Українське перед відродження, відгуки ідеї ренесансу і гуманізму в Україні , Олельковецький ренесанс , 40-70 х років 15 ст.

Ранній гуманізм в Україні В європейській культурі розрізняють ранній і пізній гуманізм епохи Ренесансу. Ранній

виник в Італії (XIV —середина XV ст.) й ознаменований інтересом до класичних мов,

риторики, граматики, поезії, історії та моральної філософії. В його середовищі формувалися

ідеї громадянського гуманізму — патріотизм, свобода особистості, гідність людини,

громадянське служіння, спільне благо та ін. В останній третині XV ст. в Італії та південній

Франції помітно зміщення гуманістичних інтересів до природничих наук, натурфілософії,

теології. Цей період прийнято називати пізнім гуманізмом.

В українській культурі раннім гуманізмом зазвичай називають період XV —XVI ст.,

ознаменований діяльністю провідних учених — вихідців із українських земель — Юрія

Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Григорія Чуя, Станіслава Оріховського-

Роксоляна та ін. Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських

університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед, своїми творами, де відчутне

нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання

прославляти їь у світі.

Юрій Дрогобич (Котермак, Юрій зі Львова) (бл.1450— 1494 pp.) народився у Дрогобичі,

навчався у Болонському та Краківському університетах — найбільших на той час

гуманістичних центрах Європи. Дістав ступінь доктора філософії та медицини у

Болонському університеті, впродовж 1478—1482 pp. викладав тут математику й астрономію.

У 1481 — 1482 p.p. був обраний ректором медичного факультету та вільних мистецтв.

Повернувшись до Кракова, викладав медицину й астрономію (1487— 1494 pp.). Юрій

Дрогобич опублікував першу друковану книгу українського автора — власну "Прогностичну

оцінку року Божого 1483" (Рим, 1483 р.). У ній подано певні наукові відомості з географії,

астрономії, філософії. Вперше світ дізнався про точні географічні координати українських 262

міст — Дрогобича, Львова, Феодосії (Кафи), а також Вільно і Москви. Відомі його праці, де

точно визначено дати сонячного затемнення: "Трактат про сонячне затемнення 20 липня

1478 р." і "Трактат із шести розділів про затемнення" (1490 p.). Праці Ю.Дрогобича знали у

багатьох країнах Європи. Завдяки його творам світ не тільки дізнався про українські міста, а

й зміг оцінити науковий потенціал українця — Ю.Дрогобич вперше довів залежність погоди

від географічної широти, можливість передбачати по-годні катаклізми. Вважають, що його

лекції у Краківському університеті могли слухати німецький поет-гуманіст Конрад Цельтіс і

польський астроном Миколай Коперник.

Павло Русин із Кросна (бл. 1474 — 1517 pp.) народився на Лем-ківщині, навчався у

Краківському (від 1491 р.) та Грейфсвальдському університетах (Німеччина), тут дістав 1499

р. ступінь бакалавра вільних мистецтв. Від 1506 р. викладав у Краківському, а пізніше

Віденському університетах античну літературу. Деякий час учителював в Угорщині. Писав

вірші латинською мовою, вважається основоположником польської ренесансної поезії.

Збірка його віршів опублікована у Відні 1509 р. Утверджував ренесансно-гуманістичну ідею

про спроможність людини завдяки власним зусиллям, дотримуючись Доброчесності та

доблесті, піднятися до рівня богоподібності, досягти земного щастя і залишатися в пам'яті

людей. Був прихильником концепції природного права, особистої свободи індивіда, свободи

совісті, слова, віри, права керуватися власним розумом, справедливості, толерантності.

Поетичне слово називав даром богів, а поета порівнював з пророком. Його вихованцями

були відомі ренесансні поети — Ян Вислоцький, Ян Дантишек, Ян Паноній.

Лукаш з Нового Міста (помер близько 1542 р.) — педагог і філософ, народився біля

Самбора. Навчався у Краківському (1513 — 1515 pp.) університеті, згодом працював тут; з

1517 р. — бакалавр, а з 1521 р. — доцент філософії та магістр вільних мистецтв. У останні

роки життя переїхав на батьківщину, продовжував співпрацювати з Краківським

університетом; 1522 р. опублікував перший у Європі підручник з епістолографії, написав

також філософський трактат, який залишився неопублікованим. Мистецтво епістолографії

— вміння писати листи — було для гуманістів дійовим засобом популяризації своїх

поглядів, відстоювання соціальних, релігійних, національних прав і свобод. У лекціях з

філософії Лукаш пропагував вчення Арістотеля, однак засуджував сліпе поклоніння

авторитетам, пробуджував навички самостійного мислення слухачів. Належав до людей

діяльних, творчих і освічених, яких вважав рушіями суспільного прогресу.

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566 pp.) — оратор, публіцист, філософ, історик,

полеміст. Народився в с.Оріхівка Перемишльського повіту Руського воєводства. Навчався у

Краківському (1526 p.), Віденському (1527 p.), Віттенберзькому (1529 p.), Падуанському

(1532 p.), Болонському (1540 p.), а також вдосконалював свої знання у Венеції, Римі,

Лейпцігу — всього у різних університетах навчався 17 років. У 1543 р. повернувся в рідні

місця, зайнявся суспільно-політичною діяльністю. Писав латинською та польською мовами,

мати була українкою, тому Станіслав гордо писав про себе, що він Роксолан. Найвизначніші

праці: 1. "Дві промови "Про турецьку загрозу" (Краків. 1543—1544 pp.). Автор порушує

актуальну тоді проблему згуртування європейських народів для подолання турецької

експансії. Ідея його живе донині в концепції "європейського дому". 2. "Про целібат" (Краків,

1547) — лист до Папи з вимогою відмінити обітницю безженства священиків, оскільки

целібат суперечить природі людини, праву мати сім'ю і продовжувати рід. За це вченого

відлучено від церкви, заборонено служіння, однак він одружився і виховував дітей. 3.

"Настанови польському королеві Сигизмунду Августу" (1543 p. і 1548 p. — дві редакції) —

гуманістичний твір про природу монархічної держави. Автор наголошує на виборності

короля всім народом, влада короля не має бути спадковою, право володаря король має

заслужити працею на користь народу, піклуванням про найнижчі верстви, їх освіту,

добробут, мораль. Обґрунтовує теорію демократичної держави, де влада підзвітна народові.

Оріховський розробляв її на основі античних зразків, розвивав ідею рівності народів, пошану

до рідної мови і традицій культури. 4. "Літопис" (1554 p.), що охоплює п'ять років історії

Польщі. 5. "Промова на похороні Сигизмунда 1" (Венеція, 1548 p.), введена до антології 263

"Промови найвидатніших мужів" (Венеція, 1559 р.) і перевидана (Париж, 1566 p.; 1568 p. —

Венеція, 1569 p. і 1586 p. — Кельн). Талант оратора та публіциста доповнювався талантом

філософа, котрого цікавили питання війни і миру, етики й політики, релігійної

толерантності. Відомо, що католикові, який паплюжив православ'я — віру його матері —

Оріховський відповів двома гнівними трактатами, де відстоював гідність людини, її право на

вільний вибір релігії та святий обов'язок шанувати віру предків.

На жаль, не збереглася важлива праця Оріховського "Природне право", де він виклав свої

етичні й політичні теорії. Саме на основі природного права він полемізував з Папою,

заперечуючи його втручання у світські справи, відстоював кредо відокремлення церкви від

держави та верховенство світської влади. Цікаві погляди Оріховського на історію як на

діяльність людей — і народу, і видатних осіб. Історію як знання минулого він вважав

чинником пробудження самосвідомості народу, історичної пам'яті, виховання патріотичних

почуттів, любові до вітчизни. В його працях помітна ідея договірного походження держави,

міркування про демократію як торжество природного права. Дотримуючись поглядів

прихильників станової монархії, Оріховський був одним із перших в Європі ідеологом

освіченої монархії, хотів бачити в особі короля "філософа на троні". Природне право, на

його думку, вище від людських законів. їх при потребі можна змінювати, а найголовнішим у

громадському житті вважав принцип спільного блага, основні ідеї якого — патріотизм,

служіння державі, громадська активність — грунтувалися на підпорядкуванні приватних

інтересів спільному добру. Оріховський належав до кола найосвіченіших і найвидатніших

людей Європи. Його учителями були Меланхтон і Мартін Лютер, а друзями — Альбрехт

Дюрер, Ульріх фон Гутен, Лукас Кранах-старший та ін.

До плеяди гуманістів належать також поет і політичний діяча Йосип Верещинський (1532—

1598 pp.), який народився на Холм-щині, був київським католицьким єпископом (1589—

1598 pp.). Він створив проект лицарської школи на Задніпров'ї, висунув ідею козацької

держави у формі князівства з центром у Києві. З його ініціативи організовано друкарню у

Фастові. Розуміння, що тільки власна держава може розв'язати проблеми українського

населення, він намагався втілювати у державотворчих ідеях своїх політичних проектів (1590

р. і 1596 р.) про організацію самоврядування в Україні. Тут поряд з владою князя

визнавалась влада гетьмана, якого обирало січове товариство. Верещинський одним із

перших у польському суспільстві намагався долати негативне ставлення до козацтва,

пропагуючи лицарство оборонців рідної землі.

Прославився гуманістичними поглядами поет Шимон Шимо-нович (Симон Симонід)

(1558—1629 pp.). Народився він у Львові, навчався у Краківському університеті. Відомий

філолог, мав титул "королівського поета". В польській літературі Шимонович започаткував

новий жанр — русинські пісні "Селянки", а також писав епітафії, драми, дрібні оповідання

— фрашки. Відомий громадською діяльністю, зокрема організаторсько-педагогічною. Брав

участь у заснуванні Замойської академії, підборі професорів, фундуванні друкарні. Його

"Селянки" (1614 p.), написані під впливом "Буколік" Вергілія й італійської буколічної поезії

доби Ренесансу та опубліковані в Замості з численними українізмами в мові, подають

реальні картини побуту українського села. Вчений цінував пізнавальні можливості

людського розуму, виступав за розвиток світського знання, акцентував на важливості

виховання у громадян доброчесності й інших моральних цінностей. Оспівував красу рідної

землі, звеличував фізичну працю простих людей, виступав за рівноправність усіх верств у

державі — міщан, ремісників, купців. Селян вважав фундаментом держави.

В економічному, політичному та культурному відношенні Україна XV —XVI ст. була

складовою частиною Європи. Нею цікавилися культурно-освітні діячі, сюди охоче

навідувались, тут вільно проживали і творили відомі представники європейської ренесансної

культури — Філіп Буонакорсі Каллімах, Юлій Помпоній Лет, Конрад Цельтіс, Ієронім

Празький, Ян Лятос, Кирило Лукаріс, Мелетій Пігас, Никифор Параскез. Осідали вони

переважно у Львові й Острозі. Поряд із цими містами головними центрами культурного та

наукового життя були Київ, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і міцнів, 264

структурно оформлявся український гуманістичний рух, зокрема як завдяки безпосереднім

контактом із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із

творами європейських мислителів. У згаданих українських містах уже в XVI ст. з'явилися

наукові осередки, справжні культурно-освітні центри зі школою, друкарнею, гуртком учених

людей, які не тільки творили чи перекладали твори різного змісту — богословські, світські,

підручники, а й навчали молоде покоління.

Принагідно зауважимо, що поступово почали з'являтися переклади Святого Письма

слов'яно-руською мовою: Пересопницьке Євангеліє (1556—1561 pp.). євангеліє

В.Тяпинського (1575 p.), В.Негалевського (1581 p.), Літківське Євангеліє, Псалми Давида

(1582 p.), а також знаменита на весь світ Острозька біблія (1581 p.). Переклади та масові

розповсюдження Святого Письма мовою, доступною широким колам освічених людей,

прокладали шлях до розуміння Священних текстів, знайомили читачів із засадами

первісного християнства, сприяли поширенню раціоналістичних ідей протестантизму —

антитринітаріїв та социніан. Це засвідчують записи на полях Острозької біблії, датовані 20-

ми роками XVII ст., а також "Нягівські навчання на Євангеліє" (друга половина XVI ст.),

замітки на полях рукописної книги "Бесіди Іоанна Златоустого на послання апостола Павла

до коринтян" (перша половина XVII ст.)". Автори записів критикували суспільну практику

церкви, захищали православну релігію, відкидали обряди, зокрема вшанування ікон. Це

засвідчує велику популярність реформаційних ідей в Україні XVI-XVII ст. У 30-х роках XV ст. в українських землях посилилось прагнення позбутися литовського

панування, зміцніло тяжіння до відновлення державності. Центром духовного життя знову

став Київ, що помалу відновлює значення "матері городів", а також Львів як важливий

торговий і ремісничий центр, одне з чільних міст Галицької землі. У 1440 р. відновилося

Київське князівство на чолі з Олельком Володимировичем. Його володіння охопили

Переяславщину, Київщину, частину Чернігівщини, Полісся, Житомирщину, де політичне

відродження колись могутньої держави — Київської Русі пов'язується з економічним і

культурним піднесенням. Усе це вимагало практичних знань, розвитку світської науки. Київ

став центром раціоналістично-гуманістичного руху, тут працював потужний осередок

перекладачів, які ознайомлювали українську суспільність із досягненнями європейської

культури. Саме діяльність цього осередку дає змогу стверджувати суттєві зміни в орієнтації

української культури вже у другій половині XV ст. Другий південнослов'янський вплив,

міцні зв'язки з Македонією, Сербією, Болгарією та іншими слов'янськими країнами

спричинилися до переорієнтації культури: від візантійської містичної традиції, яка вже

вичерпала життєдайні сили, до традиції західноєвропейської з її життєстверджуючим

раціоналізмом. Завдяки проникненню арабської вченості в європейських університетах

християнські ченці розвивали логіку Арістотеля, вдосконалювали мистецтво доведення

істини та пошуку нового знання. Зацікавлення шляхами доведення істини й пошуку нового знання, що мало місце в

європейській схоластиці, сприяло також переворотові у світогляді. Надія на потойбічне

життя в єдності з Божою благодаттю поступилася місцем прагненню пізнати земне життя,

наповнити його діяльним сенсом, зробити змістовним і цікавим. Поступовий відхід від

візантійської традиції з її орієнтацією на потойбічне спасіння спричинив інтерес до

природничо-наукових і логічних трактатів європейського й арабо-єврейського походження. Вчені київського осередку перекладали мовою, наближеною до розмовної української,

трактати "Арістотелеві врата" ("Тайная тай-них"), "Космографію" і "Шестокрил", а також

логічні праці Моисея Маймоніда й Аль-Газалі "Логіка Авіасафа". Саме ці трактати умовно

можна назвати природничо-науковими, адже вони ознайомлювали українського читача з

основами знань, необхідних людині в земному житті, а також творили українську наукову

термінологію. Так, "Арістотелеві врата" — це справжня енциклопедія порад стосовно

особистої гігієни і поведінки людини. Написаний у формі розмови Арістотеля з його учнем

Александром Македонським, який опинився серед незнайомих людей у незвичному кліматі,

трактат рекомендує режим харчування та відпочинку, раціонального розміщення війська,

дипломатичні стосунки тощо. Поряд із різними збірниками, які розповсюджувалися в

Україні на теми лікування і косметики ("Лопаточники", "Рафлі", "Лунники" та ін.) трактат

"Арістотелеві врата" переконував людину в ЇЇ можливостях раціонально організувати

здоровий спосіб життя. "Космографія" і "Шестокрил" ознайомлювали з вченням про світобудову — системою

Арістотеля-Птоломея, яка не цілком збігалася з Біблією, хоча й була геоцентричною.

"Шестокрил" вміщував шість таблиць, що ілюстрували спосіб визначення місячних фаз і

затемнень Сонця. Церква переслідувала цей твір, називаючи "зело мерзопакостним". Про

теоретичні проблеми математики та закони логічного мислення розповіла українському

суспільству "Логіка Авіасафа", де вперше була подана українська наукова термінологія.

Трактат, написаний на основі праць єврейських та арабських мислителів, подавав розділи

арістотелевої силогістики, що можна вважати знаменним фактом стосовно перевороту в

світогляді. Тогочасне суспільство вже потребувало не лише теорії понять, а й науки про

доведення істини і пошуки нового знання. Знаменною для цього періоду в розвитку української культури була пильна увага до своєї

історії, що можна назвати відродженням традицій культури Київської Русі. В часи

Олельковиць-кого ренесансу відбудовувалися зруйновані татарами київські святині,

насамперед Софійський собор, заново переписався Києво-Печерський патерик (1460 p., 1462

p.), з'являються перші українські рукописні книги "Листвиця" (1455 р.), "Златоструй" (1474

p.). Нове відчуття світу, розуміння ролі людини у світі, бажання передати власні знання і

досвід майбутнім поколінням привели до виникнення українського книгодрукування.

Стараннями українських міщан Кракова було відлито кириличний шрифт і в друкарні німця

Швайпольта Фіоля створено перші друковані українські книги (1491 р.): "Осьмигласник",

"Часослов", "Тріодь пісна", "Тріодь цвітна". Галицька земля з центром у Львові неначе

успадкувала прагнення до утвердження і розвитку української культури після занепаду

династії Олельковичів (1471 p.). Контактам із Західною Європою сприяла геополітична

ситуація цих територій, мешканці яких інтенсивно засвоювали наукові знання у

західноєвропейських університетах уже в XIV ст.

Поряд із природничонауковими трактатами українське суспільство отримало переклади

старозаповітних книг ("Руф", "Естер", книги пророків та ін.), а також світську літературу

(європейські повісті, лицарські романи), апокрифічні Євангелія тощо. Все це — явища, що

знаменували період, названий у науковій літературі Передвідродженням, а в українській

культурі — те культурне піднесення, з якого починалася культура Ренесансу. Саме у цей

період формувався новий світогляд з орієнтацією на земне життя і потребу його пізнання та

вдосконалення. Отже, вже у XV ст. в Україні, за словами Івана Франка, "повіяло тим новим європейським

духом". Той дух виявився у розвитку міст, які одне за одним виборювали магдебурзьке

право, створенні парафіяльних організацій міщан, формуванні козацтва — нової сили, що

взяла згодом на себе відповідальність за збереження національної самобутності українства.

Виявився той дух і в усе інтенсивнішому потягу до освіти української молоді: вже на

початку XV ст. у Краківському університеті навчалося так багато вихідців з українських

земель, що королева Бона розпорядилася спорудити для них спеціальну бурсу (гуртожиток)

на вул.Вишневій (1409 p.), якою опікувався професор Ян Існер. Збереглися відомості, що 261

вже у XIV ст. українці-русини навчалися у Сорбонні, Болонському, Падуанському,

Празькому, Гейдельберзькому та інших університетах. Кожен з них так чи інакше

усвідомлював належність до своєї народності, дбав про рідну культуру незалежно від місця

гуманістичної діяльності. В європейських університетах українці не лише навчалися — вони

ставали там професорами, навіть ректорами.

Отже, Олельковицький ренесанс можна вважати періодом формування гуманістичного

світогляду в українській культурі, коли в центрі уваги постало земне життя людини і її

діяльність. Ренесанс у європейській культурі — це сукупність явищ та ідей, що спричинили

негативний вплив на феодальний світогляд. Епоха Відродження означає розвиток

матеріальної та духовної культури, появу інтелектуальної течії, нового образотворчого

мистецтва, нового способу осмислення людини і її ролі в земному житті, "ars nova" в музиці

тощо. Поряд з інтересом до наукової та художньої літератури античних письменників

Відродження заохочувало появу нового знання, що випадало із меж філософсько-

богословської системи Середньовіччя. Це означало появу наук про природу і людину,

інтерес до земного життя, з чим пов'язані гуманізм як духовний бік Відродження і його

ідеологія. Ренесансний гуманізм увібрав риси античного й середньовічного гуманізму.

Античний гуманізм зосереджений на світському, космоцент-ричному знанні, де людина є

господарем і прагне всім оволодіти. Гуманізм християнський проповідує любов і опіку:

людина є сином Божим, у ній міститься часточка Бога — дух. Тому вона — вища істота,

особистість, принаймні, повинна нею бути, відчувати потребу вивищуватися до Бога,

прагнути заслужити Божу любов і благодать. Із цього випливав гуманізм ренесансний. Бог

дав людині талант і розум, вона повинна в земному житті розвивати Божий дар і цим

прославляти свого Творця. Ренесансна людина відчувала себе творчою особистістю, котра

прийшла оволодіти цим світом як Божим творінням і збагачувати його, сотворюючи разом з

Богом. У такому світогляді стало можливим гасло "Homo faber" — "людина — митець".

Саме зародження такого світогляду помічаємо в період Олельковицького ренесансу в

Україні.