Розділ 10. У період модернізації (60 - 90-ті роки XIX ст. ) європа в другій половині XIX ст.

Економічний та соціальний поступ, який демонстрували західноєвропейські країни на рейках капіталістичного розвитку в першій половині XIX ст., вивів старий континент на провідні позиції світових цивілізаційних перемін, зробив взірцем для інших країн і народів щодо налагодження виробництва на нових технологіях, організації суспільно-політичного устрою і соціальних стосунків. Прогресивні технології промислового виробництва розкривали широкі можливості для поліпшення умов життя людей, накреслювали оптимістичні перспективи задоволення їхніх насущних потреб. Революційну роль відіграли відкриття виготовлення сталі (Г. Бессемер), електричного струму та його використання у виробництві та побуті (А. Вольт, М. Фарадей, Т. Едісон), створення технологій хімічного перетворення речовин. Ці відкриття спричинили т.зв. другу індустріалізацію в Західній Європі другої половини століття, наслідком якої стало різке зростання промисловості й виробництва нових товарів, поліпшення побутових умов життя населення. У розвинутих країнах зростала чисельність населення, змінювалася його соціальна структура: кількість зайнятих у сільському господарстві постійно зменшувалась (до 8 % в Англії на початку XX ст., 22 % у Бельгії і 35 % у Німеччині). Унаслідок запровадження нових технологій і матеріалів до всіх сфер виробництва звільнилася велика кількість людей, які змушені були мігрувала за океан у пошуках кращої долі (між 1875 і 1914 pp. Європу залишило понад 25 млн. осіб). Натомість у промисловості постійно зростала кількість зайнятих робітників, а їхня праця вимагала певних знань і вмінь. Зростання освіти серед робітництва тягнуло за собою усвідомлення ним своєї ролі у виробництві та суспільному житті.

Промисловий розвиток потребував згуртування зусиль підприємств і значних фінансових інвестицій. У зв'язку з цим розпочався процес утворення корпорацій - картелів, синдикатів, трестів, концернів, які об'єднували капітали і зусилля багатьох підприємств і банків. Такі корпорації прагнули контролювати цілі галузі виробництва і збуту продукції, чинити вплив на уряди країн, що було важливо з огляду розширення ринків збуту товарів, пошуку вигідних умов для розвитку виробництва та отримання прибутків. Великі концерни вивозили не тільки готові продукти, а й передусім капітал. їхня активність була скерована на слаборозвинуті країни Азії, Африки і Латинської Америки, які за сприяння урядів перетворювались у колонії європейських країн. Політика, спрямована на розширення впливів і встановлення контролю в колоніях, отримала назву імперіалістичної. її прихильники обґрунтовували політику "допомогою" у становленні "молодих" народів і країн, а також потребою надання "життєвого імпульсу" розвиткові європейських націй. Насправді колоніальна політика призводила до формування великих колоніальних імперій. У її здійсненні передували Великобританія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Португалія, яким вдалося проникнути у слаборозвинуті країни і домогтися поширення там своїх впливів, створити величезні колоніальні території майже на всіх континентах.

Водночас у другій половині XIX ст. на європейському континенті стрімко зростала економічна і військова могутність Пруссії, яка прагнула об'єднати країни і території з німецьким населенням і здобути провідні позиції на міжнародній арені. У 1862 р. канцлером Пруссії став Отто Леопольд фон Бісмарк (1815-1898), який розпочав реалізацію ідеї "Великої Німеччини". У 1864 р. Пруссія розгромила Данію, а 1866 р. завдала вирішальної поразки Австрії у битві під Садовою. У 1870 р. Пруссія виграла

Історія Польщі

війну з Францією і 18 січня 1871 р. у Версалі було проголошено утворення Німецької імперії (райху), до якої увійшли 25 німецьких країн. Нова імперія майже в два рази збільшила територію і населення. Вона була конституційною монархією, де майже вся влада зосереджувалася в руках прусського короля та його канцлера. Об'єднана Німеччина почала претендувати на провідну роль у європейських і світових справах.

Утворення Німецької імперії й швидке зростання її економічної та політичної могутності, послаблення імперій Габсбурґів і Романових докорінно змінило міжнародну ситуацію в Європі. Франція і Росія мали підстави непокоїтись амбітними планами Німеччини, тому напруження між ними постійно зростало. Інтереси більшості європейських держав зіткнулися на Балканах, де у другій половині 70-х років під тиском визвольного руху слов'янських народів розпадалась Османська імперія. Росія, що прагнула розширити свої впливи на Балканах і в протоках, що вели з Чорного до Середземного морів, зустріла гідних суперників - Німеччину та Австро-Угорщину. У 1879 р. дві останні підписали союзний договір, а у 1882 р. до нього приєдналась Італія. Виник військово-політичний союз, скерований проти Франції та Росії. У відповідь на це Росія і Франція 1893 р. уклали між собою військову конвенцію. Претензії Німеччини на гегемонію в Європі і розширення своїх колоніальних володінь викликали опір з боку Англії, яка до певного часу зберігала нейтралітет і проводила політику "блискучої ізоляції"". Зі свого боку Росія інтенсифікувала свої дії на Закавказзі та в Середній Азії, приєднавши до імперії нові території.

Суттєві зміни у розвитку капіталістичних відносин, швидкий прогрес наукових знань, соціальні трансформації спричинили світоглядні переорієнтації в суспільній думці. У другій половині XIX ст. значного поширення набула філософія позитивізму, яка обґрунтовувала торжество наукових ("позитивних") знань у розумінні природничих і соціальних процесів. її творець - французький учений і філософ Огюст Конт (1798-1857) - спирався на здобутки природничих наук і пропагував всемогутність людського розуму, здатного розв'язати насущні проблеми суспільства. Його ідеї були розвинуті й доповнені еволюційною теорією англійського вченого Чарлза Дарвіна (1809-1882) і органіцистською філософією англійця Ґерберта Спенсера (1820-1903). Вони пропагували перевагу науки та наукових знань над ідеологічними й політичними доктринами, закликали до інтелектуалізації всіх сфер суспільної діяльності.

З другого боку, бурхливий розвиток наук про людину (психології, антропології, етнології та ін.) привернув увагу вчених до свідомісних процесів і культури. Шотландський антрополог Д. Фрезер (1854-1941) довів відповідність культурного стану людини певному етапу суспільного розвитку, змінність і цінність культурних здобутків людства. Ще далі пішов німецький філософ Ф. Ніцше (1844-1900), поставивши в центр суспільної еволюції "сильну індивідуальність", здатну долати хаос універсуму та встановлювати в ньому порядок. До нових умов пристосовувалася теологічна доктрина християнської церкви. Протестантські теоретики схилялися до думки про потребу соціальної та духовної допомоги людині у змінюваному світі. Католицька церква в особі папи Пія IX 1864 р. опублікувала послання, в якому наполягала на збереженні традиційних догм християнства, засуджуючи нові ідейні течії та наукові здобутки - матеріалізм, свободу мислення, релігійну індиферентність. Послання викликало протести громадськості західноєвропейських країн. Новий папа Лев XIII (1878) був змушений провадити більш обережну політику щодо вірних.

Багатоманітність світоглядних орієнтацій, які набули поширення у другій половині століття, дали поштовх створенню нових соціально-політичних доктрин, що здобули своїх прихильників у багатьох країнах. Ідеологія та політика лібералізму приваблювала багатьох діячів в урядах західних країн. Разом з тим вона зазнала серйозної критики з

У період модернізації

боку консервативних і радикальних політичних течій. Особливу роль у формуванні радикальної соціалістичної ідеології відіграв німецький учений Карп Маркс (1818-1883) і його доктрина, що отримала назву марксизму. У численних працях він обґрунтовував соціально-класову природу суспільного розвитку та історичне призначення промислового робітництва (пролетаріату) ліквідувати класову державу й створити справедливе безкласове суспільство (комунізм). З цією метою він закликав згуртувати робітників усіх націй для проведення "соціальної революції" і перетворення суспільства. Ці ідеї вперше були висловлені К. Марксом і його однодумцем - англійським підприємцем Ф. Енгельсом (1820-1895) у Комуністичному Маніфесті (1848). Пізніше обидва мислителі приділили увагу науковому обгрунтуванню ідеї світової соціалістичної революції (праця "Капітал" та ін.). У 1864 р. разом з групою англійських робітничих діячів вони заснували в Лондоні Міжнародну асоціацію робітників (1-й Інтернаціонал), який зайнявся поширенням соціалістичної ідеології у робітничих масах європейських країн. Своєю діяльністю К. Маркс і Ф. Енгельс поборювали інші соціалістичні доктрини (Л. Бланкі, П. Прюдона, Ф. Лассаля, М. Бакуніна тощо). Соціалістична ідеологія знайшла відображення у виникненні й діяльності соціал-демократичних робітничих партій європейських країн, які виступили захисниками соціальних і політичних інтересів робітництва. Першою невдалою спробою запровадження соціалістичних порядків стала у березні 1871 р. Паризька комуна, пов'язана з поразкою Франції у франко-прусській війні.

У контексті такої ситуації в Європі польські землі продовжували залишатися у складі трьох імперій - російської, німецької та австро-угорської. Після придушення Січневого повстання 1863-1864 pp. і проведення земельної реформи у Королівстві Польському Росія приступила до перетворень, котрі повинні були модернізувати монархію при збереженні абсолютизму. Австрійська монархія після двох поразок від Італії та Франції (1859) й Пруссії (1866) була змушена вдатися до реформ, щоб послабити відцентрові тенденції. У 1867 р. Габсбурзька імперія була перетворена на дуалістичну конституційну монархію Австро-Угорщину, в якій Угорщина отримала автономію, а в коронних краях було запроваджено елементи самоврядування. Економічний поступ і соціальні зміни, загострення суперництва європейських держав відсунули польське питання на другий план. Воно перетворилось у внутрішню справу країн-загарбниць. Польське суспільство також переживало період глибоких структурних змін і розробки нових концепцій національної еґзистенції.