Предмет курсу «Історія української культури».

Предмет курсу «Історія української культури».

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури. Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері. Кожна освічена людина повинна уміти правильно оцінити сучасний стан культури, бачити і розуміти постійні зміни в різноманітних сферах, уміти розрізняти усталені чинові життєздатні культурні форми від застарілих, позбавлених життєвої сили. Без цього неможливо визначити оптимальні шляхи і засоби подальшого розвитку культури, ефективно впливати кожному своєю мірою на цей розвиток. Треба знати історію своєї і світової культури, щоб правильно оцінити досягнення національної культури у порівнянні з надбаннями інших народів. по-друге, в сучасній соціально-історичній ситуації інтеграції України у світовий культурний і господарчий процес, знання історії культури і фундаментальна гуманітарна освіченість стає необхідною для фахівців у верхньому ешелоні влади, які повинні оволодіти навичками міжнародної комунікації з толерантним і неагресивним ставленням до інших культурних традицій. Крім того, вивчення історії культури повинно дати усвідомлення майбутніми фахівцями свого призначення як співтворців матеріальної і духовної культури у процесі їх культурної самореалізації і перманентного творення культури нації в міру сил кожного громадянина. Буття України на стику культур зумовило її зв’язок із загальносвітовим історично-культурним простором. Сучасний фахівець має бути готовим здійснювати професійну діяльність у полікультурному світі, поділяючи і шануючи передовсім нормативи і цінності свого національно-культурного середовища. А діалог різних культур допомагає глибше зрозуміти особливості національної культури.

Дайте загальну характеристику культурі первісного ладу.

Первісна культура є рубежем, який відділяє світ людей від світу тварин. Первісну культуру слід вважати необхідним станом розвитку будь-якої земної культури.

Нижчий ступінь дикості починається з появою 3 млн. років тому людини і членороздільної мови, середній - виникненням рибальства і застосуванням вогню, вищий - з винаходом лука і стріл. Перехід до нижчого ступеня варварства пов'язується з поширенням гончарства; з освоєнням землеробства і скотарства починається середній, а з використанням заліза - вищий ступінь варварства. З винаходом алфавіту настає епоха цивілізації.

Відносною хронологією є археологічна періодизація, в основу якої покладено матеріал, з якого виготовлені знаряддя праці. Відповідно до неї історія первісного суспільства починається з кам'яного віку, яка поділяється на три доби:

палеоліт (від грец. - старовинний і камінь),

мезоліт (від грец. - середній і камінь),

неоліт (від грец. - новий і камінь).

Якщо вести мову про культуру первісного суспільства, то, насамперед, треба зазначити, що історично культура могла виникнути лише тоді, коли почалось практичне виділення людини з природи, яке здійснювалося суспільно, через трудову діяльність первісних родових колективів по освоєнню навколишньої дійсності. Освоєння світу здійснювалося лише суспільною людиною, колективом, об'єднаних спільною метою. Історично першою формою існування такої "суспільної людини" була родова община.

Вчені пов'язують виникнення культури з епохою первісної або родової общини; а "точніше", з верхнім палеолітом. Роблячи спробу дати узагальнюючу характеристику культури первісного суспільства, зазначимо, що це перший і найтриваліший історичний тип культури. Її витоки сягають верхнього палеоліту і завершуються добою раннього заліза.

Ця величезна культурно-історична смуга розпочалася з розвитку кам'яної, крем'яної і кісткової техніки й завершилася опануванням перших металів. Від найпростішого скребка через винайдення лука і стріл, кераміки, гончарної печі, ткацького верстату, колеса і гарби, парусних кораблів, приручення тварин - такий шлях розвитку знарядь виробництва. Повільно, але неухильно розширюються місця поселення стародавньої людини: від стоянки (стійбища), поселення, селища до городища і виникнення перших міст.

Охарактеризуйте культури русичів дохристиянської доби.

В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні і, відповідно, культурні доби. Період дохристиянства і період після прийняття християнства. Основні заняття і суспільні відносини. Основою культури Київської Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство - підсічно-вогневе в поліській зоні й орне - у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля - одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами. Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. У Київській Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну “змійових валів” - оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні – понад 2000 км, датуються І тисячоліттям до н.е. – І тисячоліттям н.е.). У Х ст. майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: “Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі”. Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожем'як - людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.

 

 

 

Функції культури.

Основні функції культури:

1. адаптаційна; 2. Пізнавальна; 3. аксіологічна (ціннісна); 4. Інформаційна; 5. комунікативна (діалог культур); 6. нормативна;7. гуманістична;8. людинотворча (соціалізація особистості);9. виховна;10. світоглядна

Насамперед, слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки.

Наступною за значимістю є пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями/

Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві. Оцінка творів духовної й матеріальної культури розглядається у ній як артефакти у їх інформаційно-семіотичному значенні.

Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію.

Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей

В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.

Слід відмітити гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М. Хотдеггер, розглядаючи культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності.

Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення.

Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі.

Поняття цивілізації

Поняття "культура" часто інтерпретується як синонім до поняття "цивілізація". При цьому цивілізацію розуміють як сукупність матеріальних і духовних досягнень суспільства в його історичному розвитку або лише матеріальну культуру. Так, знаменитий англійський етнограф Є. Тайлор вважав, що цивілізація, або культура, у широкому етнографічному смислі складається зі знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв та деяких інших здатностей і звичок, освоєних людиною як членом суспільства. Поняття "цивілізація" вперше виникло у Франції в середині XVIII ст. Воно походить від латинського слова civil, що означало "цивільний", "державний". У середньовіччі це поняття набуло юридичного змісту і вживалося в судовій практиці, у наступні періоди значення терміна розширилося. Цивілізованою стали називати людину, що вміє добре поводитися, тобто має гарні манери й навички самоконтролю. У цьому значенні термін уперше виник у Франції у XVIII ст., у працях Вольтера і набув, безумовно, позитивного значення. Водночас уже у XVIII ст. деякі мислителі дійшли висновку, що "цивілізація" може відмерти.

 

Основні форми культури.

Матеріальна культура — перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження і розвитку цього середовища. \

Духовна культура. До неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей.

Соціальна культура — це ставлення людей один до одного, системи статусів і соціальних інститутів. Соціальна поведінка і артефакти (соціальна і матеріальна культура) трактуються як об'єктивовані продукти ідеальних нормативних систем і систем знань різного роду, що складають духовну культуру.

Фізична культура — перетворення біологічного початку в самій людині; формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла. В основі фізичної культури лежить домашня фізична підготовка, що включає розвиток координації рухів всього тіла дитини (формування макро-дій) і артикуляційного апарату (мікро-рухи щелепно-лицевих м'язів, органів дихання і травлення). \

Історичні типи культури.

Культурно-історичний тип - це теоретична конструкція, в якій виділяються істотні властивості, що об'єднують одні явища культури і які відрізняють їх від інших.

Історична типологія органічно пов'язана з періодизацією. Культурно-історичний тип характеризує культуру як особливу щабель, стадію її розвитку. Аналіз та зіставлення історичних типів культури, з'ясування їх послідовності встановлює періодизацію культури. Велике значення при побудові типологічних понять має порівняльно-історичний метод, за допомогою якого встановлюється повторюваність культурних явищ, притаманних різним історичним епохам і соціальними системами. У процесі типологізації надзвичайно важлива роль наукової гіпотези, наукового принципу. Саме з їх допомогою виділяються істотні ознаки, відповідно до яких здійснюється розподіл і впорядкування культурноісторіческого матеріалу.

Прикладами культурно-історичних типів є поняття Ренесансу, Реформації, Просвітництва. Вони характеризують сутність культурних явищ відповідних історичних епох. Н. І. Конрад у своїй роботі "Захід і Схід" розробив поняття Ренесансу як особливого культурно-історичного типу. Конрад виділив три головних риси Відродження:

1. Звернення до старовини, відродження старих культурних цінностей.

2. Розквіт художньої та духовної культури в цілому.

3. Особлива увага до людської особистості, її духовного світу.

Іконопис

На іконопис Галицько-Волинського князівства кінця XIII — XIV століть вплинула київська школа.

· Найпопулярнішою темою мистецтва XIII століття було заступництво і покровительство (ікона Христа-Спасителя у Мельнику). З творів київського живопису відомі ікони «Богоматір Печерська» (близько 1288 року), «Ігорева Богоматір»,

 

Предмет курсу «Історія української культури».

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури. Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері. Кожна освічена людина повинна уміти правильно оцінити сучасний стан культури, бачити і розуміти постійні зміни в різноманітних сферах, уміти розрізняти усталені чинові життєздатні культурні форми від застарілих, позбавлених життєвої сили. Без цього неможливо визначити оптимальні шляхи і засоби подальшого розвитку культури, ефективно впливати кожному своєю мірою на цей розвиток. Треба знати історію своєї і світової культури, щоб правильно оцінити досягнення національної культури у порівнянні з надбаннями інших народів. по-друге, в сучасній соціально-історичній ситуації інтеграції України у світовий культурний і господарчий процес, знання історії культури і фундаментальна гуманітарна освіченість стає необхідною для фахівців у верхньому ешелоні влади, які повинні оволодіти навичками міжнародної комунікації з толерантним і неагресивним ставленням до інших культурних традицій. Крім того, вивчення історії культури повинно дати усвідомлення майбутніми фахівцями свого призначення як співтворців матеріальної і духовної культури у процесі їх культурної самореалізації і перманентного творення культури нації в міру сил кожного громадянина. Буття України на стику культур зумовило її зв’язок із загальносвітовим історично-культурним простором. Сучасний фахівець має бути готовим здійснювати професійну діяльність у полікультурному світі, поділяючи і шануючи передовсім нормативи і цінності свого національно-культурного середовища. А діалог різних культур допомагає глибше зрозуміти особливості національної культури.