Україна у просторі історії й культури

Культура українського народу, як і культура будь-якого народу, фор­мувалася протягом століть, зазнавши впливу різноманітних факторів — від біологічних і етнологічних (тобто пов'язаних з історією формування й розвитку народів) до соціально-політичних закономірностей і навіть історичних подій випадкового характеру. Спробуймо осмислити їх у ком­плексі.

Для початку задамося питанням: чи є народ, культуру якого ми вивчаємо, корінним жителем своєї землі? Чи живе він на ній із сивої давнини або ж з'явився тут недавно (в історичному вимірі, звичайно)? І що значить "з'явився"? Прийшов здалеку або сформувався внаслідок злиття інших етносів у нове етнічне утворення? Якщо ж цей народ не автохтонний, тобто не корінний, споконвічний мешканець своєї землі — звідки він прийшов? Хто жив тут до нього, куди поділися його поперед­ники? Чи ввійшли їхні культурні надбання в його культуру, і якщо так, то в якому вигляді? І, нарешті, яка культура стала глибинною основою його культури у вигляді найдавніших нашарувань, що стали фундаментом процесу її становлення? Це найперші й по суті найпростіші питання, що виникають уже при поверхневому, ознайомлювальному погляді на істо­рію будь-якої національної культури.

Вдумаймося тепер у зміст слів: "нація", "народ". Відколи можна говорити про український народ і що це таке? Народи, що мешкали на теренах нинішньої України 3-4 тисячі років тому, можуть називатися українцями? А етноси, що жили в цих краях певний час, а потім пішли або зникли — хіба вони зникли без сліду, не залишивши після себе нічо­го: ні слідів матеріальної культури, ні запозичених сусідами звичаїв, ні слідів своєї мови? Сліди залишаються — якщо не на поверхні, то в гли­бині: у глибині ґрунту як археологічні пам'ятки, у глибині мови й націо­нальної психології як результат контактів між різними культурними тра­диціями. Наприклад, в Одеській області, на березі Дністровського ли­ману, є село Роксолани. Це назва кочового чи напівкочового племені, що жило в Північному Причорномор'ї за доби пізньої античності, в епо­ху великого переселення народів. Давним-давно зникли з обличчя землі ці сучасники гунів, але слід їх залишився в географічній назві. А навпро­ти українського села Роксолани, на протилежному березі лиману, розки­нулося місто, що нині має назву "Білгород-Дністровський". Протягом кількох століть він звався "Акерман" — "біле місто", дане йому турка­ми, що захопили ці землі й збудували там фортецю. Але цьому поселен­ню вже тоді було багато століть, і всі народи, що пройшли через ці землі, залишили свій слід. Чи є сенс запитувати, хто з цих народів перший, корінний житель? Скіфи, сармати, алани (відгалуженням яких стали рок­солани, чия назва перекладається як "світлі алани").

Алани вважають­ся предками нинішніх осетин, одного з народів Кавказу — ось яке спле­тення шляхів і доль народів, колишніх і нинішніх, побачили ми в одному й до того ж дуже короткому тексті культури —географічній назві...

Культура кожного народу вступала в контакти з культурою сусідів; переможці зміщувалися з переможеними, іноді засвоювали їхню мову й культурні досягнення — адже переможці нерідко стояли в культурному відношенні нижче переможених. Культурні контакти здійснювалися бе­зупинно протягом усієї історії людства. Цей процес можна образно по­рівняти з приготуванням чудодійного відвару. Уявімо собі гігантський котел, наповнений чистою водою. Котел — простір, вода — природне середовище.

І ось сюди, у гігантський котлован середовища, історичні долі кидають народи подібно до того, як людська рука кидає в окріп трави, квіти, плоди. Кидає через різні проміжки часу, різними "порція­ми, іноді по декілька щіпок різного зілля водночас.

І ось нарешті отриманий наши — у нашому прикладі він утілює поняття "національна культура". Хіба можна припускатися думки, що якості цього відвару зумовлені якостями першого чи останнього інгредієнту, кинутого в окріп? Ми можемо говорити лише про його властивості, про збережені в ньо­му якості всіх складових елементів, про самий процес готування — тоб­то про історію появи, точніше, формування культури.

