Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Пит 69. М.С. Грушевський і процеси державотворення в Україні у період національно-демократичної революції (1917-1918рр).

Поиск

В історії України Михайло Сергійович Грушевський виступає як один з провідних суспільно-політичних діячів і батько першої української держави в 20-му столітті. Він становить епоху українського національно-державного відродження, яка охоплює усі головні ділянки українського життя і його динамічну боротьбу за самобутність української нації і її культури. М.С.Грушевський був головою Української Центральної Ради як першого парламенту, що спричинився до відродження української держави в 1917-18 роках, а також першим президентом Української Народної Республіки.Загалом діяльність Центральної Ради як українського національного парламенту можна поділити на два основні етапи: ранній – це період державності, впродовж якого Центральна Рада шляхом проголошення трьох універсалів та інших конституційних актів намагалась реалізувати українську державність й рівночасно розбудовувала різні ділянки суспільно-громадського життя (цей період закінчився проголошенням Української Народної Республіки Третім Універсалом Центральної Ради 20 листопада 1917 року). І другий період, який випливав з першого та значно поглиблював та поширював зміст державного суверенітету української нації. Цей другий період знаменний проголошенням і створення найважливішого державного акту – Четвертого Універсалу, яким стверджувалася повна самостійність і незалежність української нації: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, суверенною державою Українського Народу”. Отже, хоч новий етап діяльності Центральної Ради базувався на ідеологічних основах першого періоду її діяльності, проте він уже мав зовсім інший політичний напрям, тобто спостерігався кінець московської орієнтації. Водночас міцнішає державний апарат України, розбудовуються військові кадри, а голова Центральної Ради пише історико-соціологічний трактат про “Підстави Великої України”, в якому наголошує роль села, армії, міста і цілої нації в державному будівництві демократичної України. Багато з вище наведених думок Грушевського не втратили своєї цінності і по сьогоднішній день. Треба підкреслити, що відродження і розбудова української державності Центральною Радою проходила серед надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх політичних обставин. Перш за все маємо на увазі непідготовленість українського народу до побудови власної держави. А ще – зрусифікованість значної частини українського населення, зокрема в містах. А також значне протистояння російських політичних сил. І все ж, незважаючи на ці величезні перешкоди, Центральна Рада і М.Грушевський не лише спричинилися до національного самоусвідомлення українського народу, але й надали відповідну легально-державну структуру українській державі.

Таким чином, Михайла Грушевського можна назвати головним будівничим української держави в період національно-демократичної революції, а універсали ЦР головним фундаментом державотворення в цей час

70."Розстрiляне Вiдродження" в українськiй лiтературi 20 - 30 - х рокiв Термiн "Розстрiляне Вiдродження" вперше запропонував дiаспорний лiтературознавець Юрiй Лавриненко, вживши його як назву збiрника найкращих текстiв поезiї та прози 20 - 30 - х рр. За це десятилiття (1921-1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрiчне вiдставання й навiть переважити на теренi вiтчизни вплив iнших культур, росiйської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Українi нараховувалося 5000 письменникiв).Це вiдродження було пов'язано з тим, що українськi митцi навiть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський Указ) створили тексти, гiднi свiтового поцiновування (П. Кулiш, I. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї державностi, з датою українiзацiї та рiзнобiчних свобод, обiцяних революцiями 1905 - 1917 рр.Вийшовши в масi своїй з нижчих верств населення (службовцi, рiзночинцi, священики, робiтники, селяни), нове поколiння української елiти часто не мало можливостi здобути систематичну освiту через вiйну, голод та необхiднiсть заробляти насущний хлiб. Але, працюючи "на гранi", намагаючись використати всяку можливiсть ознайомитися iз свiтовою культурою, розправити вiками скутi крила творчостi, вони просякалися найсучаснiшими тенденцiями i творили дiйсно актуальне мистецтво.Головними лiтературними об'єднаннями були "Ланка" (пiзнiше "МАРС"), "Плуг", неокласики "Молодняк", "Спiлка письменникiв захiдної України", ЛОЧАФ (об'єднання армiї та флоту). Найвпливовiшим був "Гарт", який пiзнiше був перейменований на "ВАПЛIТЕ" ("Вiльну Академiю Пролетарської Лiтератури").Саме ВАПЛIТЕ в особi Миколи Хвильового розпочало славетну лiтературну дискусiю 1925-1928 рр. i перемогло в нiй, довiвши наявнiсть i необхiднiсть нацiональної, специфiчної української лiтератури, орiєнтованої на Європу, а не на Росiю.Що ж визначало творчi шукання новiтньої елiти й тематику її творчостi? Головними складниками її свiтогляду був бунт, самостiйнiсть мислення та щира вiра у власнi iдеали. В бiльшостi своїй це були iнтелектуали, якi робили ставку на особистiсть, а не на масу. За їх зовнiшньою "радянськiстю" ховалися глибокi пошуки й запити. Подивiмося на деякi найцiкавiшi тексти.Проза подiлялася на двi течiї: сюжетна i безсюжетна. У безсюжет них творах головним було не речення чи слово, але пiдтекст, дух, "запах слова", як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттiв та проникнення в сутнiсть явищ називається неоромантизмом чи експресiонiзмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрiй Яновський, Андрiй Головко, Юлiан Шпол, Олекса Близько, Лесь Курбас, Микола Кулiш та багато iнших.Головна iдея новели "Я (Романтика)" Хвильового - розчарування в революцiї, кричущi суперечностi i роздвоєння людини того часу. Головний персонаж - людина без iменi, а значить, без iндивiдуальностi, без душi. Заради революцiї вiн вбиває свою матiр i карає себе думкою: чи варта була революцiя такої жертви.Головний герой повiстi "Смерть" Бориса Антоненка-Давидовича - Кость Горобенко. Серед насильства громадянської вiйни i втрати людиною всiх матерiальних здобуткiв та елементарної гiдностi вiн сприймає бiльшовикiв як над людей, здатний подолати смерть, яким приступна найвища iстина. Вони здатнi вбивати iнших, не переймаючись цим. Вбивство Костем куркуля - його перехiд до вищої касти, ставання людино-богом.У романi Валер'яна Пiдмогильного "Мiсто" вперше в українськiй лiтературi проявилися елементи фiлософiї екзистенцiалiзму. Головний герой в прагненнi насолоди йде вiд задоволення фiзичного до найвищих релiгiйних потреб. Проте навiть в такiй складнiй тематицi письменник не перетворює роман на просту оповiдь "людної" фiлософiї, а творчо осмислює її у застосуваннi до нашого, нацiонального свiтовiдчуття.У поезiї найцiкавiшими є шукання символiстiв Олександра Олеся i Павла Тичини. В своїй збiрцi "Сонячнi кларнети" Тичина вiдбив всю широту освiченого i тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.Коли Комунiстична партiя СРСР зрозумiла свою поразку, вона почала дiяти забороненими методами: репресiями, замовчуванням, нищiвною критикою, арештами, розстрiлами. Перед письменниками стояв вибiр: самогубство (Хвильовий), репресiї i концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (I. Багряний, В. Домонтович), емiграцiя (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творiв на уславлення партiї (П. Тичина, М. Бажан). Бiльшiсть митцiв була репресована i розстрiляна.Яка ж доля їхнiх творiв?... Коли 1947 року Iван Багряний видав за кордоном свою поетичну збiрку "Золотий бумеранг", другою назвою її було "Рештки загубленого, репресованого та знищеного". Твори здавалися до спецсховiв, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втраченi. Хоча й функцiонували у самвидавi (Iван Багряний), рукописних копiях, виходили за кордоном.Трагiчна доля поколiння 20-30-х рокiв демонструє нам всю силу українського духу, його творчий потенцiал, необхiднiсть свого шляху й незалежностi вiд впливу iнших культур.

71. ”. Суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність “шістдесятників Першими осередками українських „шістдесятників“ були створені ними клуби творчої молоді, які виникали у великих містах України. Робота цих клубів полягала у поступовому відродженні українських народних традицій та організації різних мистецьких гуртків. Згодом клуби прагнуть максимально політизувати свою діяльність, торкаючись небезпечних у той час національних проблем.Нова генерація українського національного – визвольного руху, борючись проти панівного режиму, застосовувала різноманітні форми й методи діяльності. Дисиденти об’єднувалися в підпільні гуртки та організації. Для поширення своїх ідей вони видавали „самвидавські“ документи, критичні статті, в яких розкривали антинародну політику державно-партійної верхівки. Найхарактернішими зразками тогочасного „самвидаву“ були часописи „Воля і Батьківщина“ та „Український вісник“. Для популяризації й поширення патріотичних ідей вони організовували Шевченківські свята, вечори пам’яті Лесі Українки, І. Франка, створювали гуртки вивчення вітчизняної історії.Обмеженість процесів десталінізації, непослідовність і незавершеність демократичних хрущовських перетворень зумовили новий сплеск боротьби з будь якими виявами інакодумства. Відповідно до нових політичних реалій розробляється нова законодавча база, яка мала розширити можливості владних структур у проведенні політичних репресій. З другого боку, партійні й карні органи розпочали відверте переслідування шістдесятників у пресі, звільняли їх з роботи, влаштовували провокації, забороняли друкувати художні й наукові праці. Учасників руху починають переслідувати, відбувається за ними політичне гоніння, їх піддають репресіям, арештам, засиллям у табори.В непримиренному протистоянні з панівним режимом український опозиційний рух виховав у своїх лавах цілу низку благородних, відданих до кінця рідній землі і своєму народу борців, справжніх патріотів України: В. Чорновола, В. Стуса, М. Руденка, братів Горинів та багатьох інших.

72. ДІЯЧІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ЕМІГРАЦІЇ Невід'ємною складовою частиною процесу національно-культурного відродження є творчість представників української еміграції.
Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк (1897—1968 рр.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, митець звертається до визначення ролі національне свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь.
У вірші «Доба» (1940 р.) поет наголошує, що запорукою відродження України є активність, воля і наполегливість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти свободу:Щоб. крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерти, Ліов по трупах років, перекрочить добу, Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу.
Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця не вкладається в жодні штучні ідеологічні рамки. Є. Маланюк — самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчість споріднена з гуманістичними Ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Є. Маланюка займає оригінальна концепція «України-Ски-тії, степової Гелади». Є. Маланюк є також автором оригінальних есе, присвячених філософії української культури.
Між українською та-світовою культурою будував мости С. Гординський (нар. 1906 р., з 1944 — за кордоном) — поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людпяа енциклопедичних знань, С. Гординський здобув освіту у Львівському університеті, навчався в Академії Мистецтв у Берліні та академії Р. Жульєна в Парижі, зокрема у Ф. Ле-же.Великий знавець української поетики і мови, він написав ряд поетичних збірок, прикметних своєю класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». С. Гординськнй перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго. Ш. Бодлера, Г. Апполінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. В. Гете, Ф. Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки — «Франсуа Війон. Життя і твори» (1971 р.), статті про Т. Шевченка як художника, про український іконопис тощо. Відомий С. Гординський і як талановитий живописець (був учнем С. Но-ваківського), графік, організатор мистецького життя й мистецьких виставок.
Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багряного (1907—1963 рр.). Він навчався у Київському художньому інституті, належав до літературного об'єднання «Марс». Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» (1944 р., перевиданий 1947 р. під назвою «Тигролови» і «Сад Гетсиманський») (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію поневоленого в центрі Європи народу. Твори написані на до-- кументальному матеріалі і особистих переживаннях автора, їм притаманний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики.
Роман «Сад Гетсиманський» у своїй образній довершеності і людяності співзвучний з кращими творами світової літератури, передусім Е. Ремарка, Б. Брехта, Т. Драйзера. Попри деяку публіцистичність «Сад Гетсиманський» належить до визначних творів XX ст., стоїть в одному ряді з такими визначними творами XX ст., як романи Л. Кестлера «Сліпуча пітьма» (1940 р.) та Дж. Орвелла «1984» (1948 р.).
Світового визнання набула творчість скульптура О. Ар-хипенка (1887—1964 рр.), який 1908 р. емігрував у Францію. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. («Ступаюча жінка», 1912 р.; «Постать», 1920 р.). Серед відомих українських скульпторів слід згадати М. Че-решньовського (нар. 1913 р.), який створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й Торонто (Канада);
Л. Молодожанина (нар. 1915 р.), автора пам'ятників Т. Шевченкові у Вашінгтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 р.).
Світовим визнанням кооистується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського (1915— 1985 рр.), який з 1949 р. жив V США. Широко відомі його графічні твори — «Соняшник» (1962 р.), портрет М. Скрипника (1971 р.), живописні — «Пшеничний лан» (1960 р.), «Селянський хліб» (1981 р.) та ін. У 1990 р. виставка його творів експонувалася у Києві.

73. Л. Курбас. Значну роль у розбудові української культури відігравало театральне мистецтво. Продовжували працювати корифеї сцени – М.Старицький і П.Саксаганський, створювалися професійні та аматорські театри.Справжнім реформатором театру був Л. Курбас, що заснував „ Березіль ” – експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Тісно співпрацюючи з драматургом М.Кулішем, Л.Курбас прагнув до оновлення театрального мистецтва, виступав проти розважальності і штампу на сцені. Перебував під впливом конструктивізму та експресіонізму. У різний час у „Березолі” виступали Д.Антонович, А.Бучма, Л.Гаккебуш, М.Крушельницький, Д.Мілютенко, В.Скляренко, Н.Ужвій. Л.Курбас проводив експериментальну і навчальну роботу в театрі.

74. Довженко.Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, в мальовничій Сосниці. Дитинство його проходило серед казкової природи Десни, колоритних постатей, житейських трагедій і свят своїх земляків. Пізніше цей побачений, почутий, пережитий у дитинстві світ знайде своє втілення у довженківських фільмах, що золотими літерами впишуться у скарбницю світового кіно, а також у його незабутньому автобіографічному творі «Зачарована Десна». У Сосниці Сашко, як звали його рідні, здобуває початкову освіту.
З сімнадцяти років він — студент Глухівського учительського інституту, закінчив який у 1914 році. Довженко отримує направлення до Житомира. Вчителювання його тривало до літа 1917 року й включало в себе природознавство та гімнастику, географію й фізику, історію і малювання.
Згодом Олександр Петрович переїздить на роботу до Києва. Тут він вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Коли ж у Києві відкрилася Академія мистецтв, Довженко стає її слухачем. Не оминули його й події революції.
У буремне лихоліття 1918 — 1920 років Довженко служить у Червоній Армії. Після визволення Києва працює в губернському управлінні народної освіти завідуючим відділом мистецтва.
Так тривало до липня 1921 року, коли його, за наказом Наркомату закордонних справ УРСР, було зараховано співробітником цього поважного відомства і направлено на роботу за кордон — спочатку до консульства у Варшаву, а згодом у Берлін. Там він продовжує малювати й студіювати малярство.
У 1923 році Довженко повертається в Україну. Доля заносить його до Харкова, на той час столиці України, де він влаштовується на роботу в газету «Вісті», працюючи там карикатуристом та художником-ілюстратором.
На тридцять третьому році життя Довженка круто змінюється. Він приїжджає до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії. Першою пробою став фільм «Ягідка кохання», що мав комедійний характер, але Олександр Петрович ніколи не зараховував його до свого творчого доробку. Точкою відліку свого кінематографічного життя він справедливо розпочинав зі стрічки «Сумка дипкур’єра», в якій окрім всього ще знявся і в ролі кочегара.
Мрією Довженка було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва. У 1928 році він за сто днів знімає фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах», — казав митець. Але його творіння не оцінили сучасники.
Наступною роботою Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930 році, на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — «Земля». Цей фільм — гімн життю — було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Фільм, у якому Олександр Петрович звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина і земля, старе і нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. В цей час на її території Довженко і закладає свій знаменитий сад.
На початку 1933 року залишає Київську кінофабрику і переїздить до Москви. Згодом разом з дружиною Ю. Солнцевою та письменником О. Фадєєвим вирушає на Далекий Схід. Мета поїздки — створення сценарію про східні рубежі країни. Результатом творчого відрядження став фільм «Аероград».
Напередодні війни наполегливо працює над фільмом «Щорс», основна тема якого — народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний Державної премії СРСР.
З початком війни змінюється і життя О.Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пише серію оповідань.
У 1943 році на екрани виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з’являється ще одна стрічка – «Перемога на Правобережній Україні».
На початку п’ятдесятих років великий режисер в основному займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».
Сповнений творчих планів, О. Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік...
Уже після його смерті виходить вибране О. П. Довженка, дружиною Ю. Солнцевою завершені зйомки фільмів «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».
У 1959 році за сценарій фільму «Поема про море» Довженку посмертно присуджується Ленінська премія.
Олександр Петрович Довженко увійшов у світову літературу не лише як автор низки творів, але й як основоположник нового жанру, який поєднав у собі два мистецтва (літературу та кінематограф), – кіноповісті. Кіноповість – це твір, який має усі ознаки епічного, але події та образи представлені нам так, як у кіносценарії, але не так, як у драмі, адже вагоме значення надається не лише основним дійовим персонажам, їх емоціям та переживанням, але й обставинам, у яких вони перебувають. Образи змінюються, події динамічні, найчастіше представляються у хронологічному порядку (інколи він буває дещо порушеним).
За жанровими ознаками кіноповість «Зачарована Десна» є ліричною повістю, але у ній зберігаються ознаки сценарію: автор як умілий режисер знайомить нас із головним героєм, його найближчими родичами та оточенням, описує основні або ключові чи просто цікаві події його життя не просто як спогад, а як цілком реальні картини минулого, які одразу ж промальовуються в уяві читача.

75. Збагатило українську музичну культуру чудовими творами К. Стеценка (1882—1922), М. Леонтовича (1872—1921), Ф. Вериківського, В. Верховинця, М. Віленського, П. Демуцького, П. Козицького, К. Данькевича, А. Кос-Анатольського, В. Косенка, Б. Лятошинського, Григорія та Платона Майбород, Л. Ревуцького, Я. Степового, А. Філіппенка, А. Штогаренка, М. Скорика, Л. Колодуба, І. Шамо, Є. Станковича, Л. Дичко, Ю. Рибчинського, І. Кириліної. Великий вплив на розвиток музичної культури та музики мало професійне музичне мистецтво ХІХ, ХVІІІ ст., попередніх поколінь, музична пісенно-фольклорна творчість, етнографічне музикознавство.Світове визнання здобули українські співаки С. Крушельницька, О. Петрусенко, Б. Гмиря, М. Литвиненко-Вольгемут, М. Гришко, З. Гайдай, І. Паторжинський, І. Козловський, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Л. Руденко, А. Солов’яненко, Д. Петриненко та О. Гришко, майстри сцени О. Сердюк, Н. Ужвій, А. Бучма, Г. Юра, Ю. Шумський, В. Добровольський та ін. Світову славу здобув Київський хор О. Кошиця, хор ім. Г. Верьовки під керівництвом народного артиста України академіка А. Авдієвського, капела «Думка», ансамбль танцю України ім. П. Вірського, Український державний симфонічний оркестр, народний самодіяльний хор Л. Ященка, капела бандуристів, хори «Київ», «Хрещатик».Явищем в українській культурі періоду Першої світової війни були стрілецькі пісні, які спирались на народні та козацькі традиції.Музичне мистецтво розвивалось у різних жанрах і стилях, незважаючи на тоталітарний тиск. Це і традиціоналістські, і авангардистські течії (експресіонізм, конструктивізм).Чимало діячів музичного мистецтва зазнали переслідувань, були страчені. Протягом тоталітарної доби формувались дві культури (офіційна на засадах соціалістичного реалізму і паралельна, яка будувалась на засадах естетики протиставлення).Пісні сучасних композиторів В. Івасюка, І. Білозіра справді стали народними. Подіями музично-пісенного мистецтва є фестивалі української пісні та музики, конкурси хорів, огляди творчості самодіяльних митців, українські міжнародні музичні фестивалі.Значних успіхів досягла українська естрадно-пісенна творчість, широко відомі імена співаків Н. Яремчука, Т. Петриненка, П. Зіброва, С. Ротару, І. Бобула, С. і В. Білоножків, Т. Повалій, О. Білозір, І. Білик, А. Лорак та багато інших.Українці еміграції також зробили значний внесок у розвиток української музичної і взагалі культури.Українська музична культура несе високі духовні та естетичні цінності, є справжнім діамантом світового мистецтва. Вона ввібрала в себе і магію трипільських духовних вірувань, і засоби мозаїки Київської Русі, і дивовижність (химерність) українського бароко.Українське театральне мистецтво ХХ ст. розвивалось при світлі таких зірок, як П. Саксаганський, Л. Курбас, М. Заньковецька, Г. Юра, І. К. Карпенко-Карий, М. Крушельницький, М. Куліш, М. Садовський, С. Демченко, Р. Віктюк, А. Роговцева, Б. Ступка.Видатною зіркою на небосхилі українського кіномистецтва був О. Довженко, автор фільмів «Арсенал», «Земля», «Звенигора», «Аероград», які ввійшли до золотого фонду світової класики.

76.Культурне відродження Упродовж 1987 р. у республіці спостерігається складний процес суспільно-політичних зрушень, що супроводжується появою руху на підтримку перебудови, виникненням неформальних організацій. У серпні 1987 р. у Києві заявив про своє існування Український культурологічний клуб, заснований дисидентом С. Набокою. На засіданнях клубу обговорювалися маловідомі сторінки національно-визвольних змагань у 1917—1921 pp., голодомору 1932—1933 pp., політичних репресій. У жовтні 1987 р. у Львові виникло культурно-просвітнє Товариство Лева, що об'єднувало навколо себе творчу молодь, студентів, робітників, які опікувались збереженням історико-культурного середовища рідного міста. У Львові в листопаді 1987 р. побачив світ перший машинописний номер літературно-мистецького та наукового альманаху «Євшан-зілля» за редакцією Ірини Калинець, а в грудні 1987 р. колишніми політв'язнями В. Чорноволом поновлено випуск нелегального журналу «Український вісник».

Активізувала свою діяльність творча інтелігенція республіки, котра на пленумі Спілки письменників України у червні 1987 р., у виступах на з'їздах учителів, театральних діячів неодноразово звертала увагу Президії Верховної Ради УРСР на невиправдане звуження сфери застосування української мови, низький рівень мовної культури багатьох засобів масової інформації. У 1988 р. у містах Києві, Вінниці, Хмельницькому відбулися масові мітинги, присвячені екологічним проблемам, розширенню прав союзних республік. У липні 1988 р. було сформовано легальну правозахисну асоціацію партійного типу — Українську Гельсінську спілку (УГС). Головою організації було обрано Л. Лук'яненка. До виконавчого комітету ввійшли В. Чорновіл, Михайло та Богдан Горині, С. Хмара, В. Барладяну, О. Шевченко, М. Горбаль. Програмним документом УГС стала її «Декларація принципів», написана В. Чорноволом і братами Горинями.. УГС виступала за впровадження ринкової економіки, надання українській мові статусу державної, створення республіканських військових формувань, звільнення всіх політв'язнів. За ініціативою членів Української Гельсінської спілки у березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація, на якій уперше в Україні замайоріли синьо-жовті прапори.

77. Культура України в умовах нової соціальної реальності. Кожна нова епоха переосмислює обрії і зміст української культури в обширах великого історичного часу. Зміна історичних її меж особливо інтенсивно відбувається тепер, в умовах нового періоду державотворення. Новий соціальний і культурний контекст впливає не тільки на характер змін в культурі сучасній, але й на оновлення, почасти і відродження значних сфер культури минулого часу, які набувають в умовах посилення національної самоідентифікації нового структурування, а сама українська культура в цілому — нових соціально-цінних і громадянських орієнтирів.Глибинні зміни в культурі — процес еволюційний, довготривалий,відбуваються й бурхливі перетворення, які супроводжують появу нової культурної епохи.Базовою основою всіх змін в суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, які породжують нові класи і верстви су­спільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю і способу життя.

Важливою рисою нової соціальної реальності і, разом з тим, фактором її розвитку, є посилення впливу на культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої все повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури (наприклад в літературі —У. Самчук, В. Барка та інші).У зв´язку з різноманітністю змін і впливів в культурі загальна її структура залишається не усталеною, що дає підстави стверджувати, що сучасне культурне життя характеризується новим співвідношенням професійної, самодіяльно-художньої, традиційно-народної та релігійної культури, тобто певною структурною мозаїчністю.Примітною особливістю розвитку української культури, пов´язаною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних добровільних товариств, об´єднань, асоціацій різного спрямування, які поступово закладають важливе підґрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об´єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприяючи входженню України в культурний європейський простір.

 

78.Особливості соціокультурних процесів у незалежній Україні Для української соціокультурної традиції питання розвитку культури тісно пов’язані з питанням формування нації.

По суті в Україні склалася нова соціокультурна ситуація, яка породжує нову соціокультурну реальність посттоталітарного суспільства. Нові відносини все більше знаходять вияв в таких моментах:

-в зміні соціальних ідеалів, у новому соціальному виборі;

-в переоцінці цінностей і формуванні їхньої нової ієрархії;

-в акценті на цінності особистості;

-в зростанні ступеня свободи;

-у формуванні нової інфраструктури сфери культури і нових принципів управління нею;

-у формуванні нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури і мистецтва, нових смаків, в появі нових елементів способу життя;

-в формуванні нових відносин між учасниками культурного життя, в зміні статусу, а відповідно і ролі та функцій національної культури, яка стає одним з визначальних чинників прогресу суспільства, розвитку його державності;

-в зміні соціального статусу релігії, і зростання впливу релігії на мораль суспільства.Ці нові відносини дають підстави сподіватися, що культура України отримає могутні імпульси свого вільного безперешкодного розвитку у власні незалежній державі і зможе незабаром посісти гідне місце серед світових культур.

 

79. Головні тенденції розвитку української культури в сучасних умовах Проголошення незалежності України створило принципово нові умови для розвитку національної культури. Необхідно перебороти негативну спадщину у сфері культури, що залишилися від радянських часів: партійно-класовий підхід до оцінок досяг нень культури; русифікацію; залишковий принцип у фінансуванні культури. Головним завданням культурного будівництва стало національно-культурне відродження України.
У 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про освіту», де школа визначалася як основа духовного розвитку держави. Освітня система стає гнучкішою і різноманітнішою. Разом із державними з'являються приватні ліцеї, коледжі, гімназії. Зроблено деякі кроки до гуманізації освіти. Важливим завданням є забезпечення виконання в навчальних закладах «Закону про мови в Українській РСР», прийнятого ще в 1989 p., що передбачає перехід на україномовний режим навчального процесу. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку у вузах — бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають автономнішими у своїй діяльності. Проте економічний стан істотно впливає на розвиток освіти, його фінансування, стан робітників цієї сфери.
У достатньо складному становищі виявилася наука. Позначилася багаторічна фактична ізоляція української науки від світової і одностороння орієнтація на російську, недостатня матеріально-технічна база. Центром науки, як і раніше, залишається Академія наук, якій надано у 1994 р. статус національної.
Серйозними проблемами є недостатня розробка фундаментальних досліджень і дуже слабке впровадження нових технологічних досягнень у виробництво. Загальна кількість науковців в Україні — майже 300 тис. — удвічі більше, ніж у Франції, але ефективність їхньої праці набагато нижча, ніж у Європі. Визначні успіхи досягнуті у сфері гуманітарних наук, особливо історичній.
Літературні процеси теж характеризуються оновленням змісту, методів творчості, позбавленням від ідеологічної цензури.
Головне місце належить публіцистиці, триває публікація дореволюційних, 20—30-х роках, із діаспори письменників і поетів. Проте тривожна тенденція склалася з книговидавництвом українською мовою. Україномовний наклад складає 27% від усього книжкового накладу.
Важливий внесок у розвиток театрального мистецтва в 90-х pp. внесли режисери Р. Віктюк, С. Донченко, Б. Шарварко, актори Н.Сумська, А. Хостікоєв, Л. Задніпровський.
Позитивні зміни відбуваються в роботі українського телебачення. Підвищився аналітичний рівень інформаційних передач, ток-шоу, урізноманітнилися розважальні програми.
Значними можна назвати Досягнення у сфері пісенної творчості. Регулярно відбуваються пісенні фестивалі «Червона рута», «Пісенний вернісаж», «Пісня року», «Таврійські ігри». Велику популярність здобули естрадні співаки П. Зібров, А. Кудлай, В. Білоножко, Л. Сандулеса, І. Білик, Т. Повалій.
В умовах національного відродження зростає роль художньої творчості. В літературно-мистецькому процесі дедалі активніше затверджується плюралізм.Він передбачає відмову від притаманного тоталітарній системі. Плюралізм спричинив виникнення авангардної культури.Зародилось і українське кіно,проте 90%картин на українських екранах-американські.В духовному відродженні українського народу значну роль відіграють релігія та церква,збережені ними загальнолюдські та моральні принципи. В сучасній Україні ісує близько 105 церков, конфесій,течій та напрямків,97.5 % з них є християнськими.Проте негативним залишається і досі розкол у православ’ї та протистояння між католиками, православними та протестантами.Національне відродження України неможливе без підйому культури, науки й освіти. Необхідно закріпити і розвити ті позитивні зсуви, що відбуваються у сфері культури.

 

Пит 80. Художня культура України ХХ ст.- тенденції розвитку, досягнення. Загалом розвиток української культури XX ст. відбувався під знаком потреби її національного державного довершення. У 1918—1921 pp. виникла велика кількість літературних об'єднань, друкувалися різноманітні художні збірки й альманахи — "Мистецтво", "Літературно-критичний альманах", "Червоний вінок", "Музагет", "Гроно", "Зшитки боротьби". Новій українській поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходили поетичні збірки В.Чумака ("Заспів"), В.Со-сюри ("Червона зима"), І.Кулика ("Мої коломийки"). Чільне місце у тогочасній поезії посідають В.Блакитний, Д.Загул, Г.Епік, В.Поліщук, Є.Плужник, Г.Шкурупій. Подією культурного життя стали поетичні збірки П.Тичини "Сонячні кларнети" і "Плуг".Характерними рисами поетики нового стилю були неспокій, прискорений рух життя, пошуки адекватних форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, О.Кобилянської, М.Коцюбинського.Найвидатніша постать тогочасної української поезії — П.Тичина який після виходу збірки "Сонячні кларнети" (1918 р.) здобув славу "глибоко національного поета". Його поезії мали новаторський резонанс далеко за межами України. На жаль, під тиском політичної диктатури поет дотримувався примиренської позиції і був канонізований як зразковий оспівувач соціалістичних перетворень. Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі "неокласиків", їхня естетична програма характерна прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Ідейним натхненником групи "неокласиків" був М.Зеров— видатний діяч національного відродження, поет, есеїст, критик, професор. Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був, безперечно, М.Рильський Справжній злет творчості поета почався з його збірки "Під осінніми зорями" (1918 p.), де романтичний дух раннього періоду органічно поєднувався з вишуканою ліричною формою. У збірках 20-х років "Крізь бурю і сніг", "Синя далечінь", "Тринадцята весна" романтичний елемент почав слабнути, натомість посилилася класична чіткість. Поез



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-15; просмотров: 288; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.139.83.248 (0.02 с.)