Джерельна база та методологічні засади вивчення української культури

Розв'язуючи проблеми, пов'язані з кожною із національних культур, неможливо обійти

увагою питання про її походження. Національну культуру вартувало б розглядати

насамперед через історію конкретної держави. Проте, як засвідчує і новітня, і давня історія,

політичні кордони, зазвичай, лишаються лише штучними і нестійкими утвореннями. Вони

змінюються значно швидше, ніж традиції народів, які закріплені у складному комплексі

побутової й соціальної поведінки населення, у його менталітеті, що віддзеркалюється в мові,

здобутках матеріальної та духовної культури.

Вагомішим доцільно вважати не політичні, а мовні й територіальні ознаки кожної з культур.

Однак розвиток людства призвів до суттєвого розгалуження мов і значної культурної

диференційованості народів. Отже, сама мова не могла бути вирішальним чинником у

формуванні культури. Вона вбирала весь життєвий досвід народу, сприяла його відтворенню

в наступних поколіннях і сама змінювалася в часі й просторі. Незмінним можна було б

вважати лише територіальний фактор. Упродовж тисячоліть на планеті змінювалися і клімат,

і довколишні ландшафти й у сучасному світі навряд чи можна знайти народ, який за останні

тисячоліття хоча б раз не змінив місця проживання, не зазнав асиміляційних впливів від

інших народів.

Таким чином, жоден фактор, що визначає нації сучасного світу, не може пояснити

самобутність кожної національної культури. Тільки у неповторному комплексі природних,

расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, що діяли в конкретному історичному

часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом із 'ними зростали їх унікальні

культури.

Не є винятком і культура України. її особливості, без сумніву, здебільшого зумовлені

природно-географічними характеристиками регіону, і, з одного боку, надзвичайно

сприятливого для землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні зони українських земель та

їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це робило українську територію

небезпечною для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний

обмін між народами. Водночас це призводило і до винищення тих культур, які плідно

розвивалися на наших землях упродовж тисячоліть. Не випадково, що такі високі культури,

як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у розвитку межі переходу до

ранньокласової цивілізації, так і не здолали цього через нашестя диких і войовничих

народів.

За характером українська культура належить до культур слов'янського типу, проте генетична

спорідненість українців з іншими слов'янськими народами не виключає не лише культурної,

а й етнічної унікальності тубільного населення. Як визнано сучасними вченими,

"культурний етногенез стародавнього населення України вирізнявся складністю й

багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософському, життєдіяльному

планах східний слов'янин, а відтак і українець — не одвічна біологічна й історична данність,

а наслідок тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадкоємець усіх

попередніх народів, котрі спільними зусиллями витворили підвалини його специфічнонаціо-

нального способу життя та світогляду".

Дослідники українського менталітету одностайно підтверджують його емоційно-почуттєвий

характер, "кордоцентричність", що відносно зменшує роль раціонально-вольового

компоненту в проявах національного характеру. Українська душа не схильна до такої

активно-рефлексивної настанови, як аскеза — послідовне тривале зречення будь-якої втіхи,

насолоди життям. Нація попри релігійну формацію душі, а також трагічний історичний

досвід, демонструє величезну життєлюбність і життєздатність з орієнтацією на сьогодення, а

не на трансцендентну далечінь.

Мабуть, доречно повністю відкидати споглядально-рефлексивну постанову української

психіки. Наявність її підтверджує хоча б багатовікова традиція філософської рефлексії в

Україні, зокрема і від учених Києво-Могилянської академії, Г.Сковороди і дотепер. В

українському менталітеті виявляється також і позитивне колективне несвідоме начало як

довіра до доброї матері-природи. Воно спонукає до вневненої співпраці з нею, що є

запорукою активності людини у світі. Звідси дивовижні працездатність і працелюбність

українського народу.

Такі фактори формування української душі, як геопсихічний та історичний, поволі

змінюються, сприяючи на сучасному етапі активізації вдачі співвітчизників. Наприклад,

економічна криза в Україні, боротьба за державну незалежність сприяють саме активній

настанові щодо відродження довкілля. Культороморфічний чинник української душі — це

послаблений вплив Заходу та певний євразійський вплив з усталеними пасивними

настановами світосприйняття. Сьогодні цей останній вплив значно менший. По-перше, він

критично переосмислюється, а по-друге, в самій Росії тривають активні перебудовчі

процеси.

Мабуть, найцікавіший фактор становлення психіки українця — соціальний феномен

"спільноти", "малого гурту", об'єднаного емоційно-почуттєвого, а не "спілки" на підвалинах

єдиної мети. Із цим пов'язаний індивідуалізм українців, докорінно відмінний від

колективістської психології росіян.

Поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та недопустимості насильства влади — чи не

найстійкіший інваріант української душі, а отже, і національного характеру впродовж усієї

трагічної історії України. Звідси — непереборний і невтримний, органічний і масовий потяг

до волі. Отже, Україна отримує довгожадану можливість привести у відповідність організаційні форми політичного життя до національного характеру свого народу. На порядку денному — побудова суверенної держави, що відповідала б традиційним уявленням українців про

"Волю, Правду, Долю".

Етнокультурні проблеми походження слов'ян постали перед наукою давно. Тривалий час,

переважно в наукових колах про-російської орієнтації, у тлумаченні причин походження

українського народу перевага надавалася міграції. Роль і значення аборигенного фактора або

замовчувалися, або зводилися нанівець. Усі набутки українського народу, зокрема в

культурі, подавались як випадкове явище, перехідний стан розвитку російської культури. Із

такою тезою не погоджувались окремі вчені, проте їхній голос був або заборонений, або не

почутий. Наукові розвідки з питання етногенезу слов'ян, зокрема українців, були

поодинокими, а з проблем культурогенезу і сьогодні немає жодної ґрунтовної праці.

Тривалий час в історичній науці спостерігалося протиборство двох протилежних теорій

походження українського народу — міграційної та автохтонної. Вони мали як своїх

прихильників, так і опонентів. Перша з них ґрунтується на визнанні руху як керівної засади

етногенетичного процесу. Згідно з цією теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала

би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони вирушили на південь у віслянсь-кий

басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на

західних і південно-східних.

Друга теорія — автохтонна, або аборигенна, стверджує, що слов'яни були незмінними

жителями тієї самої території з часів неоліту. По історичній вертикалі зміцнювались

культури, але етнос залишався той самий. Численні дослідження О.Шахматова,

О.Преснякова, В.Хвойки, В.Грекова, П.Третьякова, Б.Рибакова, В.Петрова дають підстави

вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини.

Те, що народ на цій території жив і займався матеріальним виробництвом, засвідчують

численні писемні, лінгвістичні, археологічні, культурні пам'ятки, а також прямо й

опосередковано історичні хроніки стародавніх авторів — Йордана, Прокопія Ке-сарійського,

Менандра Протиктора, Феофілакта Сімоката, Мав-рикія Стратега, Нестора.

Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і

Вісли, або середнє Наддніпров'я. Зазначимо, що "Повість временних літ" виводить

праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про "дунайську епоху" в житті

праукраїнських слов'ян висунув ще М.Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М.Грушевський

називає добу українського розвитку (IV —IX ст.н.е.) "чорноморсько-дунайською".

Висувалася також як компромісна гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром і

Віслою. Ю.Кухаренко, І.Русанова вважали, що вона — на західному Поліссі; І.Ляпушкін —

на Прикарпатті; І.Вернер — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А.Попов — у нижній течії

Дунаю; М.Рудницький — на південному узбережжі Балтійського моря.

Отже, на підставі аналізу пам'яток, джерел, історичних хронік і наукових розвідок можна

визначити спільні ознаки на користь автохтонного походження українців. Головні з них такі:

спільний фізично-етнічний тип; мовний фактор, ґрунтовно досліджений і вивчений

мовознавцями, зокрема топоніми і гідроніми; археологічні пам'ятки, які мають спільні риси,

характерні тільки для однієї території; основні види господарської діяльності —

землеробство і скотарство, що спостерігаються по всій історичній вертикалі; мистецькі

твори, зокрема кераміка, які мають характерні ознаки лише певного географічного ареалу;

світоглядно-обрядова система, що сформувалась і функціонувала впродовж тривалого часу в

праслов'янських і слов'янських народів.

Усе наведене дає змогу стверджувати, що на території України спостерігалися монолітна

єдність культурних процесів, велика щільність населення, територіальне поширення

культури. Сформувалася, збереглась і, попри всі негаразди, дійшла до нашого часу мова. її

не знищили мігранти, як це трапилося в Європі у першій половині І тис. н.е., коли Рим в ім'я

панування латині винищив тубільні мови саллів, іберів, норіків, фракійців та ін.

Основоположником теорії автохтонізму є видатний український археолог В.Хвойка (1850—

1914 pp.). Внаслідок ґрунтовних археологічних досліджень він довів, що український народ

не мігрант, а корінне, споконвічне населення, яке створило, трансформувало, дало тенденції

розвитку культурних процесів і що ці процеси мають свої, притаманні лише території

України особливості. На основі автохтонної теорії вибудував фундаментальну "Історію України-Руси" М.Грушевський. Вона висвітлена в "Нарисі історії України" Д.Дорошенка, працях сучасних

істориків М.Артамонова, Б.Рибакова, П.Третьякова, О.Удальцова, М.Брайчевського та ін.

Одна з найґрунтовніших праць із проблем походження слов'ян належить відомому

українському вченому В.Петрову. Поряд із дослідженням етногенезу він зробив спробу 219

розглянути питання розвитку культурних процесів на територіях, які сьогодні заселяє народ

України. Питання про генетичні витоки української культури на сучасному етапі має неабияке

значення і викликає при розв'язанні достатньо гострі, зумовлені актуальними проблемами в

житті нашого суспільства, суперечки. Однак дискусійність багатьох проблем, пов'язаних із

витоками вітчизняної культури, зумовлена не лише тенденційністю в їх розв'язанні.

Наявність різних наукових концепцій пояснюється браком археологічних даних, інших

достовірних джерел інформації, що могли б прояснити картину масштабних історичних

подій, котрі відбувалися на теренах сучасної України, а також і тих глобальних історичних

процесів, у яких за доби Великого переселення народів брали участь праслов'янські племена.

Тому, спираючись лише на історико-філологічні й пов'язані з ними міфологічні дослідження

давньої культури і в наших землях, і на широких просторах євразійського материка,

науковці поки що не мають змоги дійти одностайної думки щодо історії її виникнення та

розвитку в докиївську добу. До цієї низки проблем додається проблема походження й

розвитку спільної пракультури власне слов'янських племен, яка також не має однозначного

розв'язання.