Своєрідність та особливості українського Просвітництва

В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть XVIII століття.). Соціально-економічні фактори зумовили його своєрідність як синтезу ідей гуманізму й Реформації, не затушовуючи і його специфічних рис: вивільнення філософії з-під опіки теології, інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного мислення тощо. На цьому етапі зароджуєься одна з основних ідей Просвітництва — ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти.

Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких енциклопедистів — Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою. Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Це трактувалось особливо під час правління Катерини II, коли роль Києво-Могилянської Академіі в Україні було зведено до звичайного училища «єпархіальних євреїв», закрито Харківський, Переяславський і Чернігівський колегіуми. Члени «Попівської академії» (у с. Попівка на Сумщині) в маєтку О. Паліцина вивчали твори французьких просвітників. Тут виникла ідея створення Харківського університету, яку здійснив у 1805 член гуртка Василь Каразін. Подібний гурток діяв і в маєтку В. Пасенка в Кременчуці. Серед просвітників — випускників Києво-Могилянської Академії були літератори, перекладачі, публіцисти, зокрема М. Мотоніс, Василь Рубан, Григорій Полетика, Яків Козельський та ін. Свій суспільний ідеал просвітники формували на основі ідей свободи, рівності і власності.

Висувалася концепція розумного егоїзму або доброчесності, філософське підґрунтя якої розробив Я. Козельський у своєму творі «Філософські речення». Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Цікаві ідеї, які висловили просвітителі у своїх творах, торкаються суспільного прогресу. Зокрема, С. Десницький сформулював ідею, що в основі суспільного прогресу лежить вкладене в людину від природи «повсякчасне прагнення до вищого стану». Здібності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті — прагнення досконалості.

До українських просвітників зараховують і Петра Лодія — першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському університеті Studium Ruthenum. Він був професором логіки, метафізики і моральної філософії, переклав українською мовою твір Хр. Баумейстера «Моральна філософія». Із ряду праць просвітників виділяється «Історія Русів». Просвітництво XVIII ст.— це якісно новий етап у розвитку української філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєвропейського Просвітництва, а також утвердженням в Україні двох типів ідеології Просвітництва:

- Ідеологія дворянського Просвітництва, яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Вони виступали за вдосконалення розуму як запоруки історичного поступу людства. Це — науково-освітній напрям.

- Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює Григорій Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення.

Згодом, у першій половині XIX ст. ідеї Просвітництва становили основний зміст суспільно-політичної діяльності романтиків.

46 Класицизм в архітектурі укр. Просвітництва. Ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітництва, поширилися у світі, стали частиною його надбання. Під їх впливом в Україні епоха Просвітництва припадає на XVIII ст., середину XIX століття. У цей період розвиток української культури, її стан та головні культуротворчі завдання багато в чому зумовлені соціально-політичними подіями другої половини XVIII ст. Втрачалися рештки української державності. Україна перетворювалася в провінцію з деякими етнографічними особливостями двох великих імперій. Це призвело до занепаду ренесансно-барокової (козацької) культури, породивши барокове розмаїття та перехід до рококових і класичних форм. Архітектура класицизму в Україні розповсюджується від 70-х рр ХУІІІ ст. Будувалися міста, резиденції, палаци, театри. Будівлі несуть відбиток античності і Відродження. Зразками є храми (Спасо-Преображенський собор у Новгороді –Сіверському, дзвіниця Успенського собору в Харкові), палаци козацької старшини (Палац К. Розумовського в Батурині, Почепі, Яготині, Глухові, палац Завадовського в Ляличах, палац і церква Кочубеїв у Диканьці), будівля Київського університету. Розповсюджується на початку ХІХ ст. класицистичний стиль ампір – монументальні форми римського взірця – Контрактовий дім, театр в Одесі, собор Різдва на Подолі. В класицистичному стилі побудована Набережно-Микільська церква на Подолі, ротонда фонтану “Самсон”, багато будівель ХУІІІ-ХІХ ст. Львова, Чернівців, інших українських міст. У забудові всіх головних міст України особливо поширився “віденський неоренесанс” (оперні театри Києва, Львова, Одеси). Потім архітектура України підупала, особливо на Наддніпрянщині, внаслідок нищення українського міщанства і його цехової організованості, яка чинила опір імперським планам Росії. Живопис українського класицизму представляють А. Лосенко, В. Боровиковський. Д. Левицький, пізніше І. Сошенко, на заході – І. Барановський, Л. Долинський (автор “Пророків” у соборі св. Юра). Досягнення української культури доби класицизму і Просвітництва були б значно вагомішими, якби Україна в той час була незалежною державою і мала б кращі можливості для національно-культурної самореалізації.

47.Передумови розвитку укр культури Друга половина XVIII ст. позначена тим, що царський уряд продовжував політику, спрямовану на подальше обмеження, а потім і ліквідацію всіх органів і закладів Української держави, яка існувала ще за часів Богдана Хмельницького. Була вирішена і доля Запорізької Січі. У травні 1775 р. царські полки взяли фортечні мури козацької твердині, а усередині 1775 р. з’явився царський маніфест про ліквідацію Запорізької Січі.Цілком зрозуміло, що справді легендарна боротьба повсталих народних мас опиняється в центрі уваги багатьох відомих і невідомих прозаїків, поетів, драматургів, художників, музикантів, істориків. На певному етапі кожен по_своєму намагався осмислити події, факти, діяльність видатних ватажків і всього народу та дати їм власне тлумачення. Нові політичні та соціально_економічні умови накладають певний відбиток навсі сфери духовного життя українського народу. Основними чинниками українського відродження XIX ст. були ідеї Просвітительства та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.Початок століття був періодом, коли закладалися головні, фундаментальні засади, із яких виходив розвиток культури України в подальші часи. Саме тоді виявилися принципово нові важелі культурного процесу, які набувають дедалі більшого значення всучасних умовах.Розвиток промисловості, нові наукові відкриття спричинювали прискорення технічного прогресу, впливали на повсякденне життя українського народу. Суттєвою особливістю суспільного побуту став загальний потяг народу до знань, освіти, мистецтва; підвищується національна свідомість людей, збільшується зацікавленість власною історією та культурою. У цей час виникають нові недільні школи й курси, народні бібліотеки, робітничі просвітницькі товариства, народні університети, театри, самодіяльнігуртки. Радикальні верстви інтелігенції боролися за демократизацію освіти, намагалисяполіпшити організацію шкільної справи.

У Західній Україні поширювалася діяльність «просвіт».На початку XX ст. у Західній Україні виник ще один напрям національної культурної роботи — січовий рух. «Січовики» відроджували традиції запорізької військової справи, пропагували українську національну символіку.Таким чином, революція та громадянська війна призвели до політичного розшарування і протистояння не тільки різні суспільні організації, але й діячів культури. Значна частина її опинилася в національно орієнтованому таборі.

48.Генезис і періодизація нац. культ. відродження в У-ні І.Лисяк-Рудницький. Він виділив три етапи на шляху українського національно-культурного відродження: шляхетський (дворянський, 1780—1840 pp.), народницький (1846—1880 pp.), модерністський (1890—1914 pp.). Хронологія згаданого періоду новітньої історії України охоплює понад 130 років — від кінця існування козацької держави до Першої світової війни.
На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна його сила виступило українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством російської або польської шляхетсько-політичної ідеології, в його надрах продовжував жевріти український територіальний патріотизм і деякі автономістичні тенденції. Найвиразніше ці ідеї прозвучали в книзі "Історія Русів", яку видатний історик Олександр Оглоблін назвав "вічною книгою незалежності українського народу". Головним девізом цього періоду національного відродження було гасло: "повернутися до козаччини".

На народницькому етапі провіднрю силою виступила демократично налаштована інтелігенція України, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко. Його творчість наскрізь пронизана національною ідеєю, палкою любов'ю до України та її народу.
Головним гаслом цього періоду національного відродження став заклик "повернутися лицем до народу". В той час в середовищі української еліти викристалізовувалася концепція про Україну "як етнічну національність", котру не зумів знищити російський імперський шовінізм. Однак у культурному аспекті цей рух був неоднорідним, мав суперечності, що по-різному виявлялися в окремі відтинки часу. Межі поширення руху на шляху національно-культурного відродження були зумовлені зовнішньо-політичними та внутрішніми українськими обставинами.

На модерністському етапі український національно-культурний рух проник від інтелігенції у середовище народних мас і тривав аж до Першої світової війни, яка в історії модерного українства відкрила нову історичну епоху — національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу. Саме у той час формувалися політичні партії. Вони очолили національне відродження, стали провідниками української національної ідеї, а в програмних документах чітко формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху — проголошення незалежної Української держави.

49. Дворянський період. Цікаві й оригінальні думки з приводу генези та періодизації національного відродження в Україні висловив відомий представник новітньої української історіографії І.Лисяк-Рудницький. Він виділив три етапи на шляху українського національно-культурного відродження: шляхетський (дворянський, 1780—1840 pp.), народницький (1846—1880 pp.), модерністський (1890—1914

Хронологія згаданого періоду новітньої історії України охоплює понад 130 років — від кінця існування козацької держави до Першої світової війни. На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна його сила виступило українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством російської або польської шляхетсько-політичної ідеології, в його надрах продовжував жевріти український територіальний патріотизм і деякі автономістичні тенденції. Найвиразніше ці ідеї прозвучали в книзі "Історія Русів", яку видатний історик Олександр Оглоблін назвав "вічною книгою незалежності українського народу". Головним девізом цього періоду національного відродження було гасло: "повернутися до козаччини".

50. "Історія Русів" - розповідь про історичний розвиток України від давнини до другої половини XVIII століття
З часів другої половини XVIII століття дійшов до нащадків рукопис "Історія Русів" невідомого автора. "Історія Русів" - це історична праця, одна з перших про нашу історію з давнини до 1769 року - саме ця дата востаннє згадується у творі.
"Історія Русів" - це книга, яка користувалася особливою шаною серед історичної прози, бо справедливо описувала погляд українців на історію. Проти-церковний дух її письма носив політичний характер, бо книга посилювала національну свідомість української інтелігенції того часу.
Про історію написання цього твору нам відомо те, що його рукопис було знайдено в 1828 році, в 1846 році його було видано в Москві, а в 1956 - в Нью-Йорку. Однак книга була дуже поширена в рукописному варіанті. Свого часу нею користувалися письменники, коли писали твори на історичну тему. Серед таких письменників був і Т. Шевченко. "Історія Русів" активно й таємно поширювалася серед інтелігенції того часу, бо невідомий автор цього твору сміливо прославляв козацьку минувшину, висловлював думку про власну форму самоврядування українського народу.
Герої "Історії Русів" - Б. Хмельницький, І. Полуботок - ватажки козацької доби нашої історії. Книга сповнена почуття національної гідності, демократизму, тому і привертала увагу сучасників. А ще "Історія Русів" цікава тим, що правдиво зображує українську минувшину і вперше порушила питання про місце України в тогочасній політичній ситуації - саме в цьому її політичне значення.
У книзі знайшло також відображення єднання України з Литвою, Польщею, Росією, дається пояснення того, що це домовленості рівних сторін, які не поступаються одна одній у жодній сфері тодішнього життя.
Отже, невідомий автор "Історії Русів" - це патріот, який відстоював демократичні погляди, мабуть, тому і не поставив свого імені на цьому історичному творі, але ми, його нащадки, вдячні йому за мужність, за правдиве відтворення нашої історії.

51.Народницький період національно-культурного відродження (1840— 1880 pp.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично налаштованої інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як "етнічну національність". Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції;2) центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т.Шевченкові. Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху подальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів "Старої громади" (60 —80-ті роки XIX ст.).Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського географічного товариства у Києві (1873 p.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж налагодилися контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, був створений спільний фронт виступів проти царського самодержавства.

52. Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві. Практична діяльність кирило-мефодіївців полягала в поширенні ідей товариства шляхом освіти й усної пропаганди, революційних творів Т.Шевченка, відстоювання прогресивних думок, у дискусіях на важливі соціальні й наукові теми, збиранні коштів для потреб народної освіти, літературної і педагогічної роботи, налагодженні зв’язків з політичними організаціями Росії, зарубіжними діячами слов’янського визвольного руху. Найбільша увага приділялась освіті, яка, на думку багатьох ліберально настроєних кирило-мефодіївців, мала стати головною панацеєю для усунення недоліків тогочасного суспільства. Т. Шевченко і його прихильники вбачали в освіті зброю для боротьби проти існуючого несправедливого ладу.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства важлива з точки зору того, що вона явила собою першу, хоч і невдалу, спробу української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернула увагу царського уряду до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців. Ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.

53. Громади - напівлегальні організації української демократичної інтелігенції. Об'єднували вчителів, лікарів, професорів, письменників, студентів, учнів старших класів гімназій, ліберально настроєних поміщиків. Діяли (з перервами) з кін. 50-х - поч. 60-х рр. 19 ст. до поч. 20 ст. Вони перейшли з католицької віри в православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. На початку своєї діяльності хлопомани під час студентських канікул та в інший вільний час мандрували селами, збираючи народні казки, прислів’я, звичаї та обряди. Згодом вони влаштовували зібрання, готували і зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували у 1859 р. підпільну школу, де зібрали бідних юнаків, котрих "вчили в національному напрямі". На межі 1860-1861 pp. гурток хлопоманів саморозпустився, а його члени разом з викладачами і студентами Київського університету, серед яких були П.Чубинськии, М.Драгоманов, утворили нове товариство "Українська громада", яке у 1862 р. нараховувало 200 членів.

 

54. Модерністський період національно-культурного відродження в Україні охоплює 1890—1914 pp.

Характерними рисами модерністського періоду національно-культурного відродження були:
1. Виникнення політичних партій на Заході та Сході України, які стали провідниками національного відродження. У програмах вони проголошували політичні гасла — створення незалежної Української держави.
2. Проникнення ідей відродження в широкі народні маси і формування на цій основі нового типу українського інтелігента — патріота України.
3. На суспільно-політичній арені України у цей період з'являється плеяда видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають І.Франко, М.Грушевський, Ю.Бачинський, М.Міхновський та ін. їхня творчість і суспільно-політична діяльність пронизана українською національною ідеєю.
4. Модерністський період національно-культурного відродження характерний плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики на землях Західної України, а на Сході України — копіткою і наполегливою виховною працею українського театру, який став виразником національних настроїв і почуттів народу України.У 90-х роках XIX ст. спостерігається активізація політичного життя і на Сході України, де виникають перші політичні організації, що висувають вимогу боротися за незалежну Українську державу.Творчість діячів модерністського періоду національно-культурного відродження доходила до української громадськості зі значним запізненням або не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов.