Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Розділ 4. У пізньому середньовіччі територіяСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Ставши королем. Владислав І Локєток усвідомлював загрозу з боку чеського короля Яна Люксембурзького, котрий і далі вважав себе єдиним претендентом на польський престол, глузливо йменуючи суперника "краківським королем" з огляду на те, що він коронувався у Кракові, а не Ґнєзні. Запобігаючи можливим з боку Яна Люксембурзького ворожим діям, Владислав І у 1320 р. уклав спрямований проти нього союз з Карлом Робертом - першим угорським королем з Анжуйської (Андегавенської) династії (1301-1342). Карл Роберт пішов на цей союз тому, що його не приваблювала перспектива династичного об'єднання Чеського і Польського королівств поруч з його державою. Союз був скріплений шлюбом угорського короля з дочкою Владислава І Ельжбєтою. Корисність цього союзу виявилася особливо у 1327 p., коли Ян Люксембурзький здійснив похід на Краків, щоб оволодіти польським престолом, але змушений був відступити від Кракова через загрозу нападу з боку Карла Роберта. Незважаючи на цю невдачу, Ян домігся значного успіху під час даного походу, він накинув на більшість сілезьких князів ленну залежність від Чеської корони. Після згаданої невдачі Ян пішов на зближення з Тевтонським орденом, щоб спільно з ним послабити позиції Владислава І. У такому послабленні орден був зацікавлений, тому що Владислав І не мирився з приналежністю йому Східного Помор'я. Свідченням цього було, зокрема, те, що 1320-1321 pp. на прохання польського короля за розпорядженням папи суд у Бжесьці Куявському розглядав скаргу Владислава на орден відносно Східного Помор'я і зобов'язав останній повернути його Польщі та сплатити відшко-дування за незаконне володіння ним. Орден цей вирок зігнорував, проте сам факт вироку мав для Польського королівства моральне значення: він сигналізував на міжнародному рівні обгрунтованість його претензій на володіння Сідним Помор'ям, крім того, вдарив по престижу ордену, який користувався традиційною підтримкою багатьох європей-ських країн, передовсім імперії. У 1325 р. був укладений скерований проти ордену союз Польщі з Великим князівством Литовським - перший у польсько-литовських відносинах. Союз було скріплено шлюбом наступника польського престолу Казимира з дочкою великого князя литовського Ґедиміна (1316-1341) Альдоною. Першим виявом союзу став польсько-литовський рейд на Бранденбургію - союзницю Яна Люксембурзького й ордену. У відповідь на рейд хрестоносці провели руйнівний похід на Великопольщу, а згодом й Куявію. Маючи підстави вважати, що орден прагне захопити Куявію, і розуміючи, що її князі не в стані захистити свої володіння від хрестоносців, Владислав І вирішив взяти її під свій повний контроль. У зв'язку з цим він 1327 р. позбавив володінь у Куявії, бидгощсько-вишогродського князя Пшемисла і добжинського князя Владислава Горбатого, напевно не без їхньої згоди, натомість віддав їм у правління відповідно Сєрадзьку і Ленчицьку землі. Як Владислав І повівся з двома іншими куявськими князями -ґнєвковським Кашмиром III та іновроцлавським Лєшеком - невідомо. У тому ж році польський короп, примусив плоцького князя Вацлава (Ваньку) визнати ленну залежність від себе в покарання за підтримку цим князем ордену. У 1329 р. Ян Люксембурзький зі своїм військом пройшов через територію Польського королівства, не питаючи у Владислава І на це згоди, після чого разом з орденом здійснив хрестовий похід у північно-західну землю Литви Жемайтію (Жмудь) з метою "охрещення тамтешніх язичників". Щоб допомогти Литві, Владислав 1 ударив на У пізньому середньовіччі Хелмінську землю. Проте це призвело до захоплення чехами й орденом Добжинської землі. Наступного року орден викупив її у Яна Люксембурзького за 4800 гривень. Повертаючись із зазначеного походу, Ян примусив визнати ленну залежність від себе плоцького князя Вацлава (Ваньку) і чотирьох сілезьких князів. Крім того, чеський король надав орденові право володіти Східним Помор'ям як винагороду за проведення ним хрещення язичників-литовців. У 1329 р. Владиславові І вдалося укласти з Бранденбурґією мир, чим він позбавив орден союзника в боротьбі з Польською державою. Здогади польського короля про намір ордену заволодіти Куявією виявилися небезпідставними. Орден посилив напади на цей регіон. У 1331 р. Владислав І завдав йому поразки у битві під Пловцами, що в Куявії, проте перемога була символічною, а не стратегічною: відчутного удару орденові вона не завдала. У 1332 р. орденові вдалося заволодіти всією Куявією. Укладене тоді ж на один рік польсько-орденське перемир'я двічі продовжувалося після смерті Владислава І його сином королем Казимиром НІ. Умови цього перемир'я передбачали повернення орденом Польщі Куявії з Добжинською землею і закріплення за ним Східного Помор'я. У спадщину від батька Казимир III (1333-1370), прозваний Великим, отримав порівняно невелику державу в складі Малопольщі та Великопольщі загальною площею до ПО тис. кв.км, з населенням близько 1 млн. осіб. Тісно зв'язаними з цією державою були Сєрадзька і Ленчицька землі, де на час вступу Казимира III на трон ленно правили його двоюрідні брати Пшемисл і Владислав Горбатий. Одразу після їхньої смерті обидві землі були включені (інкорпоровані) до складу Польського королівства: Сєрадзька - у 1339 d., Ленчицька - 1352 р.
Рис. 7. Копії королівських інсшній, знайдених у саркофазі Казимира III Великого (Краків, Вавель). Згідно з переказом польського хроніста XV ст. Яна Длуґоша, помираючи, Владислав І заповів синові повернути Польській державі землі, захоплені орденом, - Східне Помор'я, Куявію і Добжинську землю (остання з XIV ст. в джерелах постійно йменується окремо від Куявії). Якщо цей переказ відповідає дійсності, а сумніватися в його вірогідності навряд чи є підстави, то в такому разі можна стверджувати, що Казимирові III слід було поклопотатися про включення до королівства насамперед цих Історія Польщі земель, втрачених Владиславом І Локетком. Даний заповіт зовсім не означав, що Казимир III не повинен був уникати можливостей включення до королівства й інших історичних польських земель - Сілезії, Мазовії, Хелмінської і Любуської земель. Зважаючи на виснаженість країни, її складне зовнішньополітичне становище. Казимир III дійшов висновку, що потрібно якомога уникати воєнних засобів у відстоюванні інтересів королівства, зокрема в справі повернення невключених Владиславом І до його складу і втрачених земель, оскільки у двобої з Яном Люксембурзьким і Тевтонським орденом Польська держава була стороною слабшою. Через це польський король взяв курс на встановлення мирних відносин з ними. Він давав змогу відбудувати зруйноване господарство країни та налагодити її управління. Цим пояснюються компроміси, на які Казимир III змушений був йти у відносинах з Чеською державою і орденом. Першого значного успіху Казимир III домігся у 1335 p., коли в місті Вишеграді, що в Угорщині, за посередництвом Карла Роберта уклав мирну угоду з Яном Люксембурзьким. Згідно з нею. Ян від свого й своїх наступників на чеському престолі імені відмовився від претензій на польський трон за компенсацію у 20 тис. кіп чеських грошів, що їх мав йому сплатити Казимир III. Така ж угода повторила умови польсько-орденського перемир'я 1332 р. стосовно Східного Помор'я, Куявії й Добжинської землі. У тому ж Вишеграді 1339 р. під час зустрічі тих самих осіб, що й 1335 p., Казимир III зрікся на користь Яна Люксембурзького прав Польського королівства на сілезькі князівства - землі, що їх той набув і які присягли йому на вірність, та на Плоцьке князівство як ленно залежне з 1329 р. від чеської корони. Взамін за це Ян дав обіцянку підтримувати Польську державу в її стараннях повернути собі частини Куявії й деяких інших земель. Незважаючи на сказане у вишеградській мирній угоді 1335 р. про Східне Помор'я, Куявію і Добжинську землю, Казимир III домігся того, що питання про польсько-тевтонську мирну угоду стосовно них, а також щодо Хелмінської й Міхалов-ської земель розглядав протягом понад семи місяців 1339 р. у Варшаві призначений папою суд. Хрестоносці піддали сумніву правомірність цього суду і відкликали з Варшави своїх представників. Прослухавши 100 свідків з польського боку, суд постановив, що орден має повернути Польському королівству всі зазначені загарбані ним землі і сплатити відшкодування за користування ними у розмірі 200 тис. гривень та видатки на судовий процес. Хрестоносці цього вироку не визнали. Поступки ордену у справі сплати папській курії денарія святого Петра призвели до призупинення виконання вироку. Подальші зволікання ордену щодо виконання цього присуду зробили сам вирок фактично недійсним. Саме у зв'язку з діяльністю зазначеного папського суду датується перша джерельна згадка про Варшаву як центр однойменного князівства. Перша ж взагалі відома згадка про Варшаву міститься в одному з документів 1313 р. У 1343 р. Казимир III пішов на укладення миру з орденом в Каліші, за яким Польщі було повернено Куявію з Добжинською землею, а за орденом залишалися навічно Східне Помор'я, Хелмінська і Міхаловська землі, причому в тексті мирного договору зазначалося, що Східне Помор'я дістається орденові як "вічна милостиня" Польщі; останнє фактично означало, що за Польщею визнавалося право верховної власності на цю землю, хоча за тим же миром Казимир НІ від свого й своїх наступників на польському престолі імені зрікся титулу "пана Помор'я" і пообіцяв усунути його зі своєї королівської печатки. Каліський мир розпочав період мирних відносин з орденом, який тривав понад півстоліття. У 1352 р. Казимир III інкорпорував до складу Польської держави Добжинську землю, а у 1364 р. - Іноврошіавське, Бидгощсько-Вишогрудське і Ґнєвковське князівства Куявії. У пізньому середньовіччі Те саме було 1351 р. зроблено з Плоцьким князівством після безпотомної загибелі його правителя Болеслава III, сина Вацлава (Ваньки), хоча це князівство було леном Чеської держави. Ціною визнання у 1356 р. під час побачення у Празі з чеським королем (і водночас імператором) Карлом IV (1346-1378) права чеської корони на Свідніцько-Яворське князівство, як і на всю Сілезію, Казимир III одержав від нього відмову від денних прав на Плоньке князівство. У 1351 р. ленниками польського короля стали мазовецькі князі, сини Тройдена І — черсько-равський Семовіт III і варшавсько-сохачевський Казимир І, але за тією умовою, що коли Казимир III помре без чоловічого потомства, то їхня ленна від нього залежність перестане діяти, а Плоцьке князівство перейде в їхнє володіння. Слід мати на увазі, що до 1351 р. Черсько-Равське і Варшавсько-Сохачевське князівства були ленно залежними від чеської корони і що Казимир III, узалежнюючи їх від себе, на це не зважив. По безпотомній смерті у 1355 р. Казимира І його князівство Казимир III віддав як лен Сємовітові III, повторивши при цьому зазначене у 1351 р. щодо Плоцького князівства, цього разу стосовно Сємовіта III. 1348-м роком датується виданий Карлом IV акт інкорпорації всієї Сілезії до Чеського королівства. Акт був підтверджений тим же правителем у 1355 р. Натомість чеському королеві не вдалося відірвати від Ґнєзненського архієпископства Вроцлавське єпископство, територія якого загалом збігалася з територією Сілезії як історичного регіону, і приєднати його до заснованого 1344 р. Празького архієпископства. Енергійними дипломатичними діями Казимирові III, підтриманому одностайно польським вищим духовенством, вдалося у 1360 р. домогтися підтвердження папою приналежності цього єпископства до Ґнєзненського архієпископства. Казимир III у 1368 р. розширив територію Великопольщі за рахунок невеличких земель з центрами у Валчі і Чаплінку, розташованих на північ від р. Нотеці й на схід від Нової Марки. У 1365 р. ленниками польського короля стали правителі маленьких округів по обидва боки Нотеці і південніше Нової Марки з центрами у Сантоку і Дрзені (Дрезденку). 1340 р. розпочалася політична експансія Польської держави на землі Галицько-Волинського князівства. Тут з 1325 p., після того як близько 1323 р. загинули останні по чоловічій лінії представники місцевих Рюриковичів брати Андрій і Лев, правив син варшавсько-сохачевського князя Тройдена І - Болеслав, котрий, ставши галицько-волинським князем, прибрав собі після охрещення за руським обрядом ім'я Юрія II Матір Юрія II Тройденовича Марія (сестра загиблих братів) була дочкою галицько-волинського князя Юрія І Львовича, і це послужило підставою для посадження його Владиславом І Локєтком, підтриманим щодо цього Карлом Робертом, на престол Галицько-Волинського князівства. 