Україна за науковими критеріями Шейніса

Захід і Схід поняття, звичайно, переважно світоглядні, культурологічні, політичні. Кордони політичних, географічних і культурних районів не збігаються, бо країна, що належить до Заходу в культурному відношенні, може належати до Сходу в політичному.
Захід і Схід — це парні категорії, що виражають амбівалентність цілого у світовій культурі.
Протиставлення Сходу і Заходу не може бути абсолютним. Уважний аналіз виявляє постійний взаємозв'язок, додатковість, взаємопроникнення цих культурно-смислових антиномій. Так, декларована принципом недіяння пасивність східної людини обертається на свою протилежність, коли мова йде про духовне вдосконалення, яке становить справжню сутність активності за східним її зразком. Орієнтація на традицію, збереження минулого, як цінності, може стати серйозним підгрунтям динамічної модернізації, про що свідчить приклад так званого «японського економічного дива». Соціальна консолідованість людини із суспільним цілим створює умови для гармонійного розвитку кожного індивіда, а ірраціональні релігійно-філософські конструкції підтверджуються через століття емпіричними методами західної науки.
Виходячи з наведених міркувань, відомий дослідник В. Шейніс запропонував три критерії зіставлення західних і східних культур:
1. Становище індивіда в групі й суспільстві в цілому, що визначається рівнем індивідуалізації, чи навпаки, включення людини в соціальну ланку.
2. Перевага світської або релігійної орієнтації в панівному світогляді.
3. Ставлення до традицій і новаторства, що виражається в настанові на зміну або на консервацію наявних структур.
Варто зауважити, що хоча територіально Захід охоплює Європу та Північну Америку, Схід — країни Центральної, Південно-Східної Азії, Близького та Далекого Сходу, Північної Африки, однак, з точки зору поділу сучасного світу на культурні регіони, Схід – це, перш за все, арабомусульманський культурний регіон, протистояння якого із Заходом в наш час призводить до однієї із глобальних проблем сучасності: проблеми війни і миру та світового тероризму. Історична мінливість кордонів між культурними регіонами (арабська експансія на заході Європи, англійська колонізація окремих регіонів Азії, приєднання Закавказзя до Росії, ісламізація півночі Африки тощо) не дає змоги стверджувати абсолютність геокультурного протиставлення Заходу і Сходу.
Дихотомія Заходу і Сходу скоріше позначає систему смислових координат культурного цілого, характеризує ціннісну топологію світової культури, яка з особливою силою проявляється в культурах, що існують на межі, перехресті цих ціннісно-смислових полюсів, зокрема, це має місце в культурі Росії та України. Тут східні й західні культурні елементи не тільки інтегруються, але й утворюють суперечну цілісність самої культури, виступають фактором її динамічного розвитку. Це викликало до життя ідею так званого євроазійства, як винятковості соціокультурного досвіду, його випадіння з антиномії Захід - Схід, його світової унікальності. Насправді феномен євроазійства становить зразок діалогу культур, їхньої зустрічі, їхньої інтерпретації одна одною, їхнього заперечення і одночасної єдності.

Україна між Заходом і Сходом

Входження України у контекст інформаційного суспільства з притаманною йому тенденцією до глобалізації загострює необхідність здійснення цивілізованого співробітництва – діалогу – різноманітних історико-культурних, етнічних, конфесійних традицій у межах однієї держави.

 

