Визначення понять «Захід» і «Схід» у світовій культурі

Визначення понять «Захід» і «Схід» у світовій культурі

Архаїчна схильність людського розуму мислити бінарними опозиціями створила сприятливі світоглядні передумови для первинного поділу цілісного масиву світової культури на два ціннісно-смислових полюси (топоси): Схід і Захід. Парадигматика “Схід – Захід”, будучи умовною мисленнєвою конструкцією, виробленою людством для базової типології культурної Ойкумени, сприяє розгортанню безперервного процесу порівняння західних і східних елементів, а на рефлексивно-теоретичному рівні – формуванню школи культурної компаративістики як методології гуманітарного знання.
Для початку здійснимо дефініції відповідних понять. Згідно усталених культурологічних визначень, Заходом у вузькому значенні цього слова називають Західну Європу у її історичних межах (романо-германський світ), а в широкому – ту частину планети, де панівними є античні і християнські цінності. Відповідно Схід у вузькому значенні – це Далекий Схід (індійська, китайська та історично споріднені ним культури), а в широкому – Азія. Іноді терміном “Схід” умовно позначають світ східного християнства, візантійських культурно-історичних традицій, які протистоять традиціям романо-германським. Загальноприйнятими опозиціями цінностей Заходу і Сходу, які виявляються у результаті застосування бінарного поділу до конкретно-історичного матеріалу, є: ідея свободи особистості на Заході та фаталізм на Сході; технологічне оволодіння природою на Заході і “природність” (пристосування і збереження) на Сході; лінійна модель історії на Заході і циклічна (віддяка, Карма) на Сході; демократія як форма політичної культури на Заході і деспотія на Сході, раціоналізм як модель пізнання на Заході та інтуїція на Сході і т.д. Звичайно, що ці відмінності є певною мірою умовними і несуть в собі момент наукової систематизації та абстрагування: в культурах Сходу присутні “прозахідні” елементи і навпаки. Більше того: і культура Заходу, і культура Сходу всередині є гетерогенними, продукують численні внутрішні картини світу (наприклад, антична, середньовічна, новоєвропейська класична, посткласична у межах хронології Заходу і різні релігійні типи культур у межах географії Сходу).
Наявність зазначених опозицій не означає, що діалог між західним і східним полюсами світової культури є неможливим або вкрай важким, так що єдиним адекватним способом здійснення відносин між ним може видаватися лише пасивна лояльність у сприйнятті “чужого” як апріорної даності, яка приймається на віру і не підлягає обговоренню і, тим більше, зміні чи спростуванню. Лояльність тут постає лише як відправний пункт налагодження міжкультурного співробітництва. Річ у тім, що людська свідомість є глибоко діалогічним феноменом. У кожний момент свого існування вона перебуває у відкритому зверненні до себе і навколишнього світу – природи, суспільства, культури, Бога. Формою вираження цього звернення є процедура порівняльного аналізу “своїх” і “чужих”, “наших”, і “не-наших”, або, виходячи з контексту уведеної нами категорії, Сходу і Заходу. У залежності від того, з яким масивом культури ідентифікує себе особа, вона дивиться на його протилежність як на іноземця, який вабить, дратує, відштовхує і притягує погляд, лякає і зачаровує одночасно. Порівнюючи себе із ним, вона досягає повнішого самовираження. Порівняння, відтак, постає як форма існування людини в культурі. Традиції Сходу і Заходу, православ’я і католицизму, відтак, визначають світоглядні відмінності у духовній культурі різних регіонів України. Якщо до цього додати наявність інших (зокрема, ісламських) зовнішніх впливів та ще не пережите до кінця язичництво, можна з абсолютною впевненістю констатувати полікультурний та полірелігійний характер національної духовності. Ефективність здійснення діалогу між різними культурно-релігійними спектрами у цій ситуації залежатиме, на нашу думку, від кількох чинників. По-перше, від глибини розуміння ролі релігійного чиннику культуротворення: важливо усвідомити вплив релігії на суспільство не лише на безпосередньому рівні догматів та інституцій, а на опосередкованому, імпліцитному рівні ментальних традицій, об’єктивованих у відповідних поведінкових моделях. По-друге, від здатності до об’єктивного культурологічного аналізу історичних причин і наслідків національного мультикультуралізму: чому на території нашої держави сформувалися плюралістичні релігійно-культурні спектри і як зберегти самобутність кожного з них. По-третє, від ступеня сформованості толерантності: культурологічний аналіз проблеми Сходу і Заходу, як в Україні, так і поза її межами, повинен сприяти зміцненню діалогічної свідомості громадян, їх здатності слухати “Іншого” та відповідати на його культурні запити. По-четверте: адекватність відповіді визначається умінням віднайти образ “Третього” в діалозі, вийти на рівень загальнолюдських смислів (універсалій) у стосунках між Сходом і Заходом в Україні. Звичайно, що зазначене вимагає довготривалих зусиль з кардинальної перебудови ключових цінностей вітчизняного суспільства у бік діалогічних пріоритетів.

Виникнення християнства

Час виникнення християнства припадає на початок 1 ст. н.е. (літочислення ведеться з початку народження засновника релігії Ісуса Христа). ісус Христос по християнському вченню Син Божий, Друга Особа пресвятої Трійці, по божественній пораді, що втілився заради порятунку грішного роду людського від пречистої Діви Марії й наречений по велінню Архангела Гаврила Ісусом Христом. Народився в Палестині у місті Віфлеємі. До тринадцятирічного віку він прожив у невідомості в невеликому місті Назареті в сімействі теслі Йосипа. На тридцятому році життя прийняв хрещення від Іоанна в Йордані. Суспільне служіння Ісус почав у Галілеї, обравши 12 учнів. Насамперед він начертав образ свого щирого послідовника, як людини смиренної, мудрої, бажаючої примиритись з милостивим Богом. Істину своїх проповідей Ісус доводив посиланням на свої справи або на чудеса. Коли ісус прийшов у Єрусалим, то був зраджений одним із своїх учнів, Іудою. Після того як зробив з учнями предпасхальну трапезу – був засуджений на смерть. Воскрес. У сороковий день на очах у своїх учнів він піднісся на небо, проголосивши 12 учнів Апостолами. Так викладене мирське життя Христа в Євангелії.

Християнство - одна з основних світових релігій, поряд з ісламом, буддизмом та іудаїзмом. Виникло у 1 ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії як релігія рабів і поневолених мас. З часом вона зазнала значних змін, стала релігією правлячих класів, в деяких країнах - державною релігією.

Християнізація слов'янських країн відбулася у 9-10 ст.: Завершенням християнізації Русі було масове хрещення населення у 988 р. за наказом Київського князя Володимира Великого (Святого).

На території Русі християнство існувало ще в римські часи в Херсонесі (Корсунь). Тут була розташована грецька церква. На Вселенських соборах в Нікії (325) та Константинополі (381) згідно письмових джерел були присутні єпископи Херсонеської єпархії.

З прийняттям християнства культура Київської Русі піднялася на новий, більш високий щабель, зміцнилися зв'язки з Візантією, а також християнськими країнами Заходу, які, хоча й конкурували з православною Візантією, але чітко відрізняли християнство від поганства.

На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу. Церкви та монастирі стали осередками культури. Через те, що Україна-Русь прийняла християнство з Візантії, в Київ приїхало багато грецьких священиків, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт та минулі цивілізації. Україна почала процвітати: були написані перші книги, відкриті школи, запроваджено грошову систему. З'явилася і українська емблема - тризубець, яка була княжою і державною емблемою.

Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювалися бібліотеки, школи, малювалися ікони тощо. В Київській Русі існувало до 30 монастирів: в Києві 17, в Галичі 5, у Чернігові 3, Переяславі 2, Володимирі Волинському та Тмутаракані по 1. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра, заснована у 1051 р. Назву "Печерський" монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастиря вважаються ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-літописець, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт та ін.

Запровадження християнства як державної релігії (988-989) відіграло величезну роль в консолідації феодальної держави. Християнство відображало ідеологію феодального ладу. Разом з позитивними якостями, релігія виправдовувала соціальну нерівність і гноблення людей. Церква, яка згодом стала великим землевласником, надавала велику ідеологічну підтримку державі, щоб стабілізувати становище правлячого класу.

Перехід до християнства був важливим і для підняття міжнародного престижу Kиївської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури, літератури, мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням християнства візантійська література почала потрапляти на Русь. Таким чином, запровадження християнства допомогло поширенню писемності на Русі, наблизило Київ до європейських держав.

Негативні риси православ'я. Разом з тим, прийняття християнства візантійського обряду мало і негативні риси: 1) відірваність від Заходу, 2) містицизм та 3) аскетизм.

 

Грецька культура класики

Класична Греція — період в історії Греції, що охоплює 5—4 століття до нашої ери, доба найвищого розквіту полісного ладу. В результаті перемоги греків у греко-перських війнах (500-449 до н. е.) відбувається бурхливий розвиток Афін, створюється Делосський союз (на чолі з Афінами). Доба найвищої могутності Афін, найбільшої демократизації політичного життя і розквіту культури припадає на час правління Перикла (443-429 до н. е.). Боротьба між Афінами і Спартою за гегемонію в Греції і протиріччя між Афінами і Коринфом, пов'язані із боротьбою за торговельні шляхи призвели до Пелопоннеської війни (431-404 до н. е.), яка завершилася поразкою Афін. Мистецтво Давньогрецьке мистецтво класичного періоду Греції прийнято ділити на наступні етапи:

• раннє — «суворий стиль», перша половина 5 століття до н. е.);
• високе — висока класика, друга половина 5 століття до н. е.);
• пізнє (400—325 до н. е.).

Архітектура В період класики отримала розвиток регулярна система планування міст (архітектор Гіпподам), вищої гармонійності і тектонічної врівноваженості досягла ордерна система архітектури (архітектори Іктін, Каллікрат). Особливе місце в архітектурі доби класики посідає комплекс споруд Афінського акрополя (храм Ніки Аптерос, головний храм Афін — Парфенон, Пінакотека, Пропілеї, Ерехтейон), Храм Зевса Олімпійського в Афінах. Скульптура Скульпторами-класиками були створені образи досконалих людей в єдності їх духовної і фізичної краси (скульптори Мирон, Поліклет із Аргоса, Алкамен, Фідій, Каллімах, Скопас, Праксітель, а також Лісіпп, творчість якого пов'язана і з наступним історичним етапом). Значну кількість пам'яток давньогрецького мистецтва знайдено на території сучасної України, колишніх античних держав Північного Причорномор'я. Література У класичну добу основними літературними жанрами стали трагедія і комедія, основні сюжети яких, як і архаїчний період, звертались до міфології. Знаменитими авторами трагедії були Есхіл (525—456 до н. е.) та Софокл (497—406 до н. е.), а також Евріпід (480—406 до н. е.). Трагедії Есхіла відзначаються титанічною силою своїх образів і визвольними ідеями, оскільки поет жив у складний період боротьби в Афінах з тиранією. До нас дійшли тільки деякі з творів поета. Найвідоміша трагедія Есхіла — «Прометей закутий», стала класикою не тільки давньогрецької, але й світової літератури. Визнаним комедіографом був Арістофан (445—385 до н. е.). Зміст його комедій становить справжню енциклопедію тогочасного грецького життя («Мир», «Жінки в народних зборах», «Жаби» та ін.).

Давньогрецька міфологія

Давньогрецька міфологія була основою розвитку однієї з найдавніших цивілізацій світу — Стародавньої Греції, колиски сучасної цивілізації^[1][2][3]. Розглядаючи богів, божеств та героїв давньогрецьких міфів, можна побачити розвиток сучасного суспільство|суспільства: як воно змінювало своє ставлення до сил природи, до суспільного та індивідуального. Завдяки давньогрецьким міфам можна судити про те, як зароджувались основи теології та космології. Зрештою, надзвичайна цінність феномену давньогрецької міфології полягає в тому, що вона підштовхнула людей до необхідності інтелектуального розвитку, до появи багатьох наук, зокрема логіки, математики, риторики тощо. Особливості формування Характерними особливостями давньогрецької міфології були уособлення та наділення душею явищ природи — анімізм — та пов'язана з ними людиноподібність богів та тлумачення їхньої поведінки за допомогою міфів. Ліси, діброви, річки, гори, моря, небо, за уявленнями стародавніх греків, були заселені божествами.Давньогрецька міфологія з її дитячою наївністю сприймання дійсності, з яскравою образністю й художністю відіграла чималу роль у розвитку грецької культури і стала передумовою становлення грецького мистецтва. Боги змінювалися так само, як і ті, хто вірив у них. З розвитком грецької цивілізації боги ставали дедалі благороднішими й поважнішими.Особливою шаною в греків стародавньої доби користувалась годувальниця всього — Гея, життєдайна володарка, втілення невичерпної творчої сили Землі, «тієї великої матері, в лоно якої все повертається, щоб знову проростати для нового життя»^[4]. Це відбивало і вплив матріархату, і значення хліборобства як основної галузі господарства народу. Пізніше культ Землі ввібрав також шанування Реї, Деметри, Персефони та інших божеств, пов'язаних із хліборобством.Боги уявлялися грекам за тією чи іншою працею: Гермес і Пан пильнували отари, Афіна вирощувала маслинові дерева тощо. Тому, щоб людина могла успішно виконувати якусь справу, вважалося за потрібне піддобритися до відповідного божества принесенням у жертву плодів, молодих тварин.Спочатку не існувало ієрархії серед богів. У тогочасних віруваннях греків збереглися залишки первісних релігій — фетишизму: наприклад, шанування каміння, особливо дельфійського омфала), тотемізму (орел, сова, корова й інші тварини були постійними атрибутами богів, а самі боги нерідко зображувались у вигляді тварин), магія.В добу панування родової знаті (у Стародавніх Афінах — евпатриди) дрібні місцеві божества були замінені олімпійськими богами. Гомер у VIII столітті до н. е. в своїх поемах «Іліаді» й «Одіссеї» та Гесіод у VII столітті до н. е. у «Теогонії», тобто «Родоводі богів», усталили типові образи богів. Гомерові боги — просто безсмертні люди, наділені неземною вродою і силою. Кожен з них має своє ім'я і риси, властиві тільки йому. Ці боги — Посейдон, Аїд, Гера, Деметра, Гестія, Афіна, Афродіта, Аполлон, Артеміда, Гефест, Арес та інші — розглядалися вже як якась родина чи держава, що має свого верховного главу — «батька людей і богів».Зевс втілював у релігійній формі риси патріархального владики. Він панував над небом, землею, морем і пеклом. Отже, з'явилась ієрархія богів, яка відбивала зміцнілу ієрархію класового суспільства. Зображені в «Іліаді» та «Одіссеї» палац Зевса на Олімпі із золотими стінами та підлогами, розкішні вбрання богинь, а також постійні чвари, розбрат та інтриги між богами стали своєрідним віддзеркаленням життя грецької родової аристократії. Гомер назавжди закріпив антропоморфічний характер грецької релігії. Гесіод тільки чіткіше виклав її.Перемога олімпійців ніколи не була повною. Нерідко найпалкіше вірили в тих богів, яких не оспівав жоден поет. Людина, як і раніше, відчувала, що її оточують добрі та злі духи, і виконувала прадавні магічні обряди. Існували ніби дві релігії: офіційна (її проповідували держава, література та давньогрецьке мистецтво), заснована на гомерівських традиціях, і вірування нижчих верств, які зберігали забобони догомерівських часів. Велике значення в давньогрецькій релігії мав культ предків і взагалі померлих, а також культ героїв. У класичну епоху в культі померлих постало уявлення про життя душ праведників на Єлісейських полях.Виникнення міст-держав (полісів) і подальший розвиток рабовласницького суспільства змінили характер грецької релігії. У VIII — VII століттях до н. е. з'явилися й поширились культи богів покровителів ремесла і торгівлі. Богом ковальства став Гефест, богом торгівлі — Гермес. Змінилось уявлення і про функції богів: покровителями ремесел у кожному місті, як правило, оголошувались боги, що їх вважали оборонцями самого міста: наприклад, в Афінах — Афіна, в Коринфі — Посейдон, у Дельфах — Аполлон.Не завжди і не з найдавніших часів храм був місцем поклоніння богам. Їм поклонялися в горах, у гаях, у гротах, біля джерел. З часом таке особливо шановане місце ставало священним і там будували храм. Розквіт храмового будівництва в Афінах припадає на V — IV ст. до н. е. — так зване, золота доба Перикла. Відправляння культу в цілому перебувало під контролем держави. Жрецьких корпорацій у грецьких державах, як правило, не було. Вибрані жеребкуванням службові особи виконували також обов'язки жреців.Грецький жрець не вчився спеціально і нічим не відрізнявся від решти громадян. Службу божу правили і чоловіки, і жінки. Охорона храму вважалася державним обов'язком жреця. Оскільки не було ані догматів, ані віровчення, жерці не повчали віруючих. Вони тільки виконували обряди. У деяких культах посада жерця була спадковою.У визнанні загальногрецьких богів та пов'язаних з ними святинь частково відбивалось усвідомлення греками своєї етнічної єдності. Так, славнозвісними в усьому грецькому світі були святилища в Олімпії та Дельфійський оракул. Усі греки могли брати участь в іграх і Олімпійських змаганнях, періодично влаштовуваних біля таких святилищ. Олімпійські ігри стали основою грецького літочислення, періоди тривалістю 4 роки від змагань до змагань іменувались олімпіадами.Поряд із культами, призначеними для всього населення, у Греції рано виникли таємні релігійні товариства й культи, до участі в яких допускалися втаємничені (місти). Найвідомішими були обряди на честь Деметри — Елевсінські містерії — та на честь Діоніса — Діонісії. Утаємниченим в Елевсінські містерії обіцяли раювання після смерті. Стародавні вірили, що учасник Діонісій приєднувався до божества за допомогою з'їденого сирого м'яса тварини, яку роздирали живцем.Таємні культи в пізньоантичний період певною мірою були виявом незадоволення умовами життя і охоплювали чималу частину нижчих верств давньогрецького суспільства. Греки, як і всі політеїсти, відзначалися широкою віротерпимістю і великою шаною до чужих богів. Напевне, вони вважали, що богів ніколи не буває забагато і що за межами країни завжди може знайтись якийсь бог, котрого варто прихилити на свій бік.В елліністичну добу після завоювань Александра Македонського особливо греків приваблював Єгипет, саме звідти вони взяли богиню Ісіду, яка з III століття до н. е. мала серед греків численних шанувальників. Разом з Ісідою утвердився культ її чоловіка й брата Осіріса (Серапіса), на честь якого споруджено багато храмів по всьому грецькому світі. Зі східних богів найбільше шанували Велику Матір, матір богів Кібелу — фрігійську богиню, в якій греки впізнавали свою Рею. Другим могутнім богом зі Сходу був Мітра, ірансько-вавилонський бог сонця. В II — III століттях н. е. його культ досягає найбільшого розквіту. Люди, які страждали від соціального гноблення та безправності, шукали щастя в «загробному житті».Неоплатонізм був останньою спробою зберегти й оживити стару грецьку релігію, але він не мав успіху, бо єдиною релігією, яка відповідала вимогам часу, стало християнство. Обряди давньогрецької релігії мали великий вплив на розвиток літератури й мистецтва європейських та інших народів.

 

Давньогрецька модель світу

Перші філософи неминуче повинні були зіткнутися з питанням про те, що слід вважати першоосновою, першопричиною всіх існуючих речей. Фалес (самий старший з милетских натурфілософів) і Анаксимен вважали, що первинною субстанцією, з якої все виникає і в яку, зрештою, все перетворюється, повинна бути одна з чотирьох основних стихій. Фалес при цьому віддавав перевагу воді, а Анаксимен - повітря. Проте далі за всіх інших по шляху абстрактно-теоретичного осмислення природних явищ просунувся Анаксимандр, безумовно найглибший з найдавніших грецьких філософів. Першопричиною і основою всього сущого він оголосив так званий "апейрон" - вічну і нескінченну субстанцію, якісно не зводиться ні до однієї з чотирьох стихій і разом з тим перебуває в безперервному русі, в процесі якого з апейрона виділяються протилежні початки: тепле і холодне, сухе і вологе і т.п. Вступаючи у взаємодію, ці пари протилежностей породжують усі доступні спостереженню явища природи, як живий, так і мертвою. Намальована Анаксимандром картина світу була абсолютно новою і незвичною для тієї епохи, коли вона виникла. Вона містила в собі ряд яскраво виражених елементів матеріалістичного і діалектичного характеру, в тому числі уявлення про всеосяжною, постійно змінює свою форму первинної субстанції, досить близьке сучасним уявленням про матерію, думка про боротьбу протилежностей і їх перехід один в одного як головному джерелі всього різноманіття світових процесів.
У V ст. провідним напрямком залишилася натурфілософія, що склалася в Іонії в попередньому столітті. Найбільш яскраві представники стихійно-матеріалістичної натурфілософії цього часу - Геракліт Ефеський, Анаксагор і Емпедокл. Подібно натурфілософа минулого, філософи V ст. основну увагу приділяли пошуків первинного елемента. Геракліт, наприклад, бачив його у вогні. Відповідно до Анаксагору світ спочатку представляв собою нерухому суміш, що складалася з дрібних частинок ("насіння"), якою надав рух розум (нус). Анаксагорова концепція розуму означала радикальне протиставлення джерела руху інертної матерії, вона мала значний вплив на подальший розвиток філософської думки (ідеї "первинного поштовху" у філософії нового часу). Емпедокл бачив чотири первинних елемента (він їх називав "коренями усіх речей"): вогонь, повітря, землю і воду. Всі матеріальні речі, за Емпедоклу, складаються з цих чотирьох елементів, кількісно і якісно не змінних, з'єднаних в різних пропорціях. Рух матерії (як і в Анаксагора) визначається що знаходяться поза її розумом - організуючим принципом космосу, який подолав початковий хаос. Теорія чотирьох елементів завдяки її сприйняттю Аристотелем залишалася фундаментом європейської фізики до XVIIст. Аристотель вважав, що матеріальний світ первинний, а світ ідей вторинний, що форма і зміст невіддільні одне від одного як дві сторони одного явища. Вчення про природу постає в його трактатах перш за все як вчення про рух, і це одна з найбільш цікавих і сильних сторін системи Арістотеля.

