Польська Республіка в 1918-1939 pp.

отримали 25 % (29,2 % місць), партії центру 10 % (12,1 %), національні меншини 21,1 % (19%), в тому числі українці 9% (7%). Вибори закінчилися поразкою ендеків, які здобули 8,7 % голосів (8,4 % місць), а також хадеків і ПСИ "Пяст" - разом 6 % (5 %). Назагал пілсудчики мали в парламенті лише четверту частину мандатів, що ставило під сумнів їхні плани внесення змін до Конституції.

Парламентський конфлікт. Наприкінці березня 1928 р. Ю. Пілсудський відкрив сесію нового сейму, яка почалася з інциденту: невелика група послів-комуністів скандувала "Геть з фашистським урядом Пілсудського!". За вказівкою Маршала поліція силою випровадила їх із залу. Далі сейм відкинув кандидатуру К. Бартеля на посаду маршалка сейму й обрав соціаліста І. Дашинського. Події показали, що сейм не стане слухняним знаряддям у руках влади. Однак до певного часу влада й опозиція вичікували. У червні 1928 р. Ю. Пілсудського на чолі уряду змінив К. Бартель. 1 липня Ю. Пілсудський дав інтерв'ю органу санації "Глос правди", в якому брутально обізвав сейм і депутатів зібранням "лядачніц" (нероб) і наголосив, що "не робив би нічого іншого, як тільки бив і копав послів без втоми". На завершення він погрожував, що немає вибору: або перестати співпрацювати з сеймом і "октроювати" (дарувати) нові закони, або відійти з кабінету, який мусить співпрацювати з сеймом. Маршал обрав другий варіант, віддавши уряд К. Бартелю, залишившися в ньому військовим міністром.

₍ Восени 1928 р. на черговій сесії сейму розгорівся скандал у зв'язку з інтерв'ю

Маршала. Під час обговорення позиції уряду щодо інтерв'ю виникла дискусія між послами ББВР та іншими депутатами, яка набула непарламентського характеру. На початку 1929 р. виник новий конфлікт у зв'язку зі справою міністра фінансів Г. Чеховича, який не зміг дати звіту з великої суми бюджетних коштів, що пішли на виборчу кампанію ББВР. Сейм відправив Ґ. Чеховича у відставку і віддав його до Державного трибуналу. У відповідь з'явилося нове інтерв'ю Маршала, в якому він

, брутально напав на сейм і послів, обізвавши їх "зафайданими мавпами", а посла ППС

Г. Лібермана, який виступав від комісії в справі Ґ. Чеховича, - "головним тенором у смердючій оперетці". У той час Маршал вже був тяжко хворий і не дуже добирав вирази. Судовий процес над Ґ. Чеховичем у червні 1929 р. був попереджений погрозами судді Державного трибуналу з боку пілсудчиків, а на самому суді Ю. Пілсудський

І виступив з різкою критикою Конституції, Державного трибуналу, парламенту. Трибунал

не наважився винести вирок і відклав справу.

У квітні 1929 р. за вказівкою Ю. Пілсудського президент відкликав уряд К. Бартеля і призначив новий на чолі з полковником К. Світальським. Усі його члени були офіцерами з оточення Маршала, тому його назвали урядом полковників. У відповідь на дії пілсудчиків політики з інших партій вимагали скликати надзвичайну сесію сейму, який не збирався впродовж семи місяців. Але табір санації відтягував його скликання; на

■ зборах ББВР обговорювалося питання зміни Конституції; уряд усував опозиційних

діячів з органів влади й адміністрації. В одному з виступів голова ББВР В. Славек твердив, що "здоровіше іноді поламати кості одному послу, ніж допровадити до необхідності вживання кулеметів". Водночас пілсудчики розпочали роботу над проектом нової конституції.

14 вересня 1929 р. у помешканні людовця Я. Домбського відбулася нарада представників шести партій та угруповань - Селянської партії (СХ), ПСЛ "Пяст", Національної робітничої партії (НПР), ПСЛ "Визволене", ППС і християнських демократів. На нараді було ухвалено на найближчій сесії сейму висловити вотум недовіри "уряду полковників". Цей документ став першим актом опозиційного блоку, що отримав назву Централів (центр і лівиця). У листопаді ці партії утворили Узгоджувальну комісію лівих партій для захисту республіки, яка діяла як організована

Історія Польщі

опозиція режиму. 31 жовтня 1929 р. відкрилася чергова сесія сейму. Ю. Пілсудський дав наказ групі озброєних офіцерів взяти участь у роботі сейму, і ті демонстративно зайняли місця в залі засідань. Маршалок сейму І. Дашинський відмовився відкривати сесію "під багнетами і шаблями". Президент І. Мосьціцький був змушений перенести відкриття сесії. Коли в грудні сейм нарешті розпочав роботу, то першим ділом відправив у відставку уряд К. Світальського. Новий уряд наприкінці грудня знову очолив К. Бартель. Сейм ухвалив бюджет, вважаючи, що пілсудчики відступили.

Однак у березні 1930 р. Ю. Пілсудський відкликав К. Бартеля, а на чолі уряду поставив голову ББВР полковника В. Славека, прихильника "твердого правління". Водночас у черговому інтерв'ю Маршал виступив з новими погрозами на адресу сейму і послів, засвідчивши, що йому радили "перестріляти" кілька опозиційних депутатів, але він відмовився. Керівники Центроліву зажадали негайного скликання сейму, щоб відправити у відставку уряд В. Славека. У травні сесія сейму була скликана, але віддразу відкладена на місяць, а у червні закрита. Посли і сенатори зібралися в залі сенату і поставили вимогу покласти край диктатурі Ю. Пілсудського. 29 червня 1930 р. Центролів скликав у Кракові Конгрес захисту прав і свободи народу. На Конгресі була схвалена резолюція, яка стверджувала, що боротьба з диктатурою Ю. Пілсудського повинна завершитися перемогою сил демократії. Під час Конгресу в Кракові пройшла багатотисячна демонстрація, учасники якої підтримали його рішення. Центролів запланував провести масові заходи проти диктатури у вересні 1930 р.

Між тим, наприкінці 1929 р. до Польщі докотилася світова економічна криза. Першою її ознакою став спад цін на сільськогосподарську продукцію, потім виникли труднощі із збутом сировини та промислових виробів. Наслідками стали спад купівельної спроможності населення, звільнення з роботи маси робітників (у березні 1930 р. кількість зареєстрованих безробітних досягла 300 тис. осіб), зростання страйкового руху. Різко загострилась обстановка в Східній Галичині. Легальні українські політичні партії (УНДО, УСРП) критикували уряд за недотримання обіцянок надати автономію. Лідери УНДО, спостерігаючи за боротьбою між пілсудчиками та опозицією, вважали, що настав слушний момент поставити перед урядом українське питання. Інакше поставилися до політичної кризи в Польщі керівники новоствореної Організації українських націоналістів (ОУН), що виникла на базі УВО. Влітку 1930 р. за їхньою вказівкою у Східній Галичині розпочалася хвиля підпалів маєтків польських власників, а також адміністративних будинків і диверсійних акцій, які повинні були підважити престиж Польської держави, привернути увагу світової громадськості до українського питання в Польщі, нарешті, задекларувати появу нової української радикальної організації - ОУН. "Протестаційна акція" ОУН до краю загострила українсько-польські стосунки в Галичині. У відповідь на дії українських радикалів почав консолідуватися польський націоналістичний табір. У галицьких містах стали створюватися Союзи захисту східних кресів і Комітети захисту, які вимагали рішучого втручання уряду в поборювання "гайдамаччини".

Правлячий табір Польщі опинився перед загрозою втрати контролю над ситуацією. 25 серпня 1930 р. Ю. Пілсудський сам очолив уряд, в складі якого були лише його довірені особи. Через два дні в інтерв'ю "Газеті польській" Маршал піддав нищівній критиці Конституцію, назвавши її "поганим бігосом", з якого поширюється "такий сморід, що ціла вулиця Вєйська (де розташовувався будинок сейму - Л.З.) смердить", порівнював "конституцію" з "проституцією". 29 серпня на засіданні Ради міністрів Ю. Пілсудський запропонував розпустити сейм, не дуже переймаючися мотивами такого кроку. Він гозорив: "Тепер маю період затишшя, бо це бидло (посли - Л.З.) відпочиває (...) Я не збираюся навіть рахуватися з депутатським імунітетом. Кара мусить на них

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

впасти (...) Вибори напевно будуть призначені, бо я управляю конституційно". За пропозицію Маршала проголосували усі члени уряду, "бо, - як згадував один з учасників засідання, - нехай би тільки ні!!!" Того ж дня президент підписав декрет про розпуск парламенту, який нібито неспроможний схвалити нову конституцію. Нові вибори було призначено на листопад 1930 р. Водночас Ю. Пілсудський доручив підлеглим розробити план арешту діячів опозиції, які брали участь у краківському конгресі Центроліву.

У ніч на 9 вересня 1930 р. було арештовано 18 послів опозиції і 5 послів від українських партій. Серед них такі знані політики як соціалісти Г. Ліберман, Н. Барліцький, А. Праґєр, людовці В. Вітос, В. Кєрнік, К. Багінський, ендеки В. Корфан-ти, А. Дембський, один з керівників УНДО В. Целевич та ін. Заарештованих помістили у фортеці Бреста, де вони зазнали принижень, образ і тортур. Незабаром були заарештовані ще близько 5 тис. активних діячів опозиції, в тому числі 84 посли сейму і сенату та 130 українських діячів. Особливої брутальності набула акція "пацифікації"" Східної Галичини, яка була виконана за розпорядженням Ю. Пілсудського в період від 20 вересня до 17 жовтня 1930 р. Для її проведення було залучено спеціальні загони армії та поліції, які у плановому порядку оточували українські села, проводили там обшуки, екзекуції місцевих активістів культурно-освітніх організацій, нищили майно товариств. Усе це робилося під приводом пошуку "терористів УВО", а насправді, щоб залякати населення. Під час акції було заарештовано 80 осіб, яких пізніше відпустили. Події "пацифікації" отримали міжнародний резонанс і незабаром стали предметом розгляду у Лізі Націй. Однак справа була передана для з'ясування т.зв. Комітету трьох. Польські дипломати доклали величезних зусиль, щоб спровадити її на манівці, посилаючися на терористичну діяльність українських націоналістів і вороже ставлення українських політиків до Польської держави. Розгляд скарги українців Галичини тривав до січня 1932 p., коли було прийнято рішення, яке основну провину за "пацифікацію" покладало на українців.

"Брестські" вибори. Після придушення опозиції пілсудчики розгорнули бурхливу кампанію на виборах до парламенту. Маючи в своїх руках контроль над діями адміністрації, вони впевнено йшли на вибори, які сучасники назвали "брестськими". Партії Центроліву виступили на виборах спільним блоком "Союзу захисту прав і свободи народу", вимагали відновлення демократичних свобод і Конституції. Пілсудчики піднесли гасла "порятунку" держави, спираючися на авторитет і заслуги Маршала. Стронніцтво народове, яке не увійшло до Центроліву, проголошувало засади християнської моралі і конституційних форм правління. Вибори відбулися 16 листопада 1930 р. До урн прийшли 75 % виборців, часто під адміністративним тиском. За офіційними даними, які не виключали фальсифікацій, на виборах до сейму ББВР зібрав 46,8 % голосів, Центролів - 17,7 %, СН - 12,7 %, хадеки - 3,8 %, національні меншини - 14,3 % (українці та білоруси - 6,4 %). На виборах до сенату ББВР отримав 54,7 %, СН - 12,9 %, Центролів - 13 %. Характерно, що на східних теренах, де поляки складали меншість населення, ББВР здобув найбільше голосів (82 %), що свідчило про найбільші зловживання адміністрації під час виборів. Однак численні простести, що були скеровані до Верховного Суду, були відхилені.

Після "брестських" виборів Ю. Пілсудський відійшов з посади прем'єра, призначивши головою уряду В. Славека, а сам демонстративно виїхав на тривалий відпочинок. Відкриваючи перше засідання сейму, прем'єр накреслив його головне завдання - прийняти нову конституцію. Маршалком сейму став К. Світальський, сенату - В. Рачкевич. Депутати опозиції порушили питання незаконних арештів та ув'язнень, зловживань виконавчої влади під час виборів. Методи пілсудчиків викликали обурення

Історія Польщі

інтелігенції. З листами-протестами проти беззаконня властей виступили професори Львівської політехніки, відомі письменники і митці А. Струґ, М. Домбровська, Ю. Тувім, Т. Бой-Желєнський та ін. Незважаючи на протести, пілсудчики організували в жовтні процес проти головних "брестських" в'язнів. їх було звинувачено в підготоці державного перевороту з метою "зміни влади". Підсудні виголосили промови, в яких звинувачували правлячий табір у порушенні Конституції. Після тривалих зволікань суд засудив керівників опозиції до кари ув'язнення строком від 1,5 до 3 років. Оскільки частина підсудних уже відбула свій строк, то вони були звільнені й виїхали в еміграцію.

На початку 30-х років економічна криза набрала розмаху. Продукція промисловості в 1932 р. скоротилася, порівняно з 1929 р., до 54%. Ціни на сільськогосподарські продукти впали на 50-70 %, що призвело до зростання заборгованості села. Результатом кризи став масовий відплив капіталів з польських банків (на суму 2,5 млрд. злотих). Серед соціальних наслідків кризи найбільш болючим було безробіття. За офіційною статистикою кількість зареєстрованих безробітних становила у 1931 р. 655 тис. осіб, 19322р. - 914 тис, 1933 р. 940 тис, 1934 р. - 908 тис. У роки кризи страйковий рух зменшився, оскільки робітники дорожили роботою. Страйки відбувалися там, де йшлося про ліквідацію підприємств. Таких випадків було чимало, оскільки дрібніші підприємства не витримували конкуренції з монополістичними об'єднаннями. За роки кризи було закрито понад 3 тис. промислових закладів. Збідніння маси населення породжувало апатію та розгубленість, які іноді вибухали стихійними рухами. Так сталось у повіті Лєско на Краківщині, де влітку 1932 р. кілька тисяч селян вдалися до погромів на знак протесту проти дій збирачів податків. Постійним явищем стали демонстрації безробітних у містах з вимогами праці, допомоги, харчів. Іноді доходило до зіткнення з поліцією та військами.

Уряд, зайнятий боротьбою з опозицією, тільки у 1932 р. розпочав розробляти антикризові заходи. Було скасовано частину селянських боргів, прийнято закон про право держави втручатися в справи монополій, виділено кошти для підтримки слабких підприємств, яким загрожувало банкрутство, розпочато реконструкцію залізниці, яка дала нові робочі місця. Було збільшено кошти на допомогу безробітним, організовано громадські роботи, до яких 1933 р. залучено близько 60 тис. осіб, а в 1935 р. - ще 134 тис. Проте заходи уряду не давали бажаного результату через дефляційну політику, яка полягала в утриманні будь-якою ціною стабільності злотого. Криза затягнулася в Польщі до 1935 р.

Тривожним залишалося міжнародне становище Польщі. Обидва її сусіди -Німеччина і СРСР - тісно співпрацювали, щоб посилити свій вплив на європейські справи і, водночас, проводили підривну роботу через національні меншини і комуністичний рух. Керівники СРСР скористалися травневими подіями 1926 р. у Польщі, щоб викликати дестабілізацію, а можливо й революцію. У червні 1927 р. російський емігрант Б. Коверда убив посла СРСР в Польщі П. Войкова. Це викликало напруження у польсько-радянських відносинах. У грудні 1926 р. внаслідок військового перевороту до влади в Литві прийшли антипольські налаштовані кола, очолювані президентом А. Сметоною. Вони поставили справу Вільна і литовської меншини в Польщі на форум Ліги Націй. Остання ревомендувала обом країнам розпочати переговори. Однак переговори, що тривали цілий рік, не принесли результатів. Ще більшу увагу польської дипломатії привертали ревізіоністські тенденції з боку Німеччини, які посилилися після Локарно. Німецькі керівники висловлювали публічні претензії на Помор'я. Польща шукала можливості забезпечити свої західні (і східні) кордони міжнародними гарантіями. У серпні 1928 р. вона урочисто підписала в Парижі т.зв. пакт Бріана-Келлота (від прізвищ міністра закордонних справ Франції і

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

держсекретаря США), за яким країни-учасники відмовлялися від війни як засобу міжнародної політики. До пакту приєднався також СРСР. Це уможливило підписання представниками Польщі та СРСР в лютому 1929 р. спеціального протоколу ("протокол Літвінова"), який запроваджував положення пакту Бріана-Келлога у відносини сусідніх держав. До протоколу приєдналися також Естонія, Латвія, Румунія. Усі країни зрікалися застосування сили у взаємних стосунках.

Після "брестських" виборів влада спочила в руках групи "полковників", які, маючи більшість у парламенті, могли не рахуватися з опозицією. У травні 1931 р. уряд очолив А. Прістор. Він намагався зменшити негативні наслідки економічної кризи, але йому бракувало зваженої концепції дій. Гостру критику викликали підготовлені урядом проекти законів про соціальне забезпечення, робочий час і допомогу безробітним. Правлячий табір вдався до хитрощів: йдучи на збільшення робочого тижня, зменшення винагороди за понадурочні роботи і скорочення відпусток; він сподівався збільшити внесок підприємств у соціальне забезпечення. Однак ці проекти викликали застереження з боку підприємців, профспілок та опозиції. Загроза страйку змусила уряд відкласти їх; вони були схвалені лише у 1933 р.

Наступні кроки уряду були спрямовані на обмеження громадянських прав і свобод. Закон про зібрання, схвалений у березні 1932 р., надавав адміністрації великі права контролю за громадськими організаціями. У серпні того ж року міністр юстиції отримав право переведення та усунення суддів, що ставило їх у залежність від адміністрації; трохи згодом було обмежено свободу адвокатури. У 1933 р. схвалено закон про самоврядування, який також розширив повноваження адміністрації при формуванні місцевих представницьких органів. Особливий резонанс викликали реформи в освіті. їх проведення було ініційоване міністром освіти і віровизнань Янушем Єнджеєвичем, який належав до групи "полковників". Першою була реформа системи шкільної освіти, запроваджена законом у березні 1932 р. За новою системою основною загальною школою ставала семирічка, що складалася з двох- і чотирирічних щаблів. Повна середня освіта здобувалась у чотирирічних гімназіях і дворічних ліцеях. Між двома останніми ступенями були вступні іспити. Така структура, якщо й підвищувала загальний освітній рівень мас, то робила вищі ступені доступними лише елітарним верствам. Реально через брак коштів більшість населення обмежувалася початковою освітою, а повну середню в ліцеях здобуло у 1938/39 навчальному році лише близько 16 тис. осіб, що становило мізерний відсоток учнівської молоді. Реформа передбачала також посилення політичної спрямованості навчання й виховання. На перший план була поставлена ідея Польської державності, підкреслення заслуг правлячого табору у її відбудові та зміцненні. Разом з тим, було значно оновлено програми навчання, запроваджено раціональні та гуманітарні елементи, пошанування людської праці та її здобутків, толерантне ставлення до людей іншої віри та поглядів. Назагал громадськість і педагогічні кола критично оцінили шкільну реформу, оскільки її позитивні сторони нівелювалися посиленням втручання держави в навчально-виховний процес, а постійний брак коштів на освіту негативно позначався на рівні підготовки молоді. У 1931 р. в країні було ще 23 % неписьменних у віці понад 10 років; на східних теренах цей відсоток сягав 38 %.

У березні 1932 р. сейм ухвалив також два закони про вищу школу. За ними обмежувалась автономія вищих навчальних закладів, а міністр освіти і віровизнань отримав великі повноваження щодо затвердження ректорів, створення та ліквідації кафедр, затвердження професорсько-викладацького складу. Закони мали на меті посилити вплив уряду й правлячих кіл на наукове та творче середовище, яке користувалося значною незалежністю від влади. Незабаром, у 1933 р. міністр закрив 53 кафедри, звільнивши з роботи найбільш опозиційних професорів. Водночас у 1933 р.

Історія Польщі

була створена Польська академія літератури, яка повинна була об'єднати творчу інтелігенцію за зразком гонкурівської академії у Франції. До неї було залучено відомих літераторів, зокрема Л. Стаффа, Б. Лєсьмяна, В. Берента, Т. Бой-Желєнського та ін.

Опір режиму. Нове законодавство, запроваджене пілсудчиками, відзначалося посиленим втручанням влади до посилення втручання влади у всі сфери життя суспільства. З огляду на це, воно викликало критику з боку демократичних кіл і костелу. У пастирському листі примаса Польщі кардинала Глонда в квітні 1932 р. зазначалося, що "держава для громадянина, а не громадянин для держави", а правлячий табір не повинен ототожнювати себе з державою. Тоталітарні елементи в політиці пілсудчиків спричинили зміни в опозиційних угрупованнях. З одного боку, зростали радикальні тенденції активного опору режиму. Комуністичний табір активізував роботу в робітничому і селянському середовищах, агітуючи за усунення "фашистського режиму Пілсудського". КПП провадила роботу серед українців і білорусів, підтримавши гасла приєднання Західної України і Західної Білорусі до відповідних радянських республік. У Східній Галичині посилили терористичну діяльність боївки ОУН. У серпні 1931 р. вони вбили одного з провідних діячів ББВР Тадеуша Голувка під час його перебування на лікуванні в Трускавці, а в березні 1932 р. - комісара львівської поліції Е. Чеховського; чинилися також збройні напади на адміністративні установи. Українські політики та греко-католицька церква засудили терористичні акції ОУН, закликали польську владу припинити утиски українського населення. На початку 30-х років демократичні кола українського національного руху (УНДО, УСРП та ін.) розпочали таємні переговори з правлячим табором про досягнення компромісу. Передумовою для цього стала діяльність волинського воєводи Г. Юзевського, який пішов на певні поступки українцям у розвитку національно-культурного життя. Радикальні тенденції проявилися й у середовищі ендеків, де проти політики т.зв. "старих" виступила група молодих діячів. У 1934 р. вони створили окрему організацію Національно-радакальниіі табір (Обуз народово-радикальний, ОНР) і проголосили програму поділу поміщицьких земель, націоналізації іноземного капіталу, зламу ієрархічної системи влади, виселення євреїв з Польщі.

Польські демократичні партії теж переживали процеси поляризації та пошуку нових форм діяльності в умовах санаційного режиму. У 1931 р. провідні людовські партії ("Пяст", "Визволене", СХ) об'єдналися в єдине Стронніцтво людове (Народну партію, СЛ), яке очолив В. Вітос. Партія стояла на позиціях відновлення демократії, проведення більш радикальної земельної реформи. Методи правління пілсудчиків штовхнули вліво керівників ППС, змусивши їх підкреслити соціалістичні положення своєї програми, а також шукати платформу співпраці з комуністами. У 1934 р. Центролів фактично розпався через розбіжності його членів у візії демократичної Польщі. Цьому сприяв також відхід хадеків на позиції співпраці з урядом. НПР, очолювана К. Попелем, у своїй програмі теж відбила більш радикальні соціальні вимоги, підтримала ідею надання автономії національним меншинам.

На початку 1933 р. відбулися зміни в середовищі правлячого табору. Тяжко хворий Ю. Пілсудський був незадоволений стосунками, які склалися в групі "полковників". Занепокоєння викликали у нього кар'єристські риси характеру деяких осіб з його оточення. Він говорив, що його "обліпили воші". У травні 1933 р. Національні збори обрали на новий семирічний термін президентом І. Мосьціцького, який залишався вірним виконавцем волі Маршала. Уже на другий день після виборів був відправлений у відставку прем'єр А. Прістор, а його місце посів Я. Єнджеєвич. Уряд надалі залишався в руках "полковників". Маршал найбільшим довіряв В. Славеку, ідеалісту-романтику і аскетові за способом життя. У 1931 р. Ю. Пілсудський скерував його до керівництва ББВР і залучив до розробки нової конституції. Великі надії він покладав на полковника

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

Юзефа Бека (1893-1944), який з 1932 р. незмінно очолював міністерство закордонних справ. Маршал керувався переконанням, що "треба добрати трьох-чотирьох найвідповідальніших і долаштованих між собою осіб, котрі б управляли один після другого; тільки тоді можлива послідовність лінії урядів і відпочинок одного прем'єра в той час, коли працює інший".

Я. Єнджевич провів вибори до органів самоврядування - громадських і ґмінних рад. Виборча кампанія і вибори тривали понад рік і супроводжувалися зловживаннями з боку адміністрації. У підсумку пілсудчики здобули перемогу, отримавши 68 % голосів виборців, У травні 1934 р. Я. Єнджевич залишив посаду прем'єра. Його місце посів 42-річний професор археології Варшавського університету Леон Козловський, який був віддавна зв'язаний з пілсудчиками і мав репутацію "салонового лева". На подальший перебіг подій значний вплив мав замах на міністра внутрішніх справ Броиіслава Пєрацького, вчинений бойовиком ОУН Григорієм Мацейком 15 червня 1934 р. у Варшаві. Вбивство міністра набуло світового розголосу й завдало удару по авторитету Польщі. Вже через день з'явилося розпорядження президента про арешт і ув'язнення осіб, які "загрожують безпеці, спокою й громадському порядку". Для цього на Поліссі, у Березі Картузькій, було створено концтабір, до якого без правових формальностей скеровувалися затримані особи. Розпорядження порушувало положення Конституції. У таборі опинилися насамперед комуністи, радикальні ендеки, українські націоналісти. У 1936 р. тут перебувало 342 комуністи, 3 ендеки, 6 людовців, кілька членів ОУН. У таборі панував брутальний режим приниження людської гідності, що повинен був зламати людину психічно. Уряд провів численні арешти лівих і радикальних діячів, захопивши також керівний склад Крайового проводу ОУН на чолі зі Степаном Баидерою. На судовому процесі, що відбувся 1936 р., він був засуджений до смертної кари, заміненої пожиттєвим ув'язненням. Заборонено діяльність ендецького ОНР, діячі якого потрапили до Берези Картузької.

На початку 30-х років відбулися зміни на міжнародній арені, на які мав би зреагувати польський уряд. Економічна криза погіршила соціально-політичну ситуацію в Німеччині, де набирали сили радикальні табори комуністів і націонал-соціалістів. Стосунки між Німеччиною і СРСР охолоджувалися. Це було вигідно Польщі. Підписання "протоколу Літвінова" відкривало шлях для більш широкомасштабного договору. На перешкоді були антирадянські акти, що мали місце в Польщі: наприкінці 1929 р. українські націоналісти вчинили замах на радянське консульство у Львові, вбивши дипломата В. Майлова; у 1930 р. здійснена спроба замаху на посольство СРСР у Варшаві. Однак після підписання в Парижі 1931 р. Договору про ненапад між Францією та СРСР польсько-радянські переговори відновилися. 25 липня 1932 р. у Москві було підписано польсько-радянський Договір про ненапад строком на три роки. У ньому йшлося про відмову від воєнних засобів розв'язання спорів та участі у союзах, скерованих проти однієї зі сторін. Договір сприяв поліпшенню взаємних стосунків двох країн, зміцнив позиції Польщі на міжнародній арені. У 1934 р. договір був продовжений ще на десять років. Він дав змогу польській дипломатії зайняти тверду позицію стосовно Німеччини, де до влади на початку 1933 р. прийшли націонал-соціалісти А. Гітлера. Одним з перших кроків німецького фюрера була вимога повернення Німеччині Східного Помор'я та Ґданська. Польсько-німецькі стосунки почали загострюватись. Не маючи ще достатньо сил для зміни міжнародних відносин на свою користь, А. Гітлер вирішив тимчасово змінити ставлення до Польщі. Ю. Пілсудський вважав, що більшою загрозою для Польщі є Радянський Союз, і завдання польської зовнішньої політики - дотримуватися рівноваги між двома сусідами. 26 січня 1934 р. у Берліні була підписана Декларація про незастосування сили між Польщею і Німеччиною строком на десять років. На думку

\

\ Історія Польщі

Ю. Пілсудського і Ю. Бека, польсько-німецька декларація і радянсько-польський договір давали Польщі достатні гарантії безпеки принаймні на найближчі п'ять років. Разом з тим, Ю. Пілсудський в травні 1934 р. доручив підвладним створити спеціальний військовий центр - "Лабораторію", який повинен був відслідковувати потенційні загрози з боку двох сусідів.

Конституція 1935 р. Зміцнення міжнародних позицій Польщі дозволило пілсуд-чикам приступити до зміни конституції Польщі, аби вона забезпечила збереження влади в їхніх руках. Це було складною справою, оскільки ББВР не мав у сеймі необхідних 2/3 голосів. Перший раз загальні підстави нової конституції були винесені на розгляд сейму в лютому 1931 р. Згідно з ним, принцип поділу влади замінявся поділом компетенцій між гілками влади при закріпленні вирішальної ролі президента й уряду. Далі робота була перенесена до Конституційної комісії, якою керували В. Славек і С Цар. 26 січня 1934 р. С Цар на засіданні сейму склав звіт про роботу комісії і представив на обговорення тези нової конституції. Посли опозиції на знак протесту покинули зал. Тоді С Цар запропонував визнати тези новою конституцією. Поки посли опозиції повернулися до зали, більшість ББВР проголосувала за нову Конституцію, порушивши при цьому кілька статей регламенту. Цей факт викликав протести. Ще рік тривало обговорення Конституції в сенаті, де пілсудчики мали значну перевагу. У березні 1935 р. Конституція повернулася до сейму для обговорення поправок, які були схвалені простою більшістю голосів. 23 квітня 1935 р. президент підписав текст нової Конституції, запровадивши її у життя.

Конституція 1935 р. встановлювала в Польщі президентську форму правління. Президент отримав величезні повноваження, за виконання яких відповідав тільки перед "Богом та історією". Він зосереджував у своїх руках єдину і неподільну державну владу, йому підпорядковувались уряд, парламент, збройні сили, суди й контрольні органи. Обрання президента відбувалося на спеціальних Зборах виборців (електорів), які складалися з 80 осіб, що до них належали п'ять найвищих посадових осіб держави, а також 50 виборців, обраних з-поміж послів сейму, і 25 - від сенату. Президент мав право запропонувати свого кандидата на найвищу посаду. Термін його правління був сім років. Одночасно Конституція обмежувала права сейму та сенату, з тим що сенат був піднесений вище сейму. Сейм (208 послів) і сенат (96 сенаторів) обиралися на п'ять років прямим, таємним, рівним голосуванням осіб, які досягли 24 років. Окремо зазначалося, що сейм не бере участі в управлінні державою, а лише приймає закони, які вступають у дію тільки після їхнього підпису президентом. У червні 1935 р. був схвалений виборчий закон, який скасував пропорційну систему виборів і замінив її мажоритарною, надаючи при цьому виключні права окружним зборам, які підпорядковувалися місцевій адміністрації. Сенат на третину складався з сенаторів, яких призначав президент, а на дві третини - з обраних кандидатів; проте вибори сенаторів були двоступеневі: спочатку обиралися воєводські колегії виборців, право участі у голосуванні надавалося лише особам, які мали вищу освіту, офіцерам, представникам органів самоврядування й деяких громадських організацій. Конституція гарантувала громадянам головні демократичні права, але обмежувала їх обов'язком лояльності до держави і "загального добра", які можна було трактувати дуже широко.

Нова Конституція завершила процес перебудови устрою Польщі на авторитарних засадах. Вона запровадила надзвичайну роль держави і виконавчої влади, яким підпорядковувались усі громадянські інститути та особи. Ідея суверенітету народу, яка переважає в демократичних конституціях, була замінена державною ідеологією, що грунтувалася на засадах елітарності влади. Це зближувало її з основними законами тоталітарних держав. Конституція була "написана" під Ю. Пілсудського. Проте невдовзі

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

після підписання Конституції, 12 травня 1935 p., він помер, залишивши помітний слід в історії Польщі. Незважаючи на суперечливе ставлення до його особи, сотні тисяч поляків провели Маршала в останню путь, яка пролягла з Варшави до Вавельського замку у Кракові.

Польща у переддень війни

Пілсудчики без Пілсудського. Смерть Ю. Пілсудського позбавила правлячий табір загальновизнаного авторитету. Серед пілсудчиків не було постаті, яка б дорівнювала Маршалові за широтою політичного мислення та інтуїції. Після травневого перевороту 1926 р. Ю. Пілсудський використовував своїх підлеглих для виконання поточних завдань, змінював їх на посадах, позбавляв права ініціативи. Своїм можливим спадкоємцем він вважав В. Славека, якого незадовго до смерті поставив на чолі уряду. Відразу після похорону Маршала відбулася вузька нарада наближених осіб, на якій було вирішено "поділити" посади Ю. Пілсудського: Генеральним інспектором Збройних Сил призначили генерала Е. Ридз-Смігли, військовим міністром - ген. Т. Каспшицького, на чолі уряду залишився В. Славек. На нараді виявилося прагнення президента 1. Мось-ціцького чинити більший вплив на політику табору. У середовищі пілсудчиків відчутнішим став поділ на прихильників жорсткого курсу (група "полковників") і ліберальних політиків, які намагались дійти порозуміння з опозицією (М. Зиндрам-Косьцял-ковський).

На вересень 1935 р. були призначені вибори до парламенту, які проводилися за новою Конституцією і виборчим законом. У їх результатах не було сумніву, тому опозиційні партії та організації висловилися за бойкот виборів (ендеки, соціалісти, людовці). Це змусило пілсудчиків шукати порозуміння з національними меншинами. Особливого значення вони надавали участі у виборах українців Галичини. Тривалі переговори з діячами УНДО, які велися від 1931 p., завершилися 29 травня 1935 р. "усною" угодою, яка отримала назву "нормалізації^-" польсько-українських взаємин. Українські діячі пішли на угоду з огляду на хвилю репресій та голодомор, які розгорнулися в радянській Україні в першій половині 30-х років і ставили перед ними проблему збереження національного середовища в Польщі. За домовленістю, українцям обіцяли збереження національної освіти, фінансову підтримку для культурних, кооперативних і громадських організацій, розширення сфери вживання української мови в судах й адміністрації Східної Галичини, створення українського університету, звільнення політв'язнів, а також гарантовані місця в майбутньому парламенті й місцевих урядах. Зі свого боку, українці погоджувалися визнати Польську державу та взяти участь у виборах. Укладення угоди "нормалізації" поділило українське суспільство: частина населення пішла за УНДО і підтримала порозуміння з владою, інша залишилася на непримиренних позиціях щодо держави (ОУН). У виборах взяли участь 50 % українських виборців. Подібний розкол стався також серед білорусів. Німецька та єврейська меншини висловилися за участь у виборах. Це було успіхом правлячого табору.

Під час виборчої кампанії окреслилися розбіжності серед пілсудчиків. Частина їх вважала, що ББВР повинен зійти з історичної арени, поки не перетворився на звичайну політичну партію. В. Славек поширював романтичні погляди про те, що надалі суспільство повинно керуватися тільки Конституцією. Однак інші пілсудчики не збиралися втрачати владу. їхні наміри в образній формі охарактеризував Е. Ридз-Смігли у виступі на з'їзді Союзу легіонерів у Кракові в серпні 1935 p.: "He тільки не віддамо цілої сукні, але навіть ґудзика..." Вибори відбулися 8 вересня 1935 р. і стали по суті плебісцитом. У них взяли участь тільки 46,5 % виборців. У Варшаві голосувало 29 %, Великопольщі -

Історія Польщі

37,4 %. У виборах до сенату голосували 62,4 % виборців (хоча їх загальна кількість обмежувалась 2% від усіх виборців!). Натомість українці дістали 13 сеймових і 4 сенаторських мандати, а лідер УНДО Василь Мудрий обійняв посаду віц