Поляки в монархії Габсбургів

Кінець XIX ст. в Галичині позначився певним господарським пожвавленням, активізацією суспільно-політичного життя, зростанням напруженості у взаєминах польської та української спільнот. Основні важелі влади в провінції перебували в руках польських консерваторів, які співпрацювали з віденським урядом. Загальне відставання краю в господарському розвитку й гострота соціальних суперечностей позначалися на суспільно-політичній обстановці.

Однією з головних господарських проблем Галичини залишалося збереження великої земельної власності при одночасному браку землі та зубожінні селянства. Великим землевласникам належало понад 40 % усіх сільськогосподарських угідь. Капіталістичні відносини позначилися на великому землеволодінні: частина маєтків була розпарцельована і продана. Однак таких земель було порівняно небагато. Земельний голод серед селян створював великий резерв дешевої робочої сили. 80 % селянських господарств володіли земельними ділянками менше 5 га, а 44 % - менше 2 га. За цими показниками з Галичиною не міг зрівнятися жодний інший регіон Європи. Панські маєтки мали перевагу над селом, зберігаючи в своїх руках сервітути і маючи повну підтримку влади. Попит на землю був дуже високий, тому продавати землю було вигідно. До 1902 р. було поділено на парцели й продано 95 тис. га землі, а за наступне десятиріччя - 243 тис. га. Однак це суттєво не вплинуло на структуру землеволодіння в краї. У Східній Галичині маєтки були особливо великими, що викликало гостре незадоволення українського селянства.

Інтенсифікація сільськогосподарського виробництва відбувалася дуже повільно: наявність значної кількості малоземельних селян і великих земельних площ не вимагали застосування добрив і техніки. Тільки після страйків сільськогосподарських робітників на початку XX ст. і подорожчання робіт великі землевласники почали заводити сільськогосподарську техніку. Селяни господарювали по-старому. Під впливом просвітницької діяльності соціалістів та людовців, українських та єврейських партій на початку XX ст. розвинувся потужний кооперативний рух селянства. Його особливістю було роз'єднання за національною ознакою: українська, польська, єврейська (в містах і селах) кооперація. Створювалися кооперативи двох типів - кредитні (заробіткові) і збутові. До 1914 р. діяло 2 тис. кредитних спілок з оборотом 70 млн. корон. Тоді ж функціонувало 109 польських і 81 українських збутових кооперативи. Членами польських кооперативів було 350 тис. осіб, українських - 121 тис, єврейських - 365 тис.

Посилення просвітницької діяльності політичних партій, початки кооперативного руху дещо поліпшили стан справ на початку XX ст. До 1912 р. врожайність основних зернових культур зросла майже до 12 центнерів з гектара, однак вдвічі поступаючися за цим показником Познанщині. Кількість великої рогатої худоби збільшувалася повільно, натомість у 1890-1913 pp. у 2,5 раза зросла кількість свиней і птахів.

На початку XX ст. відбулися зрушення у розвитку промисловості. Після відкриття "великої нафти" в районі Борислава видобуток цієї сировини зріс з 51 тис. тонн у 1883 р. до 2 млн. тонн у 1909 р. Галичина стала єдиним продуцентом нафти в Австро-Угорщині (5 % світового видобутку). Іноземний капітал швидко опанував увесь нафтопромисел, а переробка нафти проводилася на австрійських і німецьких заводах. Тільки невелика

Історія Польщі

частина прибутку залишалася в Галичині, породжуючи страшенну нужду і злидні, яскраво описані в повісті українського письменника Івана Франка Борислав сміється.

Серед інших галузей промисловості певну роль відігравав видобуток кам'яної солі у Вєлічці та Бохні в районі Кракова. Зростав видобуток вугілля в Цєшинській Сілезії, куди сягали вугільні шари з Верхньої Сілезії (до 5 млн. тонн у 1913 p.). Певне значення мали текстильні фабрики у м. Бєльсько-Бяла і Андрихув, на яких виробляли високо-якісне сукно. Продукція переробної промисловості не витримувала конкуренції з товарами, що завозилися з інших частин імперії. Єдиний цукровий завод у Пшеворську втримався тільки завдяки капіталам князя Любомирського. У всій Галичині в 1910 р. було 168 підприємств, на яких працювало понад 100 робітників, і 7 - понад тисячу. Якщо населення провінції становило 26 % населення Австро-Угорщини, то частка фабричного виробництва провінції - лише 4 % загальнодержавної. Кількість найманих працівників, зайнятих у промисловості, торгівлі й на транспорті зросла у 1890-1912 р. з 80 до 320 тис. осіб. Робочий день друкарів, гірників і металістів на початку XX ст. був обмежений 8-9 годинами, тоді як в дрібній промисловості та ремісництві сягав 14-16 годин при низькій платні та відсутності соціальних гарантій.

На початку XX ст. було чимало зроблено для поліпшення комунікацій. До 1914 р. Галичина мала в два рази більше залізничних і в три рази більше битих шляхів, ніж Королівство Польське. За рівнем національного доходу на особу Галичина вдвічі поступалася Королівству Польському і втричі польським дільницям Пруссії.

Перенаселення Галичини і зубожіння її населення спричиняло потік еміграції до Європи, США і країн Південної Америки. У 1901-1910 pp. з Галичини щорічно емігрувало близько 50 тис. осіб, переважно українських і польських селян. Велика їх кількість виїжджала на сезонні сільськогосподарські роботи до Пруссії.

Правління польських консерваторів у Галичині впродовж чверті століття позитивно відбилося на розвитку польської освіти, науки і культури. Ідеологи консерваторів вбачали в цій провінції "польський П'ємонт" - терен відродження польської нації і державності. їхні плани передбачали здобуття повної територіальної автономії провінції та перетворення її на центр, навколо якого в майбутньому об'єднаються всі інші землі колишньої Речі Посполитої. Консерватори уважно стежили за австро-російськими суперечностями, сподіваючися перемоги Габсбурґів у майбутньому зіткненні з Романовими. Нові суспільні ідеї, зростання впливів нових ідейних рухів (соціалістів, людовців) змушували консерваторів йти на певні поступки в справі демократизації. Однак піднесення українського національного руху, його вимоги забезпечити гарантоване конституційними положеннями 1867 р. рівноправне становище українського населення перекреслювало плани консерваторів стосовно "галицького П'ємонту". Демократизація порядків у Галичині неминуче провадила до зростання ролі та політичних впливів українських партій. Особливо затятими у поборюванні українських прагнень були східної алицькі консерватори - "подоляки". Більш обережні позиції займали краківські консерватори-"станьчики".

У 1895 р. колишній намісник Галичини граф К. Бадені став на чолі уряду у Відні (крім нього до уряду входили ще чотири польські консерватори, які мали портфелі міністрів внутрішніх справ, закордонних справ, фінансів і в вправах Галичини). Імператор Франц Йосиф сподівався, що К. Бадені залагодить міжнаціональні напруження, а також зможе запобігти запровадженню загального виборчого права, якого домагалися демократичні кола різних народів монархії. Піти на такий крок польські консерватори не могли ще й тому, що це підважило б їхню владу в Галичині. У 1896 р. уряд К. Бадені змінив закон про вибори до Державної ради (рейхсрату): була запроваджена додаткова п'ята курія, депутати якої обиралися загальним таємним

На початку XX століття

голосуванням. Вибори за новою системою пройшли у 1897 р. і супроводжувалися в Галичині майже відкритими зловживаннями та підкупом з боку адміністрації. Щоб не допустити обрання небажаних, насамперед українських депутатів, власті не зупинялися перед використанням поліції та війська. У сутичках біля виборчих дільниць загинуло 9 і було поранено 39, заарештовано понад 800 осіб - усі українські селяни. Вибори 1897 р. були названі "кривавими" або "баденівськими". Незважаючи на репресії та фальсифікації, до віденського парламенту було обрано 3 польські соціалісти і 9 людовців. Українські партії провели 10 депутатів. Вибори засвідчили кінець ери безроздільного панування консерваторів у Галичині. На арену виходили нові політичні сили. Того ж року К. Бадені був змушений подати у відставку через рішучу критику його національної політики в Державній раді.

Наприкінці 90-х років XIX ст. конкуренцію консерваторам у Галичині складали людовці, соціалісти та ендеки. Пропонуючи свої програми національних і соціальних змін, вони прагнули усунути від влади консерваторів і великих землевласників, які за ними стояли. Досягти цих цілей було неможливо без політичної активізації селянства, робітництва, міщан, які становили більшість населення. Громадсько-політична робота партій приносила результати: рух за загальне виборче право і демократизацію порядків у монархії загалом й у Галичині зокрема мав усе ширшу підтримку населення. Свідченням активізації селянства стали селянські страйки, що розпочалися 1898 р. в Західній Галичині. Селяни вимагали підвищення платні за роботу на фільварках, визнання права на сервітути, парцеляції частини панської землі. У кількох місцях дійшло до сутичок селян зі штрейкбрехерами, яких власники спроваджували з інших районів, та поліцією. За прикладом польських селян, у 1902 р. загальний страйк охопив українське селянство Східної Галичини. Він відрізнявся організованістю, його ініціаторами виступили українські політичні партії - радикали, національні демократи, які, крім соціальних гасел, поширювали також національні. Розмах й організованість страйку були несподіваними для польських землевласників і консерваторів. Вимальовувалася перспектива втрати влади, а разом з тим і польського впливу у провінції.

Польсько-українські суперечності. З середини 90-х років XIX ст. серед поляків Галичини поширювалися впливи ендеків. їхня войовнича ідеологія знаходила прихильників серед польських землевласників, міщан, які відчули загрозу втрати позицій перед обличчям зростаючого українського руху. Вибухонебезпечне поєднання соціальних і національних антагонізмів надавало українському рухові грізної сили. Польські заможні верстви шукали шляхів для збереження панівних позицій у Галичині, гуртувалися під гаслами "утримання польського стану посідання". Активізація українських політичних партій, їхні виступи з вимогами рівних прав українців і поляків спиралися на зростання політичної активності селян. З кінця 90-х років українські партії постановили добиватися від віденського уряду вирішення головних вимог: реформи виборчого закону на виборах до Державної ради і крайового сейму, який би усував несправедливий поділ депутатських місць; пропорційної участі українців у владних структурах провінції і рівноправності української мови в усіх галузях життя; розширення культурних прав українців, що повинні проявлятись у державній підтримці української школи, культурних товариств і організацій, кооперації, створенні українського університету (спроби перетворити Львівський університет на польсько-український наштовхувалися на рішучий опір польських професорів і громадськості). Максимальною вимогою українських партій, яка ставилась або знімалась залежно від обставин, був поділ Галичини на польську та українську частини (Західну і Східну), об'єднання українських земель (Буковини і Закарпаття) у єдину автономну провінцію Австро-Угорщини.

Історія Польщі

Загострення польсько-українського протистояння в Галичині на початку XX ст. збіглося з активними діями німецьких націоналістів на загальноавстрійському рівні. Політика польських консерваторів, які на догоду Відню намагалися зберегти в Галичині статус кво за рахунок незначних поступок українцям, не задовільняла польських власників та інтелігенцію, які плекали більш далекосяжні плани відбудови польської державності. У 1903 р. за ініціативою галицьких ендеків у Львові зібрався "національний з'їзд" польських політиків. У ньому взяло участь близько 800 делегатів з різних земель, де проживали поляки. Під впливом ендеків делегати висловилися за зміцнення "польськості" Галичини і перетворення її на бастіон оборони проти "німецьких" та "українських" зазіхань. У відповідь на це українські політики того ж року провели свій з'їзд у Львові, на якому ухвалили посилити масову легальну боротьбу за національні права, апелюючи до Відня як арбітра. Після цього обидві сторони - українська і польська - розгорнули масову кампанію зборів, віч, петицій з висловленням підтримки національним вимогам. Епіцентром міжнаціонального протистояння стала боротьба за Львівський університет. Українці вимагали його перетворення на засадах рівних прав обох сторін (в університеті на той час було лише 5 українських кафедр); поляки прагнули зробити його виключно польським. У боротьбу були втягнуті студенти: 1901 р. 440 студентів-українців одночасно залишили університет на знак протесту проти постійного порушення їхніх прав. Справа набула значного громадського розголосу як у монархії, так і за кордоном. У наступні роки доходило до численних, часом кривавих, сутичок українських і польських студентів. Справа університету поляризувала українське і польське населення краю.

Революційні події 1905 р. в Росії позначилися на політичному житті Галичини та Австро-Угорщини. Вони дали поштовх активізації руху за впровадження загального виборчого права. Масові демонстрації пройшли у Львові, Кракові, а також Відні та інших містах монархії. На пропозицію австрійських соціал-демократів 28 листопада 1905 р. відбувся одноденний загальноавстрійський політичний страйк з вимогою т.зв. 4-складового права голосу (загального, рівного, безпосереднього, таємного), в якому взяли участь політичні сили і населення Галичини. Проти нього виступали в Галичині консерватори та ендеки; останні засуджували "радикальні" тенденції і вимагали "унезалежнення" Галичини від Відня. Реформу підтримували ПСЛ, ППСД, українські та єврейські партії. У січні 1907 р. Державна рада ухвалила новий виборчий закон про вибори до загальноавстрійського парламенту. Він скасовував курії і запроваджував загальне виборче право, за яким, однак, голосу позбавлялися жінки та працівники громадських організацій. На вимогу Польського кола, до закону було внесене положення про двомандатні виборчі округи в Галичині: для здобуття першого мандату потрібно було здобути 50 % голосів, другого - 25 %. Це давало можливість консерваторам зберегти мандати у змаганні з людовцями у Західній Галичині, а полякам загалом - у змаганні з українцями в Східній Галичині. Не було змінено системи виборів до крайових сеймів.