Українська культура радянського періоду

20-30-і формування радянської системи народної освіти. Обов’язкова 7-річна освіта. У 1939 85% населення писемні. Обов’язкові державні програми освіти, підручників. Школа ділиться на початкову, середню спеціальну, вищу. Потреби індустріалізації сприяли згортанню вивчення гуманітарних наук. Формування нової інтелігенції. Основну роль у цьому процесі зіграли вищі та середньо-спеціальні навчальні заклади. У 1920р. в Україні ліквідовані університети, а на їхній базі утворено інститути народної освіти та інші вузи, кількість яких невпинно зростала. Література: неоромантизм – В.Сосюра, В.Блакитний. Г.Михайличенко, В.Чумак. Футуризм – М.Семенко. Символізм – О.Кобилянська, Д.Загул, М.Терещенко. Неокласицизм – М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара, Ю.Клен. Літературні організації – 1923 «Гарт» (В.Сосюра, В.Блакитний, П.Тичина, О.Довженко). Пізніше «гартівці» стали основоположниками ВАПЛІТЕ на чолі з М.Хвильвим та ВУСПП. Спілка селянських письменників «Плуг». 1921 – асоціація панфутуристів. 1926-1930 «Авангард», 1923-1924 «Аспис». Театр: Державний театр на чолі з П.Саксаганським, Державний драматичний театр на чолі з О.Загаровим та В.Кривецьким, Молодий театр (з 1922 «Березіль») під керівництвом Л.Курбаса. Актори О.Добровольська, Г.Юра, Н.Ужвій. 1926 – Одеська кінофабрика, 1928 – київська кінофабрика. Мистецтво. Художники: О.Богомазов, М.Бойчук, К.Гвоздик, В.Меллер, В.Медляр. – авангардизм. Архітектори: Д.Дяченко, П.Альошин, В.Троценко – конструктивізм. 1921 – Всеукр. Академія наук. Наука: зварювання металу – Є.Патон, генетика – М.Холодний, А.Сапегін. 40-50-і «Ждановщина». Боротьба проти націоналізму. Критика А.Ахматової, М.Зощенка. Після 1947р. коли КП(б)У очолив Л.Каганович постанови про помилки і незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР. Критики С.Білоусова, М.Петровського, М.Супруненк та ін. Тотальний ідеологічний контроль. Нищівна критика укр. генетики. Критика опери К.Данькевича «Богдан Хмельницький». 60-70-і Дисидентський рух. І.Гель, І.Дзюба, В.Романюк, В.Чорновіл, Стус.Б.Горинь, М.Осадчий, М.Озерний, І.Світличний. 80-і Перебудова.

Українське бароко

Українське бароко — архітектурний стиль, який зародився та існував в Україні протягом XVII—XVIII віків. Українське бароко могутньо і найбільше відбилося в церковній архітектурі, значно менше в гравюрі і живописі. На сюжети стінописів впливала гравюра, а не навпаки. Архітектура відігравала домінуючу роль і залишила найбільшу кількість характерних зразків стилю в різних регіонах. Дещо менше було зразків в скульптурі, тісно пов'язаній з храмовим будівництвом і різьбленням вівтарів. Яскравим зразком скульптури бароко була творчість Пінзеля та скульпторів його школи у Львові. На Лівобережній Україні своє почесне місце зайняла не скульптура, а різблені вівтарі (бароковий вівтар Софії Київської, вівтар в церкві міста Глухів тощо). Українське бароко як архітектурний стиль, почав формуватися на Україні в 17 столітті. Як і бароко західноєвропейських країн, українське бароко мало два сильних джерела — бароко з Риму (визначного центра барокової стилістики взагалі) і архітектури доби маньєризму. Пишне і багате на ефектні рішення Римське бароко затьмарило існування архітектури маньєризму, що більш проявилася в будівництві періферійних центрів Італії (палаццо дель Те і свій будинок в місті Мантуя, арх.Джуліо Романо, Порта Нуова, палаццо Помпеі, місто Верона, арх. Мікеле Санмікеле тощо). На західних землях України на зламі 16-17 століть виникає короткочасна суміш з стилів маньєризму, ранішнього бароко і залишків Відродження. Найбільш яскравим прикладом цієї суміші став фасад Бернардинського костелу у місті Львів. Щит-фронтон костелу — яскравий приклад стилю маньєризму на ренесансній основі. Якщо в гравюрі і живописі стиль маньєризму утримав свої позиції до початку 18 століття, то в архітектурі він зникає під могутнім наступом римського бароко. В місті Жовква, де переважала забудова доби Відродження, дуже швидко виникають будівлі в стилі ранішнього бароко, оминаючи маньєризм взагалі. Бароко тяжіє до монументальних форм і позбавляється дріб'язків маньєризму. Свій вплив на розвиток українського бароко мають і великі храмові споруди, які будують архітектори, запрошені з самої Італії.

