І. ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

І. ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ



Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значен­ня для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумо­вили об'єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців.

Категорія "українська культура як цілісна система" по­рівняно нова. З початком демократичних перетворень у суспільно­му житті українського народу та з проголошенням державної не­залежності України, наша національна культура почала поступово розглядатися й аналізуватися науковцями-культурологами як саме цілісна система, що найповніше виражає духовний світ українсько­го народу. Та й сам український народ науковцями тепер розгля­дається як єдине соціально-етнічне ціле, яке виникло, сформувало­ся і розвивається в умовах суворої історичної об'єктивності, без штучного поділу його на "східняків" і "західняків", українців ма­терикової України та українців діаспори (близького і далекого зарубіжжя), українську "буржуазну" та українську "пролетарську" нації тощо.

Українська культура також поділяється ними за такими ж об'єк­тивними критеріями. Проте, виходячи з історичних факторів, слід зазначити, що українська культура завжди розвивалася та функціо­нувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони.

Що ж ми сьогодні розуміємо під категорією "українська культура як цілісна система"? Відповідаючи на це питання, слід зазначити, що:

по-перше, українську культуру сьогодні слід розглядати як єдине ціле, витворене в галузі матеріального і духовного виробництва генієм нашого народу як у материковій частині, так і за її межами, тобто в Україні та в близькому й далекому зарубіжжі;

по-друге, цілісна система культури включає в себе об'єктивну оцін­ку ідейно-протилежних течій і напрямів у ній. Адже у створенні української культури, як і культури будь-якого іншого народу, бра­ли участь усі класи, усі соціальні верстви нашого суспільства;

по-третє, відмова від підходу до вивчення української культури як замкнутого соціального організму. Українська культура, як оригінальна і своєрідна система, самостверджуючись, на всіх етапах роз­витку була включена в сферу міжнаціонального духовного синтезу та взаємодії, в регіональний і світовий культурний процес. Отже, для української культури життєво важливим і необхідним є як те спільне, загальне, що було нею запозичене в інших культурах і, прижившись на її національному ґрунті, повною мірою слугує нашому народові, так і своє, національне, своєрідне, витворене в процесі його історичного розвитку. Цілісність культури в даному разі означає розгляд і оцін­ку національно-своєрідного в органічному, езотеричному (глибинному) взаємозв'язку його із загальнолюдським;

по-четверте, об'єктивно спричинена нерівномірність розвитку куль­тури, відсутність прямолінійного, одночасного прогресу всіх її видів, галузей і напрямків не можуть слугувати обґрунтуванням надання переваги у вивченні та аналізові тієї чи іншої її складової. Це не­припустимо, хоча, інколи траплялося і таке. На певних етапах істо­ричного розвитку української культури на передній план висувались то її самодіяльно-фольклорні жанри, то художня література, то су­спільно-політична, релігійно-філософська думка. В останні десятиліття провідні позиції в культурі посідають природничо-технічні науки, від розвитку яких відстають гуманітарні науки, окремі види професійної творчості (кіно, телебачення тощо).

Але це аж ніяк не означає того, що увага в культурознавстві може переважати при розглядові та вивченні якоїсь однієї частини культури, яка саме сьогодні вийшла у своєму розвиткові на передній план. Це й буде неприпустимим порушенням основоположних принципів аналізу культури як цілісної системи;

і, по-п'яте, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі його періоди. Врахування неймовірностей, злетів і спадів духов­ного життя в Україні має лежати в основі цілісного підходу до ви­значення та аналізу періодів розвитку нашої культури. Український культурний процес, незважаючи на відомі історії певні перепони, навіть на Батиєве нашестя, відроджувався знову і, вже починаючи з XIV ст., розвивався по висхідній аж до XVIII ст., тобто до ліквідації української автономії, і далі: в період неволі, переслідувань і заборон (кінець XVIII—кінець XIX ст.); активного пожвавлення (початок XX ст.), яке закінчується пожовтневим ренесансом (20-ті роки XX ст.); тра­гедією в лещатах сталінщини (30-ті — середина 50-х років); ско­ваністю в часи стагнації; сучасний процес відродження. Такий підхід до періодизації враховує підйоми і спади культурного процесу в Украї­ні і забезпечує, у свою чергу, цілісний підхід до української культу­ри як до єдиного цілого духовного світу нашого народу.

Далі окреслимо головні періоди у розвиткові української культу­ри і дамо їм коротку характеристику. При цьому, розглядаючи періо­дизацію української культури, зазначимо, що сьогодні вона вже не є якимось химерним покручем меншовартісних "молодших братів", як це завуальовано стверджувалось у працях деяких, як виявилось, не зовсім компетентних авторів, інституцій радянської культуроло­гічної науки. Нерідко початки української культури означувались у виданнях радянської доби в кращому разі роками закінченням історії Київської Русі — так званої "спільної колиски східнослов'ян­ських народів", тобто XIV, а то й XV—XVII століттями. При цьому "забували", а точніше — свідомо обходили мовчанкою, що історія укра­їнського народу та його культури починається ще з правічних часів, коли він, будучи єдиним автохтоном на своїй землі, творив глибокі народні традиції, високі взірці культури, опановував і нерідко втра­чав (тепер уже з відомих нам причин) державні форми свого життя.

Вихідним моментом наукової періодизації розвитку української культури є чітке визначення її субстрату (носія) — українського народу та української нації, передусім історичних умов їх формуван­ня. Це пов'язано з тим, що для аналізу характерних світоглядних уявлень, цінностей та ідеалів етносу, традицій його суспільного жит­тя, специфічних форм культуротворчої діяльності та звичаєвого права слід зрозуміти історичні умови їх формування і розвитку, тобто чітко простежити періодизацію української культури через призму її на­ціональної об'єктивності.

Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби. Враховуючи таку довготривалість першого періоду розвитку укра­їнської культури, його характеристику зробимо дещо повніше з-поміж інших періодів, починаючи з якомога ранішого часу.

Справа в тому, що архаїчні витоки нашої культури багатьма авторами, фахівцями-культурологами, опускаються, а якщо й ні, то розглядаються побіжно, без розстановки акцентів на важливих чинниках, що мали місце в давній історії України. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією. Стоянки пер­вісної людини тут з'явилися декілька сот тисяч років тому, в епоху раннього палеоліту. У наступні епохи (мезоліту і особливо неоліту) людина наполегливо розширювала сферу своєї діяльності, опанову­вала територію та природні багатства, вдосконалювала знаряддя праці. Від примітивних форм збирання, полювання та рибальства вона пе­реходить до землеробства і скотарства.

Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV—III тис. до н. е. ), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлен­ня кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура. За твердженням М. Суслопарова, саме тут існу­вав перший у Європі літеро-звуковий алфавіт. Отже, створений він раніше, ніж у фінікійців (а це IV тис. до н. е. ). Ряд істориків, прагну­чи віднести початки України та її культури якомога далі за небо­схили людської історії, не втримались від спокуси пов'язати трипільців з майбутніми українцями, прагнуть вбачати в трипільцях праукра­їнців. Проте ці погляди поки що науково не доведені. Є вчені, котрі стверджують, що трипільські племена з часом були асимільовані іншими племенами. Але більшість істориків усе таки вважають, що трипільські племена зникли безслідно, так, як і з'явилися. І це, на їх думку, одна з найбільших загадок нашої історії. їх місце заступили представники інших археологічних культур, скажімо, шнурової ке­раміки.

Епоха бронзи і раннього заліза уявляється нам своєрідним ка­лейдоскопом археологічних культур, знаходимо неспростовні свідчення стрімкого прогресу людства, накопичення ним позитивного досвіду методом спроб і помилок, вдосконалення виробничих сил, а отже й суспільних відносин. Відбувається перший поділ праці: скотарство відокремлюється від землеробства. Саме тоді, а це було в II тис. до н. е. , починається етногенез слов'ян. У І тис. до н. е. відбувається другий поділ праці: ремесло відокремлюється від землеробства. Суспільство поділяється на класи, виникає держава.

"Батько історії" Геродот детально описує територію України в V ст. до н. е. в образі Скіфії. Подекуди він торкається традицій, побуту та інших складових її культури. Якраз у цей період відбувається грецька колонізація північного Причорномор'я, виникають поліси — міста-держави і утворюється Боспорське царство. Велике переселення на­родів, яке мало місце в II—VII ст. н. е. , не обійшло й українських земель, спричинило вторгнення сюди гунів, готів та аварів. Розгром Боспорського царства і Малої Скіфії створили сприятливі умови для широкого розселення слов'янських племен, у тому числі й на землі сучасної України (зосібна племен зарубинецької та черняхівської культур). Саме з цього періоду й розпочинається справжня історія України, історія культури її народу. М. Грушевський (а його думку поділяємо й ми) виводить українців з антів: "Отсе й були наші укра­їнські племена, — пише він в "Ілюстрованій історії України" (К.; Львів, 1913. — С. 32), — що зайняли тоді вже побереже Чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступають в історичних джерелах окремо під назвою "антів". Найдавніша звістка, яку про сих антів переказують нам візантійські письменники, належить до кінця IV віку, зараз по гунській бурі, і се те, що зветься початком історич­ного життя наших племен".

Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва — "матері міст руських"; об'єднання східнослов'янських племен і утво­рення держави — Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Візантією та іншими народами; і, нарешті, запровадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ряд з іншими високорозвинутими народами та культурами Європи і світу.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. Держава Київська Русь — могутня ранньофеодальна військо­во-деспотична імперія, котра нічим не відрізнялася від імперій Каролінгів та Меровінгів, за винятком того, що вона від часу свого ви­никнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчин­ця культури, стала провідною матеріальною основою її розвою. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етич­них цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя україн­ського народу, вивели його культуру на широкі простори світової ци­вілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними куль­турами.

Відзначаючи прогресивний поступ культури України-Русі княжої доби, необхідно зазначити, що він супроводжується то колосальними успіхами в державному житті, то драматичними колізіями навколо цієї державності, які здебільшого тут і переважали. Основною при­чиною такого стану речей більшість дослідників вважають фатальне нерозуміння народом України ще в ті часи ролі і значення націо­нальної єдності в суспільному житті, наявність неузгодження особи­стих інтересів з інтересами держави. Все це негативно позначалося на загальній ментальності українця, зокрема, на національному ха­рактері нашого суспільства. Через об'єктивні, та не меншою мірою й суб'єктивні причини, нашому суспільству, починаючи з доби Київської Русі, хронічно не вистачало вищих національних верств, панівної еліти, особливо духовної, інтелектуальної, яка упродовж всієї історії, знову ж таки через ці причини, або омонголювалася, або полонізувалася, або русифікувалася, а за комуністичного тоталітарного режиму ще й набувала "Інтернаціонального" характеру.

Украй негативно (всупереч доказам деяких наших сучасників — наприклад, О. Сулейменова — "Аз і Я") на історії української культури, як й історії України в цілому, позначилася монголо-татарська нава­ла XIII—XIV ст., а пізніше — створення на принципах азійської дес­потії Російської централізованої держави. Звідси й почалися найгостріші трагедії нашого народу. Важкого, часом непоправного уда­ру українській культурі завдавали повне спустошення цілих регіонів, руйнування культурних центрів, нищення духовної еліти і втрата національної державності, що мали місце в ході монголо-татарської навали і кривавих воєн з турками, татарами, поляками та іншими загарбниками упродовж наступних століть. Культуротворчий процес у цілому гальмувався і деформувався. Відродження національної державності (наприклад, доба Галицько-Волинського князівства) або хоча б її елементів чи автономної політичної організації (Київське удільне князівство у політичній системі Гедиміновичів), як правило, активізувало творчі сили народу, культура, наче птах-фенікс, відро­джувалася з попелу, ставала більш всеохопною й оригінальною. Так, через підйоми і спади й відбувався процес розвитку нашої культури княжої доби.

Третій період розвитку української культури припадає на ли­товсько-польську добу в історії нашого народу. Після втрати влас­ної державності умови для розвитку української культури були не­однаковими в різних регіонах України. Починаючи буквально від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (рік Люблінської унії), українські землі поступово, від небагатьох до більшості, пе­реходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейня­ло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київ­ської держави. Навіть руська мова стала тут офіційною і викорис­товувалась як засіб внутрішнього і зовнішнього спілкування. Та, не­зважаючи на це, умови для розвитку української культури погіршу­валися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. У Галичині панівні позиції відразу після її за­гарбання Польщею перейшли до польських феодалів, а в усіх вели­ких містах — до католицьких колоністів-міщан. Таким чином відбу­валася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізу­валося і вирувало культурне життя.

Значення православної церкви почало помітно зростати, вона ста­ла виконувати роль не лише опікуна української культури, а й чинника національної консолідації українського народу. Насаджуваний насильницькими методами католицизм і латинська мова (культура) перетворювались на дедалі стійкіші знаряддя і символи асиміляції, вели в більшості випадків до розриву з вітчизняною культурою, народними традиціями тощо. Латиномовна освіта і навіть творчість стали сприйматися більшістю українців як чужорідні. Складалися умови для подальшого утвердження та поширення "грецької" обрядовості як атрибутики "руської" (української) народності та культу­ри. За таких умов виник і почав міцніти так званий паралелізм у розвиткові культури з наступним (щоправда, тимчасовим) переважанням католицизму над православ'ям.

—- Ситуація почала мінятися, коли православні усвідомили, що не збережуть своїх позицій без реформи церковного життя та оновлен­ня форм культури. Усе це можна було здійснити шляхом розвитку економіки, соціальної та політичної активізації українського наро­ду, особливо міщанства, частини української шляхти, а згодом і ко­зацтва. Так воно й сталося. І вже на середину XVI ст. намітилося піднесення української культури, яке набрало розмаху приблизно з третьої чверті цього ж століття.

Початок національно-визвольної боротьби наприкінці XVI — початку XVII ст. супроводжувався по­дальшим пожвавленням культурного розвитку. Поширились гума­ністичні ідеї, активізувалися контакти з осередками ренесансної культури.

Розвивається шкільна освіта і друкарство. Особливо сут­тєвим чинником перелому в культурному житті стала діяльність церковних православних братств. Вони розвинулись у принципово новий тип суспільної організації, яка поєднувала функції "православ­ної реформації" з боротьбою за національно-релігійні й станові пра­ва та національну культуру. Через братські школи почали поширюватися в Україні засади гуманістичної педагогіки. Полеміка між православними та проунійськими публіцистами стимулювала процеси вдосконалення науки, освіти, мистецтва.

Берестейська церковна унія (1596 р.) надала нового імпульсу куль­турному життю України. Ініціатори унії не змогли переконати суспільство в тому, що католицька церква грецького обряду не приведе до латинізації (читай — полонізації) культури і втрати українцями їхньої національно-культурної ідентичності. Пожвавлення суспіль­но-політичного життя на Наддніпрянщині (національно-визвольні рухи, політична активізація запорізького і реєстрового козацтва) сприяло закріпленню за Києвом ролі провідного культурного цент­ру України. 1615 р. в Києві почала діяти братська школа, 1616 р. — друкарня Києво-Печерської лаври, 1632 р. — Києво-Могилянська колегія (пізніше академія).

Розвиток української культури в польсько-литовську добу позна­чений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національ­но-визвольної боротьби і руху за відродження української культу­ри. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку укра­їнської культури протягом наступних століть.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втра­тою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначаль­ним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснував­ши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямо­ваність, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

Цей період у розвиткові української культури разом з тим виявив­ся не менш складним і драматичним за попередній щодо умов розвит­ку культури. По-перше, після/приєднання України до Росії царизм став на шлях ліквідації традиційних державно-політичних інститутів — полкового адміністративного устрою, судових органів, гетьманату, поступово замінюючи їх загальноімперськими нормами і порядками.

Вкрай негативно на розвиток культури впливала політична роз­членованість українських земель. З 1660 року (початок поділу Війська Запорізького на лівобережне, що орієнтувалося на Москву, і право­бережне — з орієнтацією на річ Посполиту — Руїна) Правобережна Україна знову перейшла під владу Речі Посполитої. У складі інозем­них держав перебували Галичина (Польща), Північна Буковина (Мол­давське князівство), Закарпаття (Угорщина), Слобожанщина та Пів­день України (Росія). Це нівелювало етнічні особливості культури, перешкоджало оформленню її елементів, характерних для всього укра­їнського етносу. Не менший вплив на інтелектуальне середовище справляли постійні війни, що їх вели за українські землі інші дер­жави. Продовжувалися руйнівні напади татар, що тривали до 1796 року і приносили небачене лихо українському народові.

По-друге, суспільно-політична ситуація, що склалася на той час в усьому світі, особливо в Європі, висувала перед українським суспіль­ством надзвичайно складні об'єктивні потреби. Процеси, пов'язані з дальшим еволюційним поступом феодалізму та зростанням капі­талістичного укладу, розвиток ремесла, промислів і поява мануфак­тур, освоєння нових земель, формування ринкових відносин загаль­ноукраїнського значення — все це разом відповідно позначилося на духовному житті суспільства, вимагало підготовки освічених людей, посилення контактів між окремими регіонами, землями, людьми. Поступово ламалися економічні та політичні перегородки, замкнутість та ізольованість, властиві добі середньовіччя.

І все ж, розвиток української культури в цей період виступає як процес послідовний, об'єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно по­в'язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та впливи на місцевому, українському ґрунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури та мистецтва.

Домінантою розвитку української культури цього періоду, почи­наючи з другої половини XVII ст., є вплив козацтва на неї, що не лише не зменшився, а й перетворився на один із доленосних та визначаль­них факторів її розвитку. На той час козацтво перетворилося на про­відну верству новоствореної держави, завоювало панівні позиції в усіх сферах життя українського суспільства.

П'ятий період розвитку української культури охоплює часо­вий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його до­цільно поділити умовно на три підперіоди: перший — кінець XVIII — кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; Другий — 60—90-ті роки XIX ст. — час її входження в загальнослов'янський та світовий культурний процес; і третій — початок XX ст. — час утвердження її як великої національної культури світового значен­ня й резонансу. Цей період у розвиткові української культури на­звемо періодом національно-культурного відродження. Найяскрав­іше в процесах творення нової національної моделі культури украї­нський народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Доміную­ча, формотворча роль у цьому процесі належала літературі. Всі види новітньої культури, започатковані "Енеїдою" І. Котляревського, далі розвивалася паралельно з літературою, під її безпосереднім благотвор­ним впливом. Саме вона, новітня українська література, першою се­ред інших складових культури, показувала, як треба вирішувати найскладніші проблеми тогочасного духовного життя українського суспільства, утверджувала в його свідомості оптимістичну віру в прий­дешнє. Вона, по-перше, нагадувала про самобутнє і яскраве героїчне минуле свого народу, гідне подиву, возвеличення й наслідування; по-друге, розкривала і виявляла могутні потенційні можливості його найдорожчого скарбу — розмовної мови, з якою український народ здобував право, образно кажучи, на життя й на безсмертя; і, по-третє, показувала, як належить на основі народно-первозданних елементів (фольклору, побуту, звичаїв, вірувань, легенд, обрядовості) творити високе професійне мистецтво.

Цей період ще називають періодом тривалої "неволі і пересліду­вань" української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, ру­мунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства. Українці відтіснялися цими ворожими силами на периферію культурного прогресу. Продовжувалося розпочате ще в попередні часи висмоктування українських творчих сил іншими культурами, зокрема російською, чому була підпорядкована вся система науки, освіти, куль­турної політики взагалі часів колоніального режиму.

Розглядаючи цей період у розвиткові нашої культури, слід звер­нути увагу на те, що українське Відродження — це не копія європейського Відродження, якщо взагалі так можна його назвати. Адже Відродження, що широкою хвилею прокотилося по всіх європей­ських країнах, у кожній з них мало свою специфіку, свої особли­вості. Україна в даному разі не становить винятку. Вона не повто­рює навіть тих моделей, що мали місце у близьких, слов'янських культурах. А тут, як відомо, існувало кілька моделей національно­го Відродження: чеська (її підвалини були закладені діяльністю вчених-будителів, наприклад, Данило Адам з Велеславіна),.сербсь­ка (народною творчістю і фольклористично-науковою діяльністю В. Караджича); польська (романтичною поезією А. Міцкевича). Украї­нське Відродження об'єднує формотворчі сили всіх названих моде­лей: розвиток народознавства (від М. Цертелєва і М. Максимовича до П. Куліша), історіософію ("Історія русів", М. Маркевич, І. Срезневський, М. Костомаров) і, головним чином, літературу з геніаль­ним поетом Т. Шевченком.

Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зроби­ла колосальний крок уперед у своєму розвиткові, виявила свою здатність по-перше, синтезувати багатовіковий світовий художній про­цес; по-друге, всім своїм мистецьким арсеналом запропонувати са­мобутнє вирішення багатьох суспільних, етико-філософських і ху­дожніх проблем, які хвилювали людство; по-третє, створити такі ху­дожньо-естетичні цінності, які поставили українську культуру на рівень світової. Отже, перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX — поч. XX ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й за­буття в один ряд з найрозвинутішими націями світу.

Шостий період розвитку української культури є часом ново­го міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років.

Високий ступінь розвитку та історичної зрілості української куль­тури, з яким вона вступила у XX століття, зумовили її активну і плідну участь в загальноєвропейському культурному процесі. Це й сформованість розгалуженої жанрової системи в літературі, демократизація і модернізація мови більшості мистецтв (образотворчого, графіки, скульптури, музики), цілісність загальнонаціонального (Східна і За­хідна Україна) культурного розвитку, видатні здобутки нашої куль­тури, що збагатили не лише свою, а й європейську художню культу­ру (українська народна пісня, соціальний роман, імпресіоністична та експресіоністична новела XX ст., театр корифеїв, гуцульське народне мистецтво і багато іншого).

Аналізований тут період розвитку української культури, як і по­передній, доцільно розподілити на кілька підперіодів, які, у свою чер­гу, відрізняються один від одного соціально-економічними та політико-психологічними факторами, що посутньо впливали на процеси розвитку нашої національної культури.

 

1. Незважаючи на неймовірно тяжкі форми національного гніту, переслідування і заборони, позбавлення своєї фундаментальної основи — національної школи з рідною мовою навчання, культурне життя в Україні на початку XX століття значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових заса­дах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв'язки із зарубіж­ними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків). Національ­но-демократична революція і здобуття Україною національної дер­жавності (УНР, ЗУНР), незважаючи на їх поразку від більшовиків у 1919—20 pp., дали потужний історичний імпульс для національно-культурного будівництва навіть за умов обмеженої і затиснутої ра­дянської державності 20-х років (український ренесанс, трагічно обі­рваний 1929 p.).

 

2. Період 30-х — початку 50-х років — часи особливо жорстокого тоталітаризму. Він позначений у суспільному житті України гострими суперечностями, трагічними подіями, породженими антинародною сталінською диктатурою. Наша культура зазнала величезних втрат: загинули сотні талановитих її майстрів, були ліквідовані численні наукові і творчі інституції та заклади. Навіть за таких жахливо нестерпних умов процес розвитку української культури тривав, що­правда, дещо уповільненими темпами. Він не міг зупинитися зовсім хоча б тому, що масова ліквідація неписьменності, створення широ­кої мережі шкіл та інших культурно-освітніх установ і мистецьких колективів сформували справді зацікавленого споживача культури. Але й цей, надзвичайно слабкий за своїм характером процес, дефор­мувався і спотворювався терористичним режимом, який владно на­клав тяжкий прес на наукову думку, примітивізував, засмічував вуль­гарними світоглядними міфами справу народної освіти, в галузі літе­ратури та мистецтва вів до загального зниження естетичного рівня, фальшування і перекручення життєвої правди, рабського прославлян­ня культу "вождя всіх часів і народів".

 

3. Роки Великої Вітчизняної війни для значної частини діячів української культури стали періодом творчого піднесення. Антинародна культурна політика в цей час, щоправда, поступилася частко­во суворій логіці боротьби з ворогом. Саме духовна напруга грізних, вирішальних часів, а також, наголосимо на цьому особливо, вищий ступінь творчої свободи й зумовили це піднесення української куль­тури. У воєнні роки вона збагатилася цілою низкою творів, що вві­йшли до її класичного фонду, хоч і тут, ніде правди діти, було разом з тим чимало агітаційної поденщини та голої пропаганди.

 

4. Із закінченням Великої Вітчизняної війни, здавалося, мали б скластися сприятливі умови для подальшого розмаїтого, багатобарвно­го та інтенсивного художнього процесу. Сприяти цьому могли б і на­бутий у воєнне лихоліття досвід, і об'єднання українських земель у єдиній, хай хоч формальній, державі; проте відомі партійні акції з ідеологічних питань деформували духовне життя суспільства. Незва­жаючи на те, що українська культура повоєнного періоду мала чимало досягнень, її ідейно-змістове, сюжетне, стильове та емоційне річище виявилось досить звуженим і збідненим. На багатьох творах лежав «відбиток певної соцреалістичної заданості, а не вільного самовиявлення таланту. Партійно-державні "концепції" зводили до остаточного одержавлення культури, піддавали її суворому контролю та некомпетент­ному керівництву. Після відомих постанов 1946—1948 pp. з активного творчого процесу вилучалося багато талановитих представників твор­чої інтелігенції, сталася остаточна деградація принципів соцреалізму.

 

5. В часи так званого "розвинутого соціалізму" під наростаючим імперським тиском, фальшивими гаслами "нової історичної спільноти" та "єдиної загальнорадянської інтернаціональної культури", посилюються процеси цілеспрямованої денаціоналізації неросійських народів, потрапляють на межу загибелі національні мови. Все це не могло поставити передову українську інтелігенцію на позиції спо­глядального, примиренського характеру. Краща її частина розпочи­нає рух, який успішно переріс у боротьбу за демократичні права й сво­боди (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвит­ку національної культури. Це відомі нам рухи "шістдесятників", "сімдесятників" та "вісімдесятників". Саме в цей період активізується так звана підпільна або захалявно-шухлядна культура, творча дум­ка, ідейні пошуки, нагромаджується інтелектуальний потенціал укра­їнської нації.

 

6. Тоталітарний режим, на якому досить стійко трималася одна з найміцніших імперій світу, на кінець XX ст. несподівано для багатьох, зазнав краху, вичерпавши всі свої потенційні можливості, виявив­шись неспроможним дати повні відповіді на жагучі питання сучас­ної світової історії. Кінець XX ст. владно покликав до життя нові імперативи. Ера постіндустріального, надзвичайного інтенсивного розвитку, в який надто стрімко втягується все людство, не сприймає надцентралізованого, державно-бюрократичного управління всіма сферами суспільного життя, виводить його сучасну схему за межі істо­ричного поступу людства. Новими імперативами сучасності стали молоді суверенні держави, що виникли на теренах колишнього СРСР, у тому числі й Україна.

Шостий підперіод характеризується успадкованими від попередніх підперіодів злетами і руїнами у розвиткові української культури, наявністю як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, за яких укра­їнська культура була поставлена (та ще й до цього часу перебуває) в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження. Трагізм її феномену полягає в тому, що вона, як і в давні часи, вже втретє була втратила свою національну духовну еліту. Колись це була полонізація української шляхти або її русифікація. Тепер - постійне нищення духовної еліти упродовж усього періоду, від репре­сій 20—30-х років, від доби Розстріляного відродження і до репресій, що здійснювались у значно м'якших формах, аж до кінця 80-х років. Щоразу втрати національної духовної еліти (особливо за три роки третьої втрати) хоч і не призводили до цілковитого руйнування тра­диційної української культури (надто сильні в ній народні джерела, що живляться тяжінням до справжньої народності в найширшому розумінні цього слова), але все ж відсунули її на задній план світового культурного прогресу, принижували, спричинювали появу рис вторин­ності та провінційності.

 

Сьомий період розвитку української культури тільки-но роз­почався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Істо­ричний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здо­буває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя. За цих умов з'явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють нам з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатющого творчого досвіду і творчих сил, тенденція до консолідації національних мистецьких шкіл, широкі й багатоманітні зв'язки з мистецтвом інших народів тощо. Разом з тим, у нову добу посилюються усталені форми зв'язку культури з народом, дедалі чіткіше окреслюється в процесах розвитку україн­ської культури широкий спектр шукань більшої естетичної дієвості культури — змістовної, гуманної, емоційної. Попри всі складнощі як об'єктивного, так і суб'єктивного плану, поступово заповнюють­ся "білі" та "чорні" плями в історії української культури, виходять на всенародний виднокіл раніше заборонені та замовчувані її сто­рінки.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.71.247 (0.019 с.)