Культурологія - важлива галузь філософського знання , предмет , сутність , структура

Культурологія - важлива галузь філософського знання, предмет, сутність, структура

Термін „культура” вперше зустрічається в одному з творів римського автора Цицерона (45 р. до н.е.). Це важливе наукове поняття, без якого не може обійтися жодна сфера теоретичного знання про суспільство. Культура стала об’єктом спеціального теоретичного інтересу і отримала статус самостійного наукового поняття в епоху Нового часу. У всіх випадках раннього вживання слова „культура” воно означало вирощування, удосконалення, культивування чогось, було пов’язане із землеробством. Однак поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини. Пізніше слово „культура” все частіше починає вживатись як синонім освіченості, вихованості людини. У середні віки культура асоціюється з міським укладом життя, а в епоху Відродження – з досконалістю людини. У добу Нового часу „культура” оформляється в наукове поняття. Культура розглядається, як феномен духовного порядку, наслідок і вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії. Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась, проте духовна культура завжди асоціювалась з вільним інтелектуальним пошуком науковця, фантазією і натхненням митця, тобто з тим, що підносить людину, робить її досконалішою і сильнішою. Різноманітність поглядів на сутність і зміст поняття культури характерна і сучасна культурологія. Культура репрезентує глибину та невичерпність людського буття, всі аспекти взаємозв’язку людей зі світом. Саме ставлення до культури багато в чому залежить від дослідницьких установок: культура є об’єкт вивчення філософів, істориків, етнографів, культурологів, соціологів та ін. Залежно від їх теоретичної методології формується і погляд на культуру, висвітлюються її певні риси. Можна виділити 3 основних наукових підходи: антропологічний, соціологічний і філософський.

Культурологія в галузі гуманітарних наук

У системі сучасного наукового знання культурологія нале­жить до кола гуманітарних наук. Культурологія як спеці­альна наукова дисципліна склалася тільки у ХХ столітті. Однак протягом тривалого часу (а особливо з кінця XVIII століття) різні гуманітарні науки, як ті, що мали давню історію, так і ті, що тільки-но виокремлювалися в Новий час як самостійні сфери на­укової рефлексії, розробляли широкий спектр специфічно культу­рологічної проблематики. Ідеї й концепції, висунуті й обґрунтовані представниками різних наукових традицій протягом попередніх століть, утворили історичний фундамент сучасної культурології. Формування культурології як науки пов'язано, перш за все, з бага­тими традиціями європейської історії філософії. Перші роздуми про культуру належать ще давнім грекам. Дав­ньогрецькі історики вже принаймні з VI-IV століть до н.е. почи­нають цікавитися записами і розповідями мандрівників, купців, учасників військових походів та посольств. Так, ще грецькому істо­рикові Геродоту належать перші розгорнуті описи країн та народів відомого йому світу, їх повсякденного життя, звичаїв та вірувань, їх політичного устрою. Звісно, що тут ще не йшлося про система­тичний та послідовний опис культур. Рівень наукового мислення ще не дає змоги належним чином відокремити справжні знання від вигадок та міфологічних уявлень, але тут маємо багато цікавих спостережень, нагромаджений великий історико-культурний ма­теріал. У той же час грецькі філософи вже говорили про існування осо­бливого, створеного людиною світу, який є незалежним від світу природи, тобто розрізняли природу - «фюсис» і людські установлен­ня - «номос». При цьому греки не лише відрізняли культуру від при­роди, а й прагнули теоретично обґрунтували спосіб життя, в основі якого була установка на самовизначення і «автаркію» - свободу і са­мостійність індивіда, який здатний, спираючись на розум, «жити за природою». Давні греки ще не мали терміну «культура» і вико­ристовували термін «пайдея» - формування людини. Мислителі Давнього Риму зробили наступний крок у розвитку культурологіч­ного вчення. Вони ввели сам термін «культура» та сформулювали ідею про взаємозв'язок між процесами культурного розвитку і ви­хованням людини. У подальшому, з поширенням контактів елліно-римської цивілізації з різними країнами внаслідок військової експансії та торговельних відносин, античні історики продовжу­ють традицію висвітлення різних культур. Знання інших культур мало неабияке практичне значення для державних утворень імпер­ського типу, оскільки управління іншими народами передбачає до­стовірні уявлення про їх соціальний устрій, вірування, звичаї.

Середньовіччя дещо втрачає традицію об'єктивного висвітлення інших культур, оскільки на перший план виходить міфологізований опис чужих народів, що перебувають поза межами християн­ського світу. Хрестоносцям, що йшли звільняти Гроб Господній, важливо було підкорити країни ісламу та запроваджувати власні порядки, не звертаючи уваги на специфічну культуру аборигенів. Але розвиток торгівлі та потреба в політичних контактах стимулю­вали мандрування на Схід, і у звітах Марко Поло, Афанасія Нікітіна та інших мандрівників ми бачимо багато цікавих відомостей про культуру інших країн.

Значні досягнення в осмисленні культури належать гуманіс­там епохи Відродження. Саме вони прагнули визначити ідеал культурної людини та обґрунтувати ідею культурної наступності. Послідовниками ренесансних гуманістів стали філософи Нового часу, які поставили питання про критерії культурного прогресу, досліджуючи зв'язок між культурою і наукою. З відкриттям Аме­рики та морського шляху до Індії знання про культури народів сві­ту почало зростати великими темпами. До військово-політичної та торговельної експансії країн Європи як чинників, що стимулювали зростання культурологічних знань, додається інтенсивна місіонер­ська діяльність католицької церкви, зацікавленої в поширенні сво­го впливу серед інших народів.

 

Культура і цивілізація

Проблема співвідношення культури та цивілізації набула останнім часом надзвичайної

гостроти. Одні дослідники розцінюють зустріч культури з сучасною цивілізацією як кризу

культури, навіть як її катастрофу, інші вбачають у цьому народження нової культури XXI ст.

Наприклад, у сучасній "технічній цивілізації" вбачали загрозу для духовної культури такі

знані у світі мислителі, як О.Шпенглер і М.Бердяєв. При всій правильності в оцінках існуючих бездуховних та антикультурних тенденцій у сучасному суспільстві така позиція нас не може задовольнити, тому що, заперечуючи будь- який культурний зміст у сучасній цивілізації, ми зводимо цивілізацію і культуру до

непримиренного конфлікту, пророчимо загибель культури. Так, ми не зможемо вже

буквально "відродити" у наші дні, скажімо, давньослов'янську й античну культуру, адже в

історії усе буває лише раз, однак зберігати і використовувати культурні надбання попередніх

епох і поколінь ми можемо й повинні. Тому актуальним завданням зараз є не відлучення

сучасної цивілізації від культури, не спроба повернути "колесо історії" назад, а виявлення

культурного змісту "нашої цивілізації, його реалізація. Мабуть, варто сприймати цивілізацію

і культуру не як ворогів, а як союзників. І якщо ми хочемо мати майбутнє, то повинні

прагнути до розумного компромісу між теперішністю та минулим. Будь-яка спроба відірвати

культуру від цивілізації перетворює в утопію ідею культурного відродження народу, адже

культура потребує цивілізації, мов душа — тіла. Цивілізація — це тіло культури, її

матеріальний носій, який має не природне, а соціальне походження. Бездуховна цивілізація

— жахлива річ, а культура, позбавлена матеріальної оболонки, — річ неможлива. Як

засвідчує досвід, у найгіршому стані перебуває культура в країнах, які позбавлені благ

сучасної цивілізації. Всім відомо, як в індустріально розвинутих країнах Заходу і Сходу

(наприклад, в Японії) вміють шанувати давнину, зберігати пам'ятки історії та культури,

підтримувати народні традиції, звичаї. Культурний вандалізм, манкуртизм притаманні

країнам, які не засвоїли навичок Цивілізованого життя, не здатні існувати за нормами

цивілізованого суспільства. "Ми занадто цивілізовані, але ще недостатньо культурні", — так колись оцінював видатний німецький мислитель І.Кант стан сучасної йому Європи. На його думку, шлях від цивілізації веде до вищої культури, пов'язаної з моральною досконалістю кожної людини. "Ми занадто цивілізовані, щоб бути культурними", — заперечував О.Шпенглер, оцінюючи цивілізацію як смерть культури. "Ми поки що недостатньо цивілізовані, щоб оцінити велич нашої національної культури, зберегти та нагромадити її", — так можна охарактеризувати те, що

відбувається зараз з нами, Не можна зберегти історичний зв'язок з минулим, здійснити

культурну спадкоємність, залишаючись на місці, у стані соціально-економічної нерухомості.

Вірність традиціям не може бути забезпечена зневагою до потреб реального життя людей, до

вимог часу. Узгодженість нашої культурної традиції з тим цивілізованим напрямом

розвитку, до якого ми повинні повернутись, і становить ту головну проблему, яка сьогодні

постає перед народом України на шляху його національно-культурного і духовного

відродження та розбудови суверенної демократичної держави.

Культура, отже, виступає як історична категорія і вимагає для свого аналізу і визначення Не

тільки філософського, а й історичного підходу. Оскільки світовий культурний процес

складається з історії культур окремих народів, з-поміж яких почесну місію виконувала і

виконує культура українського народу, то основне завдання історії світової культури як

науки полягає у визначені найважливіших логічних ліній культурного розвитку людства,

його вихідних і загальних для всіх народів принципів. Історія культури має комплексний і

міждисциплінарний характер. Вона використовує фактичний матеріал і висновки таких наук,

як етнографія і археологія, загальна історія і філософія, соціальна психологія і соціологія,

мовознавство і мистецтвознавство тощо. Культурологічна теорія виконує, водночас із

пізнавальною, дуже важливу в наш час культурно-виховну функцію, залучаючи людину до

гуманістичних духовних цінностей і власного народу, і людства загалом. Значущість її

вивчення особливо зростає у зв'язку з актуалізацією національно-патріотичного морального,

естетичного виховання, формування справді гуманістичного світогляду.

Діяльність братських шкіл

Зберігся документ, датований 28 грудня 1544 р. про заснування у Львові братства при церкві св.Ми-колая. Особливо інтенсивно подібні громади утворювалися в останній третині XVI ст. —після Люблінської унії 1569 р. і в період підготовки Берестейської унії 1596 р. Вони опікувалися освітою громадян — організовували школи, доступні для всіх верств населення, учителів і підручники для яких оплачували з громадської казни, контролювали церкву, в тому числі й єпископів, вимагаючи сповнення пастирських обов'язків морального вдосконалення вірних, турбувалися про належний християнину моральний клімат у сім'ї, гідний відхід людини із цього світу — для немічних і самотніх були шпиталі — госпіси, де утримання й опіка здійснювалась за рахунок громадян, а також забезпечувалось гідне християнина поховання померлого. В братському русі, який охопив територію західноукраїнських земель і торкнувся навіть Києва, активністю вирізнялося Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства. Зберігся опис бібліотеки Львівського братства, де були книги з поетики, риторики, логіки, граматики, історії, зокрема кращі зразки творів античних авторів — Платона, Арістотеля, Цицерона. Львівське братство викупило у лихваря друкарню Івана Федорова, і тут були видані перший український Буквар та книги для читання — Апостол і Часослов, а також "Адельфотес, або Граматика доброгла-голивого еллинословенского язика" (1591 p.), На зразок Львівського, яке було хронологічно старшим, діяли Луцьке, Київське й інші братства. Братства жваво обмінювалися книгами, досвідом наукової та освітньої роботи, учителями, громадськими здобутками — все це сприяло зміцненню потуги братського руху в його прагненні утверджувати, розвивати традиції української культури. Із середовища братського руху вийшли відомі церковні та громадські діячі — Иов Борецький, Памва Беринда, Гаврило До-рофієвич, Захарія Копистенський, Сильвестр Косов, Ісайя Копин-ський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Петро Могила та ін. Багато з них стали талановитими письменниками-полемістами. Полемічна література дістала назву від свого завдання — полемізувати з католиками, що звинувачували православних у меншовартості й неправомірності, зокрема першу хвилю полеміки викликала книга Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577 p.), а також подібні твори Бенедикта Гербеста і Лева Кревзи. У відповідь на непристойні випади католицьких польських авторів розгорнута полеміка була близька до лайки, сповнена звинувачень у смертних гріхах, моральних вадах, вишукування у супротивника відступів від канонів віри тощо. Цим характерні твори острозьких авторів, спрямовані проти Григоріанського календаря 1582 р. (Г.Смотрицького), на викриття "Папи-антихриста", а також утисків православних і злочинів проти людини, вчинених католиками (Х.Філалет, К.Острозький, В.Суразький). Література другої хвилі полеміки, що стосується братського руху, характерна проблемним розглядом ситуації, навіть науковим обґрунтуванням висновків і думок. Такі риси притаманні творам "апостола унії" Іпатія Потія, де він ґрунтовно переконує в оригінальності нової, створеної на Берестейському соборі 1596 р. церкви, намагається поєднати образ Папи і католицькі догмати з особливостями православної релігійності, зокрема стосовно чистилища і сходження Святого Духа, від Бога Отця і від Сина. Подібні аргументи використовував Мелетій Смотрицький ("Антиграфе", 1609 p., "Тренос", 1610 p., "Верифікація прав народу руського", 1621 p.),

Острозька Біблія. Федоров

Острозька Біблія 1581 р. — перше повне друковане видання всіх книг Св. Письма церковно-слов'янською мовою, здійснене в Острозі друкарем І. Федоровим, заходами князя К. Острозького, підготовлене гуртком учених при Острозькій школі. Надрукована на 628 аркушах, з численними заставками, кінцівками та інціалами, О. Б. є досконалим зразком друкарського мистецтва України кінця 16 століття. В книзі вміщено передмову К. Острозького, де він тлумачить виникнення тексту, другу, віршовану передмову Г. Смотрицького, де вміщено похвалу видавцеві та його гербові, і післямову І. Федорова. Острозька Біблія відіграла важливу роль у боротьбі проти наступу католицької церкви на православ'я. Видавець зібрав церковно-слов'янські та грецькі списки з монастирів усього православного Сходу. Зокрема Діонісій Раллі Палеолог за вказівкою папи Григорія XIII близько 1578—1579 рр. привіз з Рима до Острога список Біблії^[1]; в тому числі з Москви привезено копію повної Біблії Новгородського архієпископа Генадія з 1499 р. Зібрані списки звіряли з Грецькою Септуаґінтою або наново перекладали, хоч не обійшлося й тут без помилок. З уніфікованим правописом була передрукована 1663 р. в Москві, а з дальшими текстовими виправленнями гуртка під проводом Є. Славинецького, а згодом Я. Блотніцького та В. Лящевського, стала основою Синодальної (Єлисаветинської) Біблії 1751 і 1756 рр. (справлене видання, з якого передруковані усі наступні). Над текстом О. Б. працював П. Беринда і з неї виписував матеріал для свого «Лексикону» 1627 р. Редакційно-перекладацька робота над О. Б. свідчить про високу мовну культуру в Україні в кінці 16 ст. У перередагуванні Острозької Біблії брав участь і Лопатинський Теофілакт.

Києво-Могилянська академія

Ки́єво-Могиля́нська акаде́мія - стародавній навчальний заклад в Києві, який під такою назвою існував від 1659 до 1817 р. Спадкоємець стародавньої Київської Академії заснованої князем Ярославом Мудрим. Фактично всі сучасні українські ВНЗ в тій чи іншій мірі є духовними спадкоємцями цього закладу через вихованців Академії, які стали засновниками відповідних нових богословських, філософських і наукових шкіл у цих вишах. Декілька сучасних вищих навчальних закладів претендують на спадкоємність від Києво-Могилянської академії, серед них насамперед Національний університет «Києво-Могилянська академія», а також Київська духовна академія і семінарія та Київська православна богословська академія. Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівськоїта Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного. У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польській та латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна. Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 року^[5]. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання провадилось латиною.Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 року Академію було закрито. Натомість у 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія.

Культурологія - важлива галузь філософського знання, предмет, сутність, структура

Термін „культура” вперше зустрічається в одному з творів римського автора Цицерона (45 р. до н.е.). Це важливе наукове поняття, без якого не може обійтися жодна сфера теоретичного знання про суспільство. Культура стала об’єктом спеціального теоретичного інтересу і отримала статус самостійного наукового поняття в епоху Нового часу. У всіх випадках раннього вживання слова „культура” воно означало вирощування, удосконалення, культивування чогось, було пов’язане із землеробством. Однак поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини. Пізніше слово „культура” все частіше починає вживатись як синонім освіченості, вихованості людини. У середні віки культура асоціюється з міським укладом життя, а в епоху Відродження – з досконалістю людини. У добу Нового часу „культура” оформляється в наукове поняття. Культура розглядається, як феномен духовного порядку, наслідок і вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії. Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась, проте духовна культура завжди асоціювалась з вільним інтелектуальним пошуком науковця, фантазією і натхненням митця, тобто з тим, що підносить людину, робить її досконалішою і сильнішою. Різноманітність поглядів на сутність і зміст поняття культури характерна і сучасна культурологія. Культура репрезентує глибину та невичерпність людського буття, всі аспекти взаємозв’язку людей зі світом. Саме ставлення до культури багато в чому залежить від дослідницьких установок: культура є об’єкт вивчення філософів, істориків, етнографів, культурологів, соціологів та ін. Залежно від їх теоретичної методології формується і погляд на культуру, висвітлюються її певні риси. Можна виділити 3 основних наукових підходи: антропологічний, соціологічний і філософський.