7 квітня 1340 р. Юрій II був отруєний боярами-змовниками цього князівства, незадоволеними його внутрішньою і зовнішньою політикою, зокрема тим, що в боротьбі з боярською опозицією він покладався на підтримку Польщі й Угорщини. Юрій II загинув безпотомно. Відповідно до вишефадської домовленості Казимира III і Карла Роберта, яка була укладена у 1338 р. і передбачала таку ситуацію, перший з них у квітні 1340 р. здійснив похід у Галицько-Волинське князівство, захопив Львів, спалив і пограбував його замок і повернувся до Кракова. В останній декаді червня того ж року він із значно більшим військом вдерся до того самого князівства, окупував його Галицьку частину, призначив у ній своїм намісником місцевого боярина Дмитра Детька, після чого знову повернувся до Кракова. Услід за цим західну частину Волинської частини князівства - Холмську, Белзьку, Володимирську і Луцьку землі - захопив литовський князь Любарт Ґєдпмінович (1341-1384). Історія Польщі Панування Казимира III в Галицькій Русі виявилося нетривалим, місцеві бояри чинили королю великий опір. Казимир III 1344 р. утвердив свої позиції в її Сяноцькій (можливо, й Перемишльській) землі. А у 1349 р. провів свій третій похід на землі Гадицько-Волинської Русі, захопив Галицьку її частину, а також Холмську, Белзьку і Володимирську землі. На цей раз йому вдалося осісти міцно. Луцька земля залишилася за Любартом Ґєдиміновичем. У 1366 р. Казимир III учетверте пішов на Русь, а саме на Волинь. За укладеним тоді ж договором з Литвою, Холмська, Белзька і Володимирська землі зосталися за Польщею, а Луцька земля і решта Волині - за литовцями. Король віддав у ленне володіння литовському князю Юрієві Наримунтовичу Холмську і Белзьку землі, а Володимирську - литовському князю Олександрові Коріатовичу. З того часу Казимир III у своїй титулатурі став вживати назви "король Польщі і Русі", "пан і дідич Русі". На кінець правління Казимира III Польська держава мала 244 тис. кв.км і населення близько 1,8 млн. осіб. З цього на коронні польські землі (Малопольщу, Великополыцу, Ленчицьку і Сєрадзьку землі, Куявію з Добжинською землею, Плоцьке князівство, округи Валч і Чаплінек) припадало близько 150 тис. кв.км і населення 1,4 млн. осіб; решту територій становили руські землі. На той же час в Сілезії проживало близько 0,5 млн. осіб. У 1350-х роках у Польській державі під впливом чеським, а можливо, й угорським прижилася на її означення назва Корона Польського Королівства (Corona Regni Poloniae). Територіально вона охоплювала землі, що входили безпосередньо, не ленно, до складу Польського королівства, тобто й землі колишнього Галицько-Волинського князівства ("Русі"), а також терени, що колись належали Польській державі, але з різних причин опинилися за її межами після доби роздробленості (Сілезія, Східне Помор'я, мазовецькі князівства, Любуська земля та Західне Помор'я). У політичному аспекті наголошування в даній назві на головному символі королівської влади - короні -означало утвердження засади, за якою ця влада є державною і публічною, а не патримоніальною, приватною, королівсько-вотчинною. Разом з тим, те саме поняття підкреслювало незалежність Польського королівства, як і подібні поняття стосовно Чеського та Угорського королівств підкреслювали їхню незалежність. Територіальні зміни в Польському королівстві, що сталися після смерті Казимира III, були наступними. Як і було передбачено актом встановлення у 1351 р. денної залежності мазовецьких князів Сємовіта III і Казимира І від польського короля та актом дарування останнім у 1355 р. після його смерті Варшавсько-Сохачевського князівства Сємовітові III, по смерті Казимира III, Сємовіт III, тодішній єдиний мазовецький князь, перестав бути ленником, і до нього у повне володіння відійшло Плоцьке князівство. У 1387 р. сини Сємовіта III - князь черсько-варшавський Януш І і князь плоцький Сємовіт IV - принесли ленну присягу польському королю Владиславов! II Ягайлу (1386-1434). Сємовіт IV одружився з сестрою цього короля Александрою й отримав у зв'язку з цим 1388 р. у ленне володіння Белзьку землю як компенсацію за зречення претензій на польський королівський престол (на відміну від Владислава II Ягайла, який походив з литовських князів, Сємовіт IV, як і всі мазовецькі князі, належав до пястівського роду і тому в Польській державі серед її достойників були ті, хто хотів би цього Пястовича бачити на королівському престолі). Сємовіт IV став титулуватись "князем плоцьким і белзьким". Після безпотомної смерті 1462 р. внуків Сємовіта IV - Владислава II і Сємовіта VI - король Казимир IV Ягеллончж (1447-1492) інкорпорував до Польщі Равську й Ґостинську землі Плоцького князівства і Белзьку землю. Ця ж доля спіткала Сохачевську землю Плоцького князівства у 1476 р., яка від 1462 р. перебувала в руках матері цих обох князів, що саме 1476 р. померла. Решта Плоцького князівства перейшла 72 У пізньому середньовіччі до варшавсько-черської лінії мазовецьких князів, що тяглася від Януша І. По безпотом-ній смерті у 1495 р. Януша II, правнука Януша І, ця решта опинилася в складі Польського королівства. А Варшавсько-Черське князівство існувало до 1526 р.; по безпотомній смерті братів-князів, так само правнуків Януша І - Станіслава (1524) і Януша III (1526) - це князівство у 1529 р. ввійшло до Польської держави. У 1392 р. Добжинську землю за 50 тис. угорських дукатів заставив Тевтонському орденові князь Владислав Опольський, якому вона була у 1379 р. віддана у пожиттеве володіння королем польським (1370-1382) й угорським (1342-1382) Людовіком, сином Карла Роберта. У 1405 р. Польща цю землю в ордена викупила, згідно з умовами укладеного попереднього року орденсько-польсько-литовського миру в Рацьонжі. На початку війни Польщі і Литви з орденом 1409-1411 pp. останній окупував Добжинську землю, проте за Торунським миром 1411 p., яким закінчилася ця війна, він повернув її Польщі. У 1422 р., за Мельненським миром, укладеним з Польщею, орден віддав їй Нешаву і ще два міста, розташовані в прилеглій до ордена частині Куявії. За Торунським миром 1466 р., який завершив 13-річну війну між Польщею та орденом, до Польщі відійшли Східне Помор'я, Хелмінська і Міхаловська землі, а також землі колишніх пруссів, котрі ніколи до того Польщі не належали, а також розташований в східній частині "прусської" території ордену округ з Мальборком і округ, що включав у себе Вармійське єпископство (Вармію). Усі землі, що їх Польща отримала за цим миром, склали у ній автономну провінцію під назвою Королівська Пруссія (Prusy Krolewskie). Ставши польським королем, Людовік Угорський намагався перетворити Галицьку Русь у володіння Угорщини, всупереч домовленості між ним та Казимиром III від 1350 р., за якою у випадку безпотомної (по чоловічій лінії) смерті Казимира III і згідно з вишеградською домовленістю його з Карлом Робертом від 1338 р. польський престол перейде до угорського короля, а Галицька Русь належатиме Польщі. У 1372 р. Людовік призначив намісником цієї провінції наближеного до себе опольського князя Владислава, який до 1378 р. правив тут авторитарно як на території, що належить Угорщині. У 1378-1387 pp. Галицька Русь виступає як угорське намісництво, нею тоді управляли угорські урядовці, причому у 1386-1387 pp. - опольський князь Владислав. У 1387 р. польська королева Ядвіга, дружина Владислава II Ягайла як наступниця Анжуйської династії (її батьком був Людовік Угорський) здійснила похід у Галицьку Русь і остаточно утвердила в ній польське панування. У 1430 р. західне Поділля, що простяглеся між лівими притоками Дністра Стрипою і Мурафою, остаточно стало провінцією Польського королівства. У 1412 р. від угорського короля Сшізмунда Люксембурзького Польща дістала в заставне володіння територію так званих Спішських гродів у складі Любовльського староства і 13 міст, серед яких головним був Спіш; застава тривала до 1769 p., оскільки правителі Угорщини не повертали Польщі заставної суми. Нині ця територія належить Словацькій Республіці. 1443 р. краківський єпископ Збіґнєв Олєснщький придбав за певну суму у цєшинського князя Вацлава І частину Сілезії- Сєвєрське князівство. Відтоді воно було власністю Краківського єпископства. 1454 р. король Казимир IV примусив освєн-цімського князя в Сілезії Яна присягнути йому на вірність, а через два роки купив у нього Освєнцімське князівство й інкорпорував його у Польське королівство. У 1456 р. правитель Заторського князівства в Сілезії Вацлав визнав себе васалом польського короля, а у 1494 р. король Ян Ольбрахт (1492-1501) набув його для Польщі. Історія Польщі Слід відзначити, що у 1402 р. бранденбурзький маркграф (він же й угорський король) Сигізмунд Люксембурзький, намагаючися вирішити свої фінансові проблеми, запропонував Владиславові II Ягайлу купити Нову Марку. Поки з цього питання велися переговори між Польщею і Бранденбургією, Тевтонський орден взяв в останньої цю Марку в заставу. Крім того, у той час орден ленно узалежнив від себе правителя округу Дрзеня. Завдяки цим придбанням, орден майже встановив територіальний зв'язок з Бранденбургією. Правда, у 1455 р. Бранденбурґія відкупила в ордена Нову Марку. Після цього Польща зробила безуспішну спробу купити або взяти в заставу цю територію. Адміністративний устрій В адміністративно-територіальному відношенні Польське королівство поділялося на землі, які спочатку зрідка, згодом частіше, а з XVI ст. майже поспіль іменувалися воеводствами. Поняття "воєводство" походить від терміна "воєвода" - призначуваної королем пожиттєво вищої посадової особи в адміністративно підлеглій землі. Польським королівством посада (уряд) воєводи була успадкована від доби роздробленості, коли, як уже зазначалося, воєвода очолював адміністрацію при удільному князі. У функціональному відношенні воєвода відновленої Польської держави поступався удільному воєводі, однак його прерогативи були значними: він керував шляхетським ополченням (посполитим рушенням) підлеглої йому території, на заклик короля збирав і приводив його до призначеного збірного пункту; головував на елекційних сеймиках шляхти, що скликалися ним для обрання чотирьох кандидатів на вакантні земські уряди - судді, підсудка й писаря, згодом й підкоморія і подавав список цих обранців королеві для призначення по одному з них на відповідний уряд; здійснював нагляд за цінами, вагами й мірами в державних (королівських, від 1764 р. й у приватних) містах; чинив юрисдикцію щодо євреїв; до утворення у 1578 р. коронного трибуналу як вищої шляхетської судової інстанції очолював т.зв. вічовий суд, куди, крім нього, входили й інші земські урядники воєводства. Цей суд, а потім й трибунал у масштабах Польського королівства були апеляційними інстанціями щодо рішень (декретів) земського і гродсь-кого, а також підкоморського судів. Кордони воєводств, створених на території, яка у XIV ст. складала Польське королівство, більш-менш збігалися з кордонами уділів, що до неї увійшли. Так з'явилися воєводства: Каліське і Познанське у Великопольщі, Краківське і Сандомирське - у Малопольщі, Іноврошіавське з Добжинською землею і Бжесьцьке - в Куявії, Сєрадзьке і Ленчицьке. У XV - першій чверті XVI ст. з уділів виникли воєводства Равське (1462), Плоцьке (1495) і Мазовецьке (1526) в Мазовії й Белзьке (1462). Удільна засада не лежала в основі появи в XV ст. кількох воєводств. Руське і Подільське воєводства були створені у проміжку 1432-1434 pp. на території відповідно Галицької Русі і Західного Поділля внаслідок переведення даних земель з руського на польське право й остаточної інкорпорації їх до складу Корони (ці переведення й інкорпорація стосувалися й Белзької землі, коли її було перетворено у воєводство). Хелмінське, Ґданське і Мальборкське воєводства виникли після приєднання їх територій до Польської держави за Торунським миром 1466 р. і входили до Королівської Пруссії. У 1474 р. з Сандомирського воєводства було виділено Люблінське воєводство. Усього на 1526 р. в Короні було 18 воєводств, з них у корінних польських землях -13, на Східному Помор'ї- 1, на колишніх прусських землях - 1, на руських - 3. У такій сукупності ці воєводства, разом із приєднаними до Корони 1569 р. за умовами Люблінської унії "руськими" воєводствами - Підляським, Київським, Волинським і Брацлавським (вони були відібрані у Великого князівства Литовського), проіснували до У пізньому середньовіччі першого поділу Речі Посполитої (1772) практично у незмінних кордонах. Виняток становили Руське воєводство, до якого в кінці XV ст. була прилучена Холмська земля; Київське воєводство, задніпровська лівобережна частина якого, відповідно до Андру-сівського перемир'я, укладеного 1667 р. Річчю Посполитою з Росією, відійшла до останнього; Каліське та Познанське воєводства, з яких 1768-1772 pp. було виокремлено Ґнєзненське воєводство. Слід мати на увазі, що від 1635 р. до Андрусівського перемир'я 1667 р. в складі Корони існувало Чернігівське воєводство; за цим перемир'ям його територія відійшла Росії. Воєводства, за винятком кількох, до яких, зокрема, відносились українські, окрім Руського, адміністративно ділилися на землі-округи, на кожен з яких поширювалася компетенція земського суду (суд діяв у центрі землі, причому центр однієї із земель був і центром воєводства) виборного шляхетського органу в складі згаданих судді, підсудка й писаря, що належали до шляхти відповідного воєводства, котра мала в ньому земельні володіння (таку шляхту звали осілою - terrigeni). Суд розглядав цивільні справи, в основному ті, що стосувалися землеволодінь. Провідною посадовою фігурою землі був призначений королем пожиттєво каштелян, який відповідав за збір посполитого рушення і приведення його до воєводи; у разі відсутності воєводи каштелян виконував деякі його цивільні функції. Землі, правда не всі, ділилися на повіти - округи, на кожен з яких поширювалася компетенція шляхетського суду, очолюваного гродським старостою (від чого цей суд звався гродським або старостинським); суд діяв у замку (гроді), розташованому в центрі повіту, причому він міг бути центром землі і воєводства. Староста, теж призначений королем пожиттєво. обов'язково був вихідцем з осілої шляхти воєводства, до якого належав його повіт. Він призначав склад даного суду з осілої шляхти того ж воєводства: суддю та писаря. Сул розглядав справи будь-якого характеру щодо неосілої шляхти та тільки кримінальні - щодо осілої. Обов'язком гродського старости було також стежити за виконанням вироків власного та інших судів. Інститут гродського старости (відповідно й гродського суду) склався після правління Казимира III, в основному у XV ст., а посада старости трансформувалась у посаду генерального старости - головного гродського старости провінції або воєводства. У XIV-XV ст. у Польському королівстві визначилися центральні посади - канцлера, підканцлера, підскарбія, надвірного підскарбія, великого і надвірного маршалків. Ці посади згодом умовно йменуватимуть міністерськими. Три перших з них відносилися до сфери державного управління, причому їхні управлінські функції не спиралися на ієрархічно збудований апарат (такого апарату не було), а були тільки в столиці держави. Інші три посади були придворні - діяли при королівському дворі. Всі шість посад займали особи, призначувані королем пожиттєво. Вони автоматично входили до королівської ради, яка розглядала різноманітні питання державного характеру і виносила рішення, що мали, зокрема, рекомендаційно-зобов'язуючий характер для центральних посадових осіб. Головною в системі державного управління була посада канцлера (він звався великим). Канцлер відав королівською канцелярією, яка підготовляла документацію, що набирала чинності після підпису її королем та скріплення його печаттю, яка зберігалася у канцлера. З ускладненням політичного життя значення цієї документації зростало, як і значення канцелярії та канцлера. Підканцлер був формально помічником і заступником канцлера, насправді ж - посадово незалежною особою; він керував окремою "меншою", "нижчою" королівською канцелярією, яка діяла на тих самих засадах, що й канцлерська. Підскарбій до середини XV ст. був один; він дбав про грошові надходження до скарбу (казни) від податків, мит, державних (королівських) маєтків, від збуту видобутої Історія Польщі солі, виробленого олова тощо та відповідав за витрати цих надходжень. У середині XV ст. з функцій підскарбія виділилися ті, що стосувалися доходів і витрат королівського двору. Ці питання ввійшли у відання надвірного підскарбія, а у віданні дотого-часного підскарбія, названого в середині XV ст. великим, залишилися доходи і