• Місто Луцьк, Костел єзуїтів, 1606—1610, арх. Якопо Бріано
• Місто Бар, Вінницька об., Петропавлівський костел монастиря сестер бенедиктинок, костел з 1616 р.
• Місто Львів, Стрітенський костел, 1642 рік, арх. Джованні Джизлєні (точна копія церкви Св. Сусани в Римі, арх.Карло Мадерна, 1603 р.)
• м. Вінниця, костел єзуїтського монастиря, 1610—1617.
• Олика, Волинська обл., Колегіальний костел (Св. Трійці), 1635—1640, арх. Б.Моллі, Я.Маліверна

Століття шедеврів бароко Учнівський період дуже швидко закінчився і поступився місцем століттю місцевих шедеврів. З кінця 17 століття до кінця 18 століття на Україні виникло декілька споруд, що увійшли в золоту скарбницю архітектури бароко. Майже всі вони мали і мають місцебудівне значення — Почаїв, комплекс будівель Почаєвської лаври (арх. Г. Гофман), Луцьк, комплекс монастиря бернардинів (арх. П.Гіжицький) Кременець, колегіум Єзуїтів, (арх. П.Гіжицький), Микулинці, костел Св. Трійці, 1761—1779, (арх. А. Мошинський), м. Вінниця, костел монастиря домініканів, 1624—1760, Костел Святого Йосипа та монастир отців Лазаритів, м. Ізяслав тощо.На Лівобережній Україні подібних зразків бароко мало, але вони є — Київ, церква Андрія Першозванного, Харків, Покровський собор, Чернігів, Успенський собор Єлецького монастиря. На Україні майже не виникло значних світських споруд з місцебудівним значенням як у палаців Версаль, Лувр, Цвінгер. Деяку роль відігравали лише Маріїнський палац в Києві, палац князів Санґушків в місті Ізяслав, нині суцільна руїна), Підгорецький замок (реставрується) тощо. Певних зусиль до розквиту українського бароко в архітектурі доклали й іноземні, і українські майстри (Войцех Лєнартович, Павло Гижицький, Растреллі Вартоломей,Паоло Фонтана, Іван Баптист, Йоган-Георг Шедель, Григорович-Барський, Ковнір Степан Дем'янович тощо). Загальна характеристика В архітектурі відрізняється від західноєвропейського бароко більш спокійними орнаментами та спрощеними формами. Певні елементи українського бароко були запозичені із російського. Стиль українського бароко продовжився до будівництва храму архієпископа Харківського Священномученика Олександра. Принципами українського бароко були пишність і своєрідне розташування частин деталей споруд, декоративність орнаменту і гра світлотінні, які підкреслювали переваги величезним площам кам'яних церков. Українські архітектори цього періоду намагалися поєднати у кам'яному храмовому будівництві європейські віяння мистецтва бароко з великими традиціями Київської Русі. Церкви Збереглися безліч зразків українського бароко, включаючи ансамбль Києво-Печерської Лаври, Софійського собору, Видубецького та Михайлівського золотоверхого монастиря у Києві, Покровський собор у Харкові, Церква св. Андрія у Києві, Троїцький собор у Чернігові, собор Полтави та ін. Найкращими зразками живопису бароко є церковні розписи в Троїцькому соборі Києво-Печерської Лаври.

111. Феномен «маскульту» Масовою культурою називається сукупність явищ культуру ХХ століття, а так само деякі особливості виробництва культурних цінностей у зазначену епоху. Вони розраховані на масове тиражування і споживання культурних цінностей. Масове виробництво при цьому розвивається за аналогією з поточно-конвеєрної індустрією. Масова культура міфологізує людську свідомість. Масова культура зумовлює відмову від раціонального початку у свідомості. Спочатку масова культура формувалася у сфері дозвілля і розваг. Її метою мало б бути зняття напруги і стресу у людини індустріального і постіндустріального суспільства. Але в міру розвитку масової культури її основним завданням стає стимулювання споживчої свідомості у реципієнтів (глядачів, слухачів, читачів), що в свою чергу формує особливий тип - пасивного не критичного сприйняття цієї культури у людини. Це створює особистість, яка легко піддається маніпулюванню. Сформована масою культурою свідомість різноманітне у своїх проявах. Воно відрізняється консервативністю інертністю, обмеженістю. Воно не може і не прагне охопити процеси у всій їх складності, взаємодії та розвитку. Масова культура більшою мірою орієнтується не на реалістичні образи, а на штучно створювані стереотипи. Масова культура в художній творчості виконує специфічні соціальні функції. Серед них головною є ілюзорно-компенсаторна: прилучення людини до світу ілюзорного досвіду і нездійсненних мрій, у поєднанні з відкритою або прихованою пропагандою панівного способу життя формує конформізм. У рамках масової культури створюються спрощені «версії життя», які зводять соціальне зло до психологічних або моральним чинникам. Існує ряд сфер або елементів культури, які відіграють визначальну роль у процесі розвитку культури, до них відносяться: релігія, мораль, наука і техніка, мистецтво та ін..

112. Філософія Б. Паскаля, Р. Декарта Наукову революцію XVII-го століття як правило пов'язують з низкою методологічних робіт Ф. Бекона, Р. Декарта, Г. Галілея. Раціоналістична дедукція Р. Декарта, індуктивний емпіризм Ф. Бекона відомі нам, як найбільш "чисті", класичні зразки думки. Вони не могли існувати на самоті: сучасники сперечалися з їхнім автором, намагалися перекроїти методи під свої потреби, багато хто приходив до аналогічних висновків незалежно. У Франції, разом з поширенням картезіанства, робилися спроби створення альтернативних алгоритмів міркувань. П. Гассенді критикує Р. Декарта за відмову використовувати відомості, отримані дослідним шляхом, за штучне заниження кількості знань, які приймаються у якості достовірних - це була критика з позицій емпіризму. Однак, робота Б. Паскаля "Про геометричному розумі" суперечить основним установкам картезіанства вже з позицій раціоналізму. У "малих школах" Пор Рояль викладалася ще одна версія раціоналістичної філософії, схожа, але й відмінна від декартової. У науці того періоду тисячі неясних моментів, що перешкоджають самому її існуванню, - а Р. Декарт вимагає відмовитися від пізнання "темної матерії" (друге правило для керівництва розуму). Мало хто достовірно відомі факти не включені в загальну картину світу - чому відбувається те чи інше природні явища часом незрозуміло. Раціоналістичне міркування легко почати, але чим далі рухатися в поясненні природних явищ - тим важче утримувати його несуперечливість. Історія картезіанства показує, що фізичні гіпотези, висунуті його прихильниками, кілька десятиліть були на вістрі розвитку науки, а потім почали поступатися позиціями корпускулярним теоріям. Міркування, не підкріплені систематичної експериментальної діяльність, показали себе порівняно обмеженим інструментом пізнання світу. До середини XVIII-го століття вихрові гіпотези почали зникати з наукового вжитку.
За якими ж параметрами, у чому розрізняються методології Б. Паскаля і Р. Декарта? Перш за все це - відмова від методу нескінченного пошуку істини. Б. Паскаль в її осягненні виділяє три елементи: виявлення, доказ і обмеження від брехні, причому відразу заявляє, що буде займатися лише другим і третім. Здавалося б ці слова спростовують попередні побудови: Б. Паскаль не прагнув до ефективного пізнання, але лише до впорядкування вже пізнаного. Однак кому і можна адресувати подібний закид, то тільки не Б. Паскалю - винахіднику лічильної машини, досліднику і новатору. Він не менше Р. Декарта протестує проти нескінченних схоластичних побудов. У чому ж справа? Б. Паскаль, на відміну від Р. Декарта, більше прихильний формалізму: він заявляє, що прагне максимально наблизити свій метод до математики - як найвірогіднішою науці, на той час демонструє кращі результати в пізнанні світу. Теж саме заявляє і Р. Декарт. Проте Р. Декарт, постулював багато зі своїх вимог, багато в чому залишився ширше їх: недовіра до експериментів не заважало йому в питаннях про людську анатомії прямо посилатися на розкриття, у частині шостій "Міркування про метод" говориться, що чим далі ми будемо рухатися вперед, тим більше нам потрібно буде дослідів. Р. Декарт і не прагнув досягти тієї бездоганно-математичної форми доказів, яку пізніше представив Б. Спіноза - роботи французького філософа направлені, в тому числі і на пізнання фізичних явищ, і в цих роботах занадто багато він змушений був узяти з емпіричних даних.
Обидва філософа мали відношення до богослов'я і намагалися довести іншим власне розуміння верховної істоти. Б. Паскаль навіть більше, ніж Р. Декарт, мав до неї ставлення - через участь у захисті янсенізму. Славнозвісна робота "Думки" наповнена богословськими питаннями, є безліч інших творів, де він, як і Р. Декарт, цілком обгрунтовано доводить свою думку. Але Б. Паскаль фактично відкинув принцип, введений ще П'єром Абеляром - "розумію, щоб вірити". Для нього пріоритетом у відношення до Бога були почуття. "Провінціали" і "Листи" містять критику схоластики саме як системи розуміння Бога. У той час як у Р. Декарта прямо в "Міркуваннях про першу філософію" буття Боже доводиться, Бог вбудований в його філософську систему.

113. Філософська думка в епоху Середньовіччя Філософія Середньовіччя — європейська філософія у 5—15 столітті. Періоди: Патристика (II—VII ст.) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст. (Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — і саме нею є патристика. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень 1-8 століть, коли їхні представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З 3 століття патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обґрунтування християнського віровчення.) Схоластика (VIII—XV ст.) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами. (Ще у кінці V — на початку VI ст. склалася система освіти Середньовіччя. В школах викладання будується відповідно до системи «семи вільних мистецтв», але в обмеженому вигляді — тридоріжжя, чотиридоріжжя. Саме в цих школах зароджується система середньовічної філософсько-теоретичної думки — схоластика. Трохи пізніше, у XII ст., виникають перші університети, на базі яких схоластика набуває класичного виду.Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом, який, в основному, полягав у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів та Біблії, і виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона). Значного впливу зазнала з боку антично-грецької діалектики, а також науки та логіки в розумінні Аристотеля.)

Філософські течії у Візантї

Візантійська культура становить собою неповторний сплав античних традицій зі стародавньою культурою народів, що її населяли - єгиптян, сирійців вірменів та інших народів Малої Азії і Закавказзя, племен Криму та арабів. Візантійці з великою повагою ставилися до науки та освіти. Візантійські філософи зберегли античне розуміння науки, об'єднавши всі наукові знання під іменем філософії.
Найвпливовішим філософським напрямом був неоплатонізм. Його головні представники Плотін /205-270 рр./, Ямвлих /245-330 рр./ і Прокл /412-485 рр./.
Вчення про буття. Для неоплатоників світ являє собою ієрархічну систему, в якій кожний нижчий щабель зобов'язаний своїм існуванням вищому. На найвищій сходинці цієї "драбини" перебуває єдине - це бог, це благо, або те, що існує по той бік всього сущого, тобто в трансцендентальному світі. Єдине є причиною всякого буття. Все суще існує по стільки, по скільки воно наближається до єдиного. Другий щабель - це розум, це чисте буття, це ідеї, породжені єдиним. Третій - душа, вона уже не єдина; вона виступає як душа демонів, людей, тварин, рослин. Крім того, вона рухається, душа - джерело всякого руху. Ще нижче розташований четвертий щабель, на ньому знаходяться тіла. Згідно з поглядами неоплатоників душа виявляє найкращі свої якості; здатність мислити, гармонію вона одержує від розуму, а тіло завдяки душі одержує форму.
Візантійці з великою шаною ставилися до освіти і науки. Знаменитий візантійський богослов і філософ Іоанн Дамаскін /753 рік/ написав відому працю "Джерело знань", в якій є такі слова "Вчення - світло, неуцтво - тьма". Дамаскін дав наукове визначення філософії, підкресливши важливість її рис:
1/ філософія є знання про природу сущого;
2/ філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього видимого і невидимого;
3/ філософія є справа смерті;
4/ філософія уподібнення богові, а уподобатися богові можна трьома способами:
а)мудрістю, або знанням істинного блага;
б)справедливістю, яка передбачає рівний розподіл і неупередженість в судженнях;
в)благочестя, яке стоїть вище справедливості, бо вимагає відповідати добром на зло.
5/ Філософія - початок всіх мистецтв і наук; бо філософія - любов до мудрості. Оскільки істинна мудрість - це бог, то любов до бога і є справжня філософія.
Вчення про людину. Людина в системі неоплатоників є поєднання божественного і самототожнього розуму з мертвим, інертним тілом. Мета і сенс життя полягає у тому, щоб звільнити розум, дух від пут матерії і з'єднатися з єдиним розумом. З точки зору неоплатоників джерело усякого зла - матеріальне і тілесне; джерело блага - найвище знання, філософія.
Людина повинна навчитися мислити і підкоряти собі тіло шляхом вправ, аскези. Філософія неоплатоників Плотіна, Ямвліха, Прокла мала великий вплив на християнських мислителів Візантії. Найбільш значною фігурою серед них був Псевдо Діонісій Ареопагіт /У ст./, який виклав християнське віровчення в термінах та поняттях неоплатонізму. Твори Діонісія лягли в основу подальшого розвитку містичного напряму в богослов'ї та філософії як Візантії, так і Заходу. Термінологія та аргументація неоплатоників використовується й іншими мислителями відбиті - Василем Кесарійським, Григорієм Назіанзіном, Григорієм Ніським.
Починаючи з Х-ХІ ст. в розвитку богословсько-філософської думки Візантії слід позначити дві тенденції; раціоналістично-догматичну і містично-етичну. Для першої характерним є інтерес до зовнішнього світу, його будови, а, отже до астрономії, котра у середньовічній свідомості тяжіла до астрології та пробуджувало інтерес до окультних наук і демонології, а також інтерес Ідніру до людського розуму, до логіки. Для раціоналістичної тенденції характерним є такий інтерес до історії філософії та політики. Друга тенденція - Ісихазм - знаходить свій вияв у творах монахів-аскетів - Іоана Лествічника і Григорія Палама. Вона зосереджувала свою увагу на внутрішньому світі людини і на практичних заходах щодо його удосконалення в дусі християнської етики. Грісихія -вміння досягати спокою, безмовності, відчуженості від конкретної реальності. Боротьба між містичним і раціоналістичним напрямами особливо загострилась у останні віки існування Візантійської імперії. Великої популярності в країні набуло вчення Палами, особливо у середнього та нижчого духовенства. Проти нього виступав Калабрійський філософ-гуманіст Варлаам /1290-1348 рр./, який захищав тезу про пріоритет розуму над вірою. В ХІУ-ХУ ст. гуманістично-реалістичний напрям в філософії і науці набуває широкого розповсюдження у Візантії, в багатьох аспектах виявляючи спільність із західноєвропейським гуманізмом.
Візантійська богословська та аскетична література багато в чому визначила склад та спрямованість Київської Русі. Найбільше це виявилось у виборі особливого типу православної релігії на Русі та введені князем Володимиром християнства /Х ст./.