Давньогрецький театр

Нові суспільні умови в Греції робили ліричну поезію несучасним жанром, вона йшла з авансцени разом із породила її аристократією. На зміну їй приходить театр - трагедія і комедія. Театр займав особливе місце в житті греків і багато в чому не був схожий на сучасний. У Афінах театральні вистави відбувалися спочатку на рік (потім - двічі), під час свята бога Діоніса (Великі Діонісії - свято початку весни, що знаменувала разом з тим відкриття навігації після зимових вітрів [N.4, с.111]), коли в протягом трьох днів з ранку до вечора йшли вистави, про які потім говорили протягом всього року. Театр на відміну від хорової лірики звернений до всього демосу, він більш демократичний, він служить трибуною, з якою звертаються до демосу ті, хто прагне переконати їх у правильності власних ідей і думок. Не випадково свого найвищого розквіту театр у V ст. досяг в Афінах, найбільш демократичному з полісів Еллади. Театр став справжнім вихователем народу, він формував погляди і переконання вільних громадян Еллади. Театр був суспільним інститутом, включеним у систему полісних свят. Театральне видовище було масовим, глядачами була більшість громадян,
Організація уявлень - один з найбільш важливих і почесних літургій; від часу Перікла держава давала найбіднішим громадянам гроші для оплати квитків. Театральні вистави носили змагальний характер, ставилися п'єси кількох авторів, і журі, обраний громадянином, визначало переможця.
ТРАГЕДІЯ
Антична традиція називає першим трагічним поетом Феспіда і вказує на 534г. як на дату першої постановки трагедії. Ці ранні трагедії представляли скоріш одне з відгалужень хорової лірики, ніж власне драматичні твори. Тільки на рубежі VI і V ст. трагедія набуває свій класичний вигляд.
В образах міфів грецька трагедія відбила героїчну боротьбу народу з зовнішніми ворогами, боротьбу за політичну рівність і соціальну справедливість. Трагедія знайшла найяскравіше втілення у творчості трьох найбільших афінських драматургів - Есхіла, Софокла та Евріпіда.
Розквіт грецької трагедії був блискучим, але коротким. Буквально протягом одного століття трагедія виникла, досягла своїх вершин і схилилася до занепаду. І хоча в наступні століття трагедія продовжувала існувати, вона ніколи більше не займала того місця в житті греків, яке мала в V ст., Імена її посередніх творців виявилися майже забутими, а твори трьох великих трагіків стали предметом вивчення в школах і переписувалися із сторіччя в сторіччя.
КОМЕДІЯ
Народження комедії як особливого жанру, мабуть, пов'язано з Сицилією, де протікала діяльність Епіхарм, який першим став активно розробляти пародійно-
міфологічну та побутову тематику у вигляді цілісних п'єс. Античні автори, однак, вважали за краще називати ці п'єси драмами, бо в них майже ніякої ролі не грав хор. Трохи згодом з'явилися комедії і в Афінах, де офіційне визнання вони отримали пізніше, ніж трагедії: на Великих Діонісіях комедії стали переносити в 488-486 рр.., А на Ленеях - близько 448г.
"Давня аттична комедія є щось виключно своєрідне. Архаїчні і грубі гри свят родючості вигадливо сплетені в ній з постановкою найскладніших соціальних і культурних проблем, що стояли перед грецьким суспільством. Афінська демократія підняла карнавальну вільність до щаблі серйозної суспільної критики, зберігши при цьому недоторканними зовнішні форми обрядової гри.
Незважаючи на визнане вплив Епіхарм, аттична комедія відрізнялася від сицилійської: її об'єкт - не міфологічне минуле, а жива сучасність, злободенні питання політичного та культурного життя поліса, в ній надзвичайно сильний викривальний пафос. У аттической комедії ця викривальна тенденція зазвичай знаходить вираз у глузуванню над конкретними особами, часто в дуже грубій формі. Способом осміяння суспільних явищ і громадян служить, як правило, карикатура. Осміює особи практично завжди подаються у грубо карикатурному вигляді, автора комедії мало хвилює істинний образ героя. Нарешті, сюжет комедії носить нерідко фантастичний характер. Бурхливе політичне життя Афін давала багатий матеріал для розвитку комедії. Найбільш видатні її представники - Кратин, Евполид і Арістофан, але, на жаль, від творів перших двох дійшли тільки фрагменти, а з 44 комедій Арістофана збереглися повністю лише 11.

 

Давньокитайська культура

Кожна з великих класичних культур Сходу унікальна. Своєрідність, унікальність китайської традиційної культури зводиться, перш за все, до того добре відомому феномену, який на рівні буденної свідомості давно вже отримав досить точну назву - "китайські церемонії". Тільки в Китаї етико-ритуальні принципи відповідні їм форми поведінки вже в давнину були рішуче висунуті на перший план і так гіпертрофована, що з часом замінили ідеї релігійно-міфологічного сприйняття світу, такі характерні майже для всіх ранніх суспільств. Місце міфічних культурних героїв зайняли майстерно деміфологізованние легендарні правителі старовини, чия велич і мудрість були найтіснішим чином пов'язані з їх чеснотами. Місце культу великих богів, перш за все обожненого першопредка Шанди, посів культ реальних кланових та сімейних предків, а "жівие.богі" були витіснені небагатьма абстрактними божествами - символами, першим і головним серед яких стало безособово-натуралістичне Небо Цей процес знайшов своє найбільш повне і яскраве завершення у вченні Конфуція. У конфуціанстві поняття "чи" ("етика ритуалу"), що охоплює споріднені поняття ("правила поведінки", "обряд", "звичай", "благопристойність" та ін) стало найвищим символом ритуализованной етики, перетворилося на найбільш загальну характеристику правильного, навіть ідеалізованого, соціального устрою і поведінки людини: "Правитель керує підданими допомогою чи", "Подолання себе і звернення до чи становить гуманність. У той день, коли подолають і навернуться до чи, піднебесна повернеться до гуманності ". Норми" китайських церемоній "чітко наказували кожному китайцю його поведінку, у відповід ності з його статусом, який, до речі, міг змінюватися. Простолюдин в Китаї не раз ставав навіть імператором, тим більше він міг стати даосом, буддійським ченцем, а пізніше мусульманином чи християнином. Але в одному плані китаєць завжди, від народження до смерті не змінювався: він свідомо чи мимоволі, свідомо чи несвідомо залишався носієм непорушних принципів конфуціанізірованного комплексу етико-ритуальних норм.Как відомо, основний зміст вчення Конфуція зводиться до проголошення ідеалу соціальної гармонії та пошуку засобів досягнення цього ідеалу, еталон якого сам мудрець вбачав у правлінні легендарних мудреців давнини - тих самих, що блищали чеснотами. Виступивши з критикою свого віку і високо ставлячи сторіччя минулі, Конфуцій на основі цього протиставлення створюють ідеал досконалої людини, який повинен володіти гуманністю і почуттям боргу. Конфуціанство з його ідеалом високоморального людини стало однією з основ, на яких грунтувалася гігантська централізована імперія з її могутнім бюрократичним аппаратом.Экзистенциальная функція релігії в цих умовах випала на долю даосизму (філософія Лао-Цзи, старшого сучасника Конфуція) - вчення, що ставив за мету розкрити перед людиною таємниці світобудови, вічні проблеми життя і смерті. У центрі даосизму - вчення про великого Дао, загальний Закон і Абсолют, панує скрізь і в усьому, завжди і безмежно. Його ніхто не створив, але все походить від нього; невидиме і нечутне, недоступне органам почуттів, безіменне і безформне, воно дає початок, ім'я і форму всьому на світі, навіть велике Небо випливає Дао. Пізнати Дао, випливати йому, злитися з ним - у цьому сенс, мета і щастя життя. Даосизм отримав популярність в народі та прихильність імператорів завдяки проповіді довголіття та безсмертя. Виходячи з ідеї про те, що тіло людини являє собою мікрокосм, подібний макрокосму (Всесвіту) даосизм запропонував ряд рецептів досягнення безсмертя: 1) обмеження до мінімуму в їжі (шлях, вивчений досконало індійськими аскетами - самітниками); 2) фізичні і дихальні вправи, починаючи від безневинних рухів і поз до інструкції по спілкуванню між статями (тут видно вплив індійської йоги), 3) вчинення понад тисячі добродійних вчинків; 4) прийняття пігулок та еліксиру безсмертя, не випадково захоплення чарівними еліксирами і пігулками в середньовічному Китаї викликало бурхливий розвиток алхімії.