витрати державного скарбу. Уряд маршалка виник у середині XIV ст. за угорським і чеським взірцем. Маршалок відповідав за організацію життя королівського двору, був його церемоніймейстером, виконував різної важливості королівські доручення, в тому числі політично-державні, у зв'язку з чим його роль у королівстві зростала. На початку XV ст. з'явилася посада його помічника й заступника. Відтоді маршалок почав іменуватися великим, а його помічник - надвірним. Адміністративний устрій Мазовії в XIV-XV ст. загалом залишався на рівні, притаманному польським удільним князівствам. Тут князівська влада надалі була фактично патримоніальною. Після інкорпорації 1351 р. Плоцького князівства до Польського королівства Казимир III запровадив у ньому інститут старости-намісника. Після його смерті, коли вся Мазовія унезалежнилася від Корони й опинилася в руках Сємовіта III, останній цей інститут зберіг і ввів його в інших частинах регіону. До 1468 р. Сілезія, за винятком Сєвєрського, Заторського й Освєнцімського князівств, які в середині XV ст. перейшли до Польської корони і становили в ній окремі адміністративні одиниці, належала Чеській державі, у 1468-1490 pp. - Угорському королівству, відтоді - знову Чехії. В адміністративному відношенні вона не була однорідною. На кінець XV ст. до її складу входили 15 історичних земель, з яких три (колишні Вроцлавське, Свідніцько-Яворське і Намисловське князівства) являли собою інкорпоровані Чеською короною володіння. Інші перебували: сім (князівства Цєшинське, Бжезьке, Лєґніцьке, Олєсніцьке, Ґлоговське, Жаганське, Опольське) - в руках пястівських князів, три (князівства Рацібожське, Опавське, Карньовське) - потомків чеської правлячої династії Пржемисловичів, два (князівства Клодзьке і Зємбіцьке) -спадкоємців чеського короля Іржі із Подєбрад (1458-1471). Західне Помор'я у XIV-XV ст. перебувало під пануванням щецінської і слупсько-вологощської ліній місцевої князівської династії. Воно постійно відчувало тиск з боку сусідньої Бранденбургії, яка, посилаючися на імперські привілеї, претендувала на верховну владу над цим краєм. Тут сильно розвинулися процеси онімечення внаслідок зростаючого напливу німців й асиміляції слов'янської людності. Остання домінувала на селі, особливо в Слупській і Славненській землях, натомість у містах повністю переважали німці. Феодальна еліта (князівські двори, духовенство, рицарство) теж була наскрізь німецькою. У 1478 р. всім Західним Помор'ям став правити князь БогуславХ, дуже прихильний до Польської держави, чому зокрема сприяв його шлюб з дочкою короля Казимира IV Анною. У 1498р. БогуславХ відмовився присягнути на вірність бранденбурзькому маркграфові. Тим самим відкрилася можливість встановлення тісніших політичних зв'язків Західного Помор'я з Польщею. У XIV-XV ст. корінні польські землі в церковному відношенні належали до двох архієпископств. Ґнєзненське включало в себе, як і раніше, одну архієпархію і шість єпархій (Вроцлавську, Краківську, Плоцьку, Влоцлавську, Познанську і Любуську), від 1466 р. й Хелмінську і Вармійську єпархії, які перед тим входили до Ризького архієпископства. У цих єпархіях на 1500 р. налічувалося до 5 тис. приходів. Як і в XII-XIII ст., Камєнська єпархія, що охоплювала Західне Помор'я, підлягала безпосередньо папській курії; тут на 1500 р. було до 700 приходів. Ризькому архієпископству підпорядковувалися Помазанське і Самбійське єпископства в складі Тевтонського ордену. У пізньому середньовіччі На завойованих руських землях 1375 р. було створене римо-католицьке архієпис-копство з центром у Галичі. У 1412 р. центр його був перенесений до Львова. У його складі діяли Перемишльська та Холмська єпархії. Ці ж землі підлягали владі православних перемишльського і холмського єпископів. З 1415 р. гнєзненський архієпископ іменувався примасом - главою римо-католицької церкви всієї Польської держави та польських земель, які знаходилися поза її межами -Любуської землі і частини Сілезії. Від 1515 р. він мав також титул папського посла (легата).
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; просмотров: 301; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.133.155.253 (0.012 с.) |