Розділ 5. У період відродження і шляхетської демократії

Фільварково-панщинна система. Міста. Торгівля

XVI - перша половина XVII ст. були одним із переломних періодів в історії Європи. Головним його змістом було протиборство двох тенденцій соціально-економічного розвитку. У найрозвинутіших країнах західної частини континенту зароджувалися та утверджувалися капіталістичні відносини, що визначали характер еволюції регіонів, розташованих на захід від Лаби (Ельби). Країни на схід від Лаби відчували на собі впливи цих змін, але їхні суспільства не були підготовлені для капіталістичної перебудови. Тут феодальний лад виявився життєздатним, зміцнив свої позиції, а означений період став початковим етапом пізнього феодалізму.

Більшою мірою, ніж на Заході, історія Центрально-Східної і Південно-Східної Європи зумовлювалася процесами, які проходили на селі. Упродовж кількох століть (до середини XIX ст.) аграрному розвиткові Європи був властивий дуалізм: на Заході сільське господарство поступово звільнялося від феодальних пут; на Сході ж існував аграрний лад, якому було притаманне панування феодальних відносин. Глибинні причини цього дуалізму зародилися задовго до XVI ст., в часи розвинутого феодалізму.

Країни на схід від Лаби стосовно XVI - першої половини XVII ст. можна поділити типологічно на декілька значних регіонів на підставі врахування тенденцій розвитку феодального господарювання. Польські та українські землі, Білорусь, південну Прибалтику можна загалом віднести до "класичного" регіону, де в системі аграрних відносин панувало панське (фільваркове) господарство, що базувалося на визискові безоплатної праці селян.

Питома вага панського господарства у польських землях стала помітно відчуватною в XV ст. У XVI ст. воно значно розвинулось і досягло свого розквіту. В аграрних відносинах запанувала фільварково-панщинна система, яка визначала їх характер та еволюцію, позначилася на всіх сферах життя суспільства. Поширення і утвердження цієї системи було спричинене значним зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію, переважно на зерно, у XVI ст. Попит зростав як на польських землях, так і в Західній Європі (у ній протягом цього століття ціни на зерно піднялися в чотири-п'ять разів), завдяки збільшенню чисельності тієї частини населення, зосередженої в основному в містах, котра повністю або переважно не була зайнята в аграрному секторі. Селянське господарство не могло повністю задовольнити цей попит. Вирішення проблеми значною мірою лягло на фільваркове господарство. Шляхта (а також монастирі й адміністрація інших церковних маєтків) охоче йшла на розгортання цього господарства, тому що ціни на сільськогосподарську продукцію зростали швидше, ніж на ремісничі і промислові товари вітчизняного та іноземного виробництва. Вона, як, зрештою, і селяни, що збували свою продукцію на ринку, вигравали від цих ножиць цін.

У маєтках дрібної і середньої шляхти, яка володіла відповідно частиною села або одним-кількома селами, фільварки здебільшого існували до XVI ст. У XVI ст. ці фільварки, пристосовуючися до вигідної ринкової кон'юнктури, розширювалися (ідеться про їх земельний фонд); тільки таким способом можна було збільшити виробництво у них зерна, яке у фільварковому господарстві було визначальним. Шляхта (й інші феодали-землевласники) не йшла по шляху інтенсифікації, удосконалення виробництва, не

Відродження і шляхетська демократія

вкладала кошти у піднесення продуктивності фільваркових земель, а засновувала діяльність господарства на панщинній праці своїх підданих - селян.

У XVI ст. фільварки виникали подекуди в маєтках дрібної шляхти, частіше в маєтках середньої шляхти, можновладців (магнатів), королівських (державних); останніми на різних правах пожиттєво володіли середня й багата шляхта та магнати. У володіннях багатої шляхти, магнатів, у багатьох королівщинах фільварок зазвичай припадав на три і більше сіл. Розширення і закладання фільварків відбувалося, як правило, не за рахунок земельних наділів діючих селянських господарств, а за рахунок землі, що лишалася після втеч селян і нерідко, з дозволу феодала, орендувалася селянами на умовах сплати з неї грошового чиншу або частини зібраного на ній врожаю, а також за рахунок різних "неужитків" - заростей, лісу, лук, пасовищ тощо. У виапдку ж приєднання до фільварку наділу діючого селянського господарства останньому надавався наділ в іншому місці села. Фільварки в середньому мали по чотири-п'ять ланів (60-80 га) орної землі; до них належали також луки, пасовища, вигони. У них застосовувалася трипільна система господарювання. Вирощували переважно жито, пшеницю, овес, ячмінь.

Динамічно розвиваючись у XVI ст., фільварки досягли виробництва до 20% усього товарного зерна на польських землях; решта отримуваного зерна припадала на селянські господарства. Завдяки розширенню й заснуванню фільварків, виробництво зерна значно зросло. Близько 1580 р. його збір у фільварках і селянських господарствах у розрахунку на душу населення досягнув 340 кг (для порівняння: у 1870 р. цей показник становив 420 кг), а валовий врожай зернових був удвічі більший, ніж у середині XIV ст. Принагідно слід зазначити, що на польських етнічних землях Корони наприкінці XVI ст. проживало близько 3,1 млн. осіб.

До 70 % зерна, виробленого у фільварках і селянських господарствах у другій половині XVI ст. і призначеного на продаж, збувалося на внутрішньому ринку - в містах на торгах (відбувалися звичайно по одному дню щотижня) і ярмарках (відбувалися по одному-два щороку); решта, що складалася головним чином з продукції фільварків, вивозилася на Захід морським шляхом, причому до 80 % експорту зерна припадало на найбільшій польський та у всьому Балтійському басейні порт Ґданськ. Упродовж XVI ст. "гданський" експорт зерна зріс у 10 разів. Наприкінці цього століття Польща експортувала на Захід щороку в середньому по 100 тис. лаштів (200 тис. тонн) зерна. Воно доставлялося переважно до Амстердама (Голландія), найбільшого на той час зернового порту в Європі, а звідти розходилося по Голландії, Франції, Англії та ін. Три чверті експортованого з Польщі зерна припадало на жито. Загалом у 1580 р. експортоване з Польщі зерно становило близько 6 % всього його виробництва.

У середині XVI ст. польське зерно складало заледве 2,5 % в загальних оборотах зерном на європейському ринку. Його вистачало на прогодування від 0,5 до 1 млн. осіб. Вивезене до Ґданська, в основному по Віслі, й до деяких інших балтійських портів, зерно обов'язково продавалося місцевим купцям, а ті перепродували його закордонним купцям, котрі й вивозили його на Захід.

Зерно з шляхетських фільварків перевозилося до морських портів купцями (в тому числі й купцями з цих портів), які скуповували його на міських ринках країни: шляхті було надто накладно безпосередньо самій доставляти зерно до портів. Натомість оплачувався безпосередній вивіз зерна з великих землеволодінь до портів особами, яким феодали доручали проведення цієї операції. Не рідко з цих маєтків зерно до портів доставляли купці-перекупники. У другій половині XVI ст. вартість "шляхетського" ("фільваркового") експорту зерна через Ґданськ зросла, порівняно з попереднім півстоліттям, на 90 %, що означало: за ту саму кількість експортного зерна шляхтич

Історія Польщі

наприкінці XVI ст. міг купити вдвічі більше імпортованих товарів, ніж у середині цього століття (ціни на ці товари зростали повільніше).

Отже, ведення фільваркового господарства було вигідною справою для феодалів. Це видно з того, що пересічно щороку у 1560-1570 pp. один лан фільваркової землі приносив шляхтичеві від 35 до 55 злотих чистого прибутку, тоді як з одноланового селянського господарства той же шляхтич отримував щороку у вигляді грошової й продуктової ренти тільки 2,5-3,5 злотих. У той час середньорічний прибуток з фільварку шляхтича, який володів одним селом, становив від 150 до 250 злотих, що було набагато більше від доходу, котрий він одержував з усіх селянських господарств того ж села. Підраховано, що у той самий час фільварок приносив шляхті 80-90 % доходів, а у великих маєтках цей показник становив 50-70 %. Слід зазначити, що порівняно високий рівень зборів зернових забезпечувався доброю, як на ті часи, врожайністю: за джерелами середини XVI ст. для чотирьох основних зернових культур (жита, пшениці, ячменю, вівса) вона дорівнювала сам-5. Цей показник на польських землях був перевищений тільки в XIX ст. Інші галузі фільваркового господарства - тваринництво, розведення риби в ставах, городництво, садівництво - мали допоміжний характер, їх продукція споживалася у панському дворі й фільварку, не приносячи помітних грошових доходів феодалам.

Фільваркове землеробство, спрямоване на вирощування зернових, майже повністю базувалося на панщинній праці селян-кметів, загородників, халупників, тоді як на підсобних фільваркових роботах були зайняті челядь, наймана робітники, що рекрутувалися, переважно примусово, з-посеред селянських низів.

Торунський сейм 1519-1520 pp. постановив, що селяни всіх видів маєтків Корони (шляхетсько-магнатських, церковно-монастирських, королівських) повинні відробляти на своїх панів панщину в розмірі щонайменше одного дня кожного тижня, за винятком тих селян, які з дозволу тих же панів замість панщини давали грошовий або продуктовий чинш. У цій же постанові (статуті) зазначалося: там, де щотижнева норма панщини перевищує один день, вона може такою залишатися. Ця постанова була підтверджена на Бидгощському сеймі 1520 р. Слід підкреслити, що після цього жоден сейм, жодна державна установа Польського королівства до кінця його існування не розглядали питання про панщину селян (зрештою, й про інші їхні повинності) на користь феодалів. Це свідчить про те, що держава не втручалася у відносини між селянином і паном, зумовлені поземельною залежністю першого від другого. Правда, з кінця XVI ст. у Варшаві діяв референдарський суд (звався так тому, що його очолював призначений королем референдарій), який розглядав скарги селян державних маєтків на зловживання, що їх припускалися магнати і шляхта, які на певних умовах даними маєтками володіли (зловживання полягали в примушуванні селян виконувати панщину й інші повинності, розміри яких були значно вищі від нормативних). Проте робота цього суду була малоефективною, скарги розглядалися дуже довго, що завдавало селянам великих збитків, і далеко не всі його присуди задовольняли скаржників.

У другій половині XVI ст. щотижнева панщина з ланового кметського господарства становила два-три дні. У той час переважали півланові кметські господарства, утримувачі яких працювали на пана 1-2 дні в тиждень. Як видно, інтенсивність їхньої панщини була більшою у порівнянні з лановими кметями. Селяни працювали на панському полі власним живим і неживим інвентарем, тобто виконували тяглу панщину. Загородники і халупники відробляли пішу панщину. Зазвичай селяни робили на пана від сходу до заходу сонця з двогодинною перервою на обід. Вони були зайняті й на таких роботах на пана, як ґвалти і толоки, що були додатковими днями праці під час жнив і сінокосів, шарварки (сюди входили ремонти доріг, фебель й ін.). До селянських відробітків

Відродження і шляхетська демократія

належала й підводна повинність, або обов'язок кметів кілька днів на рік відвозити своїм реманентом фільваркову продукцію до пунктів, розташованих на більш-менш значній відстані від їхніх домівок.

Грошовий чинш з кметського ланового господарства не перевищував 48 грошів. Сплачували селяни також за оренду понаднадільної землі, за випас свиней у лісі, користування луками, вигонами тощо. Рента натурою була такою: зерно (з лану 2-3 центнери вівса, рідше 1-2 центнери жита), птиця (1-2 курки), 20-30 яєць, різні інші данини - все це щорічно. Продовжували селяни давати й десятину церкві, найчастіше десятий сніп з урожаю, вибраний священиком прямо в полі, причому селянин був зобов'язаний звести десятинні снопи до садиби священика. Вартість цієї десятини була значною, вона доходила до 7-9 злотих з ланового господарства. Подекуди десятину здавали грішми. У середині XVI ст. ланове господарство кметя після відрахування частини доходу на користь феодала і на десятину приносило йому в рік 20-30 злотих, що було немало.

На феодальну експлуатацію, тобто на збільшення панами кількості й обсягу повинностей, селяни відповідали поганою роботою на фільварковому полі, саботажем, протестами, особливо втечами в маєтки інших панів. Вважається, що в XVI ст. близько 10% селян були охоплені втечами. З часом для багатьох селян чітко визначився український напрямок втеч, дуже виразний після укладення у 1569 р. Люблінської унії, яка знесла кордон, що відокремлював українські землі Великого князівства Литовського (Київщину, Волинь, Брацлавщину) від Польського королівства: за унією, ці землі влилися до складу Корони. Сейми неодноразово видавали постанови, які забороняли селянські втечі, а панам - приймати втікачів. Характеризуючи соціальні відносини в селах Корони у середині XVI ст., відомий тогочасний польський публіцист Анджей Фрич Моджев-ський писав: "Як багато мають [пани] підданих, так багато мають і ворогів".

На середину XVI ст. припадає доволі інтенсивне оселення в Польщі голландців-землеробів, спершу в Жулавах, а згодом в Мазовії та Великопольщі. Місцева людність іменувала їх "голендрами" ("олендрами"). Вони мали самоврядування, зафіксоване у виданих привілеях, які також гарантували їм особисту свободу. їхня повинність на користь феодалів полягала у сплаті фіксованого (нормативного) грошового чиншу.

На рубежі XVI і XVII ст. темпи зростання доходів феодалів від зернового господарства фільварків почали спадати. Спостерігалося також зниження врожайності: за відомостями другого десятиріччя XVII ст., вона в середньому щорічно дорівнювала сам-3-3,5. То був наслідок інтенсивного використання землі без належного її угноювання, а то й відсутності такого взагалі. Падіння врожайності певною мірою було спричинене й погіршенням клімату. Ретроспективні спостереження, зроблені скандинавськими й західноєвропейськими істориками, дають підставу стверджувати, що XVII ст. (і XVIII ст.) позначене несприятливими для землеробів сильними похолоданнями, надмірною вологістю. Це навіть дало привід назвати вказані століття "малою льодовиковою ерою". Кліматичні аномалії, зрозуміло, не могли обминути й Польщу.

Падіння врожайності призводило до помітного зменшення зборів зерна на тих самих орних площах. На додаток до цього, на зламі XVI-XVH ст. спостерігається виразне падіння темпів зростання цін на зерно на внутрішньому і зовнішньому ринках, що було результатом завершення революції цін внаслідок невгамовного напливу благородних металів, особливо срібла, в Європу з Америки. Якщо враховувати й те, що ціни на ремісничо-промислову продукцію почали зростати швидше, ніж ціни на зерно, то стане очевидним, що доходи феодалів від його виробництва тривожно для них зменшувалися.

З початком Тридцятирічної війни (1618-1648), яка мала європейський характер (Польська держава в ній участі не брала), на доходах феодалів негативно позначилися

Історія Польщі

наслідки монетарної кризи, що розгорнулася в Західній і Центральній Європі у зв'язку з різким зростанням військових видатків. Криза проявилася у швидкому псуванні основної грошової одиниці - срібних монет. До Польщі звідти напливали монети гіршої якості, натомість польська монета (грош) з порівняно вищим вмістом срібла вивозилася в ході торгових операцій на Захід або приватно накопичувалась і тому в обіг не надходила. У Польщі наявність зіпсованих монет стала гостро відчутною на зламі другого і третього десятиріч XVII ст. (у цей час вміст срібла в гроші впав на 40 %). Це, навіть при певному номінальному рості цін на зерно, призвело до реального падіння доходів феодала.

Фінансова система, заснована на вмісті срібла в грошах, була розладнана. Реакцією на це було намагання набути якомога більше золотих монет - дукатів (флоринів), які були запроваджені у Польщі за грошовою реформою короля Ситізмунда І Старого (1506-1548; у 1506-1544 pp. він був також великим князем литовським) у 1526-1528 pp. і не псувалися. Спершу дукат дорівнював 30 срібним грошам. Цю кількість грошів прирівнювали до одного польського злотого як лічильної одиниці (польський злотий монетою не випускали). Згодом, у зв'язку з падінням вартості грошів, їх кількість стосовно дуката зростала: так, у 161 1 р. дукат дорівнював 70, у 1620 р. - 120, у 1650 р. -180 грошам, тобто відповідно 2'/₃, 4 і 6 польським злотим.

Падіння зборів зерна і цін на нього примушували феодалів шукати способів принаймні для збереження своїх доходів на досягнутому рівні. Шляхта обрала шлях найлегший, проторений попереднім розвитком фільваркового господарства. Вона почала розширювати його земельний ареал і закладати нові фільварки, щоб збільшити площу під посіви зернових і, тим самим, збори зерна та його продаж. Траплялося, що з цією ж метою частина "парової" землі йшла під посіви зернових. При цьому шляхта, що раніше практикувалося нечасто, відби-

 

Рис. 11. Панщина. Гравюра XVI ст.

рала у селян і приєднувала до фільварку частину їхньої надільної землі. Усе це в сукупності дало змогу шляхті утримувати на відносно високому рівні виробництво зерна й доходи від його продажу. Особливе значення в першій половині XVII ст. відігравав, як і раніше, експорт зерна, передусім через Ґданськ. Найвищого рівня "гданський" експорт досягнув у 1618 р.- 116 тис. лаштів, а середньорічний експорт через Ґданськ у першій половині XVII ст. становив 70 тис. лаштів і був меншим, ніж наприкінці XVI ст., що свідчить про нереалізованість намірів шляхти одержувати високі доходи.

Розширення посівних площ фільварків автоматично тягло за собою посилення експлуатації селян. Найвідчутнішим для них було зростання норм панщини: вона доходила до чотирьох-шести днів з лану на тиждень. У першій половині XVII ст. ланових селянських господарств було порівняно небагато, типовими були півланові і чвертьланові. їхня норма панщини була відносно вища, ніж у "лановиків": для півланового господарства - 3-4 дні, для чвертьланового - 2-3 дні. Відбираючи у селян значну частину робочого часу і сил, панщина й різні відробітки, до яких їх примушувано, призводила до того, що селяни не мали змоги приділяти належної уваги

Відродження і шляхетська демократія

своєму господарству, а це вело до зниження його продуктивності, обмеження зв'язків з ринком, подальшого витіснення їх феодалами з останнього.

Дуже негативно відбивалася на селянах започаткована в XVI ст. система оренди й застави маєтків феодалами. Оренда полягала у віддачі маєтків за певну суму у зазвичай трирічне користування ними; застава - у віддачі маєтків в рахунок позиченої суми до повернення її кредиторові; застава тривала три роки, в разі ж неповернення зазначеної суми - ще три роки і так далі, аж до повернення. Шляхта, яка брала маєтки в орендне або заставне володіння, за угодою, укладеною нею з їхніми власниками, зобов'язувалася повернути ці маєтки останнім в належному стані. Проте, вона нерідко шляхом нещадного визиску витискала з селян максимум доходів, так що маєтки поверталися власникам у зруйнованому стані.

У XVI ст. і значною мірою в першій половині XVII ст. в Польщі продовжувався поступальний розвиток міст. Станом на 1500 р. у межах Корони (без земель колишнього Галицько-Волинського князівства) існувало 567 міських поселень, з чого королівських було 227, церковних - 113, шляхетсько-магнатських - 227. Стосовно регіонів ці поселення розподілялися так: Малопольща - 171, Великопольща - 169, Мазовія - 76, Королівська Пруссія - 48, Сєрадзька земля - 39, Ленчицька земля - 31, Куявія - 26, Добжинська земля - 7. У 1600 р. на цих теренах міських поселень налічувалося 645, у тому числі королівських - 230, церковних - 118, шляхетсько-магнатських - 297; у Малопольщі - 228, Великопольщі - 158, Мазовії - 105, Сєрадзькій землі - 45, Ленчицькій землі - 30, Куявії - 24, Добжинській землі - 7. Упродовж XVI ст. виникло 104 міста, перестало існувати-26. Найбільше міст виникло в Малопольщі (59) і Мазовії (31), найбільше зникло у Великопольщі (18). На землях колишнього Галицько-Волинського князівства (вони входили до складу Руського і Белзького воєводств) у 1500 р. було до 50 міських поселень, у 1600 р. - до 70. У першій половині XVII ст. виникло і зникло небагато міст, на 1648 р. їх було приблизно стільки ж, скільки у 1600 р.

У містах польських земель Корони проживало до 23 % населення, причому у Малопольщі і Великопольщі - до 30 %. Великих міст було як і раніше порівняно мало; у першій половині XVII ст. найбільшим з них був Ґданськ (75 тис. осіб), далі по низхідній йшли Краків (ЗО тис), Познань (20 тис), а також Торунь, Люблін, Ельблонг і ряд інших. За межами Корони до найбільших польських міст належав Вроцлав (понад 30 тис. осіб). Більшість міських поселень були містечками напіваграрного характеру. До нових міських поселень належало, зокрема, Замостя, засноване у 1580 р. на незаселеному місці ("на сирому корені") в Холмській землі Руського воєводства магнатом Яном Замойсь-ким, канцлером і гетьманом великим коронним.

У багатьох містах, якщо не в більшості, поруч з поляками проживало німецьке населення. У містах західної частини Корони німецька людність була численною, а в містах Королівської Пруссії, а також Західного Помор'я і в більших містах Сілезії німці серед населення переважали. Зрозуміло, що в таких містах патриціат повністю або здебільшого складався з німців, які тримали життя в них під своїм контролем.

У багатьох містах існували єврейські громади. Подекуди євреї жили і в селах. Упродовж XVI ст. їх чисельність в Короні зросла до 150 тис. осіб, що значною мірою було наслідком подальшого напливу євреїв із Заходу, звідки вони втікали від переслідувань, завдяки королівській підтримці, євреї мали самоврядуванням, релігійну свободу. У XVI ст. вони створили свій центральний орган, т.зв. вші^ - з'їзд своїх представників з усієї Корони, який мав законодавчо-виконавчу владу, займався за посередництвом єврейських громад - кагалів - збиранням податків на користь держави з єврейської людності.

Історія Польщі

Міста були осередками ремісничого виробництва. У значних містах воно продовжувало існувати у формі цехової організації. Упродовж XVI ст. кількість цехів помітно збільшилася. Відомо, що наприкінці цього століття в Торуні діяло близько 50 цехів, у Ґданську було до трьох тисяч цехових майстрів, у Кракові - до 700, Вроцлаві - до 1700. У ремісничому виробництві відбувався, хоч і повільно, технічний поступ, зростало використання водяної енергії.

Міста були й основними осередками торгівлі. Різко зросло значення торгівлі з західноєвропейськими країнами через порти на балтійському узбережжі, головним чином через Гданськ, на який припадало до 80 % усього торгового обороту Польщі з цими країнами. Провідною статтею експорту через порти було зерно. Велику частину у ньому займала продукція лісового промислу -деревина, попіл, поташ тощо, потреба в яких на Заході зростала у зв'язку з розвитком суднобудування та текстильного виробництва. Через порти до Польщі завозилися колоніальні товари, риба, тканини, металеві вироби, предмети розкоші.

Набирала обертів і зовнішня торгівля суходолом. До Німеччини, особливо до Ляйпціга й Нюрнберга, вивозили шкіри, хутра, вовну, льон, коноплю, а звідти привозили тканини, металеві вироби. До Угорщини відправляли сіль, віск, галун, шкіри, тканини; звідти доставляли мідь, вино. Експорт у Чеську державу становили сіль, олово; імпорт з неї- сукно, металеві вироби. До Австрії вивозили віск, звідти ввозили металеві вироби.

Жваво торгувала Польща з Великим князівством Литовським, яке до Люблінської унії 1569 р. було окремою державою. Ця торгівля здійснювалася трьома шляхами, які визначилися ще у XV ст. З боку Литовського князівства дані шляхи прямували так: один через Варшаву до Познані, другий - через Торунь до Познані і Ґданська, третій - через Люблін до Сандомира і Кракова або через Радом до Вроцлава. Цими шляхами через Велике князівство Литовське прямували й московські купці.

Торгувала Польща й зі Сходом, головним чином з Північним Причорномор'ям, зокрема з італійськими купцями Кримського півострова. Основний торговий шлях йшов через Львів. Торгівля зі Сходом помітно підупала із втратою значення середземноморської (левантійської) торгівлі, спричиненої великими географічними відкриттями. Водночас зазначений шлях через Львів був частиною транзитного торгового шляху, що зв'язував Центральну Європу з Північним Причорномор'ям. Зі сходу везли шовк, колоніальні товари, туди експортували тканини, предмети розкоші, металеві вироби. Помітне місце в транзитній торгівлі Центральної Європи зі Сходом займали молдавські воли, яких через Подільське і Руське воєводства та Мапопольщу переганяли в Сілезію, а звідти - далі на захід. На зламі XVI-XVII ст. щороку таких волів було до 60 тис. голів.

Важливу роль у торгівлі відігравали ярмарки, особливо ті, що відбувалися в Ґданську, Любліні, Познані, Кракові, Торуні і Ґнєзні. Відомо, що на рубежі XVI-XVII ст. до Ґнєзна на ярмарки, які тут проходили двічі на рік, з Великого князівства Литовського і транзитом через нього з Московської держави щороку привозили до 800 тис. одиниць хутра, до 50 тис. шкір і близько трьох тисяч готових хутрових виробів. Тоді ж білоруські купці в Ґнєзні закуповували до 200 тис. метрів сукна та інших тканин.

Дослідники загалом сходяться на тому, що до кінця XVI ст. торговельний баланс Польського королівства був додатний. Він почав погіршуватися з початку XVII ст., а особливо в другій чверті того ж століття. Це зумовлювалося зазначеними вище труднощами, що їх переживало фільваркове господарство, та монетарною кризою.

У більших містах відбувалася спеціалізація купців. З них виокремилася група банкірів, які займалися головним чином кредитними операціями. Визначну позицію серед них займали краківські банкіри Бонери, які позичали королям, магнатам, шляхті, міщанам. Купці створювали спілки, що торгували певними видами товарів. Спілки