Політичний розвиток і зміни (1991 -2001 pp.)

Розколи і протистояння. Новий склад парламенту приховував серйозні проблеми організації влади в країні. Це було на руку президенту, який отримав можливість маніпулювати угрупованнями, які не мали більшості. Сейм досить швидко обрав маршалком В. Хшановського (ЗХН), а сенату - представника "Солідарності" А. Хелков-ського. Натомість з утворенням уряду виникли певні труднощі. Л. Валенса намагався поставити на чолі уряду представників УД (Я. Куронь, Б. Ґеремек), але проти цього заперечували інші праві партії, без голосів яких уряд не міг здобути більшості в сеймі. СЛД до уваги не брали, і він посів місце в опозиції. Активну діяльність розгорнув Я. Качинський і ПІД, яким вдалося досягти угоди з КЛД, ЗХН, КПН і ПЛ (т.зв. "п'ятірка") і висунути на прем'єра Яна Ольшевського (ПЦ). У ході переговорів дійшло до гострого особистого конфлікту між Л. Валенсою і братами Качинськими, яких було

Історія Польщі

усунуто з канцелярії президента. Але ПІД вдалося домогтися затвердження Я. Ольшев-ського на посаді голови уряду. У новому уряді не було Л. Бальцеровича, його місце посів Є. Ейсимонт (ПЦ), майже всі міністри належали до "п'ятірки"; з попередніх залишився лише К. Скубішевський. Представники УД і СЛД опинилися поза владними структурами. В опозиції до уряду перебував і президент.

Уряд Я. Ольшевського запропонував відмовитися від узгоджень Круглого столу і накреслив програму "політики перелому", яка передбачала розрахунок з діячами ПНР шляхом проведення люстрацій, більш рішучий поворот в бік Заходу у зовнішній політиці та прискорення економічних реформ. Однак реалізувати такий курс за умови протидії президента і лівої частини сейму було проблематично. В економічній галузі його діяльність йшла протореним шляхом "шокової терапії^-" і зрівноваження бюджету, що викликало критику з усіх боків і часту зміну міністрів. У січні 1992 р. відбулися масові протести проти соціальної політики уряду, організовані НСЗЗ "Солідарність". Навесні вперше заявила про себе Селянська спілка "Самооборона", керована А. Лєппером, яка окупувала будинок міністерства сільського господарства, вимагаючи скасування селянам боргів по позиках. За спиною прем'єра президент Л. Валенса домовився з "Самообороною", пообіцявши їм задоволення вимог. Оскільки виконати їх уряд не міг, то влітку 1992 р. загони "Самооборони" блокували шляхи до Варшави, вимагаючи виконання обіцянок. Позиція уряду Я. Ольшевського стала хиткою.

Люстрації. Перша половина 1992 р. проминула під знаком постійних суперечок між урядом, президентом і парламентом. Гострого характеру набули спори про кадри в міністерстві оборони, які точилися навесні між канцелярією президента і міністерством оборони. Результатом стала відставка міністра оборони Я. Париса. Змушені були відійти два чергових міністра економіки. У сеймі зійшли нанівець спроби схвалити засади нової конституції. Було представлено сім проектів, але жоден не здобув більшості. Скандального характеру набула справа люстрацій. 28 травня 1992 р. сейм з подачі правих послів більшістю в два голоси ухвалив Закон про проведення люстрації високих державних посадовців на предмет їхньої співпраці з службою безпеки ПНР. Закон суперечив діючій Конституції й невдовзі (19 червня) був відхилений Конституційним трибуналом. Але міністр внутрішніх справ А. Мацєрєвич підготував і поширив серед послів списки "встановлених" співробітників спецслужб комуністичного режиму, серед яких були міністри, їхні заступники й навіть президент Л. Валенса та маршалок сейму. Це переповнило чашу терпіння, і 5 червня 1992 р., за поданням президента, уряд Я. Ольшевського відправили у відставку. Події засвідчили небезпеку такої гострої зброї, як люстрація. Президент та інші діячі колишньої опозиції змушені були виправдовуватися в тому, що наявність у спецслужб якихось документів про них не свідчить про співробітництво. Однак "люстраційна афера" була тільки приводом для відставки уряду. Уряд Я. Ольшевського не мав достатньої політичної підтримки. Ще від березня прем'єр вів переговори з УД про розширення урядової коаліції, але вони не принесли позитивних результатів.

Уряд Г. Сухоцької. Коли в сеймі вирішувалася доля уряду Я. Ольшевського, Л. Валенса з'ясовував про кандидатуру нового прем'єра. Ним став молодий лідер ПСЛ 32-річний Вольдемар Павляк, якого підтримала УД. Проте утворити коаліційний уряд тому не вдалося, незважаючи на підтримку президента. Праві угруповання звинувачували В. Павляка в прокомуністичному минулому. У закулісних переговорах між головними партіями було вирішено підтримати на посаду прем'єра представника УД правника Ганну Сухоцьку. 11 липня 1992 р. сейм затвердив склад уряду, який очолила перша жінка-прем'єр в історії країни. За нею стояло порозуміння УД з партіями "п'ятірки". До складу уряду увійшли міністри від УД, ЗХН, ПХД, ПЛ, КЛД. Ключові

У нових реаліях Європи та світу

посади обійняли представники УД, ЗХН і президента: віце-прем'єр Г. Ґоришевський (ЗХН), міністр оборони Я. Онишкевич (УД), міністр внутрішніх справ А. Мільча-новський (безпартійний), міністр закордонних справ К. Скубішевський (безпартійний). Союз провідних урядових партій (УД, ЗХН, КЛД) оцінювався спостерігачами як "екзотичний" з огляду на ідеологічні розбіжності його членів. Особливо виділявся віце-прем'єр Г. Ґоришевський, який заявляв, що католицький характер Польщі для нього важливіший, ніж рівень її заможності. Клерикально-націоналістичні тенденції міністрів ЗХН негативно познача-лися на діяльності уряду.

Новий уряд розпочав діяльність в умовах зростання соціальної напруженості. Загони селянської "Самооборони" блокували шляхи, робітничі страйки охопили шахти Сілезії, машинобудівні підприємства в Мельці, Любліні, Тихах. Робітники вимагали підвищення зарплати, ліквідації безробіття, припинення приватизації. Уряду вдалося шляхом переговорів досягти компромісу зі страйкуючими. Критика уряду йшла як з боку КПН, "Солідарності 80" М. Юрчика, ОПЗЗ, так і СЛД. У грудні 1992 р. нова хвиля страйків охопила шахтарів Верхньої Сілезії у відповідь на публікацію програми реструктуризації гірництва, яка передбачала звільнення з роботи 150 тис. осіб. Уряд змушений був поступитися і внести до програми корективи, які уповільнювали реструктуризацію галузі. Кількість страйкуючих у 1992 р. зросла в три рази порівняно з 1991 р. і досягла 752 тис. осіб. Щоб охолодити пристрасті, уряд підготував і 22 лютого 1993 р. підписав з усіма головними профспілками Пакт про державне підприємство в період його трансформації, який передбачав широкі соціальні гарантії для працюючих у період приватизації. На кінець 1992 р. з'явилися ознаки, що віщували загальмування економічного спаду. Загальна продукція зросла на 4 % (але була на 14 % нижче рівня 1989 p.), швидко збільшувалася частха приватного сектора, який виробляв майже 50 % всієї продукції країни. Інвестиції закордонного капіталу в Польщі досягли 4 млрд. доларів. Разом з тим, реальна зарплата в бюджетній сфері не тільки не зросла, але й зменшилася. Швидкими темпами зростало безробіття, досягнувши показника 2,5 млн. осіб (14,3 % працездатних). Після тривалої підготовки уряду вдалося в квітні 1993 р. провести через сейм Програму загальної приватизації. З розвитком приватного сектора було пов'язане утворення нелегального капіталу, який функціонував у т.зв. "сірій сфері", щоб уникнути оподаткування. Було запроваджено загальний податок на прибуток, а також податок на додану вартість, що дало змогу поповнити бюджет, але викликало повсюдні нарікання. У суспільстві зростали настрої розчарування у політиці правлячого табору. Проведені в травні 1993 р. опитування показали, що 53 % населення вважали політичну ситуацію в країні незадовільною, а 73 % погоджувалися з думкою про поганий економічний стан.

У сеймі та сенаті відбувалося постійне перегрупування політичних сил, виникали нові групи і коаліції. Попри це парламент зумів завершити роботу над конституційним законом під назвою "Конституційний закон про взаємні стосунки між законодавчою і виконавчою владою, а також територіальним самоврядуванням Республіки Польща", який отримав назву Мала Конституція. 17 жовтня 1992 р. сейм затвердив його останню версію, яку через кілька днів підписав президент. Закон складався з 78 статей, які визначали організацію, функції та взаємодію органів державної влади. Він чітко окреслював три гілки влади - законодавчу (сейм і сенат), виконавчу (президент і уряд), судову (незалежні суди). Законодавчі органи обиралися на основі загального, безпосереднього, таємного, пропорційного виборчого права на чотири роки. Президент обирався всім народом терміном на п'ять років, керував збройними силами і відповідав за безпеку держави, мав право розпускати сейм, пропонувати кандидатуру голови уряду та його склад, які підлягали затвердженню сеймом. Сейм міг відкликати уряд, ухваливши вотум недовіри простою більшістю голосів, а також подолати вето прези-

Історія Польщі

дента двома третинами голосів. Територіальні органи складалися з виборних ґмінних рад і воєводських сеймів, які обиралися ґмінними радами, а також з воєводів, призначуваних прем'єром, і керівників гмін. Запроваджена політична система належала до президентсько-парламентських і була компромісом між значно більшими амбіціями Л. Валенси і намірами його політичних опонентів.

Значне місце в роботі парламенту посіло питання заборони абортів. За ним стояли спроби католицької церкви і політичних угруповань (ЗХН, ПХД та ін.) посилити роль релігії в суспільному житті як засобу витіснення залишків комуністичної ідеології. Ці тенденції викликали супротив лівиці, а також ліберально-демократичних сил. Щоб зламати цей опір, клерикальні кола виступили з ідеєю проведення референдуму в справі заборони переривання вагітності, створивши для цього спеціальний комітет (Б. Лябуда, 3. Буяк). Однак проти референдуму виступила більшість парламенту, президент і конференція єпископату. 7 січня 1993 р. сейм схвалив закон "Про планування родини, охорону людського плоду та можливі умови переривання вагітності", яка допускала аборти, якщо виникала загроза здоров'ю матері. Спроби піднести роль церкви в суспільно-політичному житті продовжувалися. Гострі політичні дискусії викликала критика католицької ієрархії і примаса Ю. Ґлемпа за втручання в світські справи, з якою навесні 1993 р. виступив новий Уповноважений у справах захисту громадянських прав (конституційна посада) професор Т. Зєлінський. Проти нього розпочали політичну кампанію посли від ЗХН, ПХД та інших католицьких угруповань. Між тим, уряд у таємниці перед громадськістю вів переговори з Ватіканом про підписання спеціального договору ("конкордату"). 28 липня 1993 р., вже після відставки уряду Г. Сухоцької, міністр К. Скубішевський підписав цей договір, який не був ратифікований парламентом, оскільки надавав католицькій церкві переваги в реєстрації шлюбів, контролі над цвинтарями і запроваджував державне фінансування релігійної освіти.

Політичні скандали. Політичні дискусії в парламенті, підхоплені ЗМІ, спричинили серйозні перегрупування головних політичних сил. ПЦ покинула група Я. Ольшев-ського, утворивши партію Рух для республіки (РДР). Розкол торкнувся і ЗХН, з якого вийшов А. Мацєрєвич, заснувавши власну партію Християнсько-національний рух "Акція Польська" (АП). А. Галль залишив УД і створив Консервативну партію (ПК). Відставний міністр оборони Я. Нарис організував партію Рух Третьої республіки (РТР). Фактично проурядова коаліція перестала існувати. Щоб врятувати ситуацію, ПЦ наприкінці 1992 р. організувало галасливу антипрезидентську кампанію, змушуючи Л. Валенсу подати у відставку за звинуваченням у співробітництві зі службою безпеки ПНР. Навесні 1993 р. Я. Качинський опублікував таємну інструкцію Управління охорони держави (УОП), яка передбачала вербування агентів серед представників різних політичних середовищ. Зі свого боку, президентський табір вдався до кроків, щоб скомпрометувати лідерів ПЦ. Високі посадові особи майже постійно попадали в скандальні ситуації. Восени 1992 р. кореспондент французького "Ле Фігаро" А. Потоць-ка опублікувала книгу "Еротичні імунітети", в якій описала свої сексуальні пригоди з окремими парламентськими послами (пізніше вони були визнані вигадкою журналістки). Зловживання алкоголем позбавило депутатських мандатів посла ПЦ М. Залєв-ського і сенатора Г. Чарноцького (ПЛ). За фінансові афери були невдовзі заарештовані сенатори Я. Барановський і А. Жезнічак (КЛД), а низка інших послів і сенаторів була звинувачена в різноманітних зловживаннях - від плагіату до хуліганства. Такі скандали були вигідні СЛД, який намагався вийти з політичної ізоляції. Його лідери критикували владу за брак уваги до соціальних проблем, висували популістські гасла. Символічного значення набуло голосування в сеймі з питання про передачу до Державного трибуналу справи колишнього віце-прем'єра Л. Бальцеровича за звинуваченням у розвалі еконо-

У нових реаліях Європи та світу

міки. За це рішення голосували посли СЛД, ПСЛ, КПН, РДР, проти - проурядова коаліція. Голосування, яке закінчилося поразкою опозиційного табору, виявило можливості створення нової більшості.

У зовнішній політиці Польщі з'явилися нові моменти. Розпад СРСР стимулював поступову активізацію зусиль на зближення із Заходом. У липні 1992 р. КОК затвердив нову оборонну доктрину Польщі, в якій йшлося про прагнення вступити до НАТО. Цей намір озвучила прем'єр Г. Сухоцька під час візиту до Брюсселя в жовтні 1992 р., на що отримала обережну, але позитивну відповідь Генерального секретаря Північноатлантичного альянсу. Невдоволення з цього приводу проявляла Росія, яка з огляду безпеки вважала за краще бути оточеною низкою нейтральних держав. 22 травня 1992 р. в Москві президенти Л. Валенса і Б. Єльцин підписали Договір про дружбу і добросусідську співпрацю між Польщею і Росією, який передбачав також прискорення виводу російських військ з території Польщі (завершено восени 1992 p.). Однак в Росії посилилися націоналістичні настрої, які вимагали збереження впливу на колишні країни-сателіти. Виразом цих настроїв став лист Б. Єльцина до керівників США, Великобританії та Франції від ЗО вересня 1993 р., в якому заперечувалося розширення НАТО за рахунок країн Центрально-Східної Європи. На противагу Росії, польське МЗС посилено налагоджувало стосунки з пострадянськими республіками. 18 травня 1992 р., під час візиту президента України Л. Кравчука до Польщі, у Варшаві було підписано Договір про добросусідство, дружні відносини і співпрацю між Україною та Польщею. Він складався з 21 статті, в яких йшлося про відсутність взаємних територіальних претензій, розвиток стосунків на засадах міжнародного права, пошанування прав національних меншин в обох країнах, забезпечення належною опікою історичних пам'яток обох народів. У лютому 1993 р. було підписано угоду про співробітництво міністерств оборони Польщі та України, яка засвідчила стратегічне зближення двох країн. У травні

1993 p., під час візиту до Києва президента Л. Валенси, було підписано чотири нові угоди, зокрема, про створення постійного польсько-українського Консультативного комітету. У червні 1992 р. був підписаний договір про добросусідство з Білоруссю. Гірше складалися стосунки з Литвою, яка вимагала від Польщі офіційного засудження дій ген. Л. Желіґовського у 1920 р. Взаємні претензії вдалося подолати тільки в квітні

1994 p., коли Л. Валенса і президент Литви А. Бразаускас підписали Договір про дружбу і добросусідське співробітництво.

Західні країни насторожено стежили за подіями в Польщі. Нова адміністрація президента Б. Клінтона у США (з 1993 р.) повела обережнішу політику щодо посткомуністичних країн, прагнучи не допустити створення конфліктів у Центральній та Східній Європі. У жовтні 1993 р. США запропонували програму Партнерство заради миру, яка стала офіційною доктриною НАТО у 1994 р. Вона передбачала поступове налагодження стосунків з посткомуністичними країнами. Польща, Україна та інші держави Центрально-Східної Європи приєдналися до неї. Однак це не задовільнило Польщу, яка наполягала на вступі до НАТО. У зв'язку з цим польська дипломатія працювала над розширенням взаємин з європейськими країнами. Особливо успішно складалися стосунки Польщі з ФРН і Францією. Утворився своєрідний "трикутник" Париж-Бонн-Варшава, який, на думку польських керівників, повинен був полегшити інтеграцію Польщі в європейські структури. У вересні 1992 р. Польща, Чехо-Словаччина і Угорщина звернулися до Європейського співтовариства з проханням про прийом. Однак західноєвропейські країни-члени ЄС не спішили з відповіддю, зважаючи на велику дистанцію, яка відокремлювала посткомуністичні країни в економічному плані. Польща знаходила союзників і партнерів у рамках Вишеградської групи. У грудні 1992 р. в Кракові члени групи (Польща, Чехо-Словаччина, Угорщина) підписали угоду

Історія Польщі

про створення Центральноєвропейського об'єднання вільної торгівлі, яка передбачала поступове скасування мит на промислові товари. Але з 1993 р. стосунки між партнерами почали охолоджуватися, оскільки стало відомо, що ЄС розглядатиме індивідуальні заявки країн про вступ до союзу. Назагал зовнішня політика Польщі, керована незмінним міністром К. Скубішевським, відрізнялася послідовністю і результативністю.

Парламентська криза. Навесні 1993 р. кабінет Г. Сухоцької зіткнувся з серйозними труднощами: через суперечності з приводу цін на сільськогосподарські продукти з урядової коаліції вийшло ПЛ, досягли критичної межі взаємини уряду і НСЗЗ "Солідарність". На початку травня 1993 р. Крайова комісія "Солідарності" скерувала до уряду ультиматум - упродовж тижня виконати вимоги робітників щодо підвищення зарплати. Після відмови посли "Солідарності" в сеймі поставили запит про вотум недовіри уряду, який супроводжувався страйком залізничників і маніфестаціями селян, що проходили під гаслом "Село хоче спокою, Сухоцька з урядом - до гною". 28 травня 1993 р. сейм з перевагою в один голос відправив уряд у відставку. Оскільки сейм не запропонував кандидатури нового прем'єра, президент 1 червня розпустив сейм і сенат й призначив нові вибори парламенту на 19 вересня 1993 р. В останній день роботи сейм ухвалив новий виборчий закон, який мав на меті зменшити різнорідність політичних сил, представлених у парламенті. Він зберіг пропорційну систему, але запровадив 5 %-вий поріг для політичних партій і 8 %-вий - для коаліцій, а розподіл мандатів повинен був проводитися за спеціальним методом (Ґондта), який надавав перевагу великим партіям. Кожен кандидат був зобов'язаний представити декларацію, що він в минулому не був агентом СБ ПНР.

Передвиборча кампанія відбувалася в умовах відчутної зміни настроїв населення: розчарування у "Солідарності", яка перейняла владу, але не добилася поліпшення соціальних умов життя людей; зростання недовіри до правлячої еліти, що більше дбала про свій добробут і приватні інтереси. Роздратування викликала приватизація і збільшення соціальних контрастів між невеликою часткою багатіїв і більшістю населення, зростання корупції та кримінальної злочинності, які постійно висвітлювалися ЗМІ. Громадськість не розуміла політичної гри, яка велася дрібними угрупованнями, котрі мало відрізнялися одне від другого за ідеологією. За таких умов набували популярності прості і зрозумілі гасла соціального плану.

Водночас у середовищі політиків сталися подальші зміни. Подальшого розпаду зазнав табір "Солідарності". На V з'їзді НСЗЗ "Солідарність" відбувся розкол: більша частина делегатів пішла за М. Кшаклєвським, підтримуючи соціальну програму; інша частина (т.зв. "мережа") залишилася вірною Л. Валенсі. У червні 1993 р. прихильники президента утворили Безпартійний блок підтримки реформ (Безпартийни блок вспарця реформ, ББВР), який асоціювався з міжвоєнним твором Ю. Пілсудського і так само проявляв авторитарні тенденції. На чолі ББВР став Анджей Олєховський, який обіцяв виборцям "справедливу приватизацію". Інші партії центру і правиці здебільшого не змогли домовитися про створення коаліцій та блоків. УД і КЛД не створили коаліції й пішли на вибори під антикомуністичними гаслами, лякаючи громадськість поверненням "комуни". Лідера КЛД Я.К. Бєлєцького не врятували спільні передвиборчі виступи з популярною рок-групою "Де Моно" і співачкою Корою. ЗХН під патронатом костелу сформувало Католицький виборчий блок "Ойчизна" (Вітчизна), в якому, крім ЗХН, не було впливових партій. Єпископат закликав "викинути" з політичного життя Польщі посткомуністів, порівнюючи їх з гітлерівською партією НСДАП у Німеччині. ПЦ, яке швидко втрачало позиції внаслідок протидії президента й інших партій, спромоглося утворити блок Порозуміння Центрум - З'єдноченє польське (ПЦ-ЗП), до якого приєдналися дрібні антипрезидентські партії та групи. У передвиборчій боротьбі блок

У нових реаліях Європи та світу

виступив проти всіх - лівих, лібералів, католиків, президента, звинувачуючи їх у "пограбуванні" народу, а Л. Валенсу - у зраді й співпраці з СБ ПНР (під псевдонімом "Болєк").

Іншим шляхом пішли ліві сили. У липні 1993 р. до СЛД приєдналися нові угруповання, які підписали чергову угоду про коаліцію, яку очолив В. Цімошевич. Серед нових партнерів була партія А. Мьодовича Рух людей праці (РЛП), частина ППС П. Іконовіча. Провідну роль у блоці відігравала СДРП та її лідери. Виборча програма СЛД містила критику дій усіх попередніх урядів, соціальні обіцянки боротьби з безробіттям, підтримки бюджетної сфери, "справедливої приватизації", опору клерикалізму. Новим елементом програми став заклик вступу Польщі до НАТО. До лівого флангу політикуму еволюціонувало кілька радикальних відламів табору "Солідарності". У липні 1993 р. "Солідарність праці" Р. Бугая і РДР 3. Буяка об'єдналися в єдину Унію праці (УП) на чолі з Р. Бугаєм. УП проголосила вимоги, близькі до СЛД, наголошуючи, однак, на засудженні комуністичного режиму. ПСЛ проводила виборчу кампанію під гаслом "Польщі потрібен господар", робила акцент на традиціях людового руху, орієнтувалася на селянство. Бурхливу передвиборчу діяльність організувала КПН Л. Мочульського. її програма "оздоровлення" країни передбачала насамперед "чистку" владних структур від "непорядних елементів". Загалом на виборах було зареєстровано 34 виборчі комітети, які представляли 8610 кандидатів до парламенту.

Парламентські вибори відбулися 19 вересня 1993 р. У них взяло участь 52% виборців. Вони принесли перемогу СЛД, за який проголосувало 20,4% виборців (171 мандат). На другому місці була ПСЛ - 15,4 % (132), за нею йшли УД - 10,6 % (74), УП -7,28% (41), КПН - 5,77%, ББВР - 5,4% (16). Інші партії і блоки не подолали встановленого порогу. У сенаті мандати розподілилися так: СЛД - 37, ПСЛ - 36, НСЗЗ "Солідарність" - 9, УД - 4, ББВР - 2, УП - 2, КЛД - 1, ПЦ-ЗП - 1. Поразка правих сил і костелу була однозначною, хоча аналітики стверджували, що вона була наслідком вад нового виборчого закону, а також декомпозиції табору "Солідарності". Проведені дослідження показали, що 50 % поляків вважали причиною перемоги СЛД і ПСЛ незадоволення від правління урядів "Солідарності".

Ліва коаліція. У новому парламенті СЛД і ПСЛ утворили коаліцію, яка спиралася на абсолютну більшість (303 мандати в сеймі і 73 - в сенаті). Маршалком сейму став Юзеф Олекси (СЛД), сенату -А дам Струзік (ПСЛ). Уряд очолив людовець Вольдемар Павляк. До складу уряду, крім членів СЛД і ПСЛ, ввійшли "президентські" ставленики П. Колодзєйчик (МОН), А. Мільчановський (МВС) і А. Олєховський (МЗС). Нова коаліція погодилася на їх включення, щоб відвести звинувачення у реставрації "комуни". Однак це не могло запобігти політичній конфронтації між лівим урядом і правим президентом. Окрім того, щоразу помітнішими ставали суперечності між СЛД і ПСЛ в уряді. Програма уряду не вносила нових акцентів до політики, ґрунтуючися на ідеях ринкової економіки, приватизації, правопорядку. Однак головним завданням лідери СЛД вважали заміну кадрів у державних органах, обсаджуючи їх своїми людьми. За діями СЛД стояла постать лідера СДРП А. Квасьнєвського, якого називали "сірим кардиналом" блоку. На цій площині дійшло до перших конфліктів всередині правлячої коаліції СЛД-ПСЛ. Уже на зламі 1993-1994 pp. виникли непорозуміння між прем'єром В. Павляком і віце-прем'єром М. Боровським (СЛД) у справі приватизації Сілезького банку, акції якого були продані з порушенням порядку. Прем'єр звільнив заступника міністра фінансів без згоди віце-прем'єра, який на знак протесту подав у відставку. СЛД запропонувало нову кандидатуру на цю посаду (Д. Росаті), але в гру втрутився президент, який не затвердив пропозиції, сподіваючися внести розкол у коаліцію. Після тривалих дискусій віце-прем'єром все ж став представник СЛД Ґ. Колодко. Прем'єр

Історія Польщі

посилено займався просуванням на адміністративні посади людей з ПСЛ: за перші шість місяців урядування він поміняв 27 воєводів, з яких 19 були членами ПСЛ і лише два -СДРП. Коаліція і уряд не спішили проведити системні реформи, посилаючися на потребу "упорядкування і стабілізації'" обстановки. Вони гальмували проведення адміністративної реформи, яка передбачала зменшення кількості воєводств і повернення повітів, запровадження нової системи соціального забезпечення, що передбачала зміну соціальних виплат залежно від стану цін.

Натомість СЛД багато уваги приділяв політичним питанням, намагаючися реабілітувати старі кадри ПНР і не допустити зміцнення правої опозиції. За його ініціативою прокуратура розпочала слідство в справі фінансування "Солідарності"; в липні 1994 р. сеймова комісія закордонних справ піддала критиці кадрову політику МЗС, а незабаром сейм ухвалив закон про комбатантів, який надавав соціальні пільги колишнім службовцям безпеки, що викликало роздратування правої опозиції. Водночас посилювалися суперечності всередині коаліції. У липні 1994 р. в сеймі знов почалися дискусії в справі ратифікації Конкордату з Ватіканом: всупереч позиції ПСЛ, послам СЛД вдалося провести рішення про відкладення ратифікації до моменту схвалення нової конституції. За місяць до цього голоси людовців опинилися в таборі противників схвалення поправок до закону про переривання вагітності, які лібералізували обмеження абортів. Поправки були представлені послами СЛД. Хоча вони пройшли, але президент наклав на них вето, а спроба подолати його не принесла успіху, тому що СЛД не вдалося зібрати двох третин голосів. Прем'єр В. Павляк улітку 1994 р. загальмував реалізацію Загальної програми приватизації, коли стаю відомо про початок приватизації тютюнової промисловості. У сеймі СЛД опинилася серед опонентів закону про державну монополію на тютюнові вироби, який запропонувала ПСЛ. Посткомуністів, політичні еліти, а також представників ЗМІ дратував стиль роботи прем'єра, який довго зволікав з прийняттям рішення, часто змінював свою думку, уникав чітких і зрозумілих висловлювань, намагався не поширюватися про діяльність уряду. Сподіваючися поправити власний імідж у ЗМІ, В. Павляк запросив на посаду прес-секретаря колишню "Міс Полонія" Еву Вахович, яка не була підготовлена для цієї ролі. Іронічний підтекст мало присудження npec-секретареві прем'єра нагороди "Промовець року" за двозначний вислів: "Прем'єру не відмовляють".

Справжню війну проти коаліції вів президент Л. Валенса. Упіймавши облизня з утворенням ББВР, він намагався чинити опір як урядовим, так і парламентським рішенням. Перший прояв "війни" мав місце в лютому 1994 р., коли сейм відхилив проект законів про способи схвалення конституції, запропоновані президентом. Від цього часу Л. Валенса і його правник Л. Фаляндиш почали погрожувати розпуском парламенту. Надалі боротьба перенеслася на питання кадрів трьох міністерств -оборони, внутрішніх справ і МЗС, а також Крайової ради радіофонії та телебачення (КРРТ). У березні 1994 р. президент, порушуючи закон, відкликав голову КРРТ М. Маркевича і призначив на його місце Р. Бендера. У відповідь сейм вніс поправки до закону, який позбавив президента права втручатися в діяльність КРРТ. Восени 1994 р. Л. Валенса призначив керівником Генерального штабу ВП генерала Т. Вілєцького, який у своїх виступах проголошував ідеї, що суперечили деполітизації армії. ЗО вересня 1994 р. дійшло до т.зв. "дравської афери": під час зустрічі вищого командного складу ВП з участю президента у м. Дравськ було влаштовано "голосування", внаслідок якого більшість військових висловилася проти міністра П. Колодзєйчика. Цей незрозумілий акт викликав обурення більшості послів сейму, які ухвалили спеціальне звернення до президента, в якому йшлося про "загрозу для польської демократії^-". Проте прем'єр В. Павляк, за погодженням з президентом, відкликав П. Колодзєйчика, а на його місце