла VI (1711-1740) й англійського короля та ганноверського курфюрста ҐеоргаІ (1714-1727) уклали у Відні трактат про союзні відносини, метою яких,*зокрема, було примусити Петра І вивести з Речі Посполитої свої війська та зберігати її територіальну цілісність і суверенітет. Умовою реалізації трактату було приєднання Речі Посполитої до цього союзу. Спочатку шляхта і магнатерія підтримували ідею такого приєднання, але коли цар, на рішучу вимогу уряду Речі Посполитої, у 1719-1720 pp. вивів з неї своє військо, то вони змінили ставлення до неї. Остання спроба Августа II домогтися приєднання Речі Посполитої до Віденського трактату на осінньому 1720 р. Варшавському сеймі закінчилася невдачею, значною мірою тому, що Росія спровокувала зрив цього сейму.

Ще до цьогомомента, в лютому 1720 p., Росія уклала у місті Потсдам (під Берліном) договір з Пруссією, за яким обидві сторони зобов'язалися зберігати існуючий державний лад Речі Посполитої, в тому числі вільну елекцію і liberum veto. Цей документ був відповіддю на Віденський трактат 1719 р. У подібному дусі були складені договори Росії з Туреччиною 1720 p., Швецією 1724 p., Австрією 1726 р.

Під тиском Петра І Август II відмовився від претензій на Інфлянти, відвойовані Росією у шведів. За умовами Ніштадтського миру, укладеного 10 вересня 1721 р. між Росією і Швецією, Інфлянти були закріплені за Росією.

Річ Посполита вийшла з Північної війни, в якій після Полтавської битви участі фактично не брала, без територіальних втрат і здобутків, формально навіть як один з її переможців. Проте, насправді вона була жертвою цієї війни: на її території багато років точилися воєнні дії, здійснювали часті переходи і постої свої та іноземні війська, на утримання яких йшли величезні кошти. Армії грабували населення, накладали на нього великі контрибуції. Частими були епідемії. Все це винищувало і виснажувало державу, завдавало їй неймовірних матеріальних і людських втрат. Північна війна яскраво виопуклила і поглибила вади державно-політичного устрою Речі Посполитої, свідченням чого був небачений до того розмах політичної анархії, спричиненої головним чином магнатськими угрупованнями, котрі нерідко нехтували державно-національними інтересами заради досягнення своїх цілей. На період Північної війни припадає посилене втручання іноземних держав, в першу чергу Росії, у внутрішні справи Речі Посполитої. Відтоді Росія все менше рахувалася з думкою і намірами уряду цієї держави, яка все більше ставала для неї свого роду "прохідним двором". Одним із результатів війни було й те, що за шведсько-прусським договором 1720 р. до Прусського королівства відійшла частина Західного Помор'я з Щеціном, окупована ним ще 1714 р. Відтоді все Західне Помор'я перебувало під прусським управлінням.

Часи потрясінь і занепаду

Економічний занепад

Друга половина XVII і перша половина XVIII ст. стали періодом економічного занепаду Речі Посполитої, який відбувався рівнобіжно з політичною кризою. Головною причиною занепаду були війни, що їх вела держава, починаючи з 1648 p., майже 70 років з невеликими перервами. З них особливо тяжкими для польських земель стали війни з шведами 1655-1660 pp. і початку XVIII ст., тому що вони точилися на їхньому терені. Величезної шкоди країні завдали рокош Є. Любомирського 1665-1666 pp., боротьба між Варшавською і Сандомирською конфедераціями 1704-1709 pp., а також - між королівським табором і Тарногродською конфедерацією 1715-1716 pp.

Воєнні дії на польських землях і в інших регіонах Речі Посполитої супроводжувалися руйнівними за наслідками реквізиціями і контрибуціями, до яких вдавалися свої та ворожі війська під час частих їхніх постоїв і переходів. Упродовж перших двох десятиріч XVIII ст. в цьому відношенні особливо відзначилися саксонські війська. Реквізиції і контрибуції, хоч і в менших масштабах, чинили в міжвоєнні періоди власні війська, оскільки уряд Речі Посполитої був неспроможний оплачувати військову службу: грошова заборгованість військам, викликана розладом фінансової системи країни, була однією з найбільших хвороб держави. Людські втрати внаслідок війн, голодувань та неминучих їхніх супутників - епідемій - були жахливі: на думку істориків, чисельність населення у 1655-1660 pp. скоротилася на чверть або навіть на третину, а у 1700-1716 pp. - ще на чверть. Польща пережила справжню демографічну катастрофу. У другій половині XVII - першій половині XVIII ст. в Речі Посполитій розвивалися відносини в галузі сільського господарства, промисловості і торгівлі, які склалися за попереднє сторіччя.

Сільське господарство залишалося основою економіки і основним заняттям більшості населення. У землеволодінні зросла питома вага магнатів - власників латифундій від кількох десятків до кількох сотень поселень. Потоцькі, Браніцькі, Сєнявські, Чарторийські, Радзивілли, Сапєги та інші зосереджували в своїх руках величезні земельні комплекси. Так, у середині XVIII ст. Кароль Станіслав Радзивілл на прізвисько "Пане Коханку" (бо з цими словами звертався звичайно до тих, з ким мав справу), крім спадкових маєтків, володів королівщинами, в яких налічувалося 16 міст і містечок та 583 села. Цей магнат утримував власне військо, чисельність якого доходила до 6 тис. чол. У середині ж XVIII ст. надвірний коронний маршалок Єжи Мнішек зумів згромадити в своїх руках королівщини, що приносили йому щороку 800 тис. злотих доходу. Маєтки руського воєводи Августа Александра Чарторийського тоді ж давали йому до 3 млн. злотих доходу на рік. Магнатські латифундії у XVIII ст. набрали характеру мало не окремих держав, чимось подібних до тодішніх держав імперії. Використання цих володінь відбувалося у двох формах: магнати господарювали з допомогою власної адміністрації, або віддавали маєтки (звичайно не всі) шляхті в оренду чи заставу. Латифундію ділили на ключі, кожен з яких охоплював кілька або кільканадцять сукупно розташованих поселень. Адміністративні функції у ній, за винятком орендованих і заставлених поселень, виконувала дрібна і безземельна шляхта.

Магнатські приватні землеволодіння зростали за рахунок земель дрібної і середньої шляхти. Це можна проілюструвати на прикладі Люблінського повіту однойменного воєводства: тут шляхті, що мала менше 100 селянських ланів, у середині XV ст. належало 44,9% всіх селянських ланів, у середині XVII ст. - тільки 16,9%, а в кінці XVIII ст. й того менше - 9,8 %; кількість землі, що знаходилась у власників від 100 до 500 селянських ланів, залишалася без істотних змін; відповідно у ті ж періоди вона

Історія Польщі

становила 24,3 %, 26,3 %, 33.2 %; натомість володіння понад 500 ланів складали 13,3 %, 30,7 % і 44,9 %.

Воєнні руйнування зачіпали більшою мірою середнього й дрібного шляхтича (який часто втрачав увесь свій маєток), ніж магната. Тому зростала залежність такого шляхтича від магната, збільшувалися магнатські землеволодіння за рахунок маєтків шляхти. Позбавлений маєтку шляхтич часто ставав магнатським клієнтом, причому це клієнтство у багатьох шляхтичів набирало спадкового характеру. Внаслідок цього, а також посилення залежності шляхти від магнатів вона втрачала рицарські риси, почуття власної гідності. У XVIII ст. шляхетські звичаї характеризувалися частими проявами прислужництва щодо магнатів, які не мали нічого спільного з декларуванням шляхетської рівності: шляхтичі падали магнатові в ноги, брали за коліна, улесливо титулували патронів, себе йменували "підніжками", писали пишні панегірики.

Відбудова зруйнованого сільського господарства мала перманентний характер - для неї використовувались усі часові й матеріальні можливості. Розгорнутою вона була після польсько-шведської війни 1655-1660 pp., а постійною, стабільною після - німого сейму 1717 р., рішення якого поклали край внутрішнім чварам усередині шляхетського стану і започаткували мирний розвиток Речі Посполитої, котрий тривав безперервно півстоліття, якщо не рахувати 1733-1734 pp., коли в країні точилася боротьба за королівський престол після смерті Августа II.

У залежності від конкретних обставин у відбудові шляхетських і магнатських маєтків практикувалося два" методи: очиншування села або розширення фільварку. Очиншу-вання застосовувалося частіше там, де втрати населення й розорення господарства були особливо великі, де феодали не були спроможні впоратися з труднощами відбудови і тому були змушені відмовлятися від ведення самостійного (фільваркового) господарства або звужувати останнє. Селяни, переведені з панщини на чинш, були назагал зацікавлені в господарюванні, приносили феодалові більш-менш надійні доходи.

Розширення фільварків відбувалося значно частіше, ніж очиншування. Зазвичай воно зустрічалося там, де населення, хоча й було розорене, але в своїй масі залишалося на місці і де землевласник мав кошти для того, щоб забезпечити фільварок живим і неживим інвентарем. У таких випадках фільварок розростався шляхом поглинання спорожнілих селянських земель, у тому числі тих, які селяни, що залишилися й працювали на свого пана, не могли обробляти.

Зростання фільварків супроводжувалося погіршенням становища "прив'язаних" до них селян. Серед них різко збільшилася частка малоземельних і безземельних. Загалом у середині XVIII ст. в Малопольщі, Великопольщі і Королівській Пруссії близько 50 % селянських господарств належали кметям, близько третини - загородникам, до 10%-халупникам. Чимало було комірників. У той самий час у Великопольщі і Королівській Пруссії кметські господарства були порівняно великі (79 % їх мали понад півлана), а в Малопольщі серед кметських господарств домінували такі, розмір яких становив від 1/8 до 1/4 лана. Погіршився стан прав селян на землю, особливо у Малопольщі: значно впала кількість тих із них, хто володів землею спадково. Поширеною формою користування землею стало безстрокове її держання, яке дозволяло шляхті зганяти селян з насидженої ними землі. Обезземелені, частково чи повністю, селяни змушені були шукати роботу у своїх панів, які сповна користалися з їхнього скрутного соціально-матеріального становища і нещадно експлуатували.

Посилення експлуатації найбільше проявилося у збільшенні розміру панщини. У першій половині XVIII ст. вона в середньому дорівнювала 6-8 дням на тиждень з лану, нерідко досягала 16 днів. Щоби піднести продуктивність селянської праці, пани вдавалися до докладної фіксації виконання всіх видів панщини. У документах землевласників

Часи потрясінь і занепаду

XVIII ст. докладно визначався обсяг усієї дорученої селянинові праці, вказувалося, скільки він щоденно повинен зорати і зжати снопів, скільки зерна обмолотити тощо. Часто зазначалася й кількість годин, яку піддані повинні відпрацювати за день. Звичайною мінімальною нормою був 12-годинний робочий день. Найменше порушення панщинних порядків у XVIII ст. каралося великим грошовим штрафом, покаранням канчуком, саджанням у колодки і т.д.

Селяни, окрім регулярної панщини, виконували й інші відробітки без будь-якої винагороди з боку пана: підводну повинність, шарварки, ґвалти, толоки, охороняли панський двір і фільварок, пряли, працювали на панських городах. Зберігалися натуральні й грошові данини селян. Пан зобов'язував підданих молоти хліб тільки у своїх млинах (це панське право звалося баналітетом), купувати у нього певну кількість алкогольних напоїв, забороняючи робити це в інших місцях (право пропінаціі). Посилення особистої залежності селян відбувалося й в інших формах. Так, селянський шлюб був узалежнений від згоди пана. Досить часто траплялося, що селян продавали. Особливо тяжким було становище селян у маєтках, які шляхта тримала в оренді або заставі. Орендарі і заставники, прагнучи за короткий строк володіння витиснути з них якнайбільше прибутків, хижацьким хазяйнуванням нерідко зовсім розоряли підданих. Оренда і застава були пошириним явищем в Речі Посполитій.