У травні 1907 р. відбулися перші вибори до Державної ради за новим законом. Вони відбили зміни у розкладі політичних сил, але не принесли "сподіваних" "депутатів від народу": консерватори зазнали поразки, здобувши лише 12 місць; людовці вибороли 17, ендеки - 16, "незалежні" -11, соціалісти - 6; українські партії провели 27 депутатів. Польське коло в Державній Раді очолив професор Львівського університету ендек Станіслав Ґломбінський (1862-1943). Не змирившися з поразкою, консерватори вжили термінових заходів для зміцнення своїх позицій в крайовому сеймі та адміністрації: вони уклали таємне порозуміння з людовцями, яким взамін за підтримку обіцяли розширення представництва в крайовому сеймі.

На початку XX століття

Вибори до сейму навесні 1908 р. пройшли за умов гострого напруження польсько-українського протистояння й закулісних махінацій польської адміністрації, очолюваної намісником Галичини графом Анджеєм Потоцьким (1861-1908). На противагу українським національним силам, консерватори підтримали на виборах москвофілів, а численні порушення викликали обурення української громадськості. В такій обстановці 12 квітня 1908 р. український студент Мирослав Січинський (1887-1979) під час аудієнції застрілив намісника А. Потоцького. Новим намісником став консерватор - історик Міхал Бобжанський.

Польсько-українське протистояння в Галичині викликало занепокоєння Відня, який прагнув мати спокійний тил в умовах можливої війни з Росією. Під тиском Відня намісництво було змушене провадити переговори з українськими політиками. Каменем спотикання залишалися питання виборчого закону до сейму, участь українців в адміністрації, справа українського університету. Польська сторона не погоджувалася на жодні поступки. Зі свого боку, українські депутати сейму вдавалися до крайніх методів обструкції, намагаючися зірвати його засідання: вони з'являлися на засідання з трубами, сиренами, дудками і влаштовували "котячі концерти". Організовувалися масові віча й демонстрації на підтримку українських вимог. Тривали сутички українських і польських студентів у Львівському університеті. Під час одної з них у 1910 р. трагічно загинув український студент Адам Коцко. Польські політичні організації влаштовували контрмітинги і демонстрації під гаслами зміцнення "польськості" Галичини.

На тлі польсько-українського протистояння в середовищі польських політиків Галичини утворилися два блоки: "намісницький", що об'єднував консерваторів, демократів та людов-ців, виступав за угоду з українцями та орієнтацію на Відень; "антиблок" представляли ендеки та їх союзники, а також москвофіли, які орієнтувалися на Росію. На чергових виборах до Державної ради "намісницький блок" здобув переконливу перемогу над представниками "антиблоку" (58 мандатів проти 10). Після виборів намісник М. Бобжинський більш активно повів переговори з українцями. Вони завершилися підписанням у 1913 р. угоди, яка відбивала важкий компроміс між польськими та українськими політиками. Вона передбачала схвалення нового виборчого закону до сейму, який був одним із найзап-лутаніших у світовій практиці (з метою зберегти провідні позиції за поляками) і розподіляв місця між поляками та українцями (27 %); передбачалося залучення українців до адміністрації, відкриття українського університету в 1916 р. Угода викликала гостру критику з боку ендеків і католицької церкви; М. Бобжинський був змушений подати у відставку. Новий намісник В. Коритовський (1850-1923) на початку 1914 р. провів новий виборчий закон через сейм, але він ніколи не увійшов у дію.

Напередодні війни. Внаслідок тривалого правління польських консерваторів у Галичині бурхливо розвивалась польська культура, діяли численні громадські, наукові і освітні організації, зосереджувалася діяльність польських політичних партій. Сюди після

1907 р. перенесла центр своєї діяльності ППС-фракція Ю. Пілсудського. Після кризи

1908 р., пов'язаної з анексією Боснії та Герцоговини Австро-Угорщиною, стосунки Відня й Петербурга різко погіршились: з'явилося марево майбутньої війни. Ю. Пілсуд-ський вирішив розпочати підготовку до майбутньої війни в союзі в Австро-Угорщиною. Остання повинна була забезпечити йому тили під час піднесення національного повстання в Королівстві Польському. У 1908 р. Ю. Пілсудський створив у Кракові

 

Рис.51. Історик М. Бобжинський, намісник Галичини. Мал. С. Віткевича.