На образному прикладі ми намагалися показати: при вирішенні питання "що є національна культура?" мова може йти тільки про ре­зультат взаємодії безлічі чинників, пов'язаних з історією формування народу — адже це теж процес, багато в чому подібний до описаного вище.

Не варто забувати й про ще один фактор, можливо, найважливі­ший. Під котлом, що уособлював у нашому прикладі природний простір, постійно палав вогонь. Палав безупинно, як плине час. Вогонь тут і уособлює час, чий плин виносить на історичну арену одні народи, веде в небуття інші, як викидають виварені стебла й гілочки з того відвару, що послужив нам образом формування народу і його культури. Необхі­дно пам'ятати, що в цьому відварі збереглися сили й тих трав, чиї стеб­ла залишилися на дні, і тих ягід, що розчинилися безвісти, передавши свою силу відвару...

Так можна представити й історію, точніше, передісторію форму­вання культури українського народу. Безліч етнічних процесів, взаємодій, переселень бачили землі, що сьогодні є територією України. Наприк­лад, південний захід України, північне Причорномор'я — це земля, яку з точки зору істориків можна назвати багатотисячолітнім коридором між азіатським народовивергаючим вулканом і західноєвропейським атлан­тичним кутом, де затихали хвилі великих етнічних пересувань.

Усі, хто проходив, хто жив тут, залишали по собі сліди. Ми вже наводили при­клади слідів древніх народів, що збереглися у назвах поселень на бере­гах Дністровського лиману (а сама назва Дністер походить від "Істер" — "швидка ріка"; слово це фракійського походження, а Фракія—земля на Балканах часів розквіту античної культури; фракійцем був знамени­тий Спартак).

Така ж сива давнина відлунює в ритуалах, звичаях, обрядах наро­ду. У них живе пам'ять культур, що давно вже пішли з лиця землі, еле­менти яких, наче цеглини або кам'яні блоки єгипетських пірамід, лягли у фундамент культури будь-якого народу, у тому числі української куль­тури.

Ми звично промовляємо: "Україна", "український". Але це слово набуває широкого поширення після XVII століття, хоча зустрічалося в різних значеннях набагато раніше — наприклад, в одній з писемних па­м'яток часів Київської Русі так названо територію, що приблизно відпо­відає межам нинішньої Київщини, а в часи Запорізької Січі "Україною" іменувалися землі, розташовані на південь від запорізьких границь (гра­ницям у тодішньому змісті слова, тобто скоріше "нічийного простору"). Самоназва ж етносу "українці" затвердиться за нашим народом наба­гато пізніше, коли словом "Україна" почали йменувати територію, що раніше називалася Руссю (у звичній для нас історичній термінології — Київською Руссю), а її жителі — русичами, русинами. Словом "русин" і донині нерідко іменують себе жителі західних областей України, За­карпаття, Галичини, Угорщини. Назва ж "Мала Русь" остаточно закрі­пилася за нинішньою Україною після Переяславського договору. За Московською Руссю затвердиться назва "Велика Русь", а Україна по­ступово стане називатися Малоросією.

Жителі Московської Русі ще якийсь час будуть називати себе "московітами", а їхня земля на європейських мапах буде позначатися як "Московія" аж до XVIII століття. Територія ж, що приблизно відповіда­ла колишній Київській Русі, нерідко позначалася як "Рутенія". З укорі­ненням офіційних назв у побуті ті, кого ми сьогодні назвали б "росіяни", починають зватися "великоросами" чи "росіянами" (ставши в такий спосіб єдиним слов'янським народом, чия самоназва виражена не імен­ником, а прикметником, тобто відповідає не на питання "хто?", а на питання "який, чий?"). У самоназві жителів земель, приєднаних до Московії Переяславським договором, древнє слово "русин", "русич", "руснак" поступово витиснеться назвою "українець". Слово "Московія" вжите тут історично точно: адже договір між московським царем і українським козацтвом підписано за царя Олексія Михайловича, а слово "Росія" як назва держави затвердиться за правління його сина Петра І. Синонімічне вживання термінів "Русь" і "Росія", що є нормою й у су­часній російській мові, зафіксує завершення цього процесу переносу істо­ричної назви однієї території на іншу. Історія знає чимало подібних ви­падків. Наприклад, Британія (Великобританія) — назва, що перейшла на Англію з нинішньої Франції, де є провінція Бретань.

Отже, навіть поверховий загальний огляд історії назви "Україна" дає уявлення про складність проблеми, з якою зіштовхується мисляча людина, намагаючись сформулювати відповідь на перше ж питання: яку культуру вивчаємо ми в цьому розділі лекційного курсу? — У минулому столітті навіть освічений столичний житель скоріш за все кинув би: "Культуру Малоросії? А хіба така культура існує? Яка ж культура без мови—а, як написано у Валуєвському указі 1863 року, української мови "нет и быть не может", оскільки існує лише "диалект русского языка, испорченный польским". Зауважимо до речі, що й поляки в українській мові вбачали "діалект польської мови, спотворений російськими запо­зиченнями".

Цей факт із "політичної історії" української мови міг би залишити­ся курйозом минулого століття, якби його відгомони, нехай у пом'як­шеній і завуальованій формі, не зустрічалися іноді й донині, що свідчить насамперед про поверхневий погляд на такий складний феномен, як формування національної культури й місце мови в цьому процесі. Дис­кусійною темою залишається й сьогодні питання про місце та роль куль­тури Київської Русі у становленні української культури (докладніше це питання розглядається в розділі "Культура Стародавньої Русі"). Згідно з широко відомим трактуванням, вона є загальним "культурним предком" усіх трьох східнослов'янських народів. Цю теорію один з автори­тетних дослідників української культури слушно назвав у свій час "дов­гожителем історичної науки": адже теорія "загальної колиски трьох бра­терських культур" була висунута ще у XVII столітті вихідцем з України істориком Інокентієм Гізелем і протягом трьохсот років активно вико­ристовувалася офіційною наукою—спочатку російською, потім радянською. Теорія "загальної колиски" утверджувала провідну роль московітів (згодом великоросів) як "старшого" з "трьох братів", трактувала на­слідки Переяславської ради не як анексію, а як історичний акт возз'єднання розлучених долею народів, і логічно підводила до висновку, що все українське — і збережена українцями культурна спадщина, й нові культурні надбання — має розглядатися у кращому разі як "спільна культурна власність", а все, що було створено після XVII століття, на­лежить до російської культури, за винятком хіба що літературних творів, написаних українською мовою.

Таким чином, проблема взаємодії спор­іднених культур підмінюється питанням "національної власності" на яви­ща культури — а в результаті ми стаємо свідками гамірливих, але нау­ково безплідних дискусій на тему "Чи був Гоголь українським письмен­ником?", "Чий композитор Дмитро Бортнянський, який виріс на традиції української музичної культури, навчався в італійській консерваторії й написав першу російську оперу?" і т.п.

Питання історії національної культури цілком закономірне й дуже актуальне в контексті процесу національно-культурного самоусвідомлення (ідентифікації), який нині переживає наша країна. Тому першоряд­ною задачею даного розділу навчального посібника є допомога слуха­чеві курсу "Світова та українська культура" в самостійному осмисленні проблем національної культури з якомога об'єктивніших позицій, без хитань у крайнощі, однобічних підходів або неусвідомлених рефренів чужих ідеологічних штампів.

У чому ж полягають причини не завжди об'єктивних поглядів на культуру одного з без перебільшення великих народів Європи (Україна з населенням 50,4 млн. чол. посідає шосте місце в Європі після Російсь­кої Федерації — 147 млн., Німеччини після об'єднання — 82,1 млн., Великобританії—58,9 млн., Франції— 58,8 млн. та Італії — 57,5 млн., а територією в 603,7 тис. кв. км серед європейських країн поступається лише Росії)?

У сучасній науці існують дві основні точки зору на національну культуру. Прихильники першої твердять, що національну культуру може мати лише той народ, який має або принаймні мав у минулому власну національну державу, а оскільки Україна начебто ніколи державою не була (хоча М. Грушевський, наприклад, як автор "Історії України-Руси" з цим би категорично не погодився), говорити про повноцінну українсь­ку культуру навряд чи можливо. З іншої точки зору, фактор державності не є обов'язковим для виникнення й розвитку національної культури, хоча його наявність відіграє позитивну роль у цьому процесі. Навряд чи хтось на серйозних підставах стане заперечувати існування шотландської культури, відмінної від англійської чи ірландської, хоча, як відомо, тра­диції національної державності Шотландія позбавлена протягом бага­тьох століть. Ще більше прикладів недержавного типу національної куль­тури дають слов'янські країни, зокрема Чехія й Словаччина. У зв'язку з цим дослідники проблем національних культур відзначають, що культур­на традиція, цей найважливіший механізм самозбереження культури, є продуктом розвитку не держави, а етносу (народу); держава ж може бути суто політичним об'єднанням різних народів, кожний з яких має, зберігає й творить власну культуру (прикладом тут може слугувати Австро-Угорська імперія).

Україна має традицію національної державності: навіть якщо не торкатися проблеми Київської Русі як джерела традиції української дер­жавності, в історії нашої країни існувала Запорізька Січ з її розвинутим військово-державним устроєм, який, особливо в XVII ст., набув майже всіх ознак типової середньовічної держави; у XX столітті естафету пе­рейняли, хоча й на короткий час, одразу дві держави — Українська й Західноукраїнська Народні Республіки (УНР і ЗУНР). І саме з підйо­мом державництва були пов'язані й перше "українське Відродження" (XVI-XVII ст.), і друге — сумнозвісне "розстріляне Відродження" пер­шої чверті XX століття).

Таким чином, проблема вивчення історії української культури по­стає насамперед як проблема національного самоусвідомлення з усіма її особливостями, як позитивними, так і "хворобами зростання". Наша культура — культура народу, що протягом тривалих періодів історії не мав власної держави й до того ж був поділений різними європейськими державами (Литвою, Польщею, Росією, Австро-Угорщиною, Румунією).

Сьогодні українська культура розвивається як культура державна (куль­тура України) й культура діаспори — її представляють українці, що про­живають за межами території України (у Росії, Канаді, США, Авст­ралії, Аргентині, Польщі і т.д.).

Пожвавлені в останні роки культурні кон­такти між цими колись штучно поділеними частинами єдиної національної культури складають важливу особливість сучасного етапу розвитку української культури.

Становлення, існування й розвиток української культури як явища обумовлено передовсім її історичними коренями, тим глибинним ша­ром, що ліг у підвалини протоісторії українського народу.

Однією з найдавніших культур, серед складових якої з досить ви­сокою долею вірогідності можна визначити й протослов'янські (отже, й протоукраїнські) етнокультурні спільноти, була трипільська культура (від назви села Трипілля в середній течії Дніпра, біля якого були знайдені перші археологічні пам'ятки трипільців). Носії трипільської культури були хліборобами, вміли користуватися дерев'яним оралом, знали свердло, обробляли мідь (яку, очевидно, отримували з Азії, що свідчить про ши­рокі культурні контакти), займалися скотарством, будували складні й комфортні двоповерхові споруди, виробляли чудову кераміки, мали роз­винуті релігійні уявлення. Але трипільці не розводили коней, і образ ко­зацького коня, що носить вільним степом свого вільного хазяїна, пов'я­заний скоріше з кочовиками-кіммерійцями, що з'явилися в майбутніх українських степах у II тисячолітті до н.е.

"Землі кіммерійців" згадує в VIII-VII ст. до н.е. великий грецький поет — напівлегендарний Гомер, і це була перша згадка про територію України в писемній традиції. А в V ст. до н.е. "батько історії" Геродот повідає про дивну країну Скіфію й дасть фактично найдавніший опис України, що містить важливу інформацію щодо культури жителів цих місць, віддалених від тодішніх центрів цивілізації. У скіфські часи Північне Причорномор'я, нинішній південь України, було важливою, хоча й периферійною частиною ("україною", тобто окраїною) античного світу й уходило, як і велика кількість інших середземноморських колоній ста­родавніх греків, до поняття "Велика Греція", сама ж материкова Греція називалася "Малою". З греками, носіями найвищої культури в тодішнь­ому Середземномор'ї, скіфи активно контактували через численні грецькі міста-колонії. Торгово-економічні зв'язки дозволяли десяткам племен Скіфії прилучатися до великих досягнень античної цивілізації.

У III ст. до н.е. скіфські степи приваблюють інших кочовиків — савроматів (сарматів), які покінчили з пануванням скіфів — великих воїнів, що громили Мідію, одну з великих держав Близького Сходу, пер­шими завдали поразки славнозвісному Дарію І, були воєнними найман­цями навіть в Малій Греції — і витіснили їх у Таврію — Крим.

Згодом український південь перетворюється на широкий коридор, яким проходять десятки племен під час Великого переселення народів IV-V ст. н.е., що завдало останніх ударів античній культурі й змінило етнічну карту Європи. Після сарматів тут були й гуни, й готи (що збуду­вали тут, за свідченням древніх авторів, велетенську імперію із столи­цею на Дніпрі — Данапрштадтом — і на своїх човнах плавали аж до Чорного моря, а суходолом дісталися до Італії, де 493 р. заснували на уламках Західної Римської імперії Остготське королівство, чий перший король Теодоріх Великий убив на власному бенкеті першого варварсь­кого короля Італії Одоакра, який, у свою чергу, 476 р. скинув з престолу й відправив у вигнання останнього номінального імператора Західної Римської імперії Ромула Августула — таким чином наша територія пов'язана з однією з найбільш величних і драматичних подій в історії людства—загибеллю античної цивілізації.

Потім у степовій частині України майже тисячу років домінували народи тюркського походження. Особливо важливу роль у культурній передісторії України випало зіграти хозарам і булгарам. Деякі великі вчені пов'язують з хозарами заснування Києва, а в преамбулі Консти­туції Пилипа Орлика 1714 р. пропагується думка про походження украї­нського козацтва від хозар.

Що ж стосується булгар, то очолена ханом Крумом частина цього народу з берегів Волги опиниться на Балканах, де змішається зі слов'янським оточенням і заговорить мовою півден­нослов'янської групи, потім прийме християнство — так виникне бол­гарський етнос, що зіграв найважливішу роль у культурі слов'янського Середньовіччя: досить згадати, що засновниками слов'янської писемності були болгарські ченці Кирило й Мефодій, а перші привезеш в Київ книги були книгами болгарськими.

Починаючи приблизно з V ст. н.е. можна говорити про початок формування протоукраїнського етносу, тобто слов'янських племен, що в майбутньому стануть "матеріалом" подальших етнічних процесів. Протоукраїнськии етнос формувався під впливом культур, пов'язаних з узбережжям Чорного моря й Дунаю. В цілому ж вплив зазначених фак­торів на формування культури протоукраїнців являє собою надзвичайно серйозну наукову проблему, що піддається нині все більш глибокому дослідженню з застосуванням методів цілого комплексу наук: архео­логії, етнографи, лінгвістики, палеогеографії та ін. Але за будь-яких істо­ричних обставин необхідно зазначити, що розвиток культури на тери­торії сучасної України неможливо збагнути повною мірою без ураху­вання факторів всесвітнього культурного контексту. Те ж саме стосуєть­ся й таких розділів нашої культурної історії, як культура Київської Русі, культурний Ренесанс XVI-XVII ст., епоха бароко та ін., місце яких в історії України визначається насамперед їхнім місцем в цілісному бага­тоскладовому світовому процесі розвитку культури та його універсаль­ними законами й механізмами.

 

Питання для самоперевірки.

1. Наведіть визначення поняття "культура", прийняте в посібнику як основне, і поясніть його зміст.

Порівняйте з іншими відомими Вам визначеннями цього поняття.

2. Що таке "хронотоп", "герой", "ідеал" культури? Розкрийте зміст цих понять на прикладах і взаємозв'язок між ними.

3. Які "механізми" культури Вам відомі? Які їхні функції??

4. Що таке "цінності", "традиція", "норма" в культурі? Розкрийте зміст цих понять на прикладах і взаємозв'язок між ними.

5. Як розрізняються і як пов'язані між собою природна й культурна сфери людського існування?

Покажіть на прикладі, як природний факт може стати фактом культури.