Внутрішньополітичний розвиток до 1648 р.

В останній чверті XVI - першій половині XVII ст. відбулися зміни у співвідношенні політичних сил Польського королівства. Шляхта поступово втрачала здобутий в екзекуційному русі вплив у державі, чаша терезів в політичному розвитку схиляється на користь магнатів, в залежність від яких неухильно потрапляла й королівська влада. Цей процес намітився в останні роки правління Сиґізмунда Августа: співпраця короля з екзекуцюністами давала збої, що вміло в своїх цілях використовувала магнатерія.

Запал реформаторства діячів екзекуційного руху був надто зосереджений на прагненні обмежити королівську владу, підпорядкувати державне управління сеймові, перетворивши короля і вищих посадових осіб (міністрів) у виконавців їхньої політики. Проте екзекуціоністи не подбали належним чином про правову основу діяльності сейму. А в ньому все чіткіше проявлялися такі риси, які визначали слабкість цього інституту: бажана одностайність при схваленні рішень, не встановлений докладно регламент засідань, обмеження повноважень послів сеймиковими інструкціями.

Брак належної функціональної влади став одним із головних недомагань Речі Посполитої аж до кінця її існування. З королівсько-шляхетського антагонізму користала магнатерія. лавіруючи між королем і шляхтою й зміцнюючи свої позиції. Йдеться про нову магнатерію, що зайняла місце старої, яка впродовж XVI ст. маєтково і біологічно виродилася. Нову магнатерію, незрівнянно заможнішу від старої (до останньої належали Тарнавські, Тенчинські, Ґурки, Кміти та ін.), склали насамперед українські князівські роди Острозьких (цей рід по чоловічій лінії вимер у 1620 р., а остання його

Відродження і шляхетська демократія

представниця померла 1654 р.), Збаразьких (рід вимер у 1631р.), Вишневецьких, Заславських і т.д. Доречно нагадати, що за всіма князівськими українськими й білорусько-литовськими князівськими родами, представники яких підписали Люблінську унію, були збережені князівські титули. До нової магнатерії належали й вихідці з польської заможної шляхти - Потоцькі, Любомирські, Конєцпольські, Калиновські та ін. Значну або більшу частину їхніх маєтків становили землеволодіння в українських землях, головним чином тих, що відійшли до Корони за Люблінською унією. Ці українські маєтки складалися з володінь приватних (куплених, дарованих, одержаних у спадок і придбаних шляхом породичання з українськими магнатами) і королівських (відданих королем у доживоття старосте, серед яких було чимало справжніх латифундій, розташованих здебільшого в Київському воєводстві навколо Дніпра). Винятково вдалим було просування в коло магнатерії вихідця з середньої шляхти Холмської землі Руського воєводства, згаданого вище Яна Замойського: зробивши блискучу посадову кар'єру (у 1565-1576 pp. він королівський секретар, у 1576-1578 pp. -коронний підканцлер, у 1578-1605 pp. - коронний канцлер, у 1581-1605 pp. - гетьман великий коронний), Я. Замойський її сповна використав для оволодіння 11 містами і 200 селами як приватними маєтками; площа їх становила близько 17,5 тис. кв.км. більшість знаходилася у Подільському та Брацлавському воєводствах.

Частина володінь магнатів була виділена в ординації. Вони не підлягали родинним поділам, успадковувались однією особою чоловічої статі з родів їх засновників, а при відсутності такої - особою чоловічої статі з роду, який породичався з "орди-наційним" родом. У 1579 р. Я. Замойський створив ординацію Замойських з центром у місті Замостя; у 1609 р. за дозволом сейму князь Януш Острозький проголосив створення ординації Острозьких з центром у волинському місті Острог.

Екзекуційний рух фактично себе вичерпав під час правління в Речі Посполитій Стефана Баторія. Значною мірою це сталося тому, що частина керівництва руху перестала відстоювати інтереси шляхти після одержання від короля посад воєвод і каштелянів, почала солідаризуватися з магнатами. Причина вичерпання руху полягала й у тому, що Стефан Баторій, переконаний у необхідності сильної королівської влади, не виявляв особливої зацікавленості в реалізації екзекуційної програми. У своїй політиці він спирався на магнатські угруповання, воліючи мати справу з ними, а не шляхтою. Його найбільш впливовим дорадником був Я. Замойський, блискуча кар'єра якого розпочалася саме за цього короля. Цей "трибун шляхетського люду", як його називали, виріс як політик на дріжджах екзекуційного руху; відійшовши від нього, він до кінця свого життя залишався поборником шляхетських вольностей, виступав з позиції консервативно налаштованої шляхти й водночас магнатерії, до якої належав.

Вичерпання можливостей екзекуційного руху відкрило шлях для трансформації шляхетської демократії в її різновид - режим магнатської олігархії, що остаточно склався в середині XVII ст.

 

Рис. 14. Портрет Сигізмунда III. Художник Марцін Кобер, 1591 р.

Історія Польщі

Вихований під впливом Габсбургов й у дусі ортодоксального католицизму, Сигіз-мундШ був речником сильної монаршої влади. На перших порах свого 45-річного правління він значно вище цінив свій дідичний шведський королівський трон (до 1592 р. Сигізмунд III був наступником цього трону, а у 1592-1599 pp. - шведським королем), ніж елекційний трон Речі Посполитої. Це не подобалося шляхті й значній частині магнатерії. Вони не схвалювали деяких кроків Сиґізмунда III на початку його правління. Згідно зі своїми католицькими контрреформаційними поглядами, він намагався зміцнювати зв'язки з Габсбургами, захисниками католицизму. Король не зважав на те, що до вступу його на престол Речі Посполитої реформація у ній здобула великі успіхі і чимало її представників було серед шляхти (про реформацію і контрреформацію див. далі). Під впливом намовлянь свого батька - шведського короля Юхана III - Сигізмунд III, остерігаючися втратити шведський престол, вдався до переговорів з Габсбургами, обіцяючи, після свого зречення, забезпечити польську корону за австрійським ерцгерцогом Ернстом Габсбургом (за винагороду у 400 тис. гульденів), вимагаючи взамін запевнення йому, Сигізмундові III, шведського трону. Сигізмунд III не зважився залишити Річ Посполиту й виїхати до Швеції, як того хотів його батько, а союз з Габсбургами скріпив своїм шлюбом з дочкою штірійського ерцгерцога Карла з роду Габсбурґів - Анною. Таємницю цих переговорів виклав сеймовим послам Максиміліан Габсбург, котрий теж претендував на польську корону. Я. Замойський, який на той час рішуче розійшовся з королем з низки питань, зокрема у ставленні до Габсбурґів, стосовно яких коронний канцлер був настроєний вороже, звинуватив Сиґізмунда III в порушенні законів Речі Посполитої. У країні поведінка короля викликала обурення. На сеймі 1592 р., який розглядав, зокрема, її (тому сейм був названий "інквізиційним"), король, за вдачею дуже впертий, принаймні частково погодився з висунутими проти нього звинуваченнями, але заперечив твердження, що мав намір зректися польського престолу і зобов'язався без дозволу сейму не виїжджати до Швеції, щоб після смерті батька посісти тамтешній престол. Компрометація короля потягнула за собою послаблення його авторитету в країні, викликала недовіру шляхти, яка вбачала у ньому правителя, що порушує "золоті" шляхетські вольності (так стверджувала тогочасна шляхетській публіцистика), у даному випадку одного з головних їх складників - права вільної елекції. Сейм 1592 р. знеохотив Сиґізмунда III шукати порозуміння з шляхтою. Між королем і шляхтою утворилося провалля, яке унеможливлювало співробітництво.

Незадоволення шляхти викликало також прагнення короля посилити свою владу. Його запідозрювали в намірі запровадити у Речі Посполитій абсолютистські методи правління при опорі на відданих йому магнатів. Програма королівського угруповання, сформульована в тогочасній публіцистиці, зокрема, в Сеймових проповідях талановитого єзуїта Пйотра Скарги (1536-1612), не могла не занепокоїти шляхту, оскільки в ній передбачалося позбавити її багатьох здобутих привілеїв, а посольській ізбі надати тільки дорадче значення. З певних натяків П. Скарги можна було здогадуватися, що він мав на меті скасувати вільну елекцію, звану його ідейними противниками "зіницею золотої вольності", запровадити спадковість королівського трону. Слід, однак, мати на увазі, що Сигізмунд НІ усвідомлював неможливість насаджування в Речі Посполитій абсолютизму і лише прагнув повернути королеві владу в тому обсязі, який той мав до Генрикових артикулів 1573 р.

Велике незадоволення викликала релігійна політика Сиґізмунда III, наскрізь контр-реформаційна. Таким чином він спромігся налаштувати проти себе протестантську шляхту, яка загалом проявляла особливо значну політичну активність. Після укладення Брестської унії 1596 р. до табору незадоволених політикою короля приєдналася й православна шляхта. Король, щоправда, до гострих репресій релігійного характеру не

Відродження і шляхетська демократія

вдавався, але всіляко сприяв римо-католикам, зокрема роздавав маєтки і посади передусім їм, через що зменшувалася кількість сенаторів-протестантів (православних серед сенаторів майже не було).

Переконавшись у тому, що її інтересів центральна влада в особі короля і сенаторів не бере до уваги, шляхта неодноразово висловлювала з цього приводу обурення, висувала гасло збереження "золотих" вольностей, тобто всіх своїх прав. Оскільки ж при цьому вона не висувала нічого нового, а трималася тільки за минуле, то зазначене гасло було догматичним, відірваним від завдань, що їх на порядок денний ставило політичне життя.

З огляду на таку ситуацію, шляхетська опозиція королеві та його оточенню, підтримана з певних міркувань частиною магнатерії, постановила змусити короля внести зміни у внутрішню політику. Використовуючи гарантоване Генриковими артикулами право на опір (рокош), шляхта підняла проти короля заколот, званий Сандомирським рокошем, оскільки він був проголошений в Сандомирі, або рокошем Зебжидовського, тому що його очолив Миколай Зебжидовський, краківський воєвода, один з опозиційно налаштованих до короля магнатів. Рокошові передувало кілька подій. На заклик малопольського генерального сеймику, який проходив у Новому Місті Корчині в лютому 1606 р., в селі Стенжиці під Варшавою зібралося чимало шляхти, щоб стежити за роботою скликаного у Варшаві на березень сейму. На сеймі розглядалися питання проведення державних реформ, зокрема про запровадження систематичного, щорічного збору податків, створення постійної регулярної армії. На сеймі головна боротьба розігралася не навколо пропонованих реформ, а у зв'язку з розробленим протестантами проектом постанови, спрямованої проти призвідців релігійних незгод. За намовою П. Скарги, король рішуче спротивився ухваленню цього проекту, що опозиція розцінила як вияв підготовки замаху на шляхетські вольності.

Сейм у квітні 1606 р. закінчився невдало. Спроба короля і сенату дійти згоди зі Стенжицьким з'їздом результатів не дала. Після сейму, згідно з постановою цього з'їзду, шляхта зібралася у червні в Любліні й гостро засудила поведінку короля та його оточення. Тут також була представлена програма державних реформ. За рішенням Люблінського з'їзду, в серпні 1606 р. пройшов з'їзд шляхти в Сандомирі (її зібралося кількадесят тисяч). З'їзд перетворився на конфедерацію, учасники якої проголосили рокош. Рокошани ухвалили свої вимоги з 64 статей (артикулів), що охоплювали широке коло питань - від тих, що стосувалися державного устрою, до економічних. Вони мали на меті значно обмежити повноваження королівської влади, пропонували відібрати у короля право роздавати вакантні земські уряди і замінити його запровадженням обрання земських урядників; вимагали від обраних на сейм послів обов'язкового дотримання ними сеймикових інструкцій, збільшити повноважень сенаторів-резидентів при королі, вигнання єзуїтів з країни. Рокошани виступали також проти підтримання тісних зв'язків Речі Посполитої з Габсбургами і Римською курією, контрреформаційної політики короля, проти всього, що загрожувало "золотим" вольностям. Ці та інші вимоги виявляють їх суперечливий характер: з одного боку, йшлося про позитивні зміни в державному устрої, з другого боку, вони демонстрували короткозорість шляхти, нехтування політичних реалій.

Склад конфедератів-рокошан був різноманітний. Серед них були і католики (зокрема, М. Зебжидовський), і протестанти (головним з них був литовський підчаший кальвініст Януш Радзивілл). Поряд з авантюристами було чимало тих, хто виступав з позицій позитивних реформ. Сандомирський з'їзд визнав себе уповноваженим проводити державні реформи. Делегація рокошан відвідала короля і представила йому на розгляд свої артикули. Король їх рішуче відхилив і виступив проти рокошан з кількатисячним військом. З огляду на чисельну перевагу королівського війська ті

Історія Польщі

відступили з Сандомира. У жовтні 1606 р. дійшло до угоди ворогуючих сторін. Сигізмунд III заявив, що постулати рокошан, як і його прихильників-регалістів, розгляне наступний сейм. Незважаючи на це, конфедерація не була розпущена.

 

Рис. 15. Королівський палац і колона Сигізмунда III Вази у Варшаві (від 1611 р. резиденція королів).

Зволікання зі скликанням обіцяного королем сейму довело до відновлення конфлікту. А результати дебатів на зібраному в травні 1607 р. сеймі так обурили рокошан, що вони відмовилися коритися королеві. На своєму з'їзді під Єнджейовом рокошани зважилися виступити з вимогою детронізації короля. Розпочалася міжусобна війна. Під Гузовом (у Малопольщі) 6 липня 1607 р. королівське військо на чолі з гетьманом польним коронним Станіславом Жулкевським і гетьманом великим литовським Яном Каролем Ходкевичем розбило рокошан. По цьому тривалий час велися переговори між обома сторонами конфлікту, аж врешті міжнародна ситуація Речі Посполитої, особливо втручання її у справи Російської держави, прискорила ліквідацію рокошу. У 1608 р. його керівники перепросили короля і зріклися думки про його детронізацію; натомість, король відмовився від планів зміцнити свою владу. Сейм 1609 р., за згодою короля, амністував учасників рокошу.

Таке завершення конфлікту означало кінець ілюзій здійснити державні реформи, за проведення яких виступали король зі своїм оточенням і рокошани. Для державно-політичного устрою рокош, як і період після нього, мав переломний характер. Середня шляхта, двигун опозиції королівській владі, зазнала поразки. З її планів перетворити започаткований рух у наступний етап боротьби за екзекуцію прав нічого не вийшло. Натомість, під прикриттям фразеології про "золоті вольності" почала просуватися до влади, чим далі, тим настирливіше, магнатська олігархія. Боротьба за владу переходила в площину боротьби між королем з його оточенням, в якому верховодили магнати, з одного боку, і магнатськими угрупованнями - з другого.

Сандомирський рокош на тривалий час послабив прагнення королівської влади зміцнити свої позиції в державі. Але справа посилення цієї влади була надто важливою, щоб її занехаяти, тим більше, що в тогочасній Європі станова організація державної влади занепадала, натомість посилювався абсолютизм. Обом Вазам на польському престолі - Сиґізмундові III і Владиславовну (1632-1648) - вдавалося успішно тримати кермо правління в своїх руках. Завдяки вдалому використанню антагонізмів між магнатськими угрупованнями, вони загалом домагалися проведення через сейми вигідних для

Відродження і шляхетська демократія

себе ухвал. Разом з тим, тиск короля і цих угруповань на посольську ізбу призводив до того, що вона не завжди завершувала свою роботу успішно у відведений для для цього строк, і сейм через це був зірваний. Таких сеймів з 37, скликаних Сигізмундом III, було 6, а з 15, скликаних Владиславом IV-3.

Після рокошу Зебжидовського в Речі Посполитій зросла роль сеймиків. Вони перейняли на себе значну частину функцій центральних органів влади. Особливо важливим було те, що від 1613 р. сеймики значною мірою узурпували, без значного опору зверху, збирання податків, чим спричинили децентралізацію фінансової системи держави. Сеймики навіть почали займатися наймом місцевого війська, виділяючи на його утримання суми із зібраних у відповідному воєводстві податків. На сеймиках чимраз більше тон задавали магнати, демагогічно використовуючи звернені до шляхти заклики захищати дорогі для неї "золоті вольності".

Післярокошова ситуація характеризувалася ігноруванням королівською владою інтересів шляхти. Остання це сприймала як наступ на свої історичні права, закріплені у привілеях. Така ситуація тривала впродовж чотирьох десятиріч. Не випадково на цей час припадає наступний важливий етап формування шляхетської ідеології й суспільної поведінки шляхти.

Всупереч постанові Радомського сейму 1505 р., де зазначено, що "лише той може вважатися шляхтичем, кожен з батьків якого шляхтич і походить зі шляхетської родини", нерідко шляхтичами ставали вихідці з селян і міщан. Це відбувалося внаслідок мішаних шляхетсько-селянських і шляхетсько-міщанських шлюбів та незаконного придбання шляхетства й нобілітації. У 1630-х роках шляхтич Краківського воєводства Валеріан Неканда Трепка склав список близько 2400 родин, які безправно йменувалися шляхетськими. Список, глузливо названий Книгою хамів (Liber chamorum), не будучи джерелом вповні вірогідним, усе ж містив багато цікавої інформації, почерпнутої з документів і зібраних його автором усних відомостей про підробку шляхетства. Підробка не була справою надто складною хоч би тому, що в Короні не велися списки (реєстри) шляхти. Що ж до нобілітації, то до 1578 р. вона надавалася виключно королем. У 1578 р. сейм постановив, що король має право надавати шляхетство під час воєнного походу і на сеймі. За сеймовою постановою 1601 р. надання шляхетства могло відбуватися тільки за згодою сейму. Різновидом нобілітації був індшенат, або надання польського шляхетства іноземним шляхтичам. До 1641 р. король це міг робити на сеймі, відтоді - тільки за згодою сейму. Всі випадки нобілітації відображалися в королівських привілеях, виданих ошляхетненим особам. "Шляхетство було носієм особливої субкультури з властивими тільки їй уявленнями про світ, специфічною етикою (...) і самосвідомістю. Ця суб'єктивна винятковість була яскраво відбита в шляхетській ментальності (...) Шляхетство розглядалось як якийсь особливий, ледве не небесний дар (...) Істинний шляхтич ніби генетично наслідує весь можливий спектр достоїнств (...) Польському шляхтичеві був властивий становий нарцисизм. Благородне походження надавало йому у власних очах як би особливий психофізіологічний стан, який робив його духом і тілом відмінним від плебея. Розумові і фізичні достоїнства, доброчинність і сила, свобода і відповідальність знаходили в ньому, як вважали шляхетські ідеологи, гармонійне поєднання. Недоліки шляхти - й ті розглядались як продовження його достоїнств, якийсь надлишок сил і здібностей, дарованих йому небесами" (М. Дмитрієв).

Свідомість шляхти й значної, якщо не переважної частини, магнатерії була позначена подальшою догматизацією. Усе, що не відповідало їхнім поглядам, у тому числі й корисне для країни, відкидалося як неслушне. До найбільш важливих шляхетських догматів належали такі: (1) переконаність у тому, що Захід не може обійтися без польського хліба, а отже, економічно залежить від Польщі; тому нема потреби вдаватися

Історія Польщі

до кардинальних змін у вітчизняному господарстві ("Польща - шпихлір Заходу"); (2) впевненість у тому, що Польща має ідеальний державно-політичний устрій, відбитий в "золотих вольностях", і що його потрібно постійно захищати від "псування" будь-якими змінами; (3) переконаність у винятковій місії Польщі як бастіону, "підмурівку" християнства (ортодоксального католицизму), найбільш заглибленого на Схід. Сукупність догм мислення шляхти підкреслювала вигадані нею вищість, перевагу шляхетської Польщі, її законів і звичаїв над рештою світу, приписувала Польщі особливу над нею Божу опіку. Цю систему шляхетського способу мислення діячі польського Просвітництва другої половини XVIII ст. назвали, з позиції її розвінчання, сарматизмом. Слід мати на увазі, що в ширшому розумінні сарматизм - це спосіб життя шляхти, система її життєвих установок, котрі виникли на фунті її виняткового становища в Речі Посполитій.

Вихідним ідейним пунктом сарматизму була характерна для епохи Відродження XV-XVI ст. і пов'язана з розвитком історичного мислення загальноєвропейська тенденція, що виявлялася в пошукові родоводу держав і народів. Починаючи від Я. Длугоша, польські історики-хроністи джерелом родоводу Польщі вважали давніх сарматів, приписуючи їм ряд особливих рис, насамперед, виняткову мужність. Причому сарматів від того часу, коли вони начебто підкорили слов'ян, ототожнювали з ними. Згодом сарматами почали вважати тільки поляків. А в XVII ст. виняткова приналежність до сарматів стала приписуватися польській шляхті. Таким чином, еволюція сарматського міфу породила й вкорінила уявлення про шляхту як польський народ (націю). Ідеологія шляхетського сарматизму логічно включала в себе й нехіть до чужоземців та їхнього впливу на Польщу, інакше кажучи, ксенофобію. Остання мала головним чином антиза-хідний характер. Шляхта вороже ставилася до проникнення в Польщу західної культури. Це поглиблювало недоброзичливе ставлення до королівського і магнатських дворів, які жили на західний манер.

Сарматська міфологія посилювала, поряд зі становою, й родинно-родову самосвідомість польської шляхти. У XV-XVII ст. значно зріс інтерес до генеалогії. Шляхтич був надзвичайно гордий, якщо знаходив згадку про свій герб або рід в Історії славного Польського королівства Я. Длугоша. Але й той шляхтич, хто не міг цим похизуватися, тим не переймався. З'являлося чимало фальшивих і фантастичних генеалогій. Шляхта замикалася в собі, її кругозір обмежувався двором, в якому вона мешкала, фільварком, де вона господарювала, визискуючи своїх підданих. То був прояв самоутвердження шляхти, який зводився до солодких спогадів про минуле, коли шляхта перебувала на поверхні політичного життя країни, задавала йому тон і навіть робила спроби диктувати свою волю.

Як тип широко взятої культури сарматизм знайшов своє відлуння в Литві, Білорусі, українських землях. Щодо останніх, то тут під час національного відродження, яке на повну силу розвивалося з 20-х років XVII ст., сарматська ідея в її українському варіанті набула дещо несподіваної модифікації. "Узагальнено це можна окреслити як проекцію сарматського міфу на власне - руське - минуле, а звідси ототожнення метафори Сарматія з поняттям конкретно-історичним Русь" (Н. Яковенко). До сказаного слід додати, що, підкресливши правову рівність всіх членів шляхетського стану, сейм 1641 р. оголосив недійсними здобуті (очевидно магнатами) з-за кордону (головним чином даровані імператором Священної Римської імперії") князівські титули.

В останній чверті XVI - першій половині XVII ст. важливе місце у внутрішньополітичному житті Речі Посполитої займало українське козацтво. До цього періоду, в основному в другій і третій чвертях XVI ст., воно сформувалося в районі Середнього і Нижнього Подніпров'я. Відповідно, козацтво складалося з низового, яке перебувало за

Відродження і шляхетська демократія

дніпровськими порогами і мало своїм центром Запорозьку Січ, та тієї частини, що заселяла південні терени Київського воєводства, її королівські маєтки. Це формування було наслідком колонізаційних процесів у Подніпров'ї, в яких головною силою виступали селяни і міщани, що тікали від феодальної експлуатації з інших регіонів України. Воно посилено відбувалося й в останній чверті XVI - першій половині XVII ст.

Завдяки тому, що козаки були звільнені від тих феодальних повинностей, які виконувалися селянами і міщанами (повинністю козаків було служити військово Речі Посполитій і старостам, які згаданими королівщинами володіли пожиттєво), вони були великою соціально притягальною силою для багатьох з тих, хто прагнув звільнитися від феодальної експлуатації; тож лави козаків постійно поповнювалися такою людністю. Поступово козацтво перетворилося на захисника соціально-національних інтересів українського народу.

Козацтво було й серйозним чинником дипломатичних відносин Речі Посполитої з Кримським ханством та Османською імперією, оскільки козаки здійснювали Дніпром і Чорним морем напади на володіння цих держав, що ускладнювало ці відносини. У 1577 р. при допомозі козацького загону господарський престол у Молдавському князівстві здобув Іван Підкова, за походженням молдаванин, до цього козак (видавав себе за брата убитого перед тим господаря Івоні). У результаті натиску на нього об'єднаних сил турків і молдавських бояр він відступив на територію Речі Посполитої. По-зрадницькому схоплений наступного року в Брацлавському воєводстві тамтешнім воєводою князем Янушем Збаразьким, він на вимогу турецького султана і за наказом Стефана Баторія був того ж року страчений у Львові.

Польський уряд, забороняючи козакам чинити напади, був водночас зацікавлений у їх використанні для захисту південно-східних кордонів Речі Посполитої від татарських вторгнень. З цією метою Стефан Баторій у 1578 р. сформував реєстрове військо з 500 козаків, які мали служити державі за відповідну платню. Окрім реєстрових були й козаки нереєстрові, причому останніх - набагато більше, ніж перших. Реєстрове військо мало свого начальника - виборного гетьмана. Військово-політичним центром всього козацтва була Запорозька Січ. Чисельність реєстрового козацтва повільно зростала. Реєстри сприяли утвердженню серед козаччини почуття своєї відокремленості від інших станів суспільства.

Спроби Стефана Баторія зробити козаччину слухняним знаряддям Речі Посполитої виявилися малорезультативними. Козацькі походи на Крим і проти Туреччини продовжувалися. Реагуючи на погрозу турецького султана провести похід проти Польщі, сейм 1590 р., у відповідь на козацькі розбої, прийняв ухвалу, що мала служити гарантією взятих Річчю Посполитою перед Портою зобов'язань вивести всіх козаків з Низу, звідки згадані козацькі походи здійснювались. За ухвалою, козаки передавалися під ще суворіший нагляд держави. Внесених до реєстру 1000 козаків зобов'язали складати присягу, що вони самовільно не порушуватимуть кордонів Речі Посполитої з Кримським ханством й Османською імперією.

Козаки знехтували цією сеймовою постановою. Один із старших тисячного реєстру Криштоф Косинський, шляхтич родом з Підляшшя, підняв у 1591 р. повстання проти королівської адміністрації на Подніпров'ї і тамтешніх українських та польських панів. Повстання тривало до 1593 p., але зазнало поразки; К. Косинський загинув у заключній його стадії. Поразкою закінчилося і козацьке повстання 1594-1596 pp., очолюване Северином Наливайком, вихідцем з простолюду, нереєстровим козаком. С. Наливайко від певного часу діяв спільно з реєстровими козаками, якими керував гетьман Григорій Лобода. Проти загонів С Наливайка Річ Посполита вперше застосувала регулярну коронну армію. Козацька старшина видала полякам С. Наливайка й кількох інших

Історія Польщі

ватажків повстання. їх спіткала жорстока розправа, зокрема, С. Наливайка І597 р. було четвертовано у Варшаві. Щодо Г. Лободи, то ще під час повстання він був звинувачений козаками у зраді й убитий.

Перший же після розгрому повстання С.Наливайка сейм 1597р. оголосив козаків "військовими злочинцями" й закликав польське військове командування "винищувати їх до останку". Але уряд у військовій скруті час від часу змушений був спиратися на козацтво, використовувати його збройні можливості. Так було під час трьох війн Речі Посполитої з Швецією, Росією і Туреччиною, в котрі вона була втягнута впродовж першої чверті XVII ст. Тож слідом за репресивними ухвалами щодо козацтва йшли чергові набори до реєстрового війська, через що чисельність його зростала. Найпереконливіше козаки довели свою потрібність Речі Посполитій у Хотинській війні 1621 p., про яку йтиметься далі.

Після смерті у 1622 р. козацького гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного польсько-козацька ворожнеча почала відновлюватися. Приводом до першого після цієї смерті польсько-козацького конфлікту було втручання запорожців у міжусобну боротьбу членів кримської правлячої династії Ґіреїв. У боротьбі переміг і став ханом Мегмед-Ґірей (1623). Стамбул, якому він був неугодний, зробив спробу позбавити його влади. Тоді хан звернувся по допомогу на Січ. Козаки здійснили напад на місто Кафу (Феодосію), яка належала Туреччині, і, оскільки турецький флот ходив на Крим, щоб розгромити Мегмед-Ґірея, запорожці тричі у 1624 р. і тричі у 1625 р., палячи й грабуючи, висаджувалися в околицях Стамбула. Вимогу польського уряду утриматися від морських походів у Туреччину козаки зігнорували.

У 1625 р. коронне військо під командуванням гетьмана польного коронного Станіслава Конєцпольського рушило на козаків, очолюваних у той час гетьманом Марком Жмаішом. Наприкінці цієї польсько-козацької війни помірковане крило козаків передало гетьманську булаву Михайлові Дорошенку й уклало угоду з С. Конєцпольським біля Курукового озера в урочищі Медвежі Лози (навпроти сучасного міста Кременчуга). Козаків було примушено скласти присягу на вірність королю, козацький реєстр встановлено у 6 тис. осіб, вони зобов'язалися відмовитися від морських походів, не підтри-мувати стосунків з іноземними державами.

Відновлення польсько-шведської війни за землі на узбережжі Балтії, яка проходила у 1626-1629 pp., спричинило значне збільшення козацького реєстру, оскільки уряд Речі Посполитої широко використовував у ній козацьке військо. У 1630 р. козаки на чолі з гетьманом Тарасом Федоровичем (Трясилом) піднялися проти коронного війська, яке після війни розташувалося на постій у Подніпров'ї. Згодом, у ході повстання, Т. Федорович, незгідний з тактикою компромісу, якої дотримувалася поміркована частина козацької старшини, залишив козацький табір і відступив на Запоріжжя, а ця старшина уклала з С Конєцпольським. який і цього разу керував діями коронного війська проти козаків, угоду в місті Переяславі. Козаки погодилися виконувати Куруківську угоду, а С. Конєцпольський оголосив амністію учасникам повстання. Вкотре запорожці пообіцяли не чинити морських походів. Реєстр був збільшений до 8 тис. Він був значно перевищений під час т.зв. Смоленської війни Речі Посполитої з Росією, яка відбувалася у 1632-1634 pp.: і знову правлячі кола Речі Посполитої не змогли обійтися без використання козаків. Після неї соціально-політична ситуація на Подніпров'ї знову загострилася. Дії дислокованого тут коронного війська викликали незадоволення місцевої людності, козаків. Незадоволення було спричинене й тим, що 1635 р., за постановою сейму, ініційованою С Конєцпольським, тоді уже гетьманом великим коронним, під керівництвом французького інженера Ґійома Левассера де Боплана над першим дніпровським Кодацьким порогом була споруджена фортеця Кодак, яка