Пит. 15 запровадження християнства у київській русі, його вплив на духовну культуру

Культура Київської держави – яскраве та багатогранне явище, яке стало наслідком тривалого процесу внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства і увібрало все краще від своїх слов’янських предків та від світової цивілізації.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалося і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ “чудотворних” ікон, культ святих.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширенню та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев’яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала, церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

 

 

16. Суспільство Київської Русі є багатовимірною системою. Одна з головних характеристик ступеня її організованості проявляється у тім, що цей колективний організм виступає самостійним суб'єктом процесу культурного діалогу, що має власні неповторні риси поведінки. В культурному бутті головним аспектом взаємодії народів, держав, суспільних прошарків виступає діалог культур. Його предмет складають речі матеріального побуту, ідеї, тексти, образи, системи організації та усвідомлення суспільного, економічного, буденного життя. Процес культурного обміну протікає водночас з процесом творення культурного синтезу. Надбання однієї соціокультурної системи набувають нової ролі в іншому середовищі, у них відкриваються принципово інші грані сенсу. Поведінка конкретної суспільної системи у ході культурного діалогу є складною та сугубо індивідуальною. Деякі сенси, котрі раніш належали до однієї культури, гармонійно вплітаються в іншу та виконують у її процесі само– та світоусвідомлення значну роль. Неможливо вказати на жодну соціокультурну систему, що проявляла б у процесі діалогу ідеальну закритість, була чистою від будь–яких впливів, так само як не існуватиме культура протилежного типу, котра би сліпо копіювала все, що потрапляє у її поле зору.

 

 

Пит 17. Розвиток писемності та освіти.Літературні памятки Київської Русі
Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IX століття. В історичних джерелах зустрічається повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з староєврейською, розповсюджувалася в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом «гороухща» (гірчиця).
Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і 971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами — грецькою і староруською.
Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX століття візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) — Костянтина (в чернецтві — Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок XI століття на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ століття місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.
До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав'янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам'ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»). У сучасному перекладі М. Т. Рильського «Слово про Ігорів похід»). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт введення богослужіння слов'янською мовою гідно був оцінений «Повістю временних літ»: «І раді були слов'яни, слухаючи про велич божу своєю мовою», а «словеньська мова і руська одне є».
Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молодих з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.
Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще». Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 році заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.
Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і 971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами — грецькою і староруською.
Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX століття візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) — Костянтина (в чернецтві — Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок XI століття на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ століття місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.
До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав'янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам'ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»).
Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молодих з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.
Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще». Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 році заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.
Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий.
Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літо-писець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен* Сильвестр та ін. Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол ("Дії Святих апостолів" і "Послання апостолів"), Псалтир, П'яти-книжжя Мойсееве, Буття. Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-Євангелія, тобто всі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Євангелія виконав дяк Григорій у 1056—1057 pp. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава.

 

Пит.18 Іларіон Київський «Слово про закон,благодать та істину»: зміст,значення та основні проблеми твору
«Слово про закон і благодать», Слово «О законі... і о благодаті... і похвала кагану нашему Владимиру» — визначний твір красномовства Київської Русі. Написане між 1037 — 1050, правдоподібно священиком (пізніше митрополитом) Іларіоном, це «Слово» стверджує самостійність Київської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «Слово» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн.Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але уРуській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з потустороннього світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота». Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли. Автор «Слова» не тільки представник політичних прямувань тогочасної Русі, але й талановитий письменник-промовець, що надав твору стрункої композиції, пишноти стилістичного оформлення та ритмічності вислову. «Слово» було призначене для «вибраних» слухачів. Це не перешкодило популярності «Слова», що його часто переписували і використовували, наприклад, у хвалі Володимиру Васильковичу, у Волинському літописі. Ним користався у другій половині XIII ст. сербський письменник, чернець Доментіян, пишучи про Симеона і Саву Сербських.

Пит 19. Візантійський канон та його інтерпретація в мистецтві Київської Русі
У період складання і розквіту феодалізму на Русі (кінець Х-XVII ст.) Мистецтво формувалося на основі досягнень художньої культури східнослов'янських племен і жили до них на цих землях скіфів і сарматів. Природно, щокультура кожного племені і регіону мала свої самобутні риси і відчувала вплив сусідніх земель і держав. Особливо відчутним був вплив Візантії з моменту прийняття Руссю християнства (988 р.). Разом з християнством Русьсприйняла традиції античної, насамперед грецької, культури. Сприйнявши від Візантії християнство, Русь, природно, сприйняла і певні засади мови культури. Але ці основи були перероблені і придбали на Русі свої специфічні, глибоко національні форми. «Ми взяли з Візантії Євангеліє і традицію»,-писав А.С. Пушкін. Звичайно, як будь-яке мистецтво епохи Середньовіччя, мистецтво Київської Русі слід певними канонами, простежуються і в архітектурних формах, і в іконографії - у живописі. Створені були навіть зразки - «прориси», «оригінали», лицьові і тлумачні (у перших показувалося, як треба писати, по-друге це «тлумачилося», розповідалося), але і дотримуючись канонів, і всупереч їм вміла проявити себе багата творча особистість художника. Спираючись на вікові традиції східноєвропейського мистецтва, російські майстри зуміли створити власне національне мистецтво, збагатити європейську культуру новими, властивими лише Русі формами храмів, своєрідними стінними розписами і іконописом, яку не сплутаєш з візантійською, незважаючи на спільність іконографії та уявну близькість образотворчого мови.

 

Пит. 20.Проаналізуйте визначні памятки архітектури Київської Русі.
Доба Київської Русі характеризується культурно-освітнім піднесенням нашого народу. Кожен князь зробив значний внесок у розвиток культури на Русі, і багато своїх зусиль вони поклали на спорудження оборонних будівель, храмів, церков, які згодом стали історичними пам'тками. А саме до них належать:
1)Десятинна церква.Перша кам"яна церква Київської Русі. Споруджена древньоруськими та візантійськими майстрами у 989-996 роках у період князювання Володимира Святославовича, котрий виділив на її побудову десятину частину княжих доходів - десятину. Звідси й виникла назва храму. Старовинні джерела називають Десятинну церкву церквою Богородиці.
Представляла собою хрестово-купольний шестистовпний храм. На початку ХІ століття її оточили галереями. Десятинну церкву вкрашали мозаїка, фрески, різні мармурові та шиферні плити (ікони, хрести та посуд привезено з Корсуня). У Десятинній церкві поховані Володимир Святославович та його жінка - візантійська царівна Анна, сюди ж з Вишгорода привезли прах княгині Ольги.
Наприкінці 1240 року орди хана Батия, захопивши Київ, знищили Десятинну церкву - останню схованку киян.Розкопки руїн почалися ще в 30-х роках XVII століття за ініціативи митрополита Петра Могили. У 30-х роках XVII століття Петром Могилою і у 1828-42 роках за проектом В. Й. Стасова на місці Десятинної церкви були збудовані однойменні храми, що не збереглися.
2)Софійський собор. Ніхто достеменно не знає, коли й як було засновано Софійський собор. За літописними свідченнями, Софійський собор збудував або в 1012, або у 1017 році Ярослав Мудрий на честь перемоги над печенігами на тому місці, де відбулася битва, як стверджує легенда. Софія Київська стала символом світла і розуму.Софійський собор у давнину був не лише головним митрополичним храмом Київської Русі, а й головним культурним осередком. Тут князь Ярослав заснував першу на Русі бібліотеку, школу, тут велося літописання, переписування і перекладання книг, відбувались церемонії "посадження" князів на київський престол - коронації, прийоми іноземних послів. Софійський собор був також князівською усипальницею, де поховані князь Ярослав та його син Всеволод, князь Володимир Мономах та інші. До наших днів зберігся лише саркофаг Ярослава Мудрого.
Жодна споруда ХІ століття в усій Європі не могла рівнятися з цим київським собором. Софія - це величезний п"ятинефний храм довжиною (без виступів) 37, а шириною - 55 метрів. Завершували собор тринадцять куполів.За своє майже тисячолітнє існування Софія зазнала ворожих навал, пограбувань, часткових руйнувань, добудов та перебудов. Серед оригіналів, що донесли до нас з ХІ століття велич життя є і Оранта - безцінний зразок мозаїки. Не менш визначним шедевром є сцена "Євхаристія", що розміщена на стіні абсиді під Орантою, лік Христа-Пантократора (Вседержителя) на внутрішньому боці головної бані.
Як видно, Софія Київська протягом віків відігравала роль найбільшої святині Києва.Нещодавно Софію Київську було занесено у перелік світових багатств "ЮНЕСКО".
3)Золоті ворота. Це одна з найстаріших пам‘яток історії, архітектури та фортифікаційної техніки, залишки якої дійшли до нашого часу.
Як відомо, Ярослав Мудрий оточив Верхнє місто потужними оборонними укріпленнями, які мали троє воріт. Наймонументальнішими та найпишнішими, що правили одночасно і за головний, парадний в‘їзд до Києва, і за фортифікаційну споруду, були Золоті ворота, збудовані одночасно з Софією. Висота проїзної частини сягала 12, а ширина - 6,4 метрів. Проїзд завершував позолочений купол надбрамної церкви. Можливо, саме тому ворота дістали назву "Золоті". Під час розкопок археологи знайшли чимало залишків фресок і уламків смальти.Пошкоджені віками і численними ворожими навалами, Золоті ворота в XVII столітті вже являли собою мальовничі руїни. Але згодом у ХІХст. розпочинали реставрувати "Золоті ворота", але нажаль пам'ятка загубила свій первісний вигляд.
4)Михайлівський Золотоверхий собор. Засновано 1108 року київським князем Святополком Ізяславовичем на місці Димитрівського монастиря. У 1108-13 роках в ньому збудовано Михайлівський Золотоверхий собор. У ХІІ столітті монастир був місцем поховання князів. У 1240 році його пограбували і частково знищили орди хана Батия. За митрополита Борецького монастир став одним з центрів антиуніатської боротьби.
У XVII столітті монастир став великим землевласником: йому належали частина території Києва. села Бородянка, Трипілля, Мотовилівка тощо. У першій половині XVIII століття на території монастиря відбулося велике будівництво в стилі українського (мазепинського) бароко: у 1713 році збудована трапезна церква, у 1716-20 - кам‘яна дзвіниця. В середині XVIII століття збудована кам‘яна огорожа фортифікаційного призначення.
У 1934-35 роках собор розібрали та знищили Радянська влада. Частина фресок й мозаїк ще й досі зберігаються у Софійському соборі; деякі ж - у відновленому Михайлівському соборі, відбудованому за кошти патріарха Київського і всея Русі-України М. А. Денисенка наприкінці ХХ століття.
5)Києво-Печерська лавра. В одинадцятому столітті монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства в Київській Русі. У дванадцятому столітті монастир отримав статус «лаври» — головного великого монастиря. У вісімнадцятому столітті Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом в Україні: їй належали три міста, сім містечок, біля двохсот сіл і хуторів, більше семидесяти тисяч кріпаків, дві паперові фабрики, одинадцять цеглових і шість скляних заводів, більше ста шестидесяти винокурень і вітряків, біля двохсот шинків, два кінних заводи.
Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так названі пустелі (зокрема, Китаєвська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками в Україні, в Росії і в Білорусії. Свого часу Києво-Печерська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковно-слов‘янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті временних літ»), Нікон, Сільвестр. У тринадцятому столітті було складено «Києво-Печерський патерик» — важливе джерело історії Києва.
Києво-Печерська лавра здійснювала широке будівництво ще з одинадцятого століття (Успенський собор, Троїцька надбрамна церква). Наприкінці дванадцятого століття навколо Києво-Печерської лаври було зведено оборонні стіни (у 1240 році вони були зруйновані ордами Батия). У 1698—1701 році паралельно до них було споруджено нові фортечні стіни з бійницями і баштами. У 1731—1744 році споруджено Велику Лаврську дзвінницю, висота якої — 96,52 метра.
На території Лаври поховано багато видатних осіб, зокрема, біля трапезної — генеральний суддя українського війська Кочубей Василь і полтавський полковник І.Іскра. У церкві Спас на Берестові — засновник Москви Юрій Долгорукий.
6)Успенський собор.Можна без перебільшення твердити, що Успенський собор був головною православною святинею України-Руси. Згідно легенд, зафіксованих у Печерському патерику, він був зведений за безпосереднього втручання Богоматері, яка послала до Києва майстрів-будівельників з Константинополя. Закладення 1073 року за участю київського князя Святослава, будівництво, розпис і освячення (1089) храму супроводжувалися, за Патериком, численними чудесами. З собором пов"язані імена св. Антонія і св. Феодосія.Первісно Успенський собор являв собою тринефний шестистовпний храм з однією банею. Фасади поділялись лопатками на окремі прясла, що завершувались напівкруглими закомарами. Можна думати, що це був перший у давньоруській архітектурі храм із позакомарним завершенням стін. Прясла стін були декоровані нішами та меандровим поясом. Лаконічна архітектура в поєднанні з великими розмірами споруди (майже рівними розмірам Софійського собору) створювала виняткове враження величі й могутності. Успенський собор став взірцем при спорудженні ряду давньоруських храмів - Михайлівського Золотоверхого собору та кількох інших храмів кінця XI - першої половини XII століття в Києві.

Пит 21. Вплив християнства на монументальний живопис та іконопис Київської Русі.
Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності,створення визначних пам"яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис,кам"яна архітектура,музичне мистецтво,розширювалися і зміцнювалися культурні зв"язки Русі з Візантією,Болгарією,країнами Західної Європи.Разом з християнством на східнослов"янських землях були запроваджені церковний календар, культ "чудотворних" ікон,культ святих. Одне з найдавніших досягнень художньої культури Київської Русі – мистецтво мозаїки. Технологія створень мозаїк була досить складною. Спочатку на стіну накладали перший підготовчий шар, на нього накладали другий, на який наносили контури зображення. Потім накладали третій шар, швидко покривали зображення фарбами, доки розчин не закам’янів вдавлювали в нього кубики різнокольорової смальти. Смальту варили в спеціальних посудинах (тиглях), домішуючи в розплавлене скло барвники – свинець, мінеральні фарби тощо. Потім розливали на відшліфовану поверхню, а коли вона застигала – кололи на кубики. Кубики робили різного розміру – з маленьких викладали обличчя, руки, ступні ніг, з більших – одяг, тло, предмети. Визначним здобутком мистецтва Київської Русі є іконопис, що живе й розвивається вже понад тисячу років. Без нього не можливо уявити українське образотворче мистецтво. Ікони були першими станкового живопису в Україні. Проте, ікона – це не просто картина. Це предмет релігійного культу, перед яким віруюча людина молиться. За свідченням літописів, перші ікони потрапляли до Києва з Криму. Коли за велінням князя Володимира у місті в 989-996 рр. було зведено Десятинну церкву, всі необхідні для богослужіння предмети привезли з Корсуня(Херсонеса). Ікон доби Київської Русі збереглося дуже мало. Кожна з них знаходиться за межами України – переважно у Москві та Санкт-Петербурзі. Процес поширення і утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій в образотворчому мистецтві.В міру того як давньоруський іконопис набував самостійного розвитку,традиції візантійської іконографії послаблювалися,створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису.Першими вітчизняними живопис-
цями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій і Григорій,які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів.Особливо славилися роботи Аліпія(близько 1050-1114р),який за свідоцтвом Печерського Патерика,"ікони писати хитр був зело".З його іменем окремі дослідники пов"язують ікони "Печерської Богородиці" і так званої Великої Панагії.В кінці 11ст. склалася іконописна школа.В 12ст. виникають художні школи у великих удільних князівствах:Галицько-Волинському,Володимиро-Суздальському тощо.

Пит 22. Здобутки матеріальної та духовної культури Галицько-Волинської Русі.

Закономірним політичним і культурним спадкоємцем Київської держави, послабленої і спустошеної внаслідок золотоординської навали, стала Галицько-Волинська Русь, що утворилася в результаті об'єднання Галичини та Волині у 1199 р. князем Романом. Найбільшої могутності вона досягла у 30-60-ті роки XIII ст. за часів правління князя Данила Галицького. Завдяки об'єднанню етнічно спільних українських земель у нове державне утворення саме тут створились сприятливі умови для становлення й подальшого розвою національної культури. Важливими осередками духовної культури Галицько-Волинської Русі були міста Галич, Луцьк, Звенигород, Володимир-Волинський, Перемишль, Холм і, особливо, Львів. Міста Галицько-Волинської Русі стали значними центрами літописання. Найвизначнішою пам'яткою літератури даного періоду є Галицько-Волинський літопис (кінець XIII ст.), у якому відображені події політичного і культурного життя Галицько-Волинської Русі від 1201 до 1291 року. Літопис складався при дворі Данила Галицького, а згодом його племінника Володимира Васильковича. Одним із авторів першої частини літопису вважають княжого печатника Кирила. До пам'яток писемності Галицько-Волинської Русі XII-XIVст. належать Христинопільський апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангелія, переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича. У Галичі працював «мудрий книжник» Тимофій. Центрами переписування книг були Онуфріївський та Святоюрський монастирі у Львові. Архітектурною домінантою багатьох давньоруських міст, як і міст середньовічної Європи, були замки і храми. Дерев'яні храми вирізнялися простотою композиції, не мали зовні пишних прикрас. На жаль, архітектурних пам'яток періоду Галицько-Волинського князівства збереглося небагато. З монументальних будівель Львова можна назвати Миколаївську хрестовокупольну церкву, П'ятницьку церкву, згодом перебудовану, а також костьол Хрестителя. Поряд з культовою архітектурою у Галицько-Волинській Русі розвивалось і будівництво оборонних споруд. До наших днів збереглися залишки башт, стін, які були їх складовою частиною. Споруджувались і фортеці. Одна з найдавніших — Кременецька. Яскравим зразком скульптури Галицько-Волинської Русі є шиферний рельєф ХІЇІ ст., який зображає св. Дмитрія. Нині він зберігається у Кам'янець-Подільському музеї. Найхарактернішою скульптурною пам'яткою Галицько-Волинської Русі є оздоблення пишного романського порталу церкви св.Пантелеймона в Галичі. Вирізнялось пишністю і скульптурне оздоблення собору в Холмі, проте до наших часів воно не збереглося. Яскраву сторінку у розвитку мистецтва західноукраїнських земель становить історія малярства. Своєрідним видом малярського мистецтва було прикрашання рукописних книг мініатюрами. Високий рівень мистецтва мініатюри засвідчує оздоблення Добрилового Євангелія (1164), Галицького Євангелія (початок XIII ст.). Видатними пам'ятками образотворчого мистецтва XIV ст. є ікони «Юрій Змієборець» зі с. Станилі поблизу Дрогобича та «Архангел Михаїл в діяннях», створена у селі Сторонна. Для них характерні пластичність форм, відчуття простору, багата кольорова гама.Освіта і письменство Галицько-Волинська Русь зберегла і розвинула ті традиції освіти і письменства, які склались у період розквіту Київської Русі. Високий рівень освіти на західноукраїнських землях засвідчує те, що тут було поширене знання іноземних мов. Високий рівень освіти у Галицько-Волинській Русі засвідчують грамоти, що вийшли з князівської канцелярії. Поширенню освіти на руських землях, сприяв розвиток шкільництва, започаткований Володимиром Великим. Ще з XI ст. існували церковно-парафіяльні школи на Волині — у Луцьку, Холмі, Овручі. Культура Галицько-Волинської Русі мала великий вплив на подальший культрурний розвиток України.

Пит 23. Етнокультурні процеси в Україні 14-1-й половині 17 ст.
У XIV - першій половині XVII ст. культура України розвивалася у складних умовах. Роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, іноземний гніт,все це гальмувало формування української нації і культури. Алеза цих несприятливих умов культурний поступ вУкраїні не припинявся.Культура розвивалась на основі вітчизняних традицій попередніх віків,реагуючи на нові соціально-економічні й політичні процеси, в Україні ширилися ідеї європейського Відродження,У розвитку культури велику роль відігравали монастирі.Вони були осередками освіти,науки,літописання, нижності, друкарства, образ. мистецтва.Духовенство було найосвіченішим суспільним станом. У ХІУ-ХШ ст. при монастирях і церквах існували школи.Усвідомлюючи потребу в організації вищої школи, яка б за рівнем викладання не поступалася західним університетам і водночас могла готувати національно свідомі кадри,князь Костянтин Острозький у м. Острозі на Волині 1576 р. засновує Острозьку академію -перший навчальний заклад вищого ступеня в Україні. В ньому було поєднано кращі традиції освіти Київської Русі та досягнення західноєвропейських університетів,вона дала поштовх до виникнення численних братських шкіл, значення яких для розвитку освіти було непересічне.Першою школою стала заснована у 1586 р. Львівським Успенським братством школа у Львові.Наприкінці XVI - на початку ХУП ст. братські школи Що діяли і в інших містах України. У Києві братська школа(Київська братська школа)заснована Богоявленським братством у 1615 р. У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила заснував при лаврі нову школу, яка в 1632 р. була об'єднана з Київською братською школою, внаслідок чого виник Києво-братський, або Києво-Могилянський колегіум.З перших років свого існування цей колегіум стояв на рівні західноєвропейських університетів і польських академій.У 1701 р. Києво-Могилянський колегіум офіційно стає академією.Як найбільший навчальний і науковий центр України Києво-Могилянська академія мала виняткове значення для розвитку освіти,науки,культури, утвердження національної самобутності України.Зі стін академії вийшли видатні політичні діячі,вчені,письменники, композитори,художники.Діяльність академії мала вплив і на сусідні країни.У литовсько-польську добу був початок книгодрукуванню в Україні. Друкування книг розгорнув Іван Федоров, який у 1573 р. заснував у Львові першу в Україні друкарню.З неї у 1574 р. вийшов "Апостол" -перша друкована книга в Україні. Того ж року Федоров надрукував і другу книгу - східнослов'янський "Буквар", що став першим шкільним підручником.У 1575 р. Федоров переїхав до Острога,у володіння князів Осторозьких.Там він влаштував друкарню, що містилася поруч з Острозькою академією. В 1581 р. була надрукована знаменита "Осторозька біблія" слов'янською мовою.Це була найперша повна друкована Біблія серед православних слов'янських народів.Після заснування Федоровим друкарень у Львові й Острозі наприкінці XVI ст. виникли і діяли також ін друкарні, їх число у першій половині XVII ст. значно зросло. Розвивалася оригінальна і поширювалася перекладна література,полемічна література, що зумовлено посиленням польсько-шляхетського гніту,наступом католицизму на Україну і насильницьким насадженням унії. Найвидатнішим полемістом був Вишенський Продовжувалися традиції історичного літописання.Чільне місце займає Густинський літопис. У XIV ст. - першій половині ХУП ст. розвивалось і мистецтво, в якому дедалі виразнішими стають національні риси. Зароджується театральне мистецтво. З'являється віршована шкільна драма. бере свій початок вертеп - ляльковий театр.Розвивалася і музична культура,основою якої була пісенна народна творчість.Для архітектури і образ мистецтва характерним було розвиток на самобутній основі.На початку XVI ст.в Україну, і до Львова, приходить з Європи ренесансний стиль.Пам'яткою є комплекс споруд Львівського Успенського братства: вежа Корнякта (1588 р.) (Корнякта), каплиця Трьох Святих (1578 р.) і Успенська церква 1598р.

 

Пит 24. Український Ренесанс у духовній культурі, його особливості та періодизація. На поч. 16ст – кінці17ст розвиток укр. Земель відбувався в складних передумовах: розпад К.Р.; сер. 13ст.- татаро-монгольська навала,яка принесла великі руїни;агресія Литовського князівства; в кінці 15ст. зміцнилася і Московська держава; 15-16ст. – боротьба з тат.ордою. У 15ст. з”явл. Перші переклади творів клас. Літ. на укр. мову,розвивається фольклор,зростає інтерес до природничих наук,теології.Міста стають осередками к-ри 14-17ст. Монастирі,церкви- центри освіти(Києво-печ.монастир). 1596 р- Берестейська церковна унія,яка мала непередбачені наслідки(утворилася греко-католицька церква,яку ще називали уніатською)
Існували братства,які виступали на захист православної церкви. Створ. Перші братства у Львові(при Успенській церкві)Ренесанс – це перехідний етап від середньовічної культури, пронизаної ідеями християнства,до культури нового часу. В цей час поширюються ідеї гуманізму, антропоцентризму(людина в центрі уваги),відбувається поширення загальнолюдських,культурних цінностей, відродження античних уявлень про людину.Італія є батьківщиною ренесансу. Одні дослідники вваж., що Україна не зазнала ренесансу,інші(Попович,Литвин) вважають що ренесанс на укр. землях мав свої особливості:1)зародж.у 16 ст.2)поширення діячами укр.. к-ри ідей гуманізму 3) яскраво виражений антропоцентризм 4)Пробудження інтересу до загальнолюдських. Духовних цінностей,що форм. В результаті пізнання світової культури. Даний період відродження співпадає з подіями реформації. Україна в добу ренесансу не мала власної держави,гостра полеміка.Провідники гуманізму:представники Острозького культурно-освітнього центру: Г. Смотрицький,І.Вишенський;представники братств: М.Смотрицький,Л.Зизаній.Періоди розвитку гуманізму в Укр.:1)Повязан. З його витоками- друга половина 15-серед. 16ст. 2)Формування самосвідомості народу- друга половина 16 –поч 17ст. 3)З 17ст-поч18 – розробляється весь комплекс гуман. ідей.

Пит 25. поширення ідеї реального гуманізму в україні в добу ренесансу

Тривалий час вважалося майже правилом гарного тону протиставляти епоху середніх віків і добу Відродження на користь останньої. Нині домінує поміркованіша думка, висловлена голландським істориком І. Гейзінгою, що епоха раннього Відродження була водночас "осінню" Середньовіччя, яке неквапно поступалося своїми позиціями. Фундаментальними досягненнями епохи Ренесансу можна вважати важливі зрушення у природознавстві, великі географічні відкриття, внаслідок яких було п