Соціокультурна ситуація доби бароко і просвітництва

Розвиток української культури в другій половині XVII—XVIII ст. відбувався за досить складних, часом суперечливих умов. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва. Найяскравіше така політика виявилася за гетьманування Івана Мазепи. Водночас розвиток української культури стримувався розчленуванням українських земель та неоднаковими умовами їх розвитку.

Прагнення встановити контроль над культурним життям українців — характерна риса колоніальної політики будь-якої з держав, що володіли землями України. Так, приміром, наступ царату на державність України відбувався одночасно з посиленням утисків у царині культури.

Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування 1687 р. Української православної церкви Московському патріархатові. Іншим кроком царського уряду, що посилював втручання царату в духовне життя України, були всілякі цензурні утиски стосовно українського книгодрукування. Зокрема, з 20-х pp. XVIII ст. впроваджувався суворий цензурний контроль Синоду над Київською та Чернігівською друкарнями. У такий спосіб теж заборонялося друкувати книги українською мовою.

Після Полтавської битви справи української освіти підпали під контроль царського уряду: за царським указом було скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії, усунено від викладання осіб, які, на думку російських воєначальників, були недостатньо відданими цареві. Наприкінці XVIII ст. в Російській імперії було здійснено загальнодержавну реформу освіти. На Лівобережній Україні та в Слобожанщині впроваджувалися нові типи шкіл — головні й малі народні училища. Чотирирічні головні народні училища, що відкривалися в Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Харкові, Катеринославі, мали навчати дворянських дітей. У повітових містах було створено дворічні малі училища. Отож, царські реформи перетворили освіту в Україні на привілей вищих верств населення, вона набула станового характеру. Крім того, нові школи використовувалися царським урядом як потужний засіб русифікації: навчання в них провадилося російською мовою.

На Правобережжі та в Західній Україні більшість колегіумів перебувала під контролем єзуїтів. Львівському колегіуму польський король 1661 р. надав прав університету (польський сейм, щоправда, не затвердив цього рішення). Українськими лишалися тільки початкові братські й громадські школи, але й вони переслідувалися польськими можновладцями.

Освіта і книгодрукування. Києво-Могилянська академія. Попри несприятливі умови розвитку, освіта в Україні XVII—XVIII ст. залишалася на досить високому рівні. Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи. Їх кількість протягом XVIII ст. невпинно зростала. Так, у Слобідській Україні в 1732 р. було 129 шкіл, а в семи з десяти полків Гетьманщини тоді діяло 866 шкіл. Деякі полки мали школи і в селах. Сільські й міські школи утримувалися громадою — усім дорослим населенням села чи міської парафії, отже, були справді народними. Подібні початкові школи існували й на західноукраїнських землях. Там ними опікувалися здебільшого братства. Здібні та охочі до науки діти мали змогу продовжити освіту в колегіумах. До першої половини XVIII ст. на землях Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини діяли колегіуми — Чернігівський (1700 p.), Харківський (1726 р.) та Переяславський (1738 р.). За тих часів українські колегіуми були всестановими: у них навчалися не лише діти священиків, козацької старшини і шляхтичів, а й вихідці з селян і міщан. Кількість студентів у колегіумах була значною: приміром, у Чернігові щорічно навчалися 700—800 осіб. Колегіуми створювалися за зразком Києво-Могилянської академії. Проте з часом вони набули особливих рис. Так, наприклад, 1765 р. в Харківському колегіумі було відкрито класи природничо-інженерного профілю.

На західноукраїнських землях також було чимало шкіл середнього типу. Більшістю з них опікувалися єзуїти.

Вищим навчальним закладом в Україні, головним осередком науки й мистецтва протягом XVII—XVIII ст. залишалася Києво-Могилянська академія. Підтримка гетьмана Івана Мазепи, зокрема здобуття в 1701 р. статусу вищого навчального закладу, сприяла розквітові цього навчального закладу: близько 1709 р. в ньому навчалося до 2 тис. студентів із різних регіонів України, бо, як і перше, Києво-Могилянська академія була найавторитетнішим вищим навчальним закладом у Східній Європі. Були тут студенти з Білорусі, Росії, Молдавії, південнослов'янських країн. Новий етап розвитку академії пов'язаний з діяльністю Рафаїла Заборовського, який став київським митрополитом 1731 р. За його ініціативою було розширено навчальну програму, введено курс лінгвістики, збільшено кількість студентів. До спеціальних рішень царського уряду Києво-Могилянська академія залишалася всестановим навчальним закладом. Багато випускників Києво-Могилянської академії продовжували освіту в західноєвропейських університетах, обираючи здебільшого ті з них, де викладалися інженерія, медицина, природознавство тощо. Випускники «Могилянки» заснували чи не всі духовні семінарії та академії в Російській імперії, відіграли важливу роль на перших етапах історії Московського та Петербурзького університетів. Взагалі важко переоцінити роль Києво-Могилянської академії в розвитку української культури, та й не тільки її, а й сусідніх народів, наприклад братнього білоруського народу.

Розвиток освіти знаходився у безпосередньому зв'язку з книгодрукуванням. Найбільшим видавничим центром залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Чимало книжкової продукції виходило й у Чернігівській друкарні. Діяли друкарні також у Львові, Луцьку, Кременці, Умані, Почаєві. Крім богослужбових книжок і молитовників, видавалися твори тогочасних українських письменників, підручники. Книжки друкувалися українською, церковнослов'янською, латинською, польською мовами.

Література. Високий рівень освіти й книгодрукування сприяв розвиткові літератури. Книжна література кінця XVI—XVIII ст. відзначалася розмаїттям жанрів. Причому переважали твори українською мовою. Зростала кількість творів, особливо в поезії, що писалися мовою, наближеною до розмовної. Чимало книжних за походженням віршів ставали народними піснями. Щоправда, поширювалися такі твори здебільшого в рукописах.

Із поетів, котрі вживали тільки книжну українську мову, найвидатнішим був Климентій Зиновіїв. Цьому мандрівному поетові належить велика збірка віршів і народних приказок.

Перевагу книжній українській мові надавав Іван Величковський — вихованець Києво-Могилянської академії, чернігівський друкар. Він створив дві книги віршів — «Зегар з полузегарком» та «Млеко», у яких подав напрочуд вигадливі за формою поезії — курйозні вірші. Протягом XVII—XVIII ст. упевнено розвивався театр. Він існував у двох різновидах — шкільний і мандрівний. Шкільний театр творився професорами й студентами Києво-Могилянської академії, а мандрівний — учителями нижчих шкіл і мандрівними школярами.

У другій половині XVII ст. не вщухала літературна полеміка. Публіцистично-богословські твори на захист православ'я писали провідні діячі церкви. Зокрема, 1676 р. вийшов друком трактат Лазаря Барановича «Нова міра старої віри» — відповідь на єзуїтську книгу «Стара віра». Надзвичайну шану освіченої громадськості мав збірник проповідей Йоаникія Галятовського «Ключ розуміння». Цю книжку, надруковану 1655 р. в Києві та згодом перевидану у Львові, не лише читали, а й переписували по всій Україні.

Визначним ученим та оригінальним тогочасним письменником, який складав церковні морально-повчальні твори, вірші, драми, проповіді, був св. Дмитрій Ростовський (Туптало) (1651—1709) — син козацького сотника, вихованець Києво-Могилянської академії, ігумен різних монастирів. Із 1702 p., за наказом Петра І, жив у Росії, де обіймав посаду ростовського митрополита. Згодом був канонізований православною церквою. До найвизначніших дослідницьких праць Дмитра Туптала належить упорядкування фундаментальних житій святих (видані в Києві впродовж 1689—1705 pp. у чотирьох томах під назвою Четьї-Мінеї). Ця книга стала, власне, першою енциклопедією для православного світу. Інша його книга «Руно зрошене» — збірка переказів про дива ікони Богородиці чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря — витримала вісім видань.

На другу половину XVII—XVIII ст. припав розквіт української літописної та історичної прози. Розвивалася вона за несприятливих умов — адже царат цензурними утисками обмежував українське книгодрукування. Заборони стосувалися насамперед світських творів. Отож не дивно, що історична й літописна література — це здебільшого рукописні пам'ятки.

Протягом 1672—1673 pp. було завершено «Хроніку з літописів стародавніх». Автор її Феодосій Софонович, вихованець, а згодом ректор Києво-Могилянської академії, ігумен Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1655—1677 pp., у передмові до твору наголошував на своєму бажанні простежити від витоків історію «панства руського», тобто Русько-української держави. За Софоновичем, державні традиції Київського князівства були продовжені Галицько-Волинським королівством, пізніше удільними українськими князівствами часів Великого князівства Литовського, врешті — Гетьманщиною. Ця блискуча ідея і нині домінує в українській історіографії. «Хроніку...», написану українською мовою, надруковано тоді, на жаль, не було. (Вона побачила світ тільки у 1992 році.) Проте її активно використовували тогочасні українські літописці.

Єдиним розгорнутим історичним твором, що вийшов друком за тих часів, був «Синопсис», написаний економом Києво-Печерської лаври Пантелеймоном Кохановським. Цю книжку видали 1674 р. у друкарні Києво-Печерського монастиря. Їй судилася слава першого підручника з історії. Про популярність твору свідчить той факт, що друге видання вийшло друком 1678 p., а ще за два роки книгу перевидали втретє. Загалом «Синопсис» витримав близько 30 видань. Однак, на відміну від Софоновича, Кохановський виклав таку схему історії, яку насаджував царський уряд, тобто що Московська держава була спадкоємицею Київської Русі.

Складалися за тих часів і численні невеличкі літописи: хронічки, хронографи, діарії (щоденники), мемуарні записки, більшість яких з плином часу загинули. Найвидатнішим явищем історичної літератури XVIII ст. стали козацькі літописи. Козацькими такі літописи називаються через те, що творилися в козацькому середовищі та оповідали про події козацької історії. Найдавнішим з-поміж великих козацьких літописів є «Літопис Самовидця». У ньому описуються події від 1648 р. по 1702 р. Твір написаний українською мовою, близькою до народної, ймовірно 1702 р. Поширювався в списках. Ті, хто переписував «Літопис Самовидця», довели виклад подій у ньому до 1734 р. Глибоке вивчення пам'ятки дало змогу дослідникам встановити ім'я автора: ним вважають Романа Ракушку-Романовського, військового та політичного діяча часів Руїни. Другим знаменитим козацьким літописом, що ґрунтувався насамперед на літописі Самовидця, але мав відмінну структуру і концепцію, був твір Григорія Грабянки, гадяцького полковника у 1729—1738 pp.

Найвизначнішим явищем козацького літописання став ґрунтовний літопис Самійла Величка. Написано його було 1720 р. канцеляристом генеральної канцелярії. Мова літопису — книжна українська. Твір складався з двох частин: опису подій від 1648-го по 1660-й та від 1660 р. по 1700 р. Дійшов до нас пошкоджений, без закінчення і з прогалинами, особливо в першій частині. Рукопис Самійла Величка супроводжено десятьма портретами гетьманів, у нього введено безліч документів, поетичних текстів. Читач натрапляє в літописі на невеличкі оповідання, виписки з різних книг тощо.

Розвиток філософських ідей. Найбільшим філософом України, найвидатнішим поетом другої половини XVIII ст. був Григорій Сковорода (1722—1794).

Григорій Сковорода вважав філософію тією міфічною ниткою Аріадни, що допомагає людині знайти вихід із найскрутніших обставин життя. Провідна ідея філософського вчення Сковороди стосується проблеми людського щастя й сенсу життя. Вона втілена у словах «пізнай себе», «поглянь у себе». Григорій Сковорода навчав: «Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ». Український любомудр був переконаний, що людина щаслива тільки тоді, коли вона вільна і може перейматися тією справою, до якої має природні здібності, хист. Сковорода вважав також, що людське щастя творить злагода між особистим життям людини і громадським покликанням. Філософ пошановував свободу. Без неї, на його переконання, не може запанувати справедливість.

Філософські ідеї Григорія Сковороди втілені в його літературних творах. Найскладніші з них — філософські трактати. Прагнучи поширити свої думки серед українського народу, мислитель винайшов для популярного викладу філософських ідей оригінальний спосіб. Він втілював їх у мистецькій формі — у віршах та байках. Збірник поезій Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» складається з 30 віршів. Байки зібрані в книгу «Байки харківські». Твори Сковороди не були надруковані за його життя, проте їх знали українці. Філософські трактати поширювались у списках, пісні співалися кобзарями, а байки переказувалися.

Розвиток природничих наук. Протягом XVII—XVIII ст. дедалі дужче зростала зацікавленість природничими науками. У лекціях провідних професорів Києво-Могилянської академії використовувалися елементи астрономії, фізики, біології, медицини. У курсі філософії більшого значення набувала фізика, до якої вводили такі розділи, як рух, космологія тощо. З'явилися курси натурфілософії — попередниці природознавства. До вивчення природних явищ закликав Феофан Прокопович, який навіть виголосив спеціальну промову перед студентами й професорами «Про заслуги й користь фізики». Фізика, на думку вченого, повинна перейматися не вигадуванням, а вивченням реального світу.

Велика увага надавалася вивченню математики. Зокрема, Феофан Прокопович у 1707—1708 pp. прочитав курс, основу якого становили арифметика й геометрія. У другій половині XVIII ст. в академії було відкрито класи чистої математики (алгебра й геометрія), а також змішаної математики, де викладали цивільну й військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку, оптику, астрономію тощо.

Києво-Могилянська академія надавала студентам і медичні знання. Офіційно клас медицини було відкрито 1802 р. А втім, чимало випускників Києво-Могилянської академії, маючи добрі знання латини, і раніше студіювали медицину в західноєвропейських університетах. Вихованці академії стали знаними медиками, засновниками лікувальних закладів не лише в Україні, а й у Білорусі, Росії, Грузії.

Музика. Києво-Могилянська академія була провідним осередком музичної культури, де навчання музиці й співу вважалося обов'язковим предметом. Ректор академії Лазар Баранович організував ще в 50-х pp. XVII ст. спеціальну музично-хорову школу. Хор студентів налічував близько 300 осіб та був найкращим київським хором.

Музичні класи відкривалися і в колегіумах. Перший спеціалізований заклад музичного профілю зорганізували в Глухові. У 1729 р. вийшов указ про створення співацької школи, наступного року вона почала діяти. За часів гетьманування Кирила Розумовського Глухів став музичною столицею України. Тут, при дворі гетьмана, діяли професійний оркестр та оперний театр, основу репертуару яких становили найкращі зразки західноєвропейської музики. Поширення музичних знань сприяло становленню української професійної музики.

Музичну культуру України неможливо уявити без імен Артема Веделя, Максима Березовського та Дмитра Бортнянського.

Архітектура українського бароко. Бароко (італ. barocco) означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI та майже до кінця XVIII ст. Найяскравіше виявлявся в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність. Утвердившись в архітектурі, бароко підкорив собі й інші види мистецтва. Пильна увага до форми мистецьких творів, властива бароко, в літературі проявилась у надзвичайному розмаїтті жанрів, аж до таких словесних вправ, як фігурні вірші. У XVII ст. бароковим стало навіть написання букв (показовими з цього погляду є підписи українських гетьманів і канцеляристів) та побудова речень — багатослівних, складних, пишномовних. Українську архітектуру XVII—XVIII ст. визначають як архітектуру бароко.

Прикметні риси європейського бароко в українській архітектурі втілювалися дуже своєрідно. Тому дослідники українських барокових споруд послуговуються терміном українське, або козацьке, бароко. Найяскравіше цей архітектурний стиль виявився на землях Гетьманщини й Слобідської України у кам'яному будівництві за часів гетьмана Івана Мазепи. Проте пам'ятки барокової архітектури збереглись і в Західній Україні, а також у дерев'яному народному будівництві всіх українських земель. Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барокові споруди — Софійський та Свято-Михайлівський Золотоверхий собори в Києві, Преображенський собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (1684—1692 pp.), Xpeстоздвиженський у Полтаві (1709 p.), Покровський у Харкові (1689 p.), Спасо-Преображенський в Ізюмі (1684 p.), Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696—1701 pp.), церква Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696—1698 pp.), церква св. Катерини в Чернігові (1716 р.), Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732 p.), собор св. Юра у Львові (1747—1762 pp.), Успенський собор Почаївської лаври (60—70-ті pp. XVIII ст.) та ін. Найвідоміший архітектор українського бароко — Іван Григорович-Барський. Він був вихованцем Києво-Могилянської академії. Архітектурну діяльність розпочав наприкінці 40-х pp. XVIII ст. з будівництва міського водогону на Подолі, центральною спорудою якого став фонтан «Самсон». У 60—70-х pp. XVIII ст. Григорович-Барський був найпопулярнішим київським будівничим. Без його участі не зводилася жодна будівля на Подолі. Григорович-Барський спорудив, зокрема, надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву св. Миколи Набережного, брав участь у будівництві церкви Різдва Богородиці та магістрату в Козельці.

Іншим визначним будівничим був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра — корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям.

Найвизначнішою пам'яткою дерев'яної церковної архітектури XVIII ст. є Запорозький собор у Самарі (нині Новомосковську), зведений у дусі «козацького бароко» народним майстром Якимом Погребняком. Прикметною рисою архітектури XVIII ст. став розвиток цивільного будівництва. Споруджувалися магістрати, школи, колегії, військові канцелярії, друкарні, оборонні укріплення, палаци старшини тощо. Розбудовувались і прикрашалися міста. За тих часів в Україні працювало багато архітекторів-іноземців. То були, зокрема, німець Йоган Шедель, який спорудив дзвіниці Києво-Печерської лаври та собору св. Софії, Благовіщенську церкву на території Києво-Могилянської академії; італієць Бартоломео Растреллі — автор проекту Свято-Андріївської церкви в Києві та ін. Протягом XVII—XVIII ст. в Україні розвивалася скульптура. Найвідомішим скульптором другої половини XVIII ст. був Сисой Шалматов — автор численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, у церкві св. Покрови в Ромнах. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі. Графіка й живопис. Протягом XVII—XVIII ст. бурхливо розвивалася гравюра. Найвидатнішими українськими художниками-графіками були Олександр та Леонтій Тарасевичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком «Києво-Печерський патерик» із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Слави неперевершеного гравера зажив Іван Щирський — автор численних графічних портретів, алегоричних сценок тощо. Гравюри цього майстра складні й вибагливі. У них химерні сплетіння рослинних орнаментів поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Такі ознаки властиві й іншим графічним пам'яткам доби бароко. Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. У розписах українських церков виразніше виявлялися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених із повсякденного життя, почасти наближаючись до світської картини. Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями спостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича — найвидатніших іконописців козацької доби. Іван Руткович уславився майстерно виконаними окремими образами іконостасів у селах Волиця-Деревлянська, Воля-Висоцька, Потелич (Львівська область) та іконостаса церкви Різдва Христового в м. Жовква. Тривалим був шлях мистецького становлення Йова Кондзелевича (1667 — після 1740). Народжений у Жовкві, він захопився західноєвропейськими живописними традиціями. Саме вони визначали його ранні ікони. Кондзелевич наполегливо шукав нових виражальних засобів, відмовився від зовнішньої декоративності, віддаючи перевагу розкриттю внутрішнього світу людини. Такими, зокрема, є його ікони з Богородчанського іконостаса, виконаного для Манявського скиту. Більшу частину життя майстер провів на Волині, проте добре знав духовне життя Гетьманщини, яке й живило його творчість. Від тих часів збереглося чимало безіменних іконописних шедеврів. Ікони народних майстрів вражають бездоганною живописною технікою, глибиною розкриття біблійних образів та осягненням усього розмаїття людських почуттів, багатством кольорів, життєствердним пафосом. Склалася нова іконописна традиція, якої українські майстри дотримувалися впродовж наступного століття. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному українському вбранні на тлі золоченого різьбленого рослинного орнаменту. У кожному регіоні України створювалися свої варіанти української Мадонни. Волинські ікони з зображенням Божої Матері відрізняються від чернігівських або від образів Слобожанщини. Протягом XVII—XVIII ст. великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Образів Покрови збереглося чимало. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Приміром, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького. Ще на одному образі з-поміж козаків, які просять захисту в Богородиці, зображено останнього кошового Петра Калнишевського. Зображення тогочасних історичних діячів можна побачити й на інших іконах доби бароко. Цією рисою дослідників приваблює ікона Розп'яття з портретом лубенського полковника Леонтія Свічки. Велику популярність за тих часів мав ктиторський портрет — зображення меценатів, доброчинників храму. Приміром, у вівтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври було зображено 85 історичних осіб. З-поміж них — портрети Острозьких, Вишневецьких, Сангушків, Хмельницького й Мазепи. Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії останнього десятиліття XVII ст. У багатьох козацьких маєтках створювалися портретні галереї. Найбагатшим вважають зібрання портретів Сулим у родовому маєтку Сулимівці на Київщині. Надзвичайною популярністю в усій Україні користувалося зображення козака Мамая. Протягом XVIII ст. його можна було побачити в кожній українській хаті. Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконницях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом. Збереглася велика кількість варіантів народної картини. Вони дають змогу збагнути глибоко символічний зміст цього шедевра народних митців. Дослідники одностайні в думці, що козак Мамай — втілення найголовніших рис українського характеру. Популярність цього художнього образу у XVIII і навіть XIX ст. є вельми промовистим фактом: за часів руйнації Української держави, знищення залишків державної незалежності український народ не втрачав надії на визволення. Прагнення до волі — найголовніший символ народної картини. Кінець XVIII ст. — вкрай несприятливий період в історії українського народу. Позначений він був цілковитим підкоренням України, більша частина якої внаслідок цілеспрямованої колоніальної політики російського царату перетворилася на колонію Російської імперії. Проте й за таких обставин українці, спираючись на самобутню тисячолітню культуру й такі ж давні традиції власної держави, долали потужні асиміляторські заходи імперії, залишаючись окремим народом. Уже перші десятиліття XIX ст. засвідчили неабияке пожвавлення духовного життя, з яким пов'язують зародження українського визвольного руху. Традиційно його початком вважають появу 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського — поеми, якій судилася слава першого твору нової української літератури, твору, що засвідчив появу нової української літературної мови й водночас уособлював початок українського національного відродження. Творам нової української літератури властива сучасна літературна мова та художнє мислення, що ґрунтуються на національній історії та дійсності. В основу бурлескно-травестійної поеми «Енеїда» покладено однойменну епопею римського поета Вергілія, який своїм твором утверджував ідею божественного походження засновників Римської імперії. Згідно з законами жанру Котляревський зберіг сюжетну канву античного твору, його героїчний пафос, проте сповнив свою поему новими ідеями й надав їй абсолютно іншого, ніж у Вергілія, колориту. Створена на матеріалі суспільного життя України другої половини XVIII ст., «Енеїда» Котляревського показала світові український народ з його історією, мовою, звичаями, віруваннями, традиційним побутом, етичними та естетичними поглядами. Зроблено це було настільки майстерно, що поему Котляревського й досі вважають справжньою енциклопедією українознавства. Написана розмовною українською мовою, як простонародна «казка», розрахована на сприйняття найширшими читацькими колами, «Енеїда» утверджувала дух козацького бойового товариства, мужність і патріотизм. Таке переосмислення античного сюжету свідчило про появу в українській літературі нового типу художнього бачення, що ґрунтувалося на матеріалі, взятому письменником з національної історії і дійсності. Ідеями національного відродження наснажена й «Історія русів» — пам'ятка української історичної прози й публіцистики кінця XVIII ст. З'явився цей твір у середовищі козацької старшини. Хоча авторство його точно не встановлене, більшість дослідників припускає, що створив «Історію» Григорій Полетика. Твір поширювався в списках (надрукований був лише 1846 р. О. Бодянським). «Історія русів» (русами тут названо українців) розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Через увесь твір проведено ідею про права й вільності козацької старшини, її заслуги в історії України. Історію українців висвітлено як безперервну боротьбу з султанською Туреччиною, Кримським ханством, Польщею та іншими зовнішніми і внутрішніми ворогами. Славні сторінки цієї боротьби змальовано в епічному плані, вони суголосні народному героїчному епосу. Головна ідея трактату — обгрунтування думки, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремий від росіян народ зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування. При цьому, одначе, не заперечувалося право російського імператора управляти Україною.