Історія Польщі

таємний Союз дієвої боротьби (Звьонзек валькі чинней, ЗВЧ), завданням якого була підготовка військових кадрів для майбутнього повстання. Незабаром, 1910 р. ним же в Кракові була створена легальна парамілітарна організація Стшелєц (Стрілець), а у Львові - Стрілецький союз під керівництвом Владислава Сікорського (1881-1943). До цих організацій залучалася студентська й гімназійна молодь, емігранти з Росії. У 1914 р. чисельність членів стрілецьких формацій перевищила 10 тис. Діяльність Ю. Пілсуд-ського розгорталась у порозумінні з австрійською розвідкою, яка отримувала від нього розвідувальну інформацію стосовно Росії. Передбачалося на випадок війни з Росією використати підготовлені кадри для диверсійних акцій в тилу противника. Сам Ю. Пілсудський планував з їх допомогою піднести повстання в Королівстві Польському.

Власні парамілітарні організації створювали також інші партії. Частина ендеків, яка видавала часопис Зажевс (Світанок), за прикладом ЗВЧ утворила таємну організацію Армія Польська, а також легальні Польські стрілецькі дружини (до 4 тис. членів). ПСЛ організувало Дружини Бартоша. За польським прикладом українці заснували загони Січових стрільців, Сокола та ін. Галицьке намісництво поблажливо дивилося на таку "фізкультурну" активність, застерігаючи тільки їх від втручання до політики.

Ю. Пілсудський шукав контактів і підтримки серед інших польських політичних партій. Певне розуміння він знайшов у ППСД, ПСЛ і в деяких інших груп. У серпні 1912 р. в м. Закопане біля Кракова на з'їзді представників незалежницьких організацій Галичини та Королівства Польського було вирішено створити Польський військовий скарб - фонд для фінансування польських воєнних приготувань. Через кілька місяців, у листопаді 1912 р. у Відні представники ППС-фракції, ППСД, ПСЛ, НЗР, НЗХ і кількох менш значних партій та груп утворили Тимчасову комісію конфедеративних незалежницьких партій (Комісію тимчасову сконфедерованих стронніцтв нєподлєг-лосцьових, КТССН). На неї покладались обов'язки координувати діяльність партій і військових формувань, а під час повстання - створення національного уряду. За її ухвалою Ю. Пілсудський був призначений командувачем незалежницьких військових організацій. Так сформувався "незалежницький" табір, який розраховував відбудувати Польську державність у майбутній війні.

У 1913 р. в середовищі КТССН виникли розбіжності: частина ендецьких груп залишила організацію, окремі члени ППСД і ПСЛ критикували співпрацю з Ю. Пілсуд-ським. З'явилися труднощі з фінансуванням парамілітарних організацій. Ендеки, використовуючи найрізноманітніші методи, намагались обмежити впливи Ю. Пілсудсь-кого. Наприкінці 1913 р. в ПСЛ стався розкол: частина старих діячів утворила партію ПСЛ-Лівиця; опозиційні до попереднього курсу члени об'єднались у партії ПСЛ-Пяст, яка стояла ближче до ендеків.

Початок світової війни застав польське суспільство розмежованим за політичними та соціальними орієнтаціями. Консервативні кола його орієнтувалися на "свої^-" держави, з якими пов'язували надії на збереження своїх позицій та впливів; їхнім ідеалом була "польська автономія". Національно-демократичний табір прагнув зберегти та утвердити національну ідентичність поляків, здобути для них вигідну позицію серед європейських народів. Небезпека німецької експансії видавалась його ідеологам найбільшою загрозою для існування поляків, перед якою поступалися всі інші. Незалежницький табір, за давньою традицією, головну небезпеку бачив у Росії та її "азіатських" порядках і за будь-яку ціну прагнув вирвати поляків з орбіти Росії. Людовий та соціалістичний рухи намагалися знайти modus vivendi між соціальними вимогами та національною ідеєю. Крайні ліві сили (СДКПіЛ) робили ставку на світову революцію як вирішення усіх суспільних проблем. Проте для поляків особливого значення набували взаємини з

На початку XX століття

сусідніми народами (німцями, росіянами, українцями, білорусами, литовцями, євреями тощо), стосунки з якими багато в чому визначали місце і роль Польщі в Європі XX ст.