Селяни сплачували державі податки, які постійно зростали, особливо тоді, коли держава вела війни. Починаючи з 1650-х років, поборовий і подимний податки, у відповідності з сеймовими і сеймиковими постановами, стягалися у багатократному розмірі (кратність досягала кількох десятків). Селяни королівських і церковних маєтків сплачували гіберну, збори від якої йшли на утримання війська.

Незважаючи на прагнення панів отримувати якомога більше доходів зі своїх фільварків шляхом посилення експлуатації, вироблена у них продукція зростала повільно, а то й зменшувалась. Це, окрім вичерпання фізичних можливостей селян, пояснювалося низкою інших причин, передусім скороченням поголів'я домашньої худоби, що негативно позначалося на можливостях угноювання ґрунтів, нестачею сільськогосподарських знарядь праці у селян. З огляду на це, врожайність зернових, як і в першій половині XVII ст., залишалася низькою й дорівнювала сам 3-3,5.

Проти феодального гніту селяни протестували всіма можливими засобами: приховували доходи зі свого господарства, щоб сплачувати менше чиншу і давати менше натуральної данини; погано працювали на панському полі; рубали панський ліс, відмовлялися виконувати підводну повинність, купувати у пана спиртні напої. Поширеною формою протесту були втечі від одного пана до другого, після німого сейму - особливо на Правобережну Україну, яка, вкрай обезлюднена, готова була прийняти втікачів звідусіль для свого загосподарення. Спалахували селянські заворушення. Особливо гострого характеру набули виступи селян у 1669-1672 pp., коли вони охопили південь Краківського воєводства, зокрема Лянцкоронське, Чорштинське і Новотарзьке староства. Спалахи соціального протесту селян півдня Малопольщі неодноразово спостерігалися й в останній чверті XVII та у XVIII ст. Особливо бурхливими виступами ознаменовані 1750-і роки. Розгорнувся великий рух селян Курп'йовської пущі в Мазовії, основним заняттям яких упродовж століть були лісові промисли. У 1699 р. вони відповіли повстанням на примушування виконувати панщину. Те саме відбулося у 1735-1736 pp. У 1755 р. розгорнувся масовий рух селян Суразького староства на Підляшші, а 1758 р. був жорстоко придушений опір селян трьох сіл Каліського повіту однойменного воєводства.

Історія Польщі

Широко розвинувся селянський рух на Правобережній Україні, де в міру відбудови господарства феодали спішили скасувати пільги для новопоселенців слобід, які певний час не виконували повинностей. Тут панська сваволя посилювалася релігійно-національним пригніченням. На початку XVIII ст. на Правобережжі розгорнувся широкий козацько-селянський рух під керівництвом С Палія. Від 1710-х років він набув характеру гайдамаччини. Поряд із селянами в гайдамацьких загонах зустрічалися міщани. Керівну роль в русі гайдамаків відігравали запорожці. Цей рух особливо посилився у 1734 р., коли в Річ Посполиту були спрямовані російські війська для боротьби з шляхетською конфедерацією. Серед селян поширилися провокаційні чутки, що російські воєначальники видають грамоти, які дають дозвіл винищувати панів. Почалося повстання, що охопило Київське і Брацлавське воєводства. У Браилавському воєводстві ватажок Верлан організував справжню козацьку армію. Проте царат допоміг польським землевласникам ліквідувати народний рух. Широких масштабів набрав гайдамацький рух на Правобережжі й у 1750 р. То розгортаючись, то згасаючи,