23. Давньоримська модель світу

Давньоримська модель світу принципово різниться від грецької. У ній не було події особистості, органічно вписаного в подію поліса і космосу, як у греків. Подієва модель римлянина спростилася до двох подій: подія індивіда вписувалося в подія держави, або Римської імперії. Саме тому римляни звернули свою увагу на індивіда. Грек бачив світ через всеосяжну гармонійну модель світу, через величну і героїчну міфологічну систему, яка надавала моделі світу закінченість. Для римлянина світ гранично спростився, міф перестав бути світоглядом і перетворився на казку. Внаслідок цього явища сприймалися більш чітко, пізнавати їх стало значно легше, але було втрачено щось непоправно - зникло відчуття цілісності буття. Саме тому римляни не могли наблизитися до грецького ідеалу: була загублена природна модель світу - таємниця давньогрецького величі.

 

Духовна культура Єгипту

Греки лише єгиптян ніколи не називали «варварами», схиляючись перед хнім творчим генієм. Староєгипетська культура через античну спадщину лягла в основу сучасної кульутри. Релігія та міфологія. 1. Найдавніші релігійні тексти: «Тексти пірамід» (Середнє царство), «Книга мертвих» (Нове царство). 2. – Виникнення життя Виникло на первісному пагорбі. У «Книзі мертвих» перша поява Ре-Атума (бога-творця), що в Єрмополі. – Енеада (Девятериця) - група богів, яка мала центральне святилище у храмі Сонця в Геліополі. Атум – спільний предок – винк сам собою, а боги виникли після того, як він дав їм частинки свого тіла. За «Текстами пірамід» - Шу (повітря)\ Тефнут (волога), Геб (земля)\ Нут (небо), Озіріс і Ізіда (про них і Плутарх Херонейський повідомляє), Сет\ Нефтіда. Були присутні зооморфні зображення богів та обожнювання тварин (тих тварин фауни, які були корисні людям – вбивство яких вважалося ненависним святотацтвом та каралося вбивством). Мав місце культ води – Всесвіт виник саме з водяного хаосу – божства Нут.; Хапі – Ніл під час розливуу. – Загробне життя. Поховання: збереження тілесної оболонки – основна його умова, забезпечення всім необхідним. – 2 душі, вірили у їх існування: «Ка» - це духовний двійник людини. Література. Не залишили єгиптяни після себе лише етнічних творів, бо, як зауважив Геродот, не мали звички вшановувати героїв. Помічаються разючі відповідності у єгипетській та біблійній літературі (імовірно, вплив єгиптян на інші народи): «Повчання царя Аменемхета» - «Притчі Соломона», «Гімн Атону» - 103 Псалом Біблії.

Егейська культура

Егейська культура, також Крито-мікенська культура — загальна назва цивілізацій бронзової доби у 3000-1000 роках до н. е. на островах Егейського моря, Криті, у материковій Греції та Малій Азії (насамперед Анатолія). Розкопки Перші центри відкриті розкопками німецького підприємця та археолога Генріха Шлімана у Мікенах 1876 року і британського археолога Артура Еванса на Криті з 1899 року. З 19 століття досліджено кілька сотень пам'ятників: могильники, поселень, великих міста типу Поліохні на острові Лемнос із кам'яною стіною висотою 5 м, Філакопи на острові Мілос, царські резиденції — Троя, палаци Криту (Кнос, Маллія, Фест), акрополь у Мікенах.Міста цієї доби звичайно були укріплені стінами із вежами та бастіонами, із суспільними будинками й храмами з'явилися в західній Анатолії в 3000-2000 рр. до н. е. Укріплені поселення в материковій Греції — наприкінці 2300—2000 рр. до до н. е., на Криті фортеці невідомі Поділ культури Виділяється кілька локальних археологічних культур, що узагальнено обєднують у поняття Егейської цивілізації:

• солунська культура
• македонська культура
• західноанатолійська цивілізація
• елладська цивілізація
• кікладська цивілізація
• мінойська цивілізація

Хронологічно ці культури прийнято ділити на три основні періоди: ранній, середній і пізній, а кожний період — на 3 субперіода (І, ІІ, ІІІ): наприклад, ранньомінойский І, середньосолунський ІІІ і так далі. Розвиток міст Розвиток егейської культури проходив нерівномірно, її центри переживали епохи занепаду й розквіту у різний час. Процес формування егейської цивілізації був складним й тривалим: