Польське суспільство та його культура

Загальні умови. На розвиток суспільства міжвоєнної Польщі чинили вплив чимало внутрішніх і зовнішніх чинників. До найголовніших з них слід віднести: утворення держави з трьох різних дільниць, в кожній з яких склалися свої традиції та способи ставлення до дійсності; вплив цивілізаційних здобутків (засобів комунікації, радіо,

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

телефону), що реалізувались у швидкому поширенні інформації й освоєнні нових технологій, поліпшенні умов життя населення; прагнення різних соціальних верств змінити на краще своє матеріальне становище і спосіб життя; формування території й кордонів держави, в результаті чого в її складі примусово опинились національні меншини, які не пов'язували свою долю з Польщею; великі відмінності у баченні шляхів розвитку країни між представниками різних політичних угруповань і таборів; труднощі господарського плану, зумовлені загальними диспропорціями попереднього розвитку. Вказані чинники не вичерпували історичної ситуації, але істотно позначалися на формуванні індивідуальної, соціальної і суспільної свідомості населення. Остання визначала дії як окремих осіб, так і колективів.

Населення Польщі за міжвоєнне двадцятиріччя зросло з 27,2 млн. у 1925 р. до 35,1 млн. у 1939 р. Його приріст був швидшим, ніж у середньому в Європі. Національний склад суттєво не змінився. Відчутно прискорився процес урбанізації: якщо у 1921 р. в містах проживало 24,6% населення, то в 1939 р. - 31 %. Найбільшим містом була Варшава, де у 1939 р. мешкало 1,3 млн. осіб. Зміни соціальної структури населення відбувалися повільно. У 1921 р. в сільському господарстві було зайнято 64 % людності, у 1938 р. - 59 %. У 1919-1939 pp. з Польщі емігрувало близько 2 млн. осіб, а імігрувало 1млн. Наприкінці періоду в США мешкало близько 4 млн. поляків, Німеччині - 1,5 млн., СРСР - 1 млн., Франції - понад 500 тис, Бразилії - 250 тис, Канаді, Чехословаччині і Литві - по 150 тис Трагічна доля спіткала поляків у СРСР, де вони в 30-х роках були піддані репресіям і депортаціям за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, опорі соціалістичним перетворенням тощо. Репресіями й депортаціями там було охоплено близько 400 тис. поляків.

Особливістю модернізації соціально-економічної структури Польщі була повільність змін при збереженні багатьох укладів і традицій. При всій відмінності селянства й міського населення по регонах у 1931 р. загальна структура сільських мешканців була такою: 69% селян, 12% сільськогосподарських робітників, 19% неселяни (ремісники, торгівці, вчителі тощо). Село назагал перебувало під значним впливом костелу. Однак внаслідок проникнення сюди нових віянь, просвітницької діяльності ставлення до костелу та релігії зазнало певних змін. Самі представники костелу на підставі анкетних опитувань стверджували, що відношення селянства до віри "є проблематичним", а до духовенства - "виразно неохоче". Не належав до високого й авторитет сільського вчительства. Більшу роль відігравали громадські збори й ватажки різноманітних громадських організацій, кооперативів.

Значно складнішими були міські спільноти. Міста сильно відрізнялися за розмірами, господарською структурою, розташуванням. У малих містечках переважали особисті зв'язки, середніх і великих - безособові. У 1931 р. було 638 міст, з яких 308 мали до 5 тис. населення, 177 - до 10 тис, 140 - до 100 тис, 11 - понад 100 тис. Тенденції до зростання демонстрували насамперед середні та великі міста. Майже половина населення міст утримувалася з праці у промисловості й ремісництві, п'ята частина -торгівлі. Поважний прошарок становили службовці адміністрації, вчителі, особи вільних професій (правники, лікарі, літератори, митці тощо). Особливістю великих і середніх міст була присутність національних меншин: на Поліссі євреї становили більшість населення міст (наприклад, у Пінську), у Варшаві вони складали 30 %, на Волині - 50 %, містах Люблінщини - до 40 %. У Східній Галичині до 30 % міського населення становили українці; німці після завершення еміграції були незначною часткою населення міст. |

У міжвоєнний період поступово стиралися й зникали регіональні зв'язки, які були відчутними на початку існування держави ("кролев'яни", "галіціяни"). їм на зміну

Історія Польщі

приходили нові регіональні пов'язання, чому служило поширення впливу засобів масової інформації- преси, радіо, кіно. Серед них виділялись центри культурного життя - Варшава, Краків, Львів. Вільно. Залишався значущим етнографічний регіоналізм. Найсильнішою регіональною групою були сілезці ("шльонзаки"), яких об'єднували господарські традиції, політична і мовна своєрідність, неприязне ставлення до прибульців ("Шльонск для шльонзаків") і німців. Тісні зв'язки об'єднували кашубів на півночі і гуралів на півдні Польщі, які намагалися зберегти особливості мови, традицій і звичаїв. Менш помітними були регіональні особливості інших історично-етнографічних спільнот, які зберігалися переважно на селі. Певні зміни зайшли у первісній соціальній спільноті - родині. На селі ще панував звичай "безпланового" розвитку родини. Тільки у містах і серед інтелігенції поширювався звичай "планування" родини, який викликав гостру протидію костелу. У родинній ієрархії залишалася домінуючою роль чоловіка. Однак у робітничих та інтелігентських родинах підвищилася роль жінки, що було пов'язане із зростанням її участі у формуванні родинного бюджету, а також емансипаційними віяннями Заходу. Загалом більш помітним було зростання самостійності жінки в роботі, товариському житті.

Зміни у соціальній структурі населення не мали радикального характеру. До кінця міжвоєнного періоду робітнича верства досягла ЗО % усього населення. В її складі виокремлювалися групи робітників великих промислових підприємств, середніх і дрібних, ремісничих майстерень і сільського господарства. Становище цих груп відрізнялося за кваліфікацією, умовами праці, заробітною платою. Робітництво мало тісні зв'язки з селянством і міщанством, які поповнювали його лави.

Селяни були найчисленнішою верствою населення міжвоєнної Польщі. Найбільші групи серед них становили малоземельні і середньоземельні селяни із земельними наділами 1-4 га. Малоземельні селяни на кінець періоду склали половину верстви. Заможні селяни (понад 4 га) складали менше 10%. Селянська верства об'єднувалася в кількох десятках сільських спільнот, у кожній з яких формувалися відмінні соціальні стосунки, часто залежні від регіону. На Познанщині і Помор'ї селяни господарювали в самостійних, переважно середніх господарствах; малі господарства були джерелом додаткового прибутку і утримання для сільськогосподарських робітників. Між "селянським станом" і "сільським пролетаріатом" існував чіткий поділ. У Галичині і колишньому королівстві дрібні господарства часто становили єдине джерело виживання. На Поліссі низький рівень агрокультури зумовлював майже натуральний характер селянського господарства. Окрему категорію становила загродова шляхта, особливо численна на Мазовші й Підляшші, а також частково на Волині й Східній Галичині. Вона мало відрізнялася від селян за економічним становищем, але зберігала окремі традиції й звичаї, з допомогою яких намагалася відокремитись від селян (шлюби укладалися переважно у власному середовищі). її кількість у 30-ті роки наближалась до 800 тис. осіб.

Міщанська (дрібновласницька) верства (у польській термінології "дрібноміщан-ство") включала в себе різноманітні групи населення, пов'язані з ремісництвом, торгівлею, дрібною власністю тощо. Чисельність цієї верстви у II Речіпосполитій зросла з 3 до 4 млн. осіб. У ній виокремлювалися принаймні дві відмінні групи: меншість "успішних" власників (магазинів, майстерень, ресторанів тощо) і більшість "напівпро-летарських" міщан (шевці, кравці, халупники, торгівці тощо), соціальне становище яких залишалося непевним. Міщанство різко диференціювалося за національною ознакою -переважно на поляків і євреїв. Останні дещо переважали. При цьому в колишній прусськіи дільниці євреїв було мало, а в інших вони займали переважні позиції в торгівлі та ремеслі. Єврейські ремісники опанували такі галузі, як виробництво скляних

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

виробів, бляхарство, шкіряні промисли. У східних районах країни і в центрі ремесло й торгівля майже повністю перебували в руках євреїв. У Східній Галичині порівняно швидко збільшувалася група українських ремісників і дрібних власників. Це служило додатковою причиною національних конфліктів між поляками та євреями, поляками та українцями.

У вказаний період зросла чисельність і вплив нової соціальної верстви - інтелігенції, або людей, пов'язаних з розумовою працею чи творчістю. До неї відносилися чиновники, інженерні працівники, вчителі, люди вільних професій, літератори, митці, духовенство. Наприкінці періоду їх налічувалося 1,5 млн. осіб. Серед інтелігенції теж можна виокремити кілька груп: інтелектуальні кола і високопоставлених чиновників з вищою освітою, чиновників середньої ланки, вчителів, нарешті, нижчу категорію людей нефізичної праці (майстри, нижчі чиновники тощо). Інтелектуальна еліта була нечисленною, групувалась у великих містах та їх наукових і творчих осередках. Матеріальне становище інтелігенції було відмінним: вищі сфери були привілейованими, становище нижчих постійно знаходилася під загрозою безробіття. Проблеми і конфлікти в середовищі інтелігенції виникали переважно на національному грунті. Інтелігенція єврейського походження була численною серед представників вільних професій (лікарі, правники, літератори), але до влади й адміністрації її не допускали. Українська інтелігенція теж була відкинута на другий план і трактувалася властями інструментально.

Окремий щабель у соціальній структурі займали великі земельні власники - земельна і родова аристократія. Підставою їх життя були кілька десятків тисяч великих земельних маєтків. Вони чинили неспівмірний щодо їхньої кількості вплив на суспільство, економіку, політику. Великі землевласники культивували традиції давньої шляхти й аристократії, відрізнялись від решти соціальних верств матеріальними умовами і способом життя, пов'язаннями з європейською аристократією. Вони становили нечисленну, але добре згуртовану групу населення, яка намагалась зберегти і поширити патріотичні шляхетські традиції. До них належали магнатські родини Радзивіллів, Потоцьких, Сангушків, Сапєг та ін.

До буржуазної верстви належало менше 1 % населення (з родинами близько 300 тис. осіб). її чисельність у міжвоєнний період практично не зросла, а сфера впливів частково обмежувалася присутністю іноземного капіталу й розширенням державного сектору в економіці. Символом польської буржуазії було об'єднання Левіатан (Центральний союз польської промисловості, гірництва, торгівлі та фінансів). Буржуазія відзначалася чітким поділом за етнічною приналежністю: поляки в її середовищі становили менше 50 %, решта припадала на євреїв, німців та ін.

Правлячий табір міжвоєнної Польщі не становив окремої верстви, але творив політичну еліту, обриси якої стали особливо чіткими після 1926 р. Дослідження виявили цікавий факт: за соціальним походженням найбільшу групу політичної еліти міжвоєнної Польщі складали вихідці з родин великих землевласників (24 %), а серед еліти влади їх частка була ще більшою (43 %). Водночас за джерелами утримання великі землевласники (8 %) поступалися лише селянам (10 %), а серед еліти влади налічували 10%, поступаючися лише вищим офіцерам і чиновникам (35%). Це значною мірою пояснює тривалість і поширеність шляхетських традицій серед правлячих кіл міжвоєнної Польщі і слабкість демократичних тенденцій. З травня 1926 р. спостерігалося зменшення репрезентативності добору політичної еліти країни, водночас зростала дистанція між нею та суспільством. Один з уважних спостерігачів табору санації ген. Я. Ромер у 1927 р. писав: "Але дуже важливим недоліком є ізоляція уряду від народу і монополізація урядових посад пілсудчиками без огляду на [їх] кваліфікацію... Між Маршалом (при сильній участі камарильї) і народом виникав чимраз вищий і грубший

Історія Польщі

мур, біля Маршала залишаються самі пілсудчики, а серед них багато тільки кар'єристів, посередніх за здібностями, знаннями, характером".

Поляки становили більшість у відродженій Польщі. їхня суспільна свідомість формувалася під величезним впливом національної ідеології, біля новочасних підстав якої стояли ендеки, а також наслідки війн за кордони держави. Глибоко вкоріненим було переконання про справедливість польських кордонів на сході. Про це писали й промовляли політики та публіцисти різних політичних орієнтацій. Характеризуючи ці настрої, відомий історик А. Шельонґовський писав: "Кордони сучасної Польщі тому випливають не з положення окраїн держави або кресів, а з посилки єдиного спільного ядра, яке створює етнічна польська стихія. Під цим кутом зору сучасна політична мапа Польщі якнайбільше нагадує етнографічну мапу з усіма її випадковостями і тільки малим відступом на сході на користь історії й топографії з відходом від засади етнічної чистоти". Меншою мірою притягали увагу поляків "західні креси", поза Верхньою Сілезією і Помор'ям, які вважалися польськими теренами, а також українські землі на схід від Збруча. Підставою такого уявлення було давнє переконання про те, що Польща є найбільш східною частиною західної (латинської) цивілізації ("пшедмуже Еуропи"), в той час як західний кордон є наслідком польсько-німецького компромісу і в майбутньому може бути переглянутий. Прихильниками і пропагандистами ідей "пястівської Польщі" з кордоном по Одрі і Нисі Лужицькій були ендеки, які з недовірою ставилися до "ягеллонської Польщі" з її поглядами, зверненими на Схід. Серед крайніх націоналістичних кіл набули поширення ідеї "великодержавності", які штовхали країну до експансіоністських дій як на Сході, так і на Заході. "Держава, позбавлена прагнень, що виходять за межі її кордонів, є, на наш погляд, безвольним об'єктом, який підпорядковується чужим ворожим раціям, об'єктом, призначеним для знищення", -писали публіцисти радикального санаційного Легіону молодих. Натомість "федеративні" візії Ю. Пілсудського та пілсудчиків на Сході поділяла незначна частина польського суспільства, вважаючи їх нереальними (до прихильників ідеї належали частина соціалістів, людовців і консерваторів).

У трактуванні нації серед більшості поляків переважали погляди, сформовані ендеками на основі великодержавної ідеї Речі Посполитої. Згідно з нею нація є не тільки культурно-духовним феноменом, а й політичним. Тому до складу польської нації включалися також народи, які зазнали політичного й культурно-цивілізаційного впливу поляків і Польської держави. Фактично від ідеї державництва до "державного націоналізму" еволюціонували в міжвоєнний період погляди провідних представників правлячого табору санації. Освіта, виховання, пропаганда, що проводились у загальнодержавному масштабі, спричинили зростання почуттів національної приналежності та партіотизму, подолання регіональних "патріотизмів" серед більшості польських верств на грунті державності. Абсолютна більшість поляків (як і ідеологи більшості політичних партій та груп) трактували Польщу як "національну державу". Національні меншини сприймалися як неодмінний елемент кожної європейської держави і другорядний чинник державотворення. Єдиним винятком була справа Східної Галичини і проблема її автономії. У ставленні до національних меншин вирізнялося кілька провідних течій. Ендеки дотримувалися поглядів про культурну й цивілізаційну нижчість українців і білорусів, які не досягли рівня "політичної нації", тому підлягають асиміляції. Державницькі прагнення цих народів ототожнювалися передусім з "німецькими інтригами" проти Польщі. Ліберально-демократичні кола, пов'язані з соціалістами й людовцями, погоджувалися з наданням українцям і білорусам автономії в складі Польщі. Один з прихильників польсько-українського порозуміння Т. Голувко зазначав: "Якщо хочемо, щоб українці пішли на угоду з нами, мусимо дати їм більше, ніж вони мали в Австрії"'.

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

Однак і в міркуваннях цих кіл не було жодного сумніву щодо прав Польщі на Східну Галичину, Волинь, Підляшшя і Полісся. Незалежну Україну вони погоджувалися бачити лише за Збручом. Але й такі помірковані погляди не були поширені серед польської громадськості, не переважали серед соціалістів, людовців, консерваторів. Через десять років після утворення Польщі представник санаційного табору С. Сроковський був змушений визнати, що "дотеперішнє наше ставлення до українців і білорусів (...) зовсім не допровадило до їх прихилення до польської державності, а навпаки, з кожним роком виявляє все більшу неприязнь цих етнічних груп до Польщі і польськості". Проте більшість поляків схилялася до трактування українського та білоруського національних рухів як таких, що спровоковані німцями або більшовиками. Особливо непримиренні позиції стосовно українців займали польські кола в самій Східній Галичині, де вони перебували знаходилися під переважним впливом ендецької ідеології. За їх ініціативою 1930 р. було створене Товариство захисту східних земель, яке поширювало гасло "Польща передусім для поляків". Націоналістичні гасла з одного боку (поляків) підсилювали радикальні настрої з протилежного (українців). Наслідком було зростання напруженості і міжнаціональні конфлікти. У спогадах польських осадників на Волині зазначалося: "У нас на Волині усі повинні належати до Стрілецького союзу, оскільки ми оточені з усіх боків русинами, котрі настроєні до нас погано". Подібні рапорти напливали до властей зі Східної Галичини, Полісся.

Складним було ставлення до євреїв. На відміну від Слов'янських меншин, вони не займали компактних теренів, а були розпорошені по всій країні, переважно по містах і містечках. Єврейське населення здебільшого належало до дрібновласницьких верств, становлячи до 70 % серед торговців і ремісників. Суперечності в цій сфері між поляками та євреями сприяли зростанню антисемітизму. Засади останнього були закладені ендека-ми, які вважали, що євреї не піддаються асиміляції й несуть зі собою культурні елементи, ворожі польській нації. Поширення неприязні до євреїв було також результатом замкненості життя єврейських громад і відчуженості їхніх традицій. З євреями пов'язували проникнення радикальних комуністичних ідей. У 30-х роках антиєврейська кампанія в засобах масової інформації набрала поважних розмірів і спричинила кілька антисемітських погромів, конфліктів у вищих школах, появу закликів, щоб євреї виїжджали до Палестини. Єврейське питання в міжвоєнній Польщі виявилось складнішим від українського та білоруського, оскільки його не могли розв'язати проблеми кордонів, автономій тощо. У публіцистиці підкреслювалося, що "саме верства євреїв, незважаючи на багатовікове співжиття з польською нацією, є чужим елементом у польському суспільстві..."

Німецька спільнота в Польщі здебільшого складалася із заможних селян і кваліфікованих робітників, які досить компактно заселяли три західні воєводства. Завдяки добрій організованості в кооперації, товариствах, церковних громадах вона утворювала згуртовану етнічну групу. її становище та ставлення влади до них визначалися переважно міжнародними обставинами. У зв'язку з цим (а також впливами ідеології ендеків) у польському суспільстві склався негативний стереотип німця. У ньому переважав образ брутального солдата, який "шанує тільки силу, переконаний у власній вищості й нав'язує до традицій хрестоносців". Однак серйозних проблем з німецькою меншиною польська влада не мала.

Проблеми національних меншин були тісно пов'язані зі справами віровизнання і конфесій. Конфесійна приналежність більшості співпадала з національною ідентифікацією населення. Найяскравіше це проявлялося серед прихильників юдаїзму, які повністю ототожнювалися з євреями (за переписом 1931 р. 9,8% населення). Греко-католицьке віровизнання майже завжди свідчило про українську ідентифікацію (хоча

Історія Польщі

були й поляки греко-католики - 10,4%). До православного віровизнання признавались українці Волині й Полісся, білоруси та росіяни (11,8%). Більшість німців були протестантами (2,6 %), хоча траплялися серед них і поляки. Католицьке віровизнання (64,8 %) охоплювало переважно поляків, а також частину українців, німців, литовців, білорусів.

Католицька церква була добре розбудована й володіла певними привілеями в суспільному житті. Вона мала 20 дієцезій і архідієцезій, 5 тис. приходів (парафій), налічувала 10 тис. священиків і близько 20 тис. черниць і ченців. Греко-католицька церква переважні впливи мала в Східній Галичині, де діяли 2 тис. приходів і 2,5 тис. священиків, що підпорядковувалися митрополії у Львові. Кількість православних досягала 5 млн. осіб, здебільшого українців і білорусів, підпорядкованих російському духовенству. Державні чинники прагнули усунути залежність православної ієрархії від Москви і створити українську православну церкву. На цьому ґрунті виникали спори та конфлікти, які часом набирали гострих форм. Протестанти були поділені на кілька конфесій, серед яких найвпливовішими були лютерани. Іудеї об'єднувалися у 800 громадах, які займалися не тільки релігійними, а й соціальними та культурними питаннями. Інші віровизнання (мусульмани, караїми тощо) не мали багатьох прихильників.

Утворення і розвиток незалежної Польщі, суспільно-політичні процеси в ній, а також зміни на міжнародній арені й технічний прогрес вчинили величезний вплив на суспільну свідомість поляків. Зазнав змін образ світу і людини в ньому, що не могло не позначитися на суспільній свідомості й культурних здобутках польського суспільства. Утворення держави розпочало й швидко просунуло вперед національну та культурну інтеграцію польської нації, формування загальнонаціональної культури. Важливим моментом культурного розвою була демократизація міжлюдських стосунків, освітній, соціальний, політичний і культурний поступ ширших верств суспільства, які отримали більший доступ до культурних цінностей. Хоча соціальний поділ ще залишав помітні перегородки між верствами, зберігав культурні відмінності між окремими групами населення, але загальна тенденція суспільного розвитку позначалася серйозними зрушеннями в традиційній становій замкненості.

Нові засоби комунікації внесли відчутні зміни у поширення культурних здобутків серед різних верств населення. У незалежній Польщі стрімко зросла кількість періодичних видань - газет і часописів різних напрямів і відтінків. Здобуття незалежності більшістю творчих особистостей сприймалося як настання "ери свободи". Якщо в 1918 р. у польських землях видавалося близько 500 назв періодики, то наприкінці періоду їх кількість перевищувала 2600; 80 % видань виходило польською мовою. Поширилося друкування тижневиків, які вміщували багато публіцистики й літературних творів; серед них популярними були Вядомосці літерацкє, Ттоднік літерацкі, Свят, Ілюстрованії кур'єр цодзєнни. Велику кулькість періодичних видань друкували політичні партії та громадські організації. Кожен політичний табір мав своїх відомих публіцистів, які вели полеміки з актуальних питань того часу. Ендеки мали під своїм впливом газети Кур'єр варшавскі, Газета львовска, Ґазета варшавска, Кур'єр познанські; консерватори зберігали під контролем краківський Час, християнські демократи - Жечпосполіту, Ґлос народу, пілсудчики - Кур'єр польскі. Багато періодичних видань друкували соціалісти: Роботнік, Напшуд, Дзєннік людови. Свої видання мали людовці - Пяст, Визволене, Ґазета хлопска. Популярністю користувалися католицькі видання Мали дзєннік, Пшегльонд повшехни, Пшегльонд вспулчесни. До комуністичного табору були наближені Нова культура, Плуг. Свої видання мали національні меншини - німці, білоруси, українці. У 30-х роках українці друкували понад 140 періодичних видань, серед яких найвпливовішими були Діло, Громадський голос, Зоря.

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

Новий імпульс для розвитку отримала мережа бібліотек і читалень, які діяли передусім при громадських організаціях. У 30-ті роки налічувалося понад 9 тис. загальних і 26 тис. шкільних бібліотек, які обслуговували до 1 млн. читачів. Особливою популярністю користувалися твори Г. Сєнкевича, Б. Пруса, Е. Ожешко, В. Реймонта, С Жеромського, а серед зарубіжних авторів - В. Гюго, Е. Сінклера, А. Дюма, О. де Бальзака, Л. Толстого. Продовжували культурно-просвітницьку діяльність громадські товариства, створені у часи неволі - Польська мацєж школьна, Товаристо школи людової. У 1923 р. соціалісти створили Товариство університету роботнічого, яке незабаром мало вже близько 200 відділень і організовувало загальнопольські робітничі фестивалі та злети.

Надзвичайне значення для поширення культури серед мас мало радіо. Перша радіостанція була створена у Варшаві 1925 p., а в 1939 р. їх було вже 11. Кількість абонентів зросла з 48 тис. у 1926 р. до понад 1 млн. у 1939 р. Радіопередачі, крім політичного інформування і пропаганди, відіграли велику роль у популяризації польської літератури й музичної культури. У 1937 р. польські радіостанції передали 394 радіовистави й літературні бесіди.

Усе більшої популярності набував кінематограф. У 1925 р. на екранах кінотеатрів демонструвалося 1077 фільмів, переважно закордонного виробництва (польських - 74). Монопольним виробником польських фільмів була кіностудія Сфінкс, на якій були виготовлені німі фільми Поклик моря, Шалені, екранізації творів А. Міцкевича, В. Реймонта, С Жеромського, Ґ. Запольської. У 1929 р. почалося поширення звукового кіно. Це привернуло увагу багатьох письменників і діячів культури, які готували сценарії. У 1929 р. було засноване творче об'єднання Старт. У ньому розпочали творчу діяльність талановиті режисери Александр Форд (Легіон вулиці, 1932), Юліуш Гардан (Вирок життя, 1934) та ін. Проте кінематограф за своїм впливом ще поступався літературі та радіомовленню.

Незалежність сприяла розширенню впливу театрального мистецтва. Виникли десятки нових театрів, зокрема на землях Великопольщі, Помор'я та Сілезії, збільшилася кількість любительських театральних колективів. У 1936 р. діяло 103 театри (47 постійних і 56 пересувних). Завдяки талановитим режисерам і драматургам театр набув соціального значення. У 1937 р. драматичні вистави відвідали 5,5 млн. глядачів. Девізом театрального руху стали слова режисера Стефана Ярача "Хочемо бути живим театром". Йому належала ідея створення "політичного театру", пов'язаного з життям демократичних верств. У 1919 р. Юліуш Остерва заснував у Варшаві театр Редута (з 1925 р. у Вільно), який прагнув поширити мистецтво в масах, наблизити до реального життя. З іменем Арнольда Шифмана був пов'язаний розквіт Театру Польського у Варшаві, який став кузнею талановитих режисерів і акторів. Великі заслуги в розвитку театрального мистецтва мав варшавський Театр ім. В. Богуславського, в якому працювали режисери Леон Шіллер і Александр Зельверович. Л. Шіллер реалізував ідею "монументального театру", завданням якого була інсценізація творів польських романтиків ("Дзяди", "Кордіан", "Небожественна комедія" тощо). Не менший успіх мали театри Кракова, Львова, Вільна. У популяризації мистецтва важливу роль відігравали аматорські театральні колективи, яких у 1931 р. налічувалося 1966. Загальна тенденція наближення театру до мас не сприяла розквіту академічних форм театрального мистецтва - опери та балету. У 1939 р. залишилося тільки два оперні колективи, не було балетних.

Спори навколо культури. Загальним настроєм більшості поляків, який запанував після проголошення незалежності, було радісне піднесення, почуття приходу "ери свободи" і здійснення мрій. З перших днів незалежності в публіцистиці та літературі взяли гору оптимістичні ідеалізовані візії як минулого, так і майбутнього. С. Жером-

Історія Польщі

ський у загальному піднесенні писав: "У своїй прихованій сучасній величі має він (польський народ - Л.З.) найглибшу з усіх народів світу тугу до великого наступу свого духу". Однак уже перші роки незалежності, боротьба за кордони поклали початок роздвоєнню суспільної свідомості. З одного боку, ідеалізація минулого, наголос на національних цінностях торували шлях великодержавному націоналістичному баченню ролі Польщі та поляків в сучасному світі. З другого боку, поступово набирали сили демократичні традиції, які спиралися на визнання громадянських прав народів і осіб. У Декларації прав молодого покоління Польщі, оголошеній 1936 р. часописом "Попросту", підкреслювалося право всіх народів на рівноправне трактування: "Виховані на традиціях боротьби за свободу свого народу, а також інших народів, пам'ятаючи нашу 150-річну неволю, вважаємо необхідним визнати право на власну національну культуру і автономію тим націям, які заселяють польські землі, бо ж не може бути вільним народ, який утискає інші народи". Упродовж всього міжвоєнного двадцятиліття в суспільній свідомості поляків залишилася роздвоєність між традицією велико державності і "цивіліза-ційного покликання" Польщі та усвідомленням нових історичних реалій, які диктували мислення новими демократичними категоріями.

Дилема національної свідомості поляків поглибилася внаслідок гострої соціально-політичної боротьби. Пілсудчики після приходу до влади 1926 р. зробили спробу поширити нову модель патріотизму, який би на перше місце ставив ідею держави, що є вище інтересів окремих партій, угруповань, класів. Один з ідеологів санаційного табору А. Скварчинський багато сил і таланту віддав пропаганді ролі держави як основного гаранта виховання громадської особистості, не зауважуючи суперечностей між державою і громадянським суспільством, між державною нацією і "недержавними" народами. Проте ідеологія "державницького виховання" не запустила глибокого коріння в суспільну свідомість, їй протистояв сильний вплив "національного виховання" ендеків і "соціального виховання" лівих політичних сил.

Якщо у сфері політичної свідомості йшла дискусія про пріоритет держави, класу, то у галузі духовної культури точилися спори навколо питань елітарного і егалітарного призначення морально-етичних цінностей. Утворення незалежної Польщі чимало культурних діячів і митців сприйняли як прояв свободи пошуків вищих духовних орієнтирів, непідвладних епосі. Перші післявоєнні роки стали часом вибуху авангардних течій у літературі та мистецтві, які нав'язували до пошуків Молодої Польщі. Під впливом нових філософських течій авангардисти заперечували традиційні схеми сприйняття й ставлення до життя, пропагували плюралістичне індивідуалізоване бачення світу. Художник і філософ Леон Хвістек у книзі Багатоманітність дійсності у мистецтві (1921) переконував, що "дійсність не може бути зведена до однієї системи", яка обмежує творчість особистості, стверджував потребу визволення митця від рамок традицій і повсякденності. З другого боку, цим елітарним тенденціям протистояла течія, яка закликала наблизити культурні здобутки до мас, "вірою і правдою" служити простому народу, підносити його культурний рівень і розуміння суспільних процесів. На думку її представників, література і мистецтво покликані давати критичний аналіз дійсності, допомагати кожній людині робити свідомий вибір у розв'язанні складних суспільних проблем, які повсякденно виникають у реальному житті. З віддаленням від 1918 р. і поступовим спаданням національної ейфорії ця течія реалістичного відтворення дійсності набула більшого значення.

Одною зі складних проблем, яку довелося вирішувати з утворенням держави, були справи освіти. На землях, що увійшли до складу Польщі, освітній рівень населення був незадовільним. Якщо в колишній прусській дільниці неписьменність серед осіб віком понад 10 років становила 5 %, то на Поліссі - 71 %, а загалом по країні - 33 %. Тому в

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

одній з перших декларацій польського уряду від 20 листопада 1918 р. йшлося про створення "загальної, світської, безкоштовної школи, однаково доступної для всіх". 9 лютого 1919 р. з'явився декрет про обов'язкове навчання у семирічній загальній школі. Однак реалізувати його в умовах війн і руйнувань було непросто. У лютому 1922 р. сейм ухвалив закон, за яким створення та утримування загальних шкіл покладалося на місцеве самоврядування. Кількість загальних шкіл зростала поступово: у 1910 р. було 18404 загальних школи, 1922/23 pp. - 27515, 1938/39 pp. - 28881. Напередодні війни навчанням було охоплено майже 5 млн. (або 90 %) дітей шкільного віку. Брак коштів не дозволив забезпечити загальну початкову освіту для всіх дітей віком від 7 до 14 років, більшість шкіл (75 %) були одно- і двокласними; до семирічних шкіл було записано лише трохи більше 15 % дітей. Однак ситуація з шкільництвом була різною в містах і селах, у різних регіонах. Якщо в західних і центральних воєводствах до початкової школи ходили 95-100 % дітей, то у східних - до 70 %. Продовжували діяти різноманітні громадські організації, які влаштовували курси для дорослих. Усе це дало змогу поліпшити справу з освітнім рівнем суспільства: якщо у 1921 р. неписьменних у віці понад 10 років було 33 %, то в 1931 р. - 22 %, а в 1939 р. - 20 % (у східних воєводствах -48 %).

Ще складнішою була проблема підготовки вчителів, брак яких особливо відчувався на селі. Запроваджені декретом 1919 р. вчительські семінарії, що передбачали п'ятирічне навчання, не встигали готувати потрібні кадри. У 1923 р. тільки 60% вчителів мали фахову освіту, а на початку 30-х років - 80 %. Серйозною проблемою були зміст і характер навчання. У квітні 1919р. у Варшаві пройшов Перший освітній з'їзд ("вчительський сейм"), на якому відбулася гостра дискусія щодо ідеологічного обличчя польської школи. Більшість учасників підтримала засади демократизації системи освіти, рівного доступу до неї вихідців з різних верств, скасування бар'єрів між різними типами шкіл, обмеження релігійного виховання учнів уроками релігії. Проте чимапо постулатів з'їзду залишилися добрими побажаннями, зіткнувшися з реаліями. Це було помітним в справі освіти національних меншин. Закон 1924 р. покладав утримання національних шкіл на громади, надаючи державну підтримку утраквістичним (двомовним) школам, які проводили курс на асиміляцію передусім українців і білорусів. Тільки німці змогли утримати чималу кількість національних шкіл різного рівня. Освітня реформа 1932 р. уніфікувала систему шкільництва і разом з тим обмежила доступ молоді до середньої і вищої освіти: на базі семирічної загальної школи запроваджувалися ще дві ланки середньої освіти - чотирирічна гімназія і дворічний ліцей, між якими пролягали серйозні випускні іспити ("матура"). Водночас реформа модернізувала програми навчання, відвела більше місця вивченню природничо-математичних